Цього тижня президенти України і Росії запропонували своє публічне бачення врегулювання воєнного конфлікту на Донбасі. Так, Володимир Путін в інтерв'ю німецькому телеканалу ARD заявив: "Я не розумію небажання окремих політичних сил в Україні навіть чути про можливість федералізації". При цьому він уточнив, що висловлювання не про "федералізацію", а про "децентралізацію" - гра слів. "Це ж усе гра словами. Треба зрозуміти, що вкладається в ці поняття: децентралізація, федералізація, регіоналізація. Можна навигадувати ще десяток слів. Треба, щоб люди, які живуть на територіях, зрозуміли, що вони на щось мають права, що вони щось можуть вирішувати самостійно у своєму житті".
Петро Порошенко, зі свого боку, підписав указ, яким вводить у дію рішення Ради національної безпеки та оборони від 4 листопада "Про невідкладні заходи щодо стабілізації соціально-економічної ситуації в Донецькій і Луганській областях". Що, по суті, означає повну економічну блокаду окупованих територій Донбасу: "У нас робота буде - у них ні, у нас пенсії будуть - у них ні, у нас турбота про дітей, пенсіонерів буде - у них ні, у нас діти підуть у школи та дитячі садки - в них вони сидітимуть у підвалах. Тому що вони нічого не вміють робити. Так, і саме так ми виграємо цю війну", - пояснив напередодні свою позицію Порошенко.
Який із цих двох варіантів можна взяти за основу вирішення воєнного конфлікту, і які можуть бути наслідки кожного з них?
Власне, з таким запитанням DT.UA і звернулося до ряду людей, котрі якщо й не брали участі в самому процесі моделювання можливих сценаріїв у конкретних владних кабінетах воюючих країн, то представляли їхні інтереси. Звернулися також до учасників закулісного, непрозорого переговорного процесу. А також до тих, хто здатний дати компетентний прогноз дальшого розвитку ситуації, що склалася, та пов'язаних із нею ризиків. Однак не всі, до кого ми звернулися, з різних, зокрема і об'єктивних, причин, змогли відповісти. На жаль, серед них не тільки представники експертної спільноти - президент Польщі (1995-2005) Олександр Кваснєвський, один із "батьків" польської децентралізації Єжи Регульський, історик Ярослав Грицак, економіст, можливий кандидат на посаду міністра фінансів Віктор Пинзеник, а й ключові державні чиновники. Тоді як і віце-прем'єр-міністру з регіональної політики, куратору питань переселенців Володимиру Гройсману, і губернаторові воюючої Луганської області Геннадію Москалю доведеться безпосередньо мати справу з наслідками прийнятих на вищому рівні рішень. Що апріорі передбачає наявність власної позиції. На жаль.
Проте сподіваємося, що публікацією цих думок ми допоможемо читачеві знайти додаткові аргументи для того, щоб сформулювати власні відповіді на це справді непросте запитання: федералізація чи блокада?
Костянтин ГРИЩЕНКО,
дипломат, віце-прем'єр-міністр України (2012-2014 рр.), міністр закордонних справ України (2003-2005 і 2010-2012 рр.), перший заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони України (2008-2010 рр.):
- Обидва варіанти неприйнятні. Російська Федерація нічим не відрізняється від того, чим вона була при Сталіні. Там усе гранично централізовано, один виняток - Чечня. Нас це влаштує? Не думаю. Згідно з останніми опитуваннями 75% українців хочуть жити в унітарній державі. Їхня думка однозначно має бути визначальною.
Що стосується тези про те, що гуманітарна криза допоможе вирішити проблему конфлікту на Сході України, то вона у корені хибна. Так думати - це помилка. І вже точно не варто її озвучувати, адже вона, по суті, суперечить тим базовим цінностям, заради яких ми прагнемо в Європу.
Любомир (ГУЗАР),
архієпископ-емерит УГКЦ:
- Мушу щиро сказати, що не уважаю себе компетентним відповісти на таке складне питання. Треба би бути кваліфікованим політологом та соціологом, щоби правильно розуміти термінологію і що вона значить. Від себе можу тільки сказати, що розв'язувати проблеми політичного, соціологічного та економічного характеру на території України належить українській владі. Влада чужих держав тут ні причому. Застосування воєнної сили не на своїй території - є виразною агресією. Будь-яка форма окупації чи підтримка локальних терористів - нічим неоправдані і мусять бути цілковито усунені, щоб не перешкоджати компетентній владі розв'язувати складні локальні проблеми.
Українська держава мусить дуже рішучо обстоювати свої права. Щоб розуміти поступування уряду Росії, треба уважно вивчати історію тої країни за кілька останніх століть та ментальність російського народу, а головно - його проводу.
Нестор ШУФРИЧ, народний депутат України III-VIII скликань:
- Я б не хотів, щоб у моїй відповіді була асоціація з Путіним чи Порошенком. Апелюючи до лідерів України і Росії, напевно було б коректно згадати й позицію Ангели Меркель, яка, коректно поправляючи заяви віце-канцлера Німеччини Габріеля Зігмара про те, що федералізація України це реальний вихід з кризи, сказала: "Те, що в Німеччині називають федералізацією, в Україні називають децентралізацією".
У червні, коли ми з Віктором Медведчуком організовували зустріч представників України, ОБСЄ, Росії та представників "ЛНР" і "ДНР", ми, безумовно, обговорювали можливість виходу з кризи. На той момент було, на жаль, 57 чоловік загиблих, але Луганськ і Донецьк були під українським прапором. Так, Слов'янськ, Краматорськ і ще кілька районних центрів були підконтрольні "ДНР" і "ЛНР", але загалом у Донецькій і Луганській областях діяли всі інститути й представництва української влади. І тоді дорожньою картою до виходу з кризи було прийняття змін у Конституцію на основі децентралізації влади з передачею в регіони реальних прав у питаннях формування місцевої влади та бюджетної незалежності від центру.
У цьому напрямку треба рухатися й сьогодні. Це питання актуальне не тільки для Донбасу, а й для всієї України. І як це не парадоксально прозвучить, але нинішні події на Донбасі спровокують процеси реальної децентралізації для всієї України зі Львовом та Івано-Франківськом включно. Іншого шляху виходу з цієї кризи немає. Ми з Медведчуком, на прохання представників ОБСЄ, в липні місяці висловили свої пропозиції щодо розв'язання цього конфлікту й протистояння - вони вже стали надбанням гласності - і передали їх зацікавленим сторонам.
Як діяти зараз? Я думаю, що воєнне вирішення не має перспективи, як і не мало в ніч на 1 липня, коли дали команду, внаслідок якої загинули десятки тисяч людей, фактично було зруйновано Донбас, і ми знаходимося там, де знаходимося. Сьогодні між Донбасом і Києвом, крім ментального й політичного протистояння, на жаль, є й людський фактор - це ставлення до загиблих по обидва боки. Я не хочу казати таке слово як "непрощення" за загиблих близьких, але, безперечно, сьогодні, на відміну від 30 червня, цей фактор присутній і далеко не в останню чергу. Тому слід максимально обережно підійти до питання самого переговорного процесу.
В ідеальному варіанті переговорником з Донбасом мала виступити сама влада. Тепер на це натякають і представники Євросоюзу й США, не кажучи вже про позицію Росії. Але влада бачить у цьому іміджеві ризики, а обстановка з кожним днем усе ускладнюється. Враховуючи ситуацію, що склалася, було б доцільно залучити до переговорного процесу нашу з Медведчуком групу, яка показала свою ефективність у червні, забезпечивши саму можливість переговорів тристоронньої контактної групи з представниками "ДНР" і "ЛНР", що в результаті привело до укладання Мінських угод. Віктор Медведчук це, напевно, єдиний українець, який, подобається це комусь чи ні, може говорити особисто з Порошенком, Путіним, з керівниками "ДНР" і "ЛНР". І іншої людини в Україні, яка це могла б, я не знаю.
При цьому я твердо упевнений, що рішення РНБО про фактично економічну й соціальну блокаду територій, підконтрольних "ЛНР" і "ДНР", - це рішення помилкове, нелюдське, яке має ознаки геноциду. Тільки в Донецьку проживає 270 тисяч пенсіонерів. Понад 50 тисяч виїхали за зону АТО, але 220 тисяч залишилися. З них 30 тисяч так званих лежачих хворих, яких перевезти нереально й нікуди. І всіх цих людей сьогодні влада позбавила можливості отримати будь-які кошти - і з рахунків за вкладами, і з пенсійних рахунків, а отже прирекла їх на голод.
Що стимулює такі дії? Київ хоче спантеличити й залякати, спочатку спробувавши взяти "фортецю" штурмом, потім пропонуючи тривалу облогу. Але кого брати в облогу? Пенсіонерів і дітей, громадян України, які й так страждають, причому від двох сторін? У цих умовах позбавити людей пенсії, яку вони реально заробили, - це злочинно. За таке рішення владу треба притягти до відповідальності за сепаратизм, тому що своїми діями вона стимулює створення локальної, в рамках "ДНР" і "ЛНР", фінансово-банківської системи й системи пенсійного забезпечення. Як це вже має місце зі школами, які частково почали працювати всупереч забороні центру. І ми не маємо права забувати, що місто Донецьк за
9 місяців цього року перерахувало у Пенсійний фонд України 4 млрд 748 млн грн єдиного соціального збору, а отримало на виплату пенсій 4 млрд 112 млн грн. І сьогодні Донецьк на 89% виконав свої зобов'язання за дохідною частиною бюджету - і це в умовах воєнного протистояння.
Це рішення не матиме жодного позитивного результату, воно нелюдяне, недоцільне з політичного погляду, я вже не кажу про те, що це невигідно Україні економічно. Треба шукати шлях до діалогу, а не нові вогнища протистояння й конфронтації.
Анатолій ТКАЧУК,
директор з науки та розвитку Інституту громадянського суспільства:
- У чому інтерес Путіна у "федералізації" України? Все досить просто: створити умови, в яких Донбас стане каменем на шиї України і не дасть їй ні розвиватися, ні інтегруватись у Європу. Адже головна ідея цієї тези - запустити такий механізм, щоб Україна з останніх сил відновлювала Донбас, який їй не буде підпорядковуватись і який у будь-який момент може знову розпочати війну в Україні. Путіну не потрібен Донбас весь, а тим більше його частина, яка не може себе прогодувати.
Федералізація України по-московському - це розпад української держави і переведення її основної частини під протекторат Росії. Отже, путінський рецепт федералізації Україні не підходить Україні з двох причин: по-перше, це не вирішить проблеми війни, адже Путіну в принципі не можна вірити, він відвертий брехун, тим паче він сам стверджує, що не контролює ситуацію на Донбасі; по-друге це закриє шлях Україні до модернізації та процвітання. Те, що він в один ряд ставить "федералізацію" і "децентралізацію", підтверджує його малограмотність або умисел, адже це зовсім різні речі.
Федералізація, взагалі, означає об'єднання у федеральну державу державних чи квазідержаних утворень, де суб'єкти федерації мають власний суверенітет, свої конституції, своє законодавство. Децентралізація - це передача значних повноважень органам місцевого самоврядування, передусім на рівень громад (муніципалітетів), у єдиному конституційному та правовому просторі держави. Децентралізація - це ефективність та демократія, повна протилежність московській традиції, де панують деспотія та самодурство. Путін своєю війною на Донбасі хоче не допустити в Україні реальної децентралізації, адже це не входить до його планів.
Однак Україна вже вибрала для себе шлях - це децентралізація. У нас ухвалено концепцію реформи, підготовлено законопроекти з фінансової децентралізації. Аби провести в умовах війни децентралізацію для тих територій, де немає путінських агентів, потрібно дуже добре відпрацювати баланс інтересів громад та держави, а також можливості держави не допустити розхитування ситуації, як це було на Донбасі. Як це зробити, знають експерти, головне - щоб їх послухалися політики. Федералізація України в устах Путіна означає, що він вважає "ЛНР" та "ДНР" уже не частиною єдиної України, а окремими державними утвореннями. З цим погодитися не можна.
Що означає "блокада Донбасу"? Сьогодні українська влада не контролює частину території Донецької та Луганської областей, на неї де-факто не поширюється українська юрисдикція. Озброєні сепаратисти оголосили себе владою цих територій, отже вони взяли на себе відповідальність за економічну та соціальну ситуацію на цих територіях. Тому така ситуація, коли українська влада фінансує соціальну сферу, коли на це йдуть кошти, зароблені на інших територіях, коли влада таким чином, фактично, підтримує сепаратистів, звільняючи їх від діяльності над підтриманням тієї ж таки соціальної сфери, місцевої економіки, освіти тощо, - нелогічна. Звісно, при цьому в основному страждають найменш захищені верстви населення - багатодітні, пенсіонери, інваліди… Хоч як сумно, але саме така позиція центральної влади примушуватиме сепаратистів іти бодай на якісь поступки у врегулюванні військових дій.
Чи можливе замирення? Зараз на це не схоже. Протистояння і ненависть зайшли так далеко, що відновити статус-кво періоду листопада 2013 р. неможливо. Тому єдиний варіант у ситуації, що склалася на Донбасі, - залучення до процесу третьої сторони, швидше за все - ООН. Взяття нині окупованих територій під контроль блакитних касок ООН, які б стали гарантом демілітаризації цих територій і підготовки їх до проведення місцевих виборів та повернення у правовий простір України. На жаль, зробити це не дасть Росія. Тому сьогодні Україні залишається укріпити свої оборонні позиції навколо окупованих територій, запровадити контроль переміщення людей, товарів, вантажів, проводити реформи і чекати. Можливо, за рік провести всеукраїнський референдум щодо статусу цих територій…
Проте, швидше за все, нас очікує нове загострення. Нинішня територія "ЛНР" - "ДНР" - не самодостатня територія. Там бракує харчових продуктів, там не вистачає енергоресурсів, які є поза межами цих територій. Росія не в змозі їх повністю забезпечити харчовими продуктами через власні проблеми. Тому сепаратистам не залишається нічого іншого як почати наступ, аби захопити території, де є харчові продукти і де є електростанції.
Олександр КІХТЕНКО,
голова Донецької обласної державної адміністрації:
- Що стосується федералізації, то на сьогодні це питання не моєї компетенції. Можу тільки сказати, що підтримую єдину унітарну Україну, здатну провести реформу децентралізації влади. Що ж до указу президента, безперечно, я маю позицію, яку висловив на засіданні РНБО. Я пропонував відійти від різкого варіанта економічного тиску на бойовиків і створити комісію, яка б розробила чіткий поетапний механізм реалізації цієї стратегії. Бо, з одного боку, справді треба дати зрозуміти "лідерам", які захопили владу, що вони зарвалися і що крім викрадених машин, відібраних бізнесів і грошей, є ще й люди, яких вони повинні забезпечувати. Що ця проблема породжена не Україною, не Києвом, а небажанням різношерстих "прем'єрів" і "міністрів" дивитися правді в очі: планка, яку вони поставили, виявилася для них зависокою. З іншого боку, держава не може отак різко, без попередження і якогось часового люфту для розуміння ситуації та адаптації в ній, кинути досі ще своїх громадян напризволяще. Я маю на увазі незахищені верстви громадян. На жаль, моя позиція не була почута.
Тому обласна адміністрація вже після підписання указу підготувала низку пропозицій і зауважень, які, я вважаю, мають бути найближчим часом внесені в указ президента і враховані при розробці механізмів реалізації рішення РНБО. Вони стосуються забезпечення людей соціальними виплатами і пенсіями - як на звільнених територіях області, так і на окупованих. Ці пропозиції будуть офіційно надіслані в Адміністрацію президента.
До цього часу механізм був більш-менш зрозумілий: якщо людина виїжджає з окупованої території і реєструється в Україні, то вона отримує пенсію та інші соціальні виплати. Більшість тих пенсіонерів, які могли виїхати і перереєструватися, вже зробили це. Таких тільки у нас в області зареєстровано понад 160 тисяч. Так, дехто називає цей процес "пенсійним туризмом". Тому що більшість цих людей, у силу різних причин, повертається назад додому - на окуповану територію. Однак чи варто пояснювати, що мета цього "туризму" - не відпочинок і не розвага, а елементарне прагнення вижити.
У зв'язку з указом, зрозуміло, що цей механізм буде змінено. Поки що неясно як, але вже зараз можна виділити два ключові моменти.
По-перше, ще до указу держава не врахувала категорію людей, які не можуть виїхати з окупованої території за станом здоров'я. Навіть перереєструватися. Вони й не виїхали. І пенсій багато хто давно не отримує. Це інваліди, паралізовані люди. Але ж ми повинні були одразу чітко позначити цю групу пенсіонерів (інвалідів першої групи, інвалідів дитинства) і виплачувати їм пенсії без реєстрації на підставі тих документів, які в них є на руках. І це треба зробити зараз. Тому ми пропонуємо уряду розробити механізм, що визначає де, в якому банку і яким чином можна забезпечити виплати цим категоріям громадян. І тут моє завдання як губернатора позначити проблему, і я її позначаю, а Кабмін - зобов'язаний знайти її вирішення. Адже, я думаю, ніхто не сумнівається в тому, що напівголодне життя старих та інвалідів і без коштів - це проблема?
По-друге, стосовно тих пенсіонерів, які виїхали і зареєструвалися на території України. Не треба змушувати людей перереєстровуватися. Більше того, не можна припиняти виплачувати їм соціальні допомоги й пенсії. Бо держава, різко відрізаючи їх від фінансування, не пропонує їм при цьому жодного альтернативного варіанта, хоча б тимчасового житла на період адаптації та пошуку роботи їхніми працездатними близькими. А якщо ми не пропонуємо жодної альтернативи, якщо не можемо забезпечити людей умовами для виїзду і проживання, то чи маємо моральне право перестати їх годувати? На наш погляд, вихід може бути один: усі, хто хоче виїхати, повинні стати на облік у Центрі переселенців, а держава зобов'язана дозволити їм тимчасово - до надання альтернативи - проживати вдома. І платити пенсії. Це наша пропозиція. І я не бачу іншого гуманного шляху.
Більше того, такий підхід прибрав би виниклу корупційну складову отримання довідки про реєстрацію. Нечисті на руку ділки весь цей час активно заробляли на чужому горі, "допомагаючи" людям зареєструватися за якоюсь адресою. Якщо ж жителі окупованих територій отримуватимуть довідку про реєстрацію в офіційному державному Центрі переселенців, а держава перестане робити вигляд, що вона не розуміє принципів "пенсійного туризму", то держава і громадяни просто перестануть брехати один одному. А на цьому етапі це досить важливо.
Я упевнений, що Україна зобов'язана підтримувати хоча б якийсь період часу незахищені верстви населення окупованих територій. Бо ці люди, по суті, стали заручниками бандитів. Вони досі ще мають українські паспорти. Вони - наші громадяни.
Леонід КУЧМА,
президент України, учасник переговорної групи в Мінську:
-Заява В.Путіна про необхідність федералізації України не нова. Така вимога, як і вимога позаблокового статусу нашої держави, з боку Кремля висувалася задовго до трагічних подій на Донбасі.
Тому її не можна розглядати як шлях до врегулювання ситуації у Донецькій і Луганській областях. Це відвертий ультиматум. Мета його одна - позбавити Україну права на самостійну внутрішню і зовнішню політику. Це спроба загнати нашу державу в "сіру зону", щоб зберегти політичний та економічний вплив на неї. Тим самим Кремль фактично визнає, що використовує ситуацію на Донбасі для тиску на Україну.
Федералізація України не менш небезпечна, ніж військова агресія. В нинішніх умовах вона означатиме руйнацію держави.
Коли йдеться про права людей "щось вирішувати самостійно у своєму житті", на чому акцентує В.Путін, то вони забезпечуються не федералізацією, а розширенням повноважень місцевого самоврядування. Небезпека федералізації стосовно Донбасу полягає в тому, що вона якраз не враховує інтересів простих громадян. Нею хочуть скористатися у власних інтересах самозвані "регіональні лідери". І наслідки цього вже добре видно на прикладі катастрофічної ситуації у так званих "ДНР" і "ЛНР". Це наочний негативний приклад загрози федералізації для української державності.
Спекуляції ідеями федералізації України можна зняти шляхом децентралізації влади та реформування місцевого самоврядування. Саме такий шлях передбачений мирним планом президента П.Порошенка, який покладено в основу досягнутих у Мінську домовленостей.
Мінський протокол визначив контури політичного врегулювання ситуації на Донбасі. На це був спрямований закон "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей". Він передбачав надання особливого статусу окремим районам Донбасу, проведення там дострокових місцевих виборів та прийняття програми економічного відродження регіону.
Однак усі ці кроки були перекреслені діями лідерів самопроголошених "ДНР" та "ЛНР". Вони, по-перше, нічого не зробили для припинення вогню і, по-друге, всупереч мінським домовленостям, провели незаконні вибори.
Для мене дивними виглядають наполягання Росії на відновленні переговорів у "мінському форматі". Якщо не виконуються положення мінського протоколу, то який сенс проводити чергові зустрічі у такому форматі? Для того, щоб їх черговий раз компрометувати? Чи для того, щоб зробити ревізію попередніх домовленостей, яких вони не виконали?
Я не бачу логіки в озвученій главою МЗС РФ С.Лавровим позиції російської сторони про несприйняття будь-якого іншого формату, крім "мінського". Про що можна говорити з людьми, які не виконали і, схоже, навіть не мали наміру виконувати жодного пункту мінського протоколу? Тим більше що представники самопроголошених республік не приймають самостійних рішень без погодження з Кремлем.
За таких умов однозначно слід виходити на інші формати переговорів із урегулювання ситуації в Донецькій та Луганській областях. Це може бути повернення до "женевського формату". При цьому можна продовжити і роботу нашої (мінської) групи, якщо вона буде корисною і її рішення будуть виконуватися. Бо я не бачу альтернативи мирному розв'язанню проблеми.
Події на Донбасі вже стали не тільки загальноєвропейською, а й загальносвітовою проблемою. Тому до її розв'язання треба залучати ширше коло політиків і дипломатів. При цьому, на мій погляд, треба не починати з нуля шукати нові підходи до розв'язання проблеми. Шляхи врегулювання ситуації на Донбасі досить повно визначені мінським протоколом. Навряд чи хтось додасть щось принципово нове до того, що треба робити. На мінський протокол сьогодні посилається весь світ. Тож слід зробити все можливе для забезпечення виконання його положень.
…Очевидно, що чергова теза про федералізацію України, яку ми почули з вуст Володимира Путіна - президента жорстко централізованої, по суті - тоталітарної Росії, має на меті одне - подальшу дестабілізацію ситуації в нашій країні. Федералізація в розумінні Путіна - це перетворення території України на своєрідну машинку на розбирання. На іграшку LEGO, яка завжди в кишені і з якої завжди можна вилучити зайву деталь. Такий "мирний план" для України (перед якою стоять не тільки зовнішні, а й глобальні внутрішні виклики - подолання економічної та управлінської криз; проведення болючих реформ і супутня відмова влади реально ламати корупційну систему), - це найкоротший шлях до руйнування державності.
Але який, власне, інший шлях міг запропонувати нам президент, котрий руками своїх "стрелкових" і "бородаїв" розв'язав війну на чужій території? Котрий тепер ніби допомагає жителям Донбасу вижити, на весь світ називаючи свої конвої гуманітарними, тоді як 70% їхнього вмісту - зброя. Ідеолог, який продовжує робити нам цілком недвозначні натяки, оголосивши в Москві конкурс на проект найкращого пам'ятника київському князеві Володимиру, плануючи встановити його на Воробйових горах - найвищій точці столиці "русского мира"?
Що ж стосується указу президента Петра Порошенка і заявленого на 1 грудня старту економічної блокади, то це міг би бути тяжкий, але логічний у ситуації, що склалася, крок. Якби Петро Олексійович узяв до уваги два простих
нюанси.
По-перше, необхідність публічної заяви про зміну своєї стратегії стосовно цієї війни та окупованих територій Донбасу. Куди має увійти обов'язкова теза про те, що, оскільки вже нам виявилося не під силу вчасно закрити кордон, озброїти армію, поставити професійних командирів і взути солдатів, посилаючи їх, по суті, на неминучу смерть; оскільки вже розміняли 15 хвилин піару у відвойованому Слов'янську на захід колони бойовиків у Донецьк; оскільки мирний план провалено, закон про особливості місцевого самоврядування буде скасовано, а загинуло в цій війні - понад чотири тисячі чоловік, - ми мусимо чесно й поклавши руку на серце визнати низку очевидних речей:
- втрату цих територій (хай навіть тимчасову);
- неможливість і нелогічність для України економічно утримувати "ДНР" і "ЛНР";
- необхідність забезпечити стовідсотковий захист кордону між Україною, Росією та цими утвореннями, оперативно створивши дієздатну армію і сучасні оборонні споруди.
По-друге, президент України зобов'язаний був - так, уже не як воїн, а як гуманіст - докласти максимум зусиль до того, щоб пом'якшити адаптаційний перехідний період для незахищених верств населення Донбасу. Ідеться про пенсіонерів та інвалідів. Можливо, треба було зафіксувати якийсь часовий люфт - 2-3-6 місяців, який би попереджав, що після спливання цього терміну Україна припинить фінансування тих, хто залишиться мешкати на цих територіях. Однак паралельно вишукати можливість для надання людям - і старим, і їхнім працездатним дітям - реальної альтернативи, коридору, вибору. Забезпечивши їх тимчасовим (на рік-півтора) безплатним житлом на території України. Доки люди знайдуть роботу і адаптуються на новому місці. Якщо не відразу, то в перспективі. Доти ж усі охочі виїхати могли б бути зареєстровані в Центрі переселенців на території України, але мешкати вдома й отримувати виплати, виїжджаючи на територію України.
Тут президентові годилося б уже давно вивчити грузинський досвід вирішення проблеми переміщених осіб. (Про нього говорить у своєму інтерв'ю нашій газеті глава представництва ЮНІСЕФ в Україні Джованна Барберіс.) Там закордонні донорські організації, які в результаті й побудували житло для переселенців, були оперативно залучені владою. І річ тут не в масштабах проблеми та непорівнянних кількостях потерпілих у Грузії й Україні. Просто в нас тільки через 9 (!) місяців після початку війни прийнято і підписано закон про переміщених осіб, а механізм зняття оподаткування з донорських і волонтерських організацій не працює досі.
…Однак усе це нюанси, які могли б допомогти і Україні, і її президентові коли й не вийти з війни (тут Україна - об'єкт), то пройти ще один її етап із найменшими територіальними та репутаційними втратами. Знову-таки, якби Петро Порошенко сповідував у цій війні чесну і публічну позицію. За нашою ж інформацією, зараз у самому розпалі черговий раунд закулісних переговорів. Які ж сценарії обговорюють панове Сурков і Порошенко за зачиненими дверми, тільки Путіну відомо.