Кожен кандидат у депутати рівний перед законом однаково, а нерівний - по-своєму.
З одного боку, в усіх кандидатів у депутати є ряд ознак, які їх об’єднують. Усі 3109 претендентів на 225 мандатів - громадяни України (що, втім, не виключає наявності й інших паспортів). Ніхто з них не має судимості (принаймні непогашеної). І всі без винятку 389 жінок та 2720 чоловіків, які хочуть стати головними законодавцями країни, протягом останніх п’яти років жили в Україні. Але, з іншого боку, кожен із тих, хто ризикнув ув’язатися в боротьбу за право тиснути на кнопку під куполом, іде до перемоги своїм власним шляхом.
Уважне вивчення, на перший погляд, страшенно нудних даних Центрвиборчкому про кандидатів по мажоритарних округах дає змогу отримати доволі пізнавальну картину. Дозволяє, так би мовити, зазирнути, не встаючи з крісла, за лаштунки передвиборних інтриг. А заодно оцінити реальний рівень цивілізованості України.
Рівень, на жаль, низький. Досліджуючи передвиборне мажоритарне поле, не можна не визнати, що за десять років, які минули з часу останніх виборів за змішаною системою, Україна вперед не просунулася. Ба більше, якщо цинізм не вважати чеснотою, то навіть регресувала. При вивченні матеріалів ЦВК складається враження, що країна, в якій наразі відбуваються вибори, або тільки готується здобути незалежність, або здобула її два-три тижні тому.
По-перше. Досвід парламентських демократій чітко вказує, що найякісніші парламентарії виходять переважно з юристів, економістів, управлінців, керівників великих профспілок. Одне слово, всіх тих, кого серед кандидатів в український парламент непристойно мало. Ну не можна на 22-му році існування (хай і пострадянської) держави все ще відштовхуватися від давньої ленінської тези про те, що країною може (і повинна могти) керувати кожна куховарка. Адже для спростування цієї сентенції знадобилося 70 непростих років. Отож - вперед у минуле? Якби занести список кандидатів у мавзолей, гадаю, Ілліч від радості підвівся б із труни.
Втім, судіть самі: у парламент налаштувалися слюсарі, шахтарі, єгері, митники, даішники, судові виконавці, водолази, водії, фельдшери, секретарки, охоронці, маклери. Особливо уважними рекомендується бути жителям тих міст, чиї мери теж вирішили поборотися за депутатський мандат: з якого це дива їм заманулося кидати своїх городян, за любов та визнання яких вони ще недавно були готові зняти останню сорочку? У вас не виникає додаткової впевненості в завтрашньому дні, коли ви дізнаєтеся, що в Раду дуже хоче безпартійна дівчина-бармен 1988 року народження? А 293 безробітні? Це що, ярмарок наречених чи женихів?
Складається враження, що частиною народонаселення оволодів масовий психоз. Бо якісний склад кандидатського корпусу свідчить про що завгодно, тільки не про планові вибори парламенту в цивілізованій державі.
По-друге. Про масовий психоз - це тільки здається. Ветерани ЦВКівської праці всіх кандидатів поділяють на три групи. Перша - фаворити, ті, хто має реальні шанси боротися за перемогу. Їхні імена в переважній більшості округів відомі були ще до старту кампанії. Друга група - донкіхоти; амбіційні політики-початківці, що вирішили «засвітитися» на старті політичного злету; і «міські божевільні» (але не настільки, щоб не знайти грошей на заставу). І, нарешті, третя група, найчисленніша, - технічні кандидати. Ці люди ні в які депутати не збираються. Вони просто або за винагороду, або на веління партії, або за розпорядженням керівництва, яке балотується всерйоз, віддали свої паспортні дані для оформлення кандидатства у ЦВК. Найчастіше саме цим пояснюються і екзотичні для парламентаріїв професії, і безліч «парашутистів» - кандидатів, котрі не мають жодного стосунку до округу, в якому зареєстровані. Ось один із яскравих прикладів, про які писало DT.UA. По 29-му округу в Київській області йде представник НАК «Нафтогаз» С.Кацуба. Його батько - голова районної держадміністрації м. Дергачі Харківської області. Можливо, тому серед кандидатів, котрі балотуються по 29-му округу, зареєстровано три уродженці цього славного міста плюс один житель сусіднього міста Лозова? Включно з двома безробітними, безпартійними громадянами 1983 і 1988 р.н. відповідно. Причому одного з них висунула аграрна партія, а другого - партія з досить характерною назвою - «Справедлива Україна».
Для чого потрібні технічні кандидати? Для підвищення шансів при формуванні дільничних комісій на користь того або іншого кандидата, а найчастіше - тієї або іншої партії. 21 вересня окружні комісії проведуть жеребкування, під час якого визначать, чиї кандидати формуватимуть ту чи іншу дільничну виборчу комісію. І чим більше буде зареєстровано «своїх» кандидатів, тим більше своїх членів комісій та спостерігачів отримає реальний кандидат у депутати.
Зрозуміло, і десять років тому технологію технічних кандидатів в Україні використовували. Однак, за словами ветеранів політичних боїв, їх було набагато менше. Зрозуміло, і 2002-го до парламенту не ставилися як до храму законодавства. Але міченими картами на його східцях грало значно менше людей.
По-третє. Аналіз кандидатів свідчить, що майже половина їх... безпартійні. А саме 1453 особи! Не треба їх плутати із самовисуванцями, бо в багатьох самовисуванців у кишені лежить партійний квиток. 1453 особи не знайшли собі політичного товариства до смаку? Не захотіли брати участь у боротьбі за виживання в жорсткому середовищі місцевих партійних царків? У кожного своя відповідь. Однак пам’ятатимемо, що 1656 партійних кандидатів у депутати по округах насправді представляють не тільки прохідні п’ять-шість партій, а десятки технічних обслуговуючих партій-сателітів. А це означає, що нинішні партії-лідери дуже умовно можуть претендувати на репрезентативність громадських настроїв.
Ось так і живемо. З ліченими юристами та економістами і з півтора тисячами безпартійних кандидатів. Наче й не було 21 року держбудівництва. Не ухвалювалися пакети законів. Не формувалися (хай і не в найкращому вигляді) державні інститути. Не працювало кілька скликань парламенту. Зрозуміло, що всі ці десять років влада все робила для того, аби народ на згадку про парламент пробивала колективна судома. А слово «депутат» асоціювалося з чим завгодно, тільки не з найнятим на п’ять років громадянином, головне завдання якого - створювати закони, покликані постійно поліпшувати життя населення країни.
По-четверте. Нинішній кандидатський корпус від свого побратима десятилітньої давності кількісно майже не відрізняється. Різниця незначна - 25 душ. Інша річ - якісний склад. Одна з найяскравіших відмінностей - волаючий гендерний дисбаланс. Тобто співвідношення представників чоловічої і жіночої статі.
І в 2002 році кількість кандидаток у депутати - 456 - аж ніяк не відповідала європейським прагненням народу та деклараціям влади. Але тоді, пригадується, говорили, що, мовляв, Україна - країна молода, помилки врахуємо, й до наступних виборів усе буде «тіп-топ». Або, як люблять казати деякі депутати-чоловіки, «чікі-пікі».
Але, на жаль, Україна не стала ні Швецією, в чиєму парламенті, як відомо, превалюють пані, ні, скажімо, Норвегією. Український матріархат продовжує залишатися тіньовим, як економіка. На берегах Дніпра, як і раніше, в пошані дивне свято імені Восьмого березня. І, хто знає, можливо, тому на виборах-2012 зареєстровано акурат на 67 жінок менше, ніж десять років тому. Тобто 389 жінок на 2720 чоловіків.
І, звісно ж, не можна не звернути увагу на закріплену традицію родинно-обслуговуючої кандидатської маси: секретарки, охоронці, водії, як і раніше, гніздяться в списках, переважно Партії регіонів. Але кріплять закладену традицію й родичі - сестри, брати, батьки та діти. Звання депутата дедалі більше стає спадковим. Однак чомусь чим більше в ньому спадковості, тим менше в ньому дворянства.
По-п’яте. Втім, якщо партійні бонзи мають абсолютний вплив на склад кандидатів у списку, то моду в округах диктують переважно виборці. Можна довго сперечатися - це така убога пропозиція породила спотворений електоральний попит, чи меркантильний електоральний попит породив відповідну пропозицію? Однак серед 3 тис. кандидатів 1082 різнокаліберних бізнесмени з’явилися неспроста. За своїм статусом і призначенням депутат, обраний від округу, нічим не відрізняється від депутата, обраного за партійним списком. Однак якщо до списку частина громадян ще висуває політичні вимоги, то ідеальний мажоритарник для дуже багатьох виборців - це Рокфеллер у кріслі начальника жеку.
Згідно з результатами опитування, для жителів Голосіївського району столиці найгострішою місцевою проблемою є «проблема прибирання території та вивезення сміття», - її назвали 29,0% респондентів. Другою за актуальністю місцевою проблемою для жителів округу є «погані дороги» (відзначили 21,2% опитаних). Третє місце серед респондентів посіла «проблема поганого стану будинків, під’їздів, прибудинкових територій» (16,6%).
«Проблема поганого стану або відсутності дитячих садків і дитячих майданчиків» (12,5%), «проблеми, пов’язані з бездомними та свійськими тваринами» (8,0), «проблеми водопостачання і якості води» (7,4), «проблеми транспортного обслуговування (зокрема будівництва метро)» (6,6), «проблеми, що стосуються торгівлі» (5,7), «проблеми з освітленням вулиць» (5,2%).
Виборці вимагають від мажоритарників вкладень, і тому кожен третій кандидат із 3109, а саме той, котрий представляє бізнес, в більшості округів найбільш конкурентоспроможний.
Що ж, на виправдання кожен депутат розповість про тяжке історичне минуле, відсутність традицій і повільне підтягування суспільства до цивілізаційних стандартів: «Ось дайте мені ще років десять, і ви просто не впізнаєте країну…» І депутата цілком можна зрозуміти. Для чого в сесійний день досить пройтися повз Верховну Раду, щоб помилуватися на виставку останніх досягнень німецького і японського автопрому. Або зазирнути в хол готелю «Київ», де квартирують народні обранці. Там прямо напроти входу стоять два прилавки з ювелірним добром. Де серед каблучок та сережок затесалися й депутатські значки. Один - для місцевих рад, другий - для парламенту. Коштує це щастя
6400 гривень. «Два різновиди золота плюс емаль, - розповість вам мила продавчиня, - нові депутати беруть дуже добре…»
Отож конкурс 13,8 особи на одне крісло цілком зрозумілий. Тільки чомусь раніше в цьому конкурсі часто перемагали ті, кому така цяцька на лацкан була ні до чого. А тепер такі потрапляють у меншість.
І, нарешті, по-шосте. Не треба бути великим спеціалістом, щоб дивлячись на передвиборну карту України, оцінити й зрозуміти різницю між дресурою та демократією (або ж вольницею, кому що ближче). Порівняйте, скажімо, кількість кандидатів у Донецькій і Київській областях. Зрозуміло, що 48 осіб на один округ - це перебір. Але чотири кандидати - це навіть не секвестр... Та ще й заточених під конкретного претендента. Загалом по Донецькій області, яка налічує 21 округ, самовисуванцями зареєструвалися 40 осіб. У Львівській же, що налічує 12 округів, самовисуванців 70. Навіщо так лякати адмінресурсом у день виборів, коли його вже використали за повною програмою?
Зрозуміло, що на цих виборах вирішити всі проблеми вже не вдасться. Але до виборів залишається ще більше місяця. А сорока днів цілком достатньо, щоб бодай збільшити в рази відвідуваність сайтаЦентральної виборчої комісії України…
Докладніше - дивіться карту.