Ужгород став транзитним містом. Саме через нього українці, які тікають від війни, їдуть далі за кордон. Але чимало залишається тут. Наразі в місті дуже багато переселенців — близько 50 тисяч.
Це впливає на завантаженість інфраструктури — медицини, транспорту. Але переселенці допомагають із наповненням бюджету. За перший квартал місто його перевиконало. Всі ресурси максимально мобілізовані для допомоги армії та ТрО.
Рух ЧЕСНО у рамках спецпроєкту з «Дзеркалом тижня» поспілкувався з мером Ужгорода Богданом Андріївим. Розмова відбулася після перших із початку війни ракетних ударів по Закарпатті. Міський голова зазначив, що місто готується до перемоги ЗСУ над рашистами.
— Скільки переселенців залишилося в місті?
— Ті, хто не планував залишати межі країни, — селилися тут. У наших 26 закладах наразі мешкає близько чотирьох тисяч громадян. Розмістили в школах, університетських гуртожитках, спортивних комплексах… Із бюджету міста на Програму соціального захисту та підтримки внутрішньо переміщених осіб на 2022 рік, яку прийняли на сесії Ужгородської міської ради, виділили 15 мільйонів гривень, безкоштовно харчуємо переселенців, забезпечуємо побут, наскільки можемо.
— Скільки переселенців прийняли в себе мешканці Ужгорода?
— Усього, за даними мобільних операторів, у місті зараз понад 50 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Згідно з офіційними даними, вже понад 20 тисяч отримали статус внутрішньо переміщених осіб через наш департамент соціальної політики та ЦНАП міськради. Хтось узагалі не хоче реєструватися з невідомих нам причин. Тому найбільш достовірні наразі дані, якими оперуємо, — дані мобільних операторів.
— Як це вплинуло на ситуацію із заторами на шляхах? Ми сьогодні заледве припаркувалися.
— Думаю, що третина з тих 50 тисяч, які приїхали, мають власний транспорт. Більше заторів стало, і, на жаль, не всі громадяни дотримуються правил дорожнього руху. Паркуються будь-де, під заборонними знаками, на автобусних зупинках. Ситуація була б, може, ще гірша, але стримують її обмеження на продаж пального, його вартість. Ціна ж проїзду у громадському транспорті не зросла, тому більшість громадян користуються саме ним.
Постійно спілкуємося з міськими головами з різних поточних питань, що стосуються життєдіяльності громад, обмінюємося думками. Одне з питань, яке нині актуальне для всіх, — різке подорожчання пального. Очевидно, ми будемо змушені переглядати вартість проїзду. Крок непопулярний, особливо зараз, але, вважаю, виправданий для міст, у яких не йдуть бойові дії. Зараз працює комісія, що вивчає всі складові, які формують тариф на перевезення.
— А з якимись мерами спілкуєтеся? Яким містам допомагаєте?
— Запити з приводу можливості надання допомоги надходять із багатьох міст. Ми допомагали Бучі, Ірпеню, Харкову, іншим. Багато військових формувань звертаються. Листи приходять десятками. Але треба розуміти, що місто — це не благодійна організація, і в нас чітко прописано, на що ми можемо витрачати кошти з бюджету.
Перші тижні надходила допомога від наших міст-побратимів — зі Словаччини, Польщі, Румунії, Німеччини, Угорщини, Чехії. Хтось передавав обладнання, а ось Чехія та Румунія зробили інакше. Ми відкрили спеціальні офіційні рахунки міськради, і Їглава й Сату-Маре перерахували гроші. Ми самі тоді цільово можемо купити все, що треба. Тому стараємося допомагати всім, але тією мірою, якою можемо. Насамперед, як я вже казав, забезпечуємо необхідним, харчуємо переселенців у місті.
Єдине — що є речі, які ускладнюють нам отримання допомоги з Заходу. Це, зокрема, закон про розмитнення машин, на якому заробляють ділки. Бюджет втрачає, і в Європі нас не розуміють: ви просите допомогу і при цьому самі їдете по іномарки.
— Бували скандали через невиправдане зростання цін на житло?
— Так, траплялося. В соцмережах була інформація, що зросла вартість оренди житла. Спілкувалися з власниками, але це приватне житло, і тому досить складно... Більше повноважень у податкових органів, які можуть побачити, чи платить людина податки за такий вид діяльності. Ще — у військових адміністрацій, які під час дії воєнного стану можуть вживати жорстких заходів. Органи місцевого самоврядування не мають можливості відстежувати і впливати на те, чи за тисячу гривень хтось здає житло, чи за п’ять тисяч.
— Як зросло навантаження на медичну інфраструктуру?
— Приблизно 20 тисяч звернень від внутрішньо переміщених осіб уже було до наших лікарень, сімейних амбулаторій, майже 100 дітей жінки-переселенки народили в ужгородському пологовому будинку. Якщо порівняти кількість внутрішньо переміщених осіб у Львові і в нас, то у Львові додалася чверть, а у нас — половина міста.
— Ми знаємо, що в регіоні зараз багато ромів, і вони без реєстрації. Звісно, лікарі їм допомагають, але могли б отримувати за це кошти. Ви якось працюєте над тим, щоб їх зареєструвати?
— У нас два депутата — роми, і до їхніх обов’язків входило допомагати ромам оформити паспорти. Але багато хто не хоче реєструватися. Багато хто не вміє читати й писати. Тут треба задіювати програми на державному рівні, а ще — потрібна велика просвітницька робота. Ми таку роботу проводимо, проте наразі цього замало для вирішення питання. Воно виникло не сьогодні й не вчора, і не буде, на жаль, найближчим часом повністю вирішене. І тут не все залежить від влади.
— Зараз на сході йдуть активні бойові дії, триває евакуація. Ви готові до другої хвилі переселенців?
— Ми комунікуємо з військовою адміністрацією. Адже по області є навіть кращі умови. Не всі ж житимуть в обласному центрі. Є Іршава, Рахів… Є населені пункти, де людей можуть прийняти літні табори, де нормальні умови. Ми ще маємо можливість, але, розумієте, 50 тисяч на 115 тисяч населення міста... Це навантаження. Звісно, якщо буде в тому нагальна потреба — селитимемо у школи чи гуртожитки.
— Як координуєте свою роботу з військовою адміністрацією?
— Є абсолютне розуміння, нормальні робочі відносини. Проводять наради, практично, щодня. (Чути гудіння гелікоптерів). Усе гаразд, це наші. Теробороні, яка фінансується з державного бюджету, ми теж допомагали.
— Мер Хмельницького зазначав, що до них приїхало вже десь 40 підприємств. Який бізнес приїхав до Ужгорода?
— У мене немає інформації про переїзд якогось масштабного виробництва. Мені здається, що для цього треба, аби закінчилася війна. Як людина, котра щось втратила, буде зараз запускати тут роботу, налагоджувати логістику і збут, коли йдеться про серйозне виробництво? Треба ж прораховувати, чи везти з Києва сюди. А потім що? Назад? Може, взагалі треба буде далі везти? Чи є смисл везти? Бізнес сам приймає рішення, а наше завдання — допомогти або не заважати.
Знаєте, що ми зробили? Ми попрацювали з нашими підприємцями, щоб з’ясувати, які в нас є вільні виробничі площі, і даємо цю інформацію в себе на сайті. Бізнес між собою комунікує без нас, без влади. Наше завдання — допомогти з комунікацією. Питання водопостачання, електропостачання, газопостачання — те, на що ми маємо вплив і з чим будемо допомагати.
— Яка ситуація з бюджетом міста?
— У нас бюджет виконується. Все, що працювало, те й зараз працює, навіть потужніше. Більше людей приїхало, вони купують щось у магазинах, відвідують кав’ярні, користуються сервісами. Збільшився рух коштів. У першому кварталі виконання бюджету становило 113%.
Звісно, через воєнний стан ми фінансуємо тільки ті видатки, які дозволяє законодавство: захищені статті, зарплати, допомогу військовим, внутрішньо переміщеним особам. Частково можемо проводити роботи з благоустрою, зокрема прибирання міста. Навіть на поточні ремонти не можемо витрачати гроші — казначейство не пропускає.
— Скільки разів від початку повномасштабного вторгнення засідала рада і які рішення приймала?
— Сесія за цей час проходила п’ять-шість разів. Розглядали виділення коштів для ТрО, на підтримку військових, важливі питання життєдіяльності міста.
— Парламент уже підтримав законопроєкт, яким планується наділити мерів повноваженнями приймати рішення без залучення ради. Що ви думаєте з цього приводу?
— Це, швидше, для тих територій, котрі перебувають у прифронтовій зоні, де, наприклад, немає кворуму й не можна провести сесію (Насправді законопроєкт поширюється на всю територію України, але ще не підписаний президентом. — Прим. ред.). У нас немає проблем із тим, щоб зібратися. Ми збираємося за потреби — чи раз на тиждень, чи раз на два тижні. Назбиралося п’ять-шість питань — і ми швидко їх розглядаємо.
Ось змінюємо назви 58 вулиць. Не просто — взяли й переназвали. А вибрали вулиці, названі на честь російських діячів — Тургенєва, Лермонтова тощо, зібрали комісію, запросили еліту міста — архітекторів, скульпторів, письменників. Історичний центр міста, проспекти, великі магістральні вулиці — за цими блоками вивчаємо питання перейменування. Ось деякі назви з того, що обговорюється: Героїв України, Європейська площа. Перевага віддається історичним назвам, закарпатським діячам, відомим українським постатям. Але діятимемо, як вимагає закон: працює комісія, потім будуть двомісячні громадські обговорення, і — сесія.
Я хотів би зайти в сесійний зал і щоб там уже не було криків та суперечок із цього питання.
— Проспекту Бориса ДжонсонUKа не буде?
— Обговорюємо (сміється).
— Чи багато інвестував із бюджету Ужгород у безпечне місто, зокрема у відеонагляд, і чи допомагає це зараз?
— Після початку військових дій злочинність майже на нулі, бо в посиленому режимі працюють правоохоронці. Наразі в місті понад 250 камер, є з функціями розпізнавання обличчя, номерів авто. Це, однозначно, допомагає. Більшість резонансних злочинів із хуліганством та пограбуваннями було розкрито саме завдяки камерам. Інвестиції в безпеку виправдані.
— У вас у раді шість депутатів ОПЗЖ. Яка ситуація з ними?
— Вони припинили діяльність фракції, створили об’єднання «Рідний край». Працюють.
— А як ви ставитеся до заборони партій?
— Знаєте, Верховна Рада прийняла рішення, і на цьому крапка. Ми виконуємо.
— А як ставитеся до ініціативи, яку зараз обговорюють у парламенті, заборонити балотуватися тим, хто раніше йшов від заборонених партій?
— Знову ж: прийме Верховна Рада — так тому й бути. Але зараз 2022 рік і наше суспільство вже мало досвід люстрації — можемо провести паралелі: чимало людей, хороших фахівців потрапили під неї лише тому, що працювали в держорганах у певний проміжок часу. Багато згодом і вигравали суди. Мені здається, держава втратила через це, адже не змогли працювати кваліфіковані кадри. Вважаю, потрібна така система, щоб виборці могли максимально оцінити людину і її потенціал, можливості щось зробити для громади, країни.
Усі статті Віти Думанської читайте за посиланням