26 травня ц.р. президент України підписав указ, яким уведено в дію "Стратегію національної безпеки України" (далі - Стратегія). Як сказано в тексті, ним визначено загальні й окремі конкретні стратегічні цілі державної політики в різних її сферах до 2020 р.
Розробники Стратегії намагалися відповісти на сучасні виклики й загрози, що стоять перед державою, наклавши нові тези на вже давно прийняті постулати державної політики. В основному Стратегія зводить майже всі ці виклики й загрози до одного знаменника - воєнна агресія Російської Федерації проти України, яка матиме довгостроковий характер. Однак документ містить багато принципових недоречностей, що викликають більше запитань, ніж відповідей.
Наприклад, у першому розділі - "Загальні положення" - визначено, що основним стратегічно-формуючим чинником державної політики є "воєнна агресія" Росії "на Сході України". Далі, при визначенні мети цієї ж агресії, автори документа стверджують, що Росія намагається "ревізувати світовий порядок, що сформувався після закінчення Другої світової війни". Невже розробники-стратеги не розуміють, що повоєнний світовий порядок базувався на системі балансу сил між двома надпотугами - США й СРСР, які поділили світ на свої "сфери впливу", намагаючись просунути в них свої суспільно-культурні та політичні моделі? США і країни НАТО обстоювали переваги демократичного "відкритого" суспільства з ринковою економікою. СРСР і країни Варшавського договору дотримувалися, по суті, неоколоніальної моделі закритого тоталітарного суспільства із плановою командно-адміністративною економікою. Можна по-різному оцінювати цей період холодної війни", однак аж ніяк не можна вважати, що Україна тоді була суверенним суб'єктом міжнародних відносин. Умовно мирні відносини між двома блоками забезпечувалися принципом взаємно забезпеченого знищення [mutually assured destruction] та величезними арсеналами ядерної зброї. Цей порядок був повалений із розпадом радянсько-російської імперії у серпні 1991 р. і проголошенням державної незалежності України. Відтоді Москва наполегливо намагається відновити (а не "ревізувати") хоч якусь частину цього знищеного повоєнного порядку і відвоювати становище гегемона в ньому, втягнувши Україну та інші колишні радянські республіки у свою неоколоніальну орбіту. Тобто йдеться не про ревізію, а про реанімацію повоєнного світового порядку, не про "воєнну агресію на Сході України", а про воєнну агресію проти України.
Розробники Стратегії наголошують, що воєнні дії Росії, зокрема окупація Кримського півострова, порушують міжнародні правові норми - територіальну цілісність і непорушність державних кордонів, що лягли в основу сучасного світового порядку. Однак ці принципи не були стрижневими на першому повоєнному етапі формування системи міжнародних відносин у період між
1945 р. (заснування ООН) і 1975-м, коли було підписано т.зв. Гельсінкські угоди. До прикладу: Хартія ООН визначає, що головне завдання організації - "збереження міжнародного миру та безпеки" (ст. 1). Світовий мир забезпечувався не дипломатичними засобами, а відсутністю т.зв. спроможності першого удару [first strike capability]. Лише 1975 р., із підписанням Гельсінкських угод, принципи територіальної цілісності та непорушності кордонів знайшли своє ключове й визначальне місце у міжнародному праві. А з розвалом СРСР ці канони міжнародного права поширилися на новостворені незалежні держави. Тож, маючи мету відновити імперію за рахунок державної незалежності України, Москва хоче "ревізувати" не повоєнний порядок, а новий світовий демократичний лад, який постав після 1991 р. на руїнах старого повоєнного порядку взаємного стримування.
У Стратегії також визначено її "основні цілі" (розділ 2), серед яких - "відновлення територіальної цілісності України". Досягнення цих цілей, на думку авторів, потребує: 1) "зміцнення Української держави"; 2) "якісно нової державної політики" і 3) "нового зовнішньополітичного позиціонування України". Дивує, що в розділі "Основні цілі" Стратегії національної безпеки, наші стратеги не вбачають потреби зміцнювати Збройні сили України для відбиття російського агресора з наших земель і відновлення суверенітету нашої держави над окупованими Росією територіями.
У документі перелічено "актуальні загрози" національній безпеці України. І на перше місце поставлено "агресивні дії Росії". Власне, прослідковується дивна тенденція: не називати "агресивні дії" тим, чим вони є насправді, - війною. Вочевидь, дотримуючись ідеологеми про "антитерористичну операцію", автори документа підтримують ілюзію, що на Сході України немає війни з Росією, що Москва там задіяна не як воєнний агресор, а просто "регулярними військами, радниками, інструкторами і найманцями у бойових діях". До речі, у цьому переліку чомусь немає згадки про російську військову техніку. Тобто, на думку президентських стратегів, це не війна. А отже, у стратегічному документі держави закладено концептуальний обман: не сказано правди - Україна перебуває в стані війни з Росією. Відмовившись від такого постулату, неясно, як саме наші "стратеги" збираються мобілізувати необхідні ресурси держави, щоб не допустити реалізації названої в документі мети російської воєнної агресії - "знищення держави Україна"?
У документі також визначено інші "загрози", серед яких корупція, економічна криза, "відсутність комунікативної політики" тощо. Тут усе зрозуміло, бо вже "енний" раз перелічується традиційний набір "загроз", які протягом останніх 25 років містилися в різних аналогічних документах. Однак з'явилися й деякі нові формулювання. Наприклад, автори документа віднайшли нову загрозу національній безпеці країни, яку вони називають "монопольно-олігархічна… економічна модель". Що мали на увазі розробники? Певні монополії певних олігархів? Не клеїться. Олігархія - це форма правління, за якої державна влада належить економічно могутній групі людей. Тобто, за логікою цього Стратегічного документа, від поліолігархічної економічної моделі ми прийшли до монопольно-олігархічної. Розробники не назвали ПІБ монополіста-олігарха. Однак, на моє переконання, тут їм варто довіряти: його монопольно-олігархічна модель справді становить серйозну загрозу для нашої країни.
До слова, якщо автори документа ставлять корупційні явища в розряд загроз національній безпеці, то чи не найкритичнішою в умовах війни є корупція у сфері оборонних замовлень, що безпосередньо завдає нищівного удару по нашій обороноздатності.
Позитив документа - уперше в такого роду нормативному акті з'явилася теза про те, що Росія прагне знищити державу Україну. Але як? Стратегія каже: "агресивні дії Росії, що здійснюються для виснаження української економіки і підриву суспільно-політичної стабільності з метою знищення держави Україна і захоплення її території". А чого не сказати прямо: "агресивні дії Росії спрямовані на знищення держави Україна і захоплення її території"? Невже знищення держави можливе лише через виснаження економіки і підрив суспільно-політичної стабільності? Агресивні дії Росії - це, насамперед бойові дії, наступи, обстріли, під час яких гинуть українські воїни і мирне населення. Знищення держави і захоплення її території можливе лише за умови знищення тих, хто захищає державу. Цей документ, бодай почасти, мав бути побудований на конкретно визначених заходах, з допомогою яких можна відбити агресію. Такі заходи, здавалося б, мали б ураховувати незаперечну історичну даність: воєнна агресія може бути зупинена передусім боєздатними збройними силами, мобілізацією всіх ресурсів держави.
У розділі 4.3 Стратегії ("Підвищення обороноздатності держави") автори визначили основні завдання у цій сфері. За їхнім твердженням, "зовнішня (знову ж - не воєнна) агресія" відбувається у формі "гібридної війни". У чому полягає "гібридність" такої "війни" (чи "агресії"?), адже стратеги-антитерористи вже нарешті визнали, що її мета - "знищення держави"?
Серед завдань у сфері обороноздатності - на перше місце поставлено "підготовку держави до відсічі збройної агресії". А тим часом насправді найголовнішим завданням є мобілізація держави та усвідомлення рівня небезпеки, який над нею навис. Однак таке формулювання явно конфліктує з поширеною оманливою ідеологемою про "антитерористичну операцію".
Значну частину документа присвячено необхідності реформувати "сили оборони". Зокрема, слід вітати зроблений авторами акцент на переведенні нашого війська на стандарти НАТО. Тут названо сфери, у яких така реформа за стандартами НАТО необхідна: розвиток сил спеціальних операцій; технологічне оснащення наших військ, особливо у сфері радіоелектронної боротьби та зв'язку; військова контррозвідка; "забезпечення максимальної взаємосумісності" ЗСУ зі збройними силами країн НАТО. Останній пункт у цьому переліку заслуговує на окрему увагу, бо автори документа, на жаль, не розкривають сутності цього завдання. Якщо йдеться про систему управління військами, про процедури військового керівництва чи навіть про доктрину і практику воєнної тактики, то стандарти НАТО визначено в низці міжнародних договорів, які відомі як STANAG [Standardization Agreement]. Ці договори "визначають процеси, процедури, терміни та умови для спільних військових і технічних процедур чи оснащення між країнами-членами альянсу". Одним із призначень цих документів є вдосконалення системи військового управління і тактики дій на рівні процедур серед офіцерського корпусу. Війна з Росією на Сході України доводить, що наше командування не вміє ефективно воювати. До прикладу: аналіз невдало проведених ЗСУ воєнних операцій у Донбасі дає підстави вважати, що для нашого генералітету "оборонна операція" зводиться до зведення укріппунктів по лінії оборони й очікування наступного наступу ворога на невідомій частині цієї ж лінії. У воєнній доктрині НАТО, натомість, основне завдання оборонної операції - перехопити у ворога ініціативу і перейти до наступальних дій.
Крім ґрунтовної деталізації цілої низки завдань у сфері обороноздатності держави, невиправданою прогалиною у документі є відсутність визначення нагальної потреби перевишколу та перекваліфікації офіцерського складу ЗСУ відповідно до стандартів НАТО.
Окремим рядком у Стратегії - потреба "реформування системи мобілізаційної підготовки та мобілізації". Абсолютно незрозуміло, що саме потрібно реформувати в системі мобілізації та підготовки наших солдатів і за якими напрямами проводити цю реформу. Але значно критичнішим питанням є обсяг мобілізації на період війни. Іншими словами, незрозуміло, скільки потрібно військовослужбовців, щоб ефективно захистити державу. На сьогодні, відповідно до нормативних документів, чергова хвиля мобілізації мала б забезпечити 250 000 військовослужбовців. Однак іноземні фахівці наголошують на тому, що в умовах "асиметричної війни", коли сили ворога явно переважають власні військові можливості, потрібно забезпечити мобілізацію принаймні 1% населення (450 000 військовиків) для встановлення ефективної системи "простірної оборони" [area defense] території держави.
Напрошується висновок - вище керівництво України свідомо замовчує потребу підняти мобілізаційну планку, виходячи з суто спекулятивних політичних міркувань, оскільки суспільство навряд чи сприйме таку позицію схвально, тим більше в умовах формального стану АТО, а не війни.
І останнє: у "Прикінцевих положеннях" Стратегії сказано, що для її реалізації потрібно спрямовувати на "бюджетне фінансування сектору безпеки і оборони не менше 5 відсотків від валового внутрішнього продукту". По-перше, з такого формулювання незрозуміло - про які "рядки" державного бюджету йдеться конкретно. В умовах скорочення річного ВВП виділяти всього 5% ВВП на потреби оборони у період війни - не вельми відповідальна політика. Для порівняння: донедавна США витрачали до 7% свого ВВП на потреби оборони. Країни НАТО мали б витрачати 2% свого ВВП. Однак вони можуть завжди розраховувати на систему колективної безпеки альянсу, ключову роль у якій відіграє боєздатність Америки. Україна такої розкоші не має. Якщо ж припустити, що 5% ВВП стосуються цілої низки завдань, які визначено в документі як стратегічні напрями, та бюджетне асигнування на вузькі потреби оборони за конкретними програмами складатиметься лише з дещиці цього відсотка. А така позиція вже цілком безвідповідальна.
Віддаючи належне розробникам Стратегії за ґрунтовно підготовлений документ у частині конкретизації низки заходів для забезпечення стратегічних пріоритетів держави, наголосимо: його значимість залежатиме від волі керівництва держави забезпечити ці заходи бюджетним асигнуванням. Конкретніше, показником готовності керівництва держави серйозно забезпечити стратегічні пріоритети у сфері національної безпеки буде спільна законодавча ініціатива президента та уряду про внесення відповідних змін до Закону про державний бюджет України на поточний рік. Інакше цей документ стане черговою мильною бульбашкою.
Загалом, за останні 20 років важко пригадати якийсь інший (розміщений на сайті президента) настільки неякісний документ - з такою кількістю помилок і політично-концептуальних "ляпів". Складається враження, що його готували десь у Монако чи Швейцарії люди, геть далекі від війни, політики і наших реалій.