Хоча за свій короткий вік вже побачив і пережив багато: вірність і лукавство, перемогу і підступність, добро і зло. Олександра Васильовича Разумкова поважали і друзі, і противники, які були в нього, як і в кожного політика. І в першу чергу за його особисту позицію, власний погляд в тому чи іншому питанні, на ту чи іншу проблему. Він чи не перший в країні здійснив політичний прецедент — добровільно подав у відставку, коли зрозумів, що потрібно йти проти свого сумління.
Разумков був неординарною особистістю. Адже непросто в 35 років бути першим помічником і керівником групи помічників і референтів Президента України. А в 38 — заступником секретаря Ради національної безпеки та оборони. Олександра Васильовича радо приймали у кабінетах крупних політичних діячів за кордоном. Але він ніколи не вивищувався над іншими, не відривався від реалій життя, якими б солодкими і благополучними не були рапорти з місць. Він не забув звідки він, не забув своєї «малої батьківщини». І не було для нього більшої радості, коли випадала хвилина приїхати в Бердичів, побути з батьками, зустрітись з вчителями, поспілкуватись з давніми друзями. Саме тут, вдома, він і черпав свої сили, свої переконання. По житті в глибинці вивіряв напрям політики.
Олександр Разумков ніколи не зрікався зробленого ним. В тому числі й років, що провів на комсомольській роботі. Його не стало 29 жовтня, в День комсомолу... Минув рік, як немає Олександра Васильовича. Хтось із великих сказав, що із смертю навіть однієї людини, весь світ щось втрачає. Втрачає якусь самобутність, індивідуальність втрачає щось таке, чого немає в інших. Втратили і ми...