Шість років безплідних, за великим рахунком, переговорів, які минули після Мінська-2, наочно демонструють, що реалізація Мінських домовленостей без часткової втрати Україною суверенітету та територіальної цілісності є малоймовірною. Здається, вже всьому українському політикуму нарешті стало зрозуміло, що Кремль не віддасть контролю над східною ділянкою українсько-російського кордону до проведення виборів в ОРДЛО та суттєвих поступок з боку Києва в питані майбутнього статусу окупованих територій.
Досвід пострадянського простору свідчить про те, що переговорні процеси з урегулювання конфліктів, до яких безпосередньо або опосередковано залучена Росія (Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, Нагірний Карабах), можуть тривати без реальних результатів 20–25 років. При цьому навіть узгодження формули мирної угоди на політико-дипломатичному рівні не гарантує її підписання сторонами конфлікту.
Згадаймо відставку 1998 року президента Вірменії Левона Тер-Петросяна під тиском «карабаського клану», лідери якого виступили категорично проти плану, розробленого Мінською групою ОБСЄ щодо Нагірного Карабаху (США, Франція, РФ), відмову 2003 року президента Молдови Володимира Вороніна в останній момент від підписання «Меморандуму Козака», згідно з яким Придністров’я та Гагаузія набували статусу автономій, а також отримували право блокувати на загальнонаціональному рівні небажані для них закони та міжнародні договори.
Звернімо увагу на те, що Сполучені Штати присутні як у Мінській групі ОБСЄ, так і у форматі «5+2» з придністровського конфлікту. Втім, це не сприяло більш поступливій позиції Кремля та, відповідно, не привело до принципово іншого перебігу згаданих переговорних процесів, як на це сподівається частина українського політикуму, коли розраховує на активніше залучення США у переговори щодо Донбасу.
Відтак, українське суспільство має бути готовим до того, що переговорний процес стосовно конфлікту за участі РФ на Сході нашої держави триватиме без суттєвих зрушень десятиліттями. Є всі ознаки того, що як міжнародні актори, так і окремі внутрішні гравці схилятимуть українську владу до так званої м’якої реінтеграції окупованої частини Донбасу за «придністровським сценарієм», що передбачає поступове відновлення міжлюдських контактів і торговельно-економічних зв’язків, спільне подолання наслідків техногенних аварій і природних лих тощо (так звана тактика малих кроків). При цьому вирішення ключового питання — повернення цих територій під суверенітет української держави — буде постійно відстрочуватися.
Для західних партнерів такий сценарій є гарантією як мінімум невідновлення активної фази бойових дій на східних околицях Європи, для Росії — можливістю поступового виходу з-під санкцій, для частини внутрішнього політикуму — полем для політичного піару на темі миротворчості, для олігархічних груп і кримінальних угруповань — можливістю створення нових «сірих» (зокрема, щодо тютюнових виробів та алкоголю, нафтопродуктів) і «чорних» (зброї, наркотичних речовин, крадених автомобілів тощо) схем.
Водночас навіть якщо через 15–20 років переговорний процес щодо Донбасу досягне успіху і буде підписано мирну угоду про повернення ОРДЛО під повний контроль української держави, перед Києвом постане низка нових викликів економічного, суспільно-політичного та ментального характеру.
По-перше, за цей час остаточно деградує базовий для економіки Донбасу, але вже давно фізично та морально застарілий вугільно-металургійний комплекс. Адже Росія не зацікавлена його підтримувати, а тим більше вкладати гроші у модернізацію, зважаючи на конкуренцію цього комплексу з російськими виробниками. Уже зараз експерти оцінюють обсяг коштів, необхідних для економічного відновлення Донбасу, у межах 10–20 млрд дол. США. Зрозуміло, що через 20–25 років ця цифра збільшиться у рази. Водночас у випадку відновлення контролю над окупованими територіями державі доведеться виплатити жителям ОРДЛО пенсійну заборгованість, яка вже перевищує 100 млрд грн і щороку зростає на 16–17 млрд (для порівняння, 2018 року на закупівлі й модернізацію зброї та військової техніки для ЗСУ в бюджеті було виділено 16,4 млрд грн).
По-друге, протягом 2014–2019 років в українському суспільстві сформувалася відносно стала більшість прихильників вступу країни до ЄС і НАТО — перспективи європейської та євроатлантичної інтеграції підтримують приблизно 50–60% і 40–50% громадян відповідно, тоді як проти виступають 20–30 і 30–40%. Наведені цифри фактично відображають загальний розподіл населення країни по лінії вододілу проукраїнських і проросійських політичних сил. Проте не можна не брати до уваги поступове відновлення позицій п’ятої колони, що зумовлено її «миротворчою» риторикою та зусиллями з відбілювання образу Росії на кшталт заяв про готовність передати виробництво російської вакцини від COVID-19 на українські підприємства або ж звільнити в односторонньому порядку з полону українських бранців. Слід очікувати, що відновлення контролю України над окупованими територіями Донбасу суттєво відкоригує електоральну картину не на користь проукраїнського табору.
По-третє, за ці роки на окупованій частині Донбасу виросте нове покоління, яке вчитиметься від дитсадка до вузу за новими підручниками історії, де Україна та все українське буде головним ворогом. Нову систему цінностей на цьому просторі формуватиме потужна геббельсівська пропагандистська машина із численними прохановими та соловйовими, симоньян і кисельовими. Окрему загрозу на перспективу становить видача жителям окупованих територій російських паспортів: кількість власників таких документів станом на кінець 2020 року оцінювалась у 200 тисяч осіб. Хлопців з ОРДЛО з такими паспортами вже почали призивати до російської армії. Зрозуміло, що подальша доля цих молодих людей навряд чи буде пов’язана з розбудовою нашої держави, натомість у разі відновлення бойових дій на Сході вони будуть змушені взяти до рук зброю проти української армії.
Можемо припускати, що саме такий сценарій було визначено у Кремлі як «план Б» на випадок провалу «плану А» — відокремлення південного сходу України від Харкова до Одеси у форматі єдиного квазідержавного утворення («Новоросія») або ж поясу окремих «народних республік».
Отже, невпинно наближається той момент, коли українське суспільство запитає у влади: «А чи є в України «план Б»?».
Сценаріїв, альтернативних подальшому веденню затяжного та малоперспективного переговорного процесу, за великим рахунком, є три: 1) силове вирішення, 2) відкладення проблеми на невизначену перспективу та 3) відмова від окупованих територій Донбасу.
Силове вирішення. Україна не має і в осяжній для огляду перспективі не матиме достатніх військових, економічних і політико-дипломатичних ресурсів для силового відновлення контролю над окупованими територіями на кшталт «хорватського сценарію» розв’язання проблеми Сербської Країни 1995 року. Адже співвідношення базових показників між Україною та Російською Федерацією становить від 1/5 (чисельність збройних сил, військовий бюджет) до 1/10 (загальний ВВП), тоді як у Хорватії та Сербії станом на 1995 рік вони були співвимірними. На той час Сербія перебувала під тиском жорстких міжнародних санкцій. За експертними оцінками, прямі втрати сербської економіки з 1992-го по 1995 рік становили близько 45 млрд дол. за тодішнього середньорічного обсягу ВВП країни у 22–27 млрд дол. Тоді як починаючи з 2014 року економіка РФ втратила від санкцій 50-100 млрд дол. за середньорічного обсягу ВВП у 1,3–1,6 трлн. І головне, напередодні проведення хорватською армією військової операції Сполучені Штати отримали від президента Сербії гарантії невтручання в ситуацію.
Щодо подій навколо Нагірного Карабаху восени 2020 року, то після, здавалося б, успішної операції азербайджанської армії, що дала змогу Баку вирішити низку тактичних завдань, стратегічна ініціатива у цьому регіоні повністю перейшла до рук Москви, яка розмістила тут свій «миротворчий» контингент із фактично необмеженим терміном перебування. Крім того, саме Росія тепер уже позиціонується на міжнародній арені як головний миротворець у вірмено-азербайджанському конфлікті, тоді як роль США та Франції відходить на другий план.
Відкладення проблеми на невизначену перспективу. Подібний алгоритм розглядався групою аналітиків Національного інституту стратегічних досліджень під керівництвом Володимира Горбуліна під умовною назвою «німецький сценарій» (за аналогією з відкладеним возз’єднанням ФРН і НДР). Проте ключовою відмінністю є те, що і західні, і східні німці, будучи ідеологічно розділеними між двома таборами, всі ці 40 років зберігали свою німецьку ідентичність. Чи будуть через півтора-два десятки років жителі ОРДЛО самоідентифікуватися як українці? Є дуже великі сумніви. Крім того, 2018 року ВВП на душу населення в Росії становив 11,3 тис. дол., тоді як в Україні — 3,1 тис. (дані Світового банку). Чи зможе Україна у найближчі 10–15 років демонструвати «китайські» темпи щорічного зростання ВВП, аби наздогнати РФ і стати економічно привабливою для жителів окупованих територій? Теж велике питання. Чи не єдиний плюс такого сценарію — дочекатися на прихід до влади в Росії в якійсь перспективі демократичних сил. Проте, як казав Володимир Винниченко, російський демократ закінчується там, де починається українське питання.
Відмова від окупованих територій Донбасу. Такий варіант дій під умовною назвою «сценарій відсікання» теж свого часу розглядався аналітиками НІСД, але не озвучується українськими політиками з огляду на свою негативну електоральну популярність і практично не обговорюється в експертних колах. Зрозуміло, він є вкрай болісним для українського суспільства, однак найбільш реалістичним і прагматичним, оскільки назавжди ставить крапку в дискусії щодо цивілізаційного вибору України, дає можливість спрямувати ресурси на розбудову нової високотехнологічної економіки, а не на реанімування застарілого вугільно-металургійного комплексу Донбасу.
Такий сценарій, на мій погляд, має включати: повне перенесення, згідно з міжнародним правом, відповідальності за утримання населення окупованих територій на країну-агресорку — Російську Федерацію, включаючи пенсійне та соціальне забезпечення; а також мінімізацію міжлюдських контактів — пропуск через лінію розмежування лише обмежених категорій осіб, зокрема, людей, які бажають назавжди переселитися на контрольовану територію, студентів для навчання в українських ВНЗ, осіб, що мають довгострокові контракти на працевлаштування в Україні. А після завершення процесу обміну полоненими — вихід із «мінських домовленостей» як таких, що не відповідають національним інтересам України.
За цим сценарієм, Україна може погодитися на введення миротворчої місії на лінію розмежування з окупованою частиною Донбасу, що гарантуватиме стале припинення вогню та реально мінімізує втрати серед українських військових. Вивільнені при цьому фінансові ресурси мають бути спрямовані на прискорення модернізації Збройних сил України, оснащення армії новітніми зразками зброї та військової техніки, підтримку українського ВПК.
Вважаю, що настав час для ґрунтовного обговорення на рівні політиків та експертів і такого сценарію. Адже йдеться про те, в якій Україні житимуть наші діти: чи залишимо ми їм у спадщину проблему багаторічного неврегульованого конфлікту з усіма наслідками на кшталт статусу найбіднішої країни Європи, яку розривають постійні політичні чвари, або ж це буде європейська країна із сучасною економічною моделлю та консолідованим громадянським суспільством.