Попри той факт, що глава держави став, як то кажуть, горою на захист свого військового міністра, привід поговорити про можливу зміну головного українського силовика, на думку більшості спостерігачів, усе ж є. Олександр Кузьмук зробив спробу піти у відставку добровільно, що, без сумніву, робить йому честь. З іншого боку, якщо міністр подав прохання про відставку «одразу» (як сказав Президент), тобто 4 жовтня, виходить, що він із самого початку як мінімум сумнівався в інших версіях катастрофи літака.
Поділ шкури
невбитого ведмедя
Президента Кучму можна легко зрозуміти: за міністра Кузьмука йому було настільки спокійно, що він навіть наважився розпустити «президентську» Національну гвардію. Прийшовши у військове відомство 1996 року, О.Кузьмук методом проб і помилок перетворився на досить зваженого і майже самостійного політика. Спостерігачам давно відомо, що в Міністерстві оборони існує лише одна думка, і це думка О.Кузьмука. Тих, хто був проти, чемно попросили піти. Наприклад, командувача ВПС генерала Володимира Антонця чи єдиного цивільного заступника Анатолія Довгополого. Застосовуючи всередині свого відомства управлінську методику Радянської армії, Олександр Кузьмук, однак, зумів не лише зберегти армію за практично повної відсутності фінансування, а й означити оборонну реформу. Можна сперечатися, наскільки швидко армія реформується (і чи можна її взагалі реформувати без грошей). Але те, що вона дійсно реформується, вважають, наприклад, Дональд Рамсфельд і Джордж Робертсон. Останній далеко не кожного військового міністра з країн НАТО величає «мій друг», як Олександра Івановича.
Для гаранта Конституції прихід на посаду військового міністра «чистого» політика точно стане головним болем. Навіть якщо цей політик буде з пропрезидентського стану. З одного боку, у Верховного головнокомандувача з’явиться хороший привід продемонструвати Заходу ще один штрих оборонної реформи — поява цивільного міністра оборони. З іншого боку, у військових колах побоюються, що для ослабленої української армії зміна залізної вертикалі на демократію може виявитися небезпечною. Саме тому першою версією може стати відсутність кадрових змін одразу. Тим більше що Кузьмук, говорять, уже давно готувався до адміністративної реформи в системі управління. Для цього «виростили» й нову адекватну, із точки зору керівництва, постать — Володимира Шкідченка, котрий став цього року генералом армії. Планувалося також, що найближчим часом відбудеться «розподіл праці» — Генштаб займеться справами військовими, а власне Міністерство оборони — політикою.
Інші версії
Та все ж, якщо офіційні висновки комісії підтвердять ракетну версію (а все йде до цього), главі держави доведеться пошукати нову кандидатуру для «оборонного» крісла, а заодно й рівноцінну посаду для О.Кузьмука. Останнє буде особливо важко, і швидше за все, саме тому Л.Кучма і не прийняв відставки генерала одразу. У випадку такого розвитку подій практично всі спостерігачі за українськими політичними реаліями сходяться на тому, що наступний міністр буде цивільною особою.
Володимир Горбулін. Попри нинішню віддаленість від «першого», Володимир Павлович є дуже реальною кандидатурою. Для цього є кілька причин. По-перше, найголовнішою проблемою цивільного міністра буде створення цивільного міністерства. Саме його відсутність обумовила невдачу першого цивільного міністра Валерія Шмарова в боротьбі з генералітетом. У цьому сенсі у нинішнього глави Держкомісії з питань оборонно-промислового комплексу В.Горбуліна незаперечні переваги перед іншими кандидатами — у нього є професійні кадри, разом із якими він може прийти у військове відомство. По-друге, у В.Горбуліна є вагома причина погодитися на таку пропозицію — він не задоволений нинішнім становищем і навіть роздумує про «чисту» політику, що обіцяє більш аніж сумнівні успіхи. Нарешті, прихід на таку посаду В.Горбуліна забезпечить відносне ослаблення напруженості між армією й оборонно-промисловим комплексом, коли ключовим стане питання про переозброєння.
Борис Андресюк. Попри те, що чимало військовиків мають серйозні сумніви в адекватності Б.Андресюка цій посаді і помітили ряд суперечностей у заявах голови парламентського Комітету з питань нацбезпеки й оборони, шанси стати главою військового відомства в нього є. У кулуарах парламенту такі ідеї вже озвучувалися, і навіть не один раз. Почасти посилюють цю версію партійна приналежність Бориса Павловича і його очевидне бажання випробувати себе в такій ролі. Слабкою ланкою в цій версії може виявитися небажання глави держави віддати посаду головного силовика на відкуп політичним угрупованням. Тим більше, що гарант безумовно знає про безліч тих проблем, які сьогодні мають держави, де політичні сили, прийшовши до влади, постійно міняють силовиків.
Костянтин Грищенко. Надзвичайний Повноважний Посол України в США — кар’єрний дипломат. Однак уся дипломатична діяльність Костянтина Івановича так чи інакше була пов’язана з військово-політичними і військово-технічними питаннями, безпосередня причетність до процесу ядерного роззброєння України, багатьох переговорів по проблемі флангових обмежень і приєднання України до РКРТ, провідна роль в епопеї розподілу та базування Чорноморського флоту. Це лише неповний перелік проблем, якими займався Грищенко. Свого часу питання про його призначення цивільним першим заступником міністра оборони було дуже актуальним. Однак Костянтин Іванович зайняв адекватну посаду в МЗС. Окрім знайомства з армійськими проблемами Грищенко має додаткові плюси. Його абсолютно однаково сприймають як у Росії, так і в Сполучених Штатах. Мінусом Костянтина Грищенка є... нинішня ситуація у світі. Навряд чи Україна зможе в стислий термін знайти заміну своєму послу в країні, котра є не лише стратегічним партнером, а й лідером антитерористичної коаліції.
Анатолій Довгополий. Нинішній заступник голови Держкомісії з питань ОПК має чималий досвід роботи в оборонному відомстві — протягом декількох років він був заступником О.Кузьмука по озброєнню. І навіть вважався в самому міністерстві суперником міністра. До цієї кандидатури можуть звернутися в тому випадку, якщо потрібна буде нейтральна постать, сильна особистість, яка, однак, напевно не стане вплутуватися в політику. Анатолій Степанович явно легше переживе перехідний період між військовим і цивільним міністерством, без чого, швидше за все, не обійтися. Але тут слабкою ланкою стане завелика дистанція А.Довгополого від Президента і зависокий потенційний рівень його самостійності.
Сіра мишка. Найбільш імовірний же варіант — поява в ролі керівника військового відомства геть нової, зараз майже невідомої широкій публіці людини, котру при призначенні оцінюватимуть лише по двох критеріях: відданість і наявність сильної волі. А досвід політика, як ми вже переконалися на прикладі О.Кузьмука, можна досить швидко придбати і по ходу справи. В Україні ця розхожа практика призначень уже добре прижилася і показала свої переваги для тих, хто призначає.