Акція «Україна без Кучми!» у Львівській області проводиться силами місцевих осередків УРП, УКРП, «Собору», «Єдності», СПУ, «Батьківщини», УНА-УНСО. (СНПУ заявила, що не може брати в ній участі, оскільки серед учасників є СПУ. А соцпартія, бачте, негативно ставиться до «бандерівців». Праворадикали або лукавлять, або погано відстежують еволюцію своїх «друзів і ворогів»: соціалісти своєю останньою партійною програмою істотно переглянули ставлення до українських націоналістів, котрі боролися зі сталінізмом.)
Попервах основною формою боротьби було розбивання наметового містечка в різних частинах центру Львова. Місцеві власті регулярно знаходили якісь юридичні зачіпки для ліквідації «малих архітектурних форм». Серед іншого були й посилання на указ Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації та проведення зборів, мітингів, вуличних ходів і демонстрацій в СРСР». Згодом «УБК» зробила упор на пікетування.
Створений у Львові на базі ПРП громадський комітет «За правду!» пікетував офіси народних депутатів від Львівщини Юрія Криворучка, Ярослава Кендзьора, Михайла Косіва й Ореста Фурдичка... «За те, що свідомо уникали появи у ВР під час голосування з питань свободи слова в Україні, відставки силовиків і «справи Гонгадзе». Члени ГК «За правду!» домоглися від ряду міських рад області, аби ті надіслали звернення до Президента й Верховної Ради з вимогою «провести об’єктивне розслідування», «зняти з посад силовиків». Рішення депутатів міста Стрий стало першим в Україні випадком, коли пропозиції «заправдівців» підтримано на рівні місцевого самоврядування. Приклад стриян надихнув депутатів Трускавця, Пустомитів, Львова. Звернення прийняла навіть обласна рада.
«Форум національного порятунку» на момент підготовки цього матеріалу не мав у Львові свого представництва. Інтереси форуму в місті представляв народний депутат Тарас Стецьків.
(23 лютого об’єднання «Молодь за реформи» опублікувало «Відозву до студентства» з закликами до активної громадянської позиції. 25 лютого львівські студенти в Києві, розбившись на окремі групи, рушили до гуртожитків Київського національного університету ім. Т.Шевченко, щоб агітувати своїх столичних колег приєднатися до запланованих на цей день акцій протесту. У гуртожитках оголосили «санітарний стан» і «сторонніх» усередину не пропускали. Як повідомляють учасники подій, у кожному гуртожитку, крім посиленої вахти, сидів заступник декана з виховної роботи, котрий усе фіксував. Львів’янам нічого не залишалося, як вишикуватися в колони й на марші від «общаги» до «общаги» скандувати антипрезидентське гасло. Київські студенти «здивовано визирали з вікон та обережно махали ручками».)
Попри підступи обласної влади, «народний трибунал» у Львові минулої неділі відбувся. На сходовій клітині приміщення, де планувалося проведення акції, несподівано з’явилися металеві грати з замком. Тож «судове засідання» провели в тісному фойє. (В обвинувальному висновку громадянина Кучму звинувачували за п’ятьма пунктами: «державна зрада, узурпація влади, корупційна діяльність і хабарництво, геноцид українського народу, причетність до зникнення журналіста Гонгадзе».) Присяжні не прислухалися до захисту, який просив пом’якшити «вирок» і відправити «підзахисного» «на пенсію в розмірі... 57 гривень». «Суд» задовольнив вимоги «народного прокурора» і «громадського обвинувача» - «довічне ув’язнення з конфіскацією майна на користь українського народу». Виконати вимогу «На палю!» «суд» не зважився.
Львів вніс у палітру засобів боротьби з режимом і деякі оригінальні форми. 27 лютого «Вища студентська атестаційна комісія» рішенням «великого студентського віче студентів міста Львова» присудила «Кучмі Лєоніду Даніловичу» «науковий ступінь студентського доктора філологічних наук та почесну премію імені Леся Подерев’янського». Номер диплома - 666999. (Довідка: Подерев’янський - київський художник і літератор-матюкальник.) Гурт «Мертвий півень» презентував «Пісню про Юлю» і «Пісню про Потебенька». З’явились у Львові й листівки з закликом до створення Галицької Республіки. Авторство невідоме.
Керівники правоохоронних структур міста та області намагаються у своїй позиції відмежувати забезпечення правопорядку й законності від політики. Зокрема командир підрозділу швидкого реагування «Беркут» Іван Дідух під час однієї з передач на місцевому телебаченні зронив, що своїх підлеглих виведе на вулиці тільки в разі порушення громадського порядку, але не для придушення опозиції. Як міліція відрізнятиме настирливі спроби опозиції домогтися правди від хуліганства чи провокації, Іван Васильович коментувати кореспондентові «ДТ» відмовився.
Народний депутат від Львівщини Тарас Чорновіл, котрий «допомагав обласним депутатам прийняти вищезгадане звернення», стосовно «силового вирішення питання» сказав кореспондентові «ДТ»: «Влада не готова застосовувати силу, бо не відчуває за собою твердої впевненості в правоохоронних структурах. Уже з’являються заяви представників окремих правоохоронних силових структур, де вони говорять, що не виконуватимуть злочинні накази, не підуть проти народу... Найближчим часом ми їх підсумуємо, перевіримо, наскільки вони відповідають дійсності».
Народний депутат від Львівщини Ігор Пилипчук, якого кореспондент «ДТ» зустрів у стінах облдержадміністрації, сказав: «Я, як юрист і в минулому - працівник правоохоронних органів, багато спілкуюся з керівниками силових структур. І в мене склалося переконання, що навіть якщо розпорядження про силове придушення пролунає з вуст міністра внутрішніх справ, то таку відповідальність, яка зашкодить інтересам держави, яка суперечила б закону та здоровому глузду, офіцери сьогодні не візьмуть».
(Фахівця, що зміг би пояснити, як народу - єдиному суверену влади - у наших юридичних реаліях законними засобами домогтися дострокової зміни представників влади, котрі не спроможні переконливо довести свою непричетність до злочинів і не хочуть добровільно піти у відставку, автор цього матеріалу не знайшов.)
Правоохоронці підкреслюють, що всі масові заходи у Львові проводяться відповідно до попередніх заявок і тому підстав для застосування сили чи виникнення конфліктів між різними політичними організаціями немає. Загалом це відповідає істині. Серйозна осічка трапилася лише 2 лютого. Коли комуністи в черговий раз вийшли під стіни облдержадміністрації, на них напали члени «Західноукраїнського молодіжного конгресу». До речі, бити яскраво-червоних саме цього дня, у принципі, не було за що. Стійкі ленінці у своїх вимогах обмежувалися положеннями про соціальну захищеність. Цими морозними днями «комуняки» виходять на вулиці, щоб не виглядати пасивними в період суспільної активності. Лідер львівського підрозділу КПУ пан Голуб розцінив напад зумковців як провокацію з боку місцевої влади, оскільки комуністи заявку на проведення заходу подали за два тижні й чиновники мали час, аби розвести в просторі та часі протилежні за поглядами сили у вираженні своїх почуттів.
Міське населення обласного й районних центрів у суті «касетного скандалу» орієнтується загалом добре. З селом, куди опозиція не завжди встигає відправити місіонерів і де народ не в змозі одержувати незаангажовану на владу пресу, гірше. «Ящик» говорить «те, що потрібно». Церква цього разу, схоже, самоусунулася від «мирського». Вражаючою масовістю протестні заходи опозиціонерів не відзначаються. Максимум, за різними оцінками, досягав від 600 до 2000 чоловік.
Галичани, котрі мають хоч якусь роботу чи бізнес, легко дають себе вмовити на участь у якому-небудь пропрезидентському мітингу чи підписати якусь-там «конструктивну відозву». А на Тернопіллі, подейкують, учителів на короткий час навіть зобов’язали «стукати» про громадсько-політичне життя в педагогічному середовищі...