А українська продукція — переважно
у виставковому варіанті |
Якби політологи, соціологи чи, може, й філологи надумали проаналізувати, які гасла об’єднують пізній радянський соціалізм, більше відомий як період перебудови, і ранню українську незалежність, то фраза «Треба нагодувати народ!», безперечно, була б серед лідерів. Під цей бойовий клич катастрофічно зменшувались посіви на рідній землі, з-за кордонів ввозилися й продавалися втридорога третьосортні чи й фальсифіковані продукти, туди ж за безцінь вивозились українська пшениця тоннами і велика рогата худоба — ешелонами. Либонь, у того конкретного народу, який саме з цього годувався, був не те що вовчий апетит — булімія... Та якби й справді комусь із власть імущих забаглося хоч на крихту втілити це гасло в життя, то неодмінно згадали б про сою. Про культуру, яку ще в СРСР усіма силами активно намагалися впровадити вчені-аграрники, та так і не змогли.
Соя культивувалася, але не посіла належного їй місця не те що на п’єдесталі пріоритетів колгоспних полів, а й навіть біля його підніжжя. Хоча 1931 року в Україні площі під нею сягали 191 тисячу гектарів, її переробляли на вітчизняних підприємствах. Однак це були ще одноосібні гектари. Швидше всього, куркульські. А куркулі, як відомо, гроші вміли рахувати і про прибуток свій дбали — тому й сіяли сою. Колгоспи ж, які невдовзі утворилися на цих же, та вже розкуркулених землях, нею чомусь гребували — мабуть, із почуття класової ненависті. А от у ще недавно класово чужій, а нині зразково-показовій для пострадянського простору Америці, приміром, під соєю зайнято майже 30 мільйонів гектарів — стільки ж, як і під кукурудзою (пшеницею, до слова, набагато менше). І на прилавках супермаркетів — понад 500 продуктів, виготовлених із сої.
Хоча соя — не американська рослина. Її історична батьківщина — Китай. Там її вирощують майже п’ять тисячоліть. Соя заміняє китайцям і м’ясо, і молоко. І зовсім не тому, що китайці готові вирощувати все, що родить на їхній землі. Просто соя — це справді одна з найдивовижніших рослин, яку вдалось окультурити людству. І найперспективніша: коли, скажімо, виробництво зернових випереджає зростання людства у 2,8 раза, овочів — у 2,7, м’яса — в 3,5, а картопля йде нарівні з приростом населення Земної кулі, то соя обганяє його в 5,3 раза.
Перший заступник голови Вінницької облдержадміністрації Григорій Заболотний, що відає питаннями села, розповідає історію свого «одруження» із соєю. Наприкінці 80-х він, керівник одного з найкращих на Вінниччині — Бершадського району, в складі офіційної делегації поїхав до Югославії. Там їх запросили в агрокомбінат «Бечія». Після екскурсії, як годиться, накрили стіл. Подали щось наче гриби чи м’ясо, кажуть: «Соя». Потім — молоко: соєве. Печиво також із сої. І розповідають: «У вас в Україні є вчений, що має найкращі у Європі сорти сої, — в них до 50% білка і понад 20% олії. Це член-кореспондент Академії аграрних наук, заступник директора Українського науково-дослідного інституту землеробства в Чабанах під Києвом В’ячеслав Михайлов. Як це ви його не знаєте? Та в нас кожен агроном його знає».
— Мені стало так соромно, що найперше, що зробив, повернувшись, — розшукав Михайлова. І соя страшенно мене зацікавила. Він мене відраджував: «Не беріться за цю справу. Її час у нас ще не настав». Та я вступив до аспірантури і чотири роки вивчав і досліджував сою — і як кормову культуру, і як продукт харчування. Україна тоді сіяла 36 тисяч гектарів сої, з них 3,5 тисячі — Бершадь. Уявляєте, один район — 10%! А потім ця культура наче зникла з полів. І лише зараз почав відроджуватися інтерес до неї.
— Соя — основа світової піраміди рослинного білка та олії: їх у ній відповідно 40 та 20 відсотків, — вважає президент Української соєвої асоціації, директор Інституту кормів УААН, що міститься у Вінниці, академік Анатолій Бабич. — За соєю велике майбутнє. Вона розв’язує багато проблем людини, сприяє підвищенню родючості землі і забезпечує цінними кормами тваринництво.
Очолюваний академіком Бабичем Інститут кормів УААН — провідний у країні заклад із вивчення сої. В його доробку — 11 занесених до державного реєстру сортів (усього ж в Україні районовано сьогодні 33 сорти ). Науковці інституту разом зі спеціалістами облуправління сільського господарства та продовольства розробляють обласну програму розвитку і переробки сої. Адже без урахування регіональних особливостей важко розраховувати на оптимальні врожаї. Тим паче що клімат Вінниччини відрізняється від погодних умов південних областей — найсприятливіших для вирощування цієї культури. Тому так важливо науково обґрунтувати розміщення посівів, створити диференційовану систему обробітку грунту і захисту рослин, відповідну насіннєву базу. Чому це стало актуальним для Вінниччини, де раніше особливої любові до сої не помічалось?
— Ми усвідомлюємо, що таких високих цін на зерно, як торік, уже не буде, — розмірковує начальник обласного агроуправління Василь Черній. — Отже, щоб зерно було прибутковим, його слід пропускати через молоко і м’ясо. Розвитку тваринництва в області ми надаємо особливої ваги. Та поголів’я худоби останніми роками різко зменшилося, тож легко спрогнозувати підвищення цін на тваринницьку продукцію. Ситуація не зміниться без докорінної реструктуризації кормової бази. Навіть там, де вона начебто кількісно благополучна, необхідно якісно оновити її, зокрема врегулювати за балансом білка. Наука і передова практика рекомендують довести його до 26—28 відсотків. Та й навіть 20% вмісту білка в раціоні дають, скажімо, приросту свиней до 600 грамів на добу. Збагачення кормів білком цілком здатне відродити занепале в області птахівництво, відновити мережу бройлерних господарств. Зробити це без сої сьогодні дуже важко, практично неможливо.
В області є ще один споживач, надзвичайно зацікавлений у розширенні посівів сої. Це Вінницький олійножировий комбінат, що після десятирічної перерви поновив технологічну лінію з її переробки. Оскільки це одне з небагатьох в області діючих великих виробництв, від продукції якого залежить робота інших підприємств харчової промисловості Вінниччини (кондитерської фабрики, наприклад), то зайве говорити, що соя насправді опинилась у фокусі інтересів як владних структур, так і приватного капіталу. А вже про тих, хто на вивезенні цієї стратегічно цінної сировини за кордон заробляє шалені статки, можна й не згадувати. Вони нагадують про себе самі, скуповуючи насіння сої буквально на корені.
Свою вигоду починають розуміти сільськогосподарські підприємства. І.Попов, перший заступник голови Тульчинської райдержадміністрації, розповідає:
— Соя культивується у приватному господарстві «Зоря» села Дранка, ТОВ «Україна», птахокомбінаті «Тульчинський» — усього майже на тисячі гектарів. Прибуток з одного гектара її посіву становить близько двох тисяч гривень, тоді як гречки, ріпаку, соняшнику — 600—800 гривень. Найбільша проблема — довести її до товарної кондиції. От над цим і працюємо.
За дослідженнями вчених, навіть при врожайності 13 центнерів з гектара сама лише добута з насіння сої олія покриває всі витрати на її вирощування. А ще ж залишається соєва макуха — ефективна кормова добавка для худоби. Власне, зерно сої взагалі не має відходів при переробці. А в перерахунку на той-таки білок вона набагато переважає більш врожайний горох. Та й, зрештою, із запровадженням оптимальних районованих сортів не такі вже й низькі врожаї збирають на Поділлі: торік у ТОВ «Удод» Бершадського району на майже 80 гектарах площ отримано по 22,2 центнера з гектара; у ТОВ «Прогрес» цього ж району — по 19,2 центнера. Науковці і практики розраховують на середню врожайність сої на Вінниччині в 15—20 центнерів з гектара, що обіцяє зростання доходів у перерахунку на гектар ріллі в 2,5—3 рази.
Зрозуміло, що площу посівів варто б збільшувати. Незважаючи на дорожнечу насіння, брак початкового капіталу і відсутність серйозного досвіду плекання сої, яка, втім, не така вже й вибаглива до обробітку й догляду. Нинішнього року, відповідно до розробок учених і спеціалістів, обласна влада рекомендувала районам розширити посіви, порівняно з минулорічними, вдвічі — до 8,4 тисячі гектарів. Загалом же найближчими роками площу посівів планують збільшити до 20 тисяч гектарів. Масштабність цих планів засвідчує елементарне порівняння: нині посіви сої в усій Україні займають 50 тисяч гектарів.
Однак ці дуже сміливі прогнози, такі привабливі й економічно обґрунтовані на папері, в реальному житті дуже часто наштовхуються на всілякі несприятливі обставини чи просто елементарну неповороткість або байдужість виконавців — згори донизу. Либонь, палкі почуття до сої чи навіть «одруження» з нею ще не гарантують довговічного щасливого співжиття. Як сказав один з моїх поважних співрозмовників, «прийняте в області рішення про збільшення площ під соєю — не перше, на жаль. Сподіваюсь, що хоч цього року воно таки буде виконане...»
Втім, либонь, марні ці сподівання. Ті скупі повідомлення з районів, що вдається виловити в масиві інформації про посіви та врожаї й далі демонструють, що не перейнялися аграрні «низи» соєвим інтересом: сказано ж — соя на Вінниччині ще не те що не провідна, а взагалі малопомітна культура. Зате цим інтересом перейнялися бізнесмени. І саме цієї весни щедро «засіяли» базарні прилавки соєвими напівфабрикатами. Польського, звичайно, виробництва. Кажуть продавці, товар розходиться. Особливо під час посту. Не випадково ж переконують бувалі вегетаріанці, що найкращий майонез — із соєвої олії. Немає жодних підстав не вірити їм — адже відомо, що в тих же поведених на здоровому харчуванні Штатах 95% соусів, приправ і маргаринів теж готуються на її основі.
Але що, справді, тим базарникам? Скільки того діла — змотатися в Польщу? Це ж не те що орати, сіяти чи плани писати про зростання посівів, вдосконалення переробки і розширення асортименту...