Забудови у Києві, а надто пов'язані з вирубуванням зелених зон, швидко стають центром уваги й об'єктом масових протестів. Менше уваги приділяється лісам, розташованим у приміській зоні, які відіграють у забезпеченні киян киснем ще більшу роль. Утім, війна за Білицький ліс триває вже п'ятий рік. За збереження лісу поперемінно висловлювалися обидва Віктори Януковичі (старший і молодший), генпрокурор Віктор Пшонка, глава фракції ПР Олександр Єфремов, низка депутатів з різних фракцій, Київрада...
Думку всіх цих відомих людей уже не перший рік ігнорує міцна спайка двох десятків депутатів селищної ради, тим самим спростовуючи твердження опозиції про диктатуру в країні. Оскільки немає диктатур, за яких бонзи селищного рівня можуть собі дозволити - буквально - посилати лісом і самодержця, і всю королівську рать.
Як роздавали ліс
Кожен, хто бачив детальну карту Києва, міг знайти на ній селище Коцюбинське - анклав Київської області на території столиці. Селище загальною площею 87 га (згідно з даними облікової картки на сайті Верховної Ради) оточене київською територією з усіх боків. Принаймні, так уважалося донедавна.
Свій погляд не це знайшовся у Коцюбинської селищної ради. У 2008 р. її депутатам, очолюваним селищним головою Вадимом Садовським, спала на думку ідея, що Білицький ліс, який оточує селище, - ласий шматочок, на який можна висунути претензії.
Уточнимо: Білицьким лісом заведено називати лісовий масив, із півдня обмежений Житомирською трасою, з півночі - Гостомельською, з заходу - річкою Ірпінь, а зі сходу - забудовою Києва і Коцюбинського. У цьому матеріалі йтиметься не про весь цей масив, а про північну його частину загальною площею близько 4000 га. Значення цієї ділянки велике. По-перше, це, не багато не мало, шматок "легенів" столиці. По-друге, це - земля, що прилягає безпосередньо до межі Києва, і коштує вона недешево. Коли процес перерозподілу лісових ділянок тільки набирав обертів, ціна сотки на землях, що відводилися, досягала 11 тис. дол. А тут ідеться про 400 тисяч таких соток.
Починалося все скромніше. У 2008 р. селищна рада Коцюбинського ухвалила рішення про відведення
100 га лісу під будівництво котеджів. Цю землю отримали приватні особи загальною кількістю 501 чоловік, серед яких були й самі члени селищної ради з родичами. Першими забили на сполох екологи, які протестували проти вирубування лісу, але для них у сільради знайшлася відповідь - мовляв, лісу там немає, тільки "деревна рослинність". Можна будувати.
На щастя, до справи підключилися громадянські активісти, а також журналісти телеканалу СТБ. Для початку поцікавилися думкою Інституту ботаніки НАНУ, представники якого засвідчили очевидне: наявність за деревами лісу. Потім звернулися в Київраду - і конфлікт вийшов на новий рівень. Виявилося, що, за документами київської влади, а точніше, за даними ДП "Кадастр", відведена земля належить КП "Святошинське лісопаркове господарство" і входить до зони підпорядкування Києва. Простіше кажучи, селищна рада роздала (у низці випадків - сама собі) землю столиці.
У секретаріату селищної ради знайшлася відповідь і на це. Мовляв, опиралися на карту селищної землі, створену під час присвоєння Коцюбинському статусу селища, тобто 1941 р. Оригінал карти, щоправда, не зберігся, зате відновлену її версію юрист ради пред'явив в Ірпінському міськсуді, куди справа потрапила після звернення активістів у прокуратуру. Інша ж сторона надала висновки слідчого, згідно з якими частина з 501 підпису під запитами, на підставі яких роздавали землю, була фальшивою. Як з'ясувалося вже набагато пізніше, відповідні прізвища належали жителям Дніпропетровська й області, і вони не були в курсі того, що відбувається. Дехто з них зізнався, що просто продали свої ідентифікаційні дані невідомим людям за 200 гривень.
Поки те та се, розгляд дійшов до Віктора Ющенка. Журналісти знайшли до нього підхід, прив'язавши цю тему до майбутніх президентських виборів. На одній із прес-конференцій розповіли, що на розпайованих ділянках уже де-юре зареєстровано вулиці, причому подекуди названі прізвищами депутатів селищної ради. І поцікавилися, як президент ставиться до того, що на виборах мають усі шанси проголосувати білки, які мешкають на цих вулицях. Президент у своїй унікальній манері запевнив, що направить туди прокуратуру, заздалегідь засумнівався в її ефективності (мовляв, мабуть за цими білками й селищною радою цілі нардепи стоять) і присвятив залишок часу критиці керівника МВС Юрія Луценка, на якого не можна покластися в таких складних питаннях.
Тим часом селищна рада зуміла виграти справу в Ірпінському міськсуді. Почався затяжний процес апеляцій і касацій, поворотною точкою якого став квітень 2011 р., коли Вищий адміністративний суд підтвердив рішення Ірпінського міськсуду.
Апетит з їдою прибуває. Не чекаючи завершення судових процесів, селищна рада активно роздавала землю й далі. До згаданого вище рішення суду вже було освоєно понад 600 га. Роздавали вже не фізособам - отримувачами виступили п'ять досі невідомих житлово-будівельних кооперативів "Берковець", "Біличанка", "Злагода", "Моноліт" і "Спільнота". При цьому селищна рада активно залучала на свій бік громадськість, обіцяючи односельцям, що від спільної землі дістанеться й кожному з них.
Лідер ex machina
Здавалося б, селищна рада виграла. Але тут її противники зробили несподіваний і сильний хід: у травні 2011 р. активіст протестів проти знищення лісу (а також депутат селищної ради і журналіст СТБ) Ірина Федорів прорвалася на прийом до президента - цього разу вже до Віктора Януковича. І не сама, а з французькими кінодокументалістами, які знімали фільм "Україна: народження демократії". Перед телекамерами Віктор Федорович пообіцяв узяти справу під особистий контроль і зупинити вирубування лісу.
Справа повернула на інше. Після президента активісти поспілкувалися з генпрокурором Віктором Пшонкою. Їх підтримала низка народних депутатів, причому і від опозиційних фракцій, і від провладної більшості: до захисту лісу долучилися як Володимир Ар'єв, В'ячеслав Кутовий і Леся Оробець, так і Олександр Єфремов, Юрій Мірошниченко та Віктор Янукович-молодший. Рідкісне поєднання. Противники вирубування оголосили, що борються за створення в Білицькому лісі національного парку. У такий спосіб вони відмели обвинувачення опонентів із селищної ради в тому, що вони буцімто обстоюють право Київради дерибанити ліс самій.
Столична прокуратура підготувала і подала новий судовий позов, а Київрада нарешті ввійшла в роль позивача. Але в грудні 2011 р. вона все-таки програла справу в Окружному адмінсуді Києва. Весь цей час поділ лісу тривав: крім Коцюбинського, до нього приєднався й сусідній Гостомель, що також претендує на частину сусідніх земель, які значаться за Святошинським ліспаркгоспом. І ось нарешті 21 червня 2012 р. Київський адміністративний апеляційний суд підтримав Київраду і захисників лісу. Рішенням суду дії селищної ради з 2008-го по 2010 р. повністю були визнані незаконними і скасовані. Тепер уже захисники лісу святкували перемогу. Влада Києва тим часом погодила відповідне розширення Голосіївського нацпарку.
Рано…
Керівництво Київської області - йшлося вже не тільки про селищну раду Коцюбинського - здаватися не збиралося. Облрада підтримала ініціативу селищної ради про створення філії нацпарку "Голосіївський" на частині території Білицького лісу. Ключове слово - "частині". Ішлося про річку Любка, що вже є заказником, а також про Романівське болото, де однаково котеджі не вибудуєш. "На тобі, небоже, що мені не гоже".
І саме перед парламентськими виборами, 9 жовтня 2012 р., Вищий адміністративний суд України розглянув касаційну скаргу і скасував рішення Київського адміністративного апеляційного суду, тим самим знову видавши карт-бланш забудовникам. Примітно, що представників позивача на цьому розгляді не було - їх просто не сповістили.
Київрада почала готувати звернення до Верховного суду. І привселюдно закликала президента згадати про свою обіцянку і зупинити дерибан лісу. Водночас боротьба вийшла на новий рівень, набагато радикальніший. Настільки, що селищна рада Коцюбинського тепер може втратити право не тільки на ліс, а й на саме селище.
Асиметрична відповідь
Нагадаємо, в 2008-2010 рр. керівництво Києва досить мляво спостерігало за тим, як надміру спритні сусіди пиляли - буквально й фігурально - приміський ліс. Рух почався лише зі зміною фактичної влади в місті.
При цьому одночасно з судовими перипетіями готувалася й "важка артилерія". Ще 2010 року виникла ідея розрубати гордіїв вузол. Мовляв, якщо Коцюбинське хоче відкусити частину Києва і довести своє право в суді столиці не вдасться, Київ може піти іншим шляхом і з'їсти Коцюбинське цілком. Простіше кажучи, Київрада може ініціювати процес приєднання анклаву - адже він і так де-факто в межах міста. Тоді питання про те, чий ліс, відпаде саме собою - внаслідок зникнення одного з суб'єктів. Селищна рада при цьому автоматично ліквідується, а жителі Коцюбинського отримають нижчі столичні тарифи на теплопостачання і проїзд у Київ за внутріміським тарифом. Дрібничка, а приємно.
У принципі, це можливо, а в ситуації, що утворилася, навіть імовірно. Проект відповідної підготовлений КМДА і має бути затверджений Київрадою. Розгляд питання призначено на 28 лютого. Теоретично після цього має початися узгодження з облрадою й ОДА, що, зі зрозумілих причин, безперспективно... Але Київрада погрожує просто звернутися в парламент прямо, а той нехай вирішує - тим більше, що він компетентний зробити це самостійно. Як ми вже казали, "групою підтримки" у парламенті захисники лісу встигли обзавестися.
Хай там як, сама п'ятирічна історія конфлікту навколо Білицького лісу повчальна і показова, оскільки розкриває недосконалість не тільки української адміністративно-територіальної системи, а й усієї системи цивільно-правових відносин.
По-перше, великий ліс, стратегічно важливий для столиці і здоров'я її жителів, та й у суто грошовому еквіваленті вартий не менше мільярда доларів, виявився фактично "нічийним" і був поцуплений у трьох мільйонів киян двадцятьма двома депутатами селищної ради, як мобільний в очкарика в темному підворітті.
По-друге, селищу й області було легко обстоювати свою позицію за рахунок підтримки досить вузьким колом судових інстанцій - судами Київської області та Вищим адміністративним судом. Виявилося, що більше й не треба було.
По-третє, стало ясно: публічні заяви президента і генпрокурора не мають серйозної ваги навіть для членів Партії регіонів нижчої ланки (як то селищний голова Коцюбинського Вадим Садовський) - принаймні, поки йдеться про їхні власні маленькі Межигірчики. В іншій ситуації це істинно українське бунтарство могло б навіть викликати замилування - але, на жаль...
Конфлікт, що почався зі ста гектарів, прихоплених за принципом "я ж трішечки й тільки для себе", розрісся до серйозних масштабів, втягнув політичний істеблішмент до президентів включно, створив небезпечний прецедент порушення адміністративних меж і ризикує призвести до змін обрисів столиці і Київської області. А інакше й бути не може, коли закон, як дишло, і всім про це відомо.
Утім, нам не звикати. Пам'ятається, козацька державність почалася з того, що один дрібний шляхтич на хутір іншого поласився...