Довгождане засідання Ради національної безпеки та оборони України, присвячене зміцненню позицій на ринках зброї, відбулося. Проте для тих, хто чекав лише підбиття підсумків інформаційної кампанії проти України, окремі рішення Радбезу стали несподіваними. В українському збройовому бізнесі наближаються зміни, причому для багатьох учасників торгівлі зброєю ці рішення цілком можна вважати революційними. Україна торгуватиме зброєю по-новому. Якщо спробувати охарактеризувати майбутню політику держави на світовому ринку озброєнь одним ємним виразом, то найкращою можна вважати ленінську тезу: «Краще менше, та краще». На практиці шлях цій політиці найближчим часом має відкрити президентський указ.
Ще одним цікавим рішенням стало призначення на одну з ключових посад у збройовому бізнесі — генеральним директором держкомпанії «Укрспецекспорт» — екс-віце-прем’єра й екс-міністра оборони Валерія Шмарова.
Держава — спецекспортерам: «Quod licet Jovi, non licet bovi»
Почати слід із того, що спецекспортерів в Україні помітно поменшає. Поки що невідомо наскільки, але люди, близькі до підготовки рішень, кажуть, що «у стрій» поставлять мало не всіх нинішніх самостійних гравців ринку озброєнь і військової техніки.
Як зазначив перший заступник секретаря РНБОУ — голова Комітету з політики військово-технічного співробітництва й експортного контролю при Президенті України Леонід Рожен, є приклади, «коли діяльність окремих спецекспортерів призводить до заподіяння шкоди державі — економічної та політичної. Коли деякі спецекспортери пропонують поставки через зарубіжні посередницькі фірми, обминаючи національних посередників. Зокрема, уповноважену державою на цю діяльність компанію «Укрспецекспорт». Це можна було завважити на тлі тендерів у Єгипті або в інших державах. Тому ухвалили рішення, щоб не створювати додаткових несприятливих умов у цій чутливій сфері, обмежити кількість спецекспортерів».
Щодо термінів, то виконання вироку для неблагонадійних представників ОПК має відбутися до кінця року. Скоріш за все, технічно це виглядатиме пристойно. А саме, буде модернізовано історичну постанову уряду №838 (народжену 1998 р.), на основі якої підприємствам і було дано права самостійного збройового експорту. А ось зміни можуть внести такі, що нові «іспити» на право торгівлі зможуть скласти в найліпшому разі одне-два підприємства.
У липні 1999 р., крім самого «Укрспецекспорту» та його дочірніх фірм, право на експорт і імпорт продукції військового та спеціального призначення було надано державній акціонерній холдинговій компанії «Артем», запорізькому ВАТ «Мотор-Січ», Київському державному авіаційному заводу «Авіант», держпідприємству «Науково-дослідний інститут радіолокаційних систем «Квант-радіолокація», держпідприємству «Авіаційний науково-технічний комплекс ім. Антонова», а також держпідприємству «Зовнішньоторговельна фірма «Таско-експорт». А ще право на експорт послуг з авіаперевезень товарів військового призначення надано держпідприємству Міноборони «Українська авіаційна транспортна компанія» (сьогодні таких авіаперевізників п’ятеро).
Трішки раніше — у червні 1999 р. — уряд ухвалив постанову, яка дозволяє 60 оборонним заводам брати участь у коопераційному виробництві на території СНД й постачати комплектувальні військового та подвійного призначення до Росії. До речі, цей список нині розширився до сотні підприємств, планується додати до нього ще десяток-півтора заводів. Тож є всі підстави думати, що така форма ВТС збережеться й надалі — вона виявилася надзвичайно вигідною і Україні, і Росії.
Відтоді лише танкове лобі пробило собі самостійний шлях на ринок. Попри заяву Держслужби експортного контролю України про те, що продукція держпідприємства «Завод імені Малишева» за міжнародною класифікацією належить до категорії «особливо небезпечних озброєнь смертельного враження» із великою дестабілізуючою дією (цим і було мотивовано початкову відмову заводу), перед закінченням президентської передвиборної кампанії підприємство усе-таки здобуло права спецекспортера.
А тепер монополія набере жорсткіших форм. Про те, добре це чи погано, можна дискутувати, приміром, донецький холдинг «Топаз» (виробник «Кольчуги») почав укладати контракти саме після позбавлення прав спецекспортера, а ось на запорізькій «Іскрі» (виробник радіолокаційних станцій) вважають, що позбавлення прав спецекспортера загалом негативно позначилося на зовнішньоекономічній діяльності. Якщо раніше частка українських спецекспортерів іноді наближалася до третини всього збройового експорту, то тепер практично всі угоди укладатимуться через держкомпанію «Укрспецекспорт» і її дочірні підприємства. З другого боку, маючи держпосередника як єдиного представника держави на міжнародному ринку озброєнь, Україна дістає можливість жорсткішого державного контролю не тільки над експортом, а навіть над переговорами. Можливо, в умовах різкого збільшення кількості звинувачень України в нелегальних поставках це рішення логічне. Навіть якщо обсяги самого експорту будуть меншими. Але є тут і небезпека: якщо порушує міжнародні правила американський Boeing, то порушником оголошують винятково Boeing; а коли який-небудь український суб’єкт ринку щось порушить, усі шишки полетять на державу Україна.
Можливо, тому систему збройового експорту вирішили посилити ще й новим урядовим органом із віце-прем’єром на чолі — для «ув’язування» питань ВТС і ОПК. Поки що невідомо, буде він цілком новим органом, чи його створять на базі існуючого. Безумовно, такий крок свідчить про бажання посилити контроль держави над експортом зброї, і навряд чи це сприятиме збільшенню обсягів експорту зброї. Україна вже мала аналогічний орган, але після його ліквідації представники збройового бізнесу говорили, що така схема значно сповільнювала ухвалення рішень. До речі, саме з цієї причини Держслужбу експортного контролю знову зробили самостійним органом, вивівши його з підпорядкування Мінекономіки. Але з погляду організації тотального державного контролю над діяльністю експортерів зброї його поява цілком вписується в загальну схему нового ВТС. За словами Л.Рожена, нова структура може з’явитися вже у вересні цього року.
А тим часом Україна планує і 2002 року збільшити обсяги експорту озброєнь. При тому, що 2001 р. порівняно з 2000 р. вони зросли на 15%. «Цього року очікується не менше зростання. Хоча можливі обмеження. Це викликано наслідками антитерористичної операції та необхідністю враховувати ситуацію, через яку низку країн США віднесли до «осі зла». Також потрібно враховувати наші євроатлантичні прагнення. Це теж може призвести до певних обмежень експорту. Йдеться не про заборони. А про врахування інтересів євроатлантичного співтовариства», — резюмував Л.Рожен.
Нарешті, цього тижня глава держави визначився з призначенням керівника головного збройового посередника. Крісло було порожнім з 6 березня, коли в автокатастрофі загинув гендиректор держкомпанії Валерій Малєв. Призначення на цю посаду Валерія Шмарова продиктовано логікою, хоча для багатьох і стало несподіваним. Адже останні роки Валерій Миколайович виконував переважно представницькі функції, а його «непроходження» в парламент дехто навіть розцінив як закінчення політичної кар’єри. Але, з другого боку, логіка проглядається в тому, що В.Шмаров, безсумнівно, досвідчений політик і дуже тонкий дипломат. Можливо, саме через скрупульозність у політичному житті він і втратив свої колишні посади в уряді. Разом, ясна річ, із проблемою пошуку спільної мови з генералітетом. По-друге, він добре знайомий з кухнею збройового бізнесу, і саме йому приписують одну з найвагоміших ролей у підписанні пакистанського танкового контракту на $640 млн. Нарешті, важливим чинником є те, що В.Шмаров не відходив від питань збройового бізнесу: практично жодна виставка зброї не минула без його участі. Він добре знає проблеми військового відомства й можливості України щодо створення високотехнологічної зброї. Щоправда, глава авіапрому раніше завжди виступав за надання підприємствам більших прав і за розширення кількості спецекспортерів. Очевидно, у нових умовах йому доведеться шукати золоту середину.
Валерія Шмарова важко віднести до безпосереднього президентського оточення. Але за умови реалізації названих вище заходів щодо зміцнення державної монополії збройового бізнесу, Президенту, можливо, вже й не потрібно мати на чолі «Укрспецекспорту» занадто близьку людину. А після численних скандалів Леоніду Кучмі, можливо, хочеться загалом бути подалі від безпосередніх виконавців.
Зовнішній вигляд «оборонки»: quo vadis?
Сьогодні справи української «оборонки» поки що йдуть непогано: за інформацією Л.Рожена, 70% експортованої 2001 р. продукції випущено на підприємствах національного ОПК. У вересні-жовтні заплановано провести засідання РНБОУ з питань реорганізації оборонно-промислового комплексу — день завтрашній лякає не тільки саму «оборонку», а й керівництво країни.
Попри затверджену в лютому цього року Концепцію структурної перебудови національного ОПК, реалізувати її буде дуже складно. Річ у тому, що судити про зовнішній вигляд ОПК будь-якої держави в наш час можна за рівнем кооперації. А перетворення країни на технологічний заповідник не тільки відгонить середньовічним натуральним господарством, а й загрожує неминучим відставанням від світових лідерів. Мова не про згадані замовлення, приміром, російської «оборонки» українським заводам. Там українська продукція, що часом становить вагому частину військової техніки, лише використовується для комплектації. Винятком є деякі вже відомі на світовому ринку підприємства, що домоглися права самостійних поставок третій державі, приміром, ДАКХ «Артем» напряму поставляє деяким азійським державам авіаційні ракети, якими комплектують продані цим державам російські бойові літаки. Але таких прикладів дуже мало.
А щодо сучасних схем кооперації, які передбачають спільні проектування, розробку, виробництво й реалізацію продукції третім країнам, Україна вже опинилася на узбіччі. Парадоксально, але навіть Росія вже скептично ставиться до можливості створення транснаціональних фінансово-промислових груп (про Європу загалом немає мови — туди Україну не допускають). Причина проста: у двох сусідніх державах різні форми управління та власності. В Україні — винятково державна, у Росії — дедалі більше приватна. Або принаймні змішана. Приміром, російська промислова група «Каскол» (велика авіабудівна недержавна структура) зацікавлена в розвитку співробітництва з українським авіабудуванням у питаннях виробництва й поставок авіаційних компонентів, але за умови реструктуризації національної авіапромисловості. Це передбачає або взаєморозміщення акцій підприємств, або їх купівлю-продаж. На думку російських бізнесменів, українські суб’єкти авіабудування, зокрема АНТК ім. Антонова, мають достатні перспективи для конкуренції на світовому ринку авіакомпонентів, який нині оцінюють у $100 млрд. на рік. «Держава не є ефективним власником. Ми робимо гроші, а держава робить літаки», — сказав автору представник «Каскола», натякаючи на більш ніж худий пакет замовлень українським авіабудівникам. Але питання акціонування оборонних підприємств поки що залишається без відповіді. І тим паче без відповіді — питання приватизації.
З проблеми форми власності випливає інша: «нестикування» людей, котрі займаються бізнесом. Сьогодні більш ніж часто на переговорах із західними партнерами українські представники просто говорять різними мовами. На Заході давно дійшли висновку, що одні люди повинні створювати техніку, а інші — її продавати. У кожної роботи своя специфіка, поєднання цих двох майже несумісних функцій серйозно шкодить справі. Учасники переговорів розповідають курйози, коли партнери дуже швидко закінчували переговори, дізнавшись, що українську сторону представляє і генеральний конструктор, і генеральний менеджер в одній особі.
Говорять, саме з розв’язанням цієї проблеми (ясна річ, не єдиної) пов’язано призначення міністром промислової політики України Анатолія М’ялиці, генерального директора Харківського державного авіаційного заводу.
Словом, «оборонка» поки що в безвиході: ні чинна нормативно-правова база, ні вже прийняті політичні рішення не дозволяють рухатися назустріч об’єднанню зусиль з іноземним капіталом, незалежно від того, з якого боку він міг би прийти.