Коли 1991 року проголошувалася українська державність, її тріумф закономірно пов’язувався із закінченням епохи Радянського Союзу, із крахом останньої з тоталітарних імперій минулого століття. На місці цих імперій мали закономірно восторжествувати національні держави — так нам здавалося тоді. Але за минуле десятиліття з лишком світ змінився, а за час, що минув із торішнього святкування ювілею української незалежності він змінився невпізнанно.
Стало ясно, що майбутнє аж ніяк не буде рожевим і безхмарним, що виникатимуть нові й нові небезпеки, що необхідно боротися з усіма викликами і проблемами спільно. Спільно — але як? Об’єднуючись — але в що? Імперська форма об’єднання, створення нових супердержав на нестійкій основі примусу нікого вже не приваблює, тим більше що будь-яка така супердержава — і історія ХХ століття довела це з усією очевидністю — виявляється колосом на глиняних ногах порівняно з переселенською супердержавою, створеною на основі добровільності — Сполученими Штатами.
Модель США завжди притягала європейських інтелектуалів, але до останнього часу було геть неясно, на яких засадах можуть об’єднуватися між собою, вічно ворогуючи і недолюблюючи одна одну, європейські країни. Нові виклики дали відповіді і на ці запитання. Європейці відчули, наскільки сильними й авторитетними стають американці, вони побачили, що в критичні моменти Вашингтон може цілком обходитися без них, не рахуватися з ними. Ні, я не стверджую, що подальше згуртування Європи буде відбуватися за принципом протистояння Сполученим Штатам, я зовсім не про антиамериканізм європейців. Я швидше про усвідомлену європейцями нагальну потребу перебувати поруч із американцями і бути порівнянними з ними за можливістю впливу на світову політику. Нехай сьогодні такого типу можливості виглядають ще не до кінця окресленими, однак саме вони дозволяють «великим» європейським країнам відігравати свою традиційну роль, а «середнім» і маленьким — брати участь у великій політиці в обмін на частину суверенітету. Очевидно, що сьогодні навіть голос таких політичних важкоатлетів, як Франція та Німеччина, не був би почутий, якби не було Європейського Союзу. А вже про думку Данії взагалі ніхто не дізнався б, якби не головувала вона сьогодні в Брюсселі. І в цій можливості презентувати всі точки зору — великий успіх європейської об’єднавчої політики. І прообраз подальшої інтеграції — інтеграції рівноправних учасників.
Один із європейських аналітиків назвав ЄС «імперією мимоволі», порівняно з колишньою імперією — Росією. Навряд чи прямо можна погодитися з цією оцінкою. Європейський Союз насамперед за мисленням своїм неімперське утворення в сучасному розумінні цього слова. Ми уявляємо собі імперію як державу, підпорядковану єдиній волі і єдиному центру. Але в середньовіччі були й інші імперські утворення — наприклад, Священна Римська імперія германської нації або Річ Посполита, де монарха вибирали, а влада феодала, глави регіону, була досить сильною. Щоправда, ці імперські конструкції виявилися нежиттєздатні саме з точки зору свого часу, вони не давали можливості згуртувати всі сили задля боротьби з постійними загрозами хижих сусідів, керованих залізною рукою своїх монархів. Але, цілком можливо, що сьогодні, коли регіоналізм тріумфує, а розуміння необхідності згуртування зусиль у боротьбі зі спільною небезпекою очевидно, актуальною стане саме така, уже забута, схема «імперії». І Європейський Союз в майбутньому стане саме державним об’єднанням рівноправних народів.
Це на Заході. А на схід від України? Я не обманювався б маніловськими мріяннями президента Володимира Путіна про поглинання Білорусі, політологічними висновками працюючих на владу центрів, про зміцнення влади Кремля й інших віртуальностей із російських телепрограм. Росія сьогодні — це і є класична «Священна Римська імперія германської нації», лише середньовічна, не нинішня. Влада в цій Росії практично повністю належить регіональним лідерам. Регіони-донори перетворилися на держави в державі, практично непідвладні Москві. Та й дотаційні регіони: можна спробувати не дати грошей, але як ними управляти? Водночас додався і сучасний компонент — влада великих грошей, яка дозволяє криміналізованим політико-підприємницьким кланам укладати зручні угоди з регіональними баронами. Втім, і це було завжди і скрізь у середньовіччі...При цьому необхідно враховувати, що Росія не має сил вести власну зовнішньополітичну партію. Тут вона нагадує Османську імперію останнього періоду існування цієї в минулому потужної держави: розкішні палаци, розмови про могутність, десятки народів, котрі начебто мирно уживаються під владою константинопольських султанів — але повне дотримування в зовнішній політиці волі й бажання Заходу. При цьому не можна сказати, що «другому Риму» це подобалося — просто жодних силових і інтелектуальних можливостей противитися західному впливу вже не було, залишалося хіба що маневрувати між ворогуючими один з одним західними партнерами. Зараз настала черга «третього Риму», при цьому розбіжності між західними країнами мінімізувалися — хоча бажання маневрувати між ними також помітне, але не настільки відчутне...
У кожної з «імперій» свої правила гри. Україні вирішувати: піде вона разом із європейською «імперією» у майбутнє чи застрягне разом із Російською в минулому. Цей вибір залежить не лише від української влади, котра святкує свої дні народження в ресторанах Москви і не лише від українського бізнесу, який безстрашно здає позиції конкурентам зі Сходу і не здатного виробити правила, привабливі для партнерів із Заходу. Він залежить ще й від громадян України.