Міністр освіти України Дмитро Табачник повідомив, що в рамках програми співпраці у сфері науки та освіти між Україною і Росією досягнуто домовленості про створення робочої групи вчених двох країн, які підготують єдиний навчальний посібник для викладачів історії Росії і України. Зазначений намір викликав дуже неоднозначні коментарі політиків та вчених-істориків.
У зв’язку з цим «Дзеркало тижня» вирішило, що буде цікаво розглянути приклади країн, котрі вже брали участь у реалізації таких спільних проектів. Великий досвід у цій сфері, зокрема зі створення міждержавних шкільних посібників і книжок, нагромаджений у Німеччині. Координатор проектів — Інститут імені Георга Екерта (Georg-Eckert-Institut fur Internationale Schulbuchforschung).
Свої запитання «ДТ» адресувало провідному спеціалістові, активісту процесу написання «бі-історичних» посібників та підручників Роберту Майeру, керівникові наукового відділу інституту. Він пояснює, що потрібно для успішної кооперації і чому спільні видання мають бути результатом докладних перемовин, а не полем для суперечок про історичну правду.
— Пане Майере, ви вже 17 років займаєтеся реалізацією гуманітарних німецько-французьких, польських... і, нарешті, російських проектів. Новина останніх днів: Україна і Росія готуватимуть посібник з історії для вчителів. В Україні критики цього проекту вважають, що зазначений методичний матеріал може вийти необ’єктивним, «проросійським», побоюються також, що на догоду політичній кон’юнктурі посібник буде зроблено надто швидко, отже — неякісно. Скільки часу потрібно, аби створити високопрофесійний історичний посібник чи навіть підручник?
— Гадаю, спільні історичні публікації — це останній етап шляху, який мають пройти разом різні країни. Я не можу назвати конкретний час, — із французами ми вели переговори з п’ятдесятих років минулого століття, а перший шкільний підручник з’явився у 2006-му. Але річ не в тому, що процес конче повинен тривати багато років, а в тому, що країни, котрі співпрацюють, зрештою мають прийти до якихось спільних цінностей, поглядів, критеріїв. Учені ж тільки узгоджують свої позиції, вибирають єдиний методологічний підхід до історії. Крім того, надзвичайно важлива мета — формування громадянського суспільства, хоча й критично налаштованого, але гранично толерантного, у тому числі у сфері історичних істин.
— Але в Росії й України, які ще недавно були у складі єдиної держави, безліч розбіжностей…
— По-моєму, найважливіше — перестати оперувати категоріями національних держав, національних інтересів. Після дуже серйозних перемовин із французами практично не залишилося принципових розбіжностей у трактуваннях нашого історичного минулого. Але за цим стоїть багаторічний процес. Що ж стосується термінів реалізації проекту, можу сказати: тільки після того, як дві країни розв’язали свої історичні суперечності, відмовилися від претензій і розсіяли непорозуміння, можна розпочинати створення методичного посібника. У такому разі за два роки можна підготувати методичний матеріал, який використовуватиметься вчителями як додаток до того, який уже є. Потім можна йти і до спільної книжки. Навчальні матеріали не повинні бути чимось «чужим» для вчителів і учнів, потрібен суспільний консенсус.
П’ять років тому я докладно ознайомлювався з українськими підручниками історії, і, мушу сказати, вони мені сподобалися й видалися коректними в науково-історичному плані. Тому гадаю, що ваша співпраця з іншими країнами, у тому числі з Росією, може бути цілком успішною. Головне — не поспішати, а домовлятися по всьому спектру проблем.
— Але в Україні багато хто вважає, що завдяки тенденційному добору істориків, задіяних у проекті, міністерство освіти поведе процес у вигідному для нього напрямі. У вас були такі проблеми, наприклад із Францією?
— Щойно наш інститут розпочав підготовку спільних проектів, ми виробили неписане правило: у роботах беруть участь лише ті історики, вибір яких не спровокує негативної реакції іншої сторони. Книжки випускали два приватні видавництва, німецьке і французьке.
І все-таки проблеми були. Насамперед тому, що перша книжка зверталася до історії з 1945 року по нинішній час. Друга, яка вийшла через два роки, стосувалася історичного періоду, започаткованого Віденським конгресом 1815 року. На початку наступного року вийде третій підручник, і наш проект повністю покриватиме всю історію франко-німецьких відносин. У Німеччині держава не може наказати школам використовувати ті або інші підручники, і поки що наші спільні видання популярні в основному в тих регіонах Німеччини, які географічно ближчі до Франції. Але я думаю, що ми рухаємося у правильному напрямку.
— А як із Польщею? Ви плануєте спільний підручник з історії, але, на відміну від Франції, з вашими східними сусідами суперечки, напевно, не завершені...
— Наша співпраця з Польщею триває вже майже 40 років. Тільки з Францією вона ще багаторічніша й тісніша. Вже у 2001 році вийшов польсько-німецький посібник для вчителів. Наразі ми наблизилися до важливого моменту: буде створено спільну комісію, і 2013 року вийде підручник з історії, потім ще два. Цього разу ми розпочнемо з античного періоду й потім рушимо вперед. Під спірними питаннями ви, напевно, розумієте вигнання етнічних німців із Польщі після Другої світової війни і те, як оцінювати цей процес на тлі визнаних міжнародним співтовариством злочинів німецьких нацистів. Так, німецькі й польські політики чи інші діячі інколи дуже емоційно сперечаються з цього приводу. Але в науково-історичній сфері розбіжностей після тривалих переговорів практично не залишилося. Сьогодні Німеччина і Польща — союзники, члени ЄС, обидві держави дотримуються одного вектору розвитку. А це дуже важливо, оскільки розуміння минулого насправді залежить і від сьогоднішніх реалій та задумів. Або, якщо хочете, наука історія — вічна полонянка сюхвилинного.
— Ваш інститут бере участь у реалізації спільних проектів із Росією. Як вони розпочалися і як рухаються?
— Наша робота з Росією розпочалася за першої ж можливості, ще за радянських часів. Це було не просто, бо ми не могли домовитися не тільки про інтерпретацію історичних фактів, а й про факти як такі. Ми стверджували, наприклад, що існував таємний протокол у договорі між Гітлером і Сталіним, а вчені з Москви це заперечували. Тому спочатку розмови велися більше на теми географії — там менше приводів для суперечок. З 1994 року ми ведемо переговори на офіційному рівні, хоча слід сказати, що вони інколи переривалися, а інколи рухалися дуже інтенсивно. Отже, досвід неоднозначний. Певні проблеми виникли через заміну нашого російського партнера. Багато років ним був московський інститут, нині партнером став інститут із Волгограда. Завжди легше працювати, якщо є стабільність.
— За останніх 20 років у Росії багато що змінилося, зокрема у вищих ешелонах влади. Чи позначалося це на вашій роботі?
— Так. Слід сказати, працювати спільно стає дедалі складніше. У мене склалося враження, що в російських наукових і політичних верхах немає великого бажання поглиблювати нашу співпрацю. У Росії, на мій погляд, відбувається «ідеологічне похолодання», відродження стереотипів радянських часів. Але ніхто й не очікував, що наш спільний шлях буде простим. До того ж траплялися останнім часом і успіхи. Наприклад, ми змогли видати солідну книжку з описом різних історичних джерел стосовно Німеччини, яка дає російським учителям можливість відкривати нові ідеї, використовуючи матеріали, які інакше, можливо, до них і не потрапили б. Цією книжкою можуть користуватися також учні, які особливо цікавляться історичними питаннями.
— Важко уявити, що такі країни, як Німеччина і Росія, з таким складним спільним історичним минулим, можуть співпрацювати у сфері створення книжок для вчителів та школярів.
— Важко, але це не може нас зупиняти. Ще раз важливо підкреслити, що суперечкам про справжність історичних фактів, їх розуміння і значення не місце у шкільних підручниках. Вони мають вестися раніше, на етапі створення книжок. Але навіть коли історики двох країн домовляться, потрібно приділяти увагу альтернативним думкам. Ми не хочемо однодумності всіх школярів Європи. Навпаки, наше завдання — навчити дітей думати й запитувати, відштовхуючись від максимально об’єктивних, розумних, коректних книжок із історії.
— Ваш інститут фінансується і урядом Німеччини, і 16 федеральними землями. Співпрацюючи з іншими країнами, Німеччина оплачує тільки свої витрати чи допомагає й іншим країнам?
— Кожна держава сама повинна оплачувати свої витрати, хоча ми враховуємо й загальну економічну ситуацію в країнах, котрі беруть участь у наших проектах. Гадаю, в колективних проектах важливо дотримуватися економічної рівноправності. Інакше хтось може відчути себе ущемленим. До речі, проблема рівноправності стосується не тільки фінансового боку партнерства. З поляками, наприклад, ми часто вели перемовини німецькою мовою. Просто тому, що багато польських експертів із питань Німеччини чудово володіють мовою. Але це ніколи не повинно бути само собою зрозумілим, тут потрібно тонко відчувати ситуацію. І взагалі, розмови про складне спільне минуле треба вести, дивлячись одне одному у вічі — обов’язково на одному рівні, на рівних.
— Може, Німеччині легше співпрацювати з іншими країнами, тому що катастрофа Другої світової війни і злочини гітлерівців визнані всіма, у тому числі німцями? З іншого боку, багато країн і не намагаються оцінити свої історичні гріхи об’єктивно…
— Я не сказав би, що нам просто. Але це правда: Німеччина засудила помилки свого минулого. Великий плюс спільних посібників і підручників полягає в тому, що створювати неправдоподібні легенди й історичні фальсифікації майже неможливо, — адже якраз факти утворюють рамки. А саме ж історичні легенди часто використовують радикальні політичні сили для своєї пропаганди.
— Який конкретно вигляд має підручник з історії, створений двома країнами?
— Текст виходить один. Ліворуч «їхня» правда, а праворуч «наша», — такого ми не робимо. Крім цього, звісно, намагаємося дотримуватися новітніх стандартів і, там де це важливо, даємо альтернативні думки. Ми ведемо перемовини і створюємо комісію, яка вирішує всі принципові питання, так само робить країна-партнер.
— Якщо країнам колишнього Радянського Союзу спільно працювати над навчальними матеріалами, завжди буде проблема різних поглядів на радянський час. Як із цим бути?
— Але це саме й цікаво. У певних випадках спільна книжка подавала б і радянську точку зору, важливо тільки, аби всі розуміли: це описи з позицій минулого, на яке країни сьогодні дивляться іншими очима — якщо вони це роблять. Представлення різних точок зору — найважливіша частина нашої парадигми. Що ж до неминучих розбіжностей, то ще раз повторюю: хоч як це банально, але шлях до узгоджених рішень один — перемовини.