Навіщо в ХХІ столітті згадувати те, що започаткувалося в колегії геліястів Стародавньої Греції, думі дванадцяти присяжних Данії VII століття, нормандській юраті ІХ століття, асизах Англії ХІІІ століття або копному суді часів магдебурзького права? Запроваджувати суд присяжних на нинішньому етапі, коли людство стільки століть формувало інститут професійного судочинства? Хто захоче, щоб його судили умовні продавець чи слюсар? І чому цей, на перший погляд, рудимент укотре в нашому порядку денному?
Попри відмінності в назвах та в історичних обставинах, згадані вище інституції мали за головну мету подолати недовіру до офіційної влади і залучити людину з громади до вирішення спорів у суді.
У світі усталилися дві основні моделі розгляду справ у суді за участи присяжних: європейська і англо-американська. Які ж основні характеристики англо-американського типу? Перша: участь у суді громадянина як присяжного - це не його право, а обов'язок (з виплатами з бюджету та відповідальністю за порушення цього обов'язку). Друга: кількість присяжних досить велика (наприклад, від шести до дванадцяти і більше в США). Третя: формування списку присяжних є прерогативою суду, а не органів місцевого самоврядування. І четверта: присяжні самостійно, без участи судді, виносять вердикти, які є обов'язковими для суддів.
На українських теренах суд присяжних (основою якого була саме англо-американська модель) діяв до 17 року ХХ століття. Зрозуміло, що незалежні присяжні і влада більшовиків - поняття несумісні. Журі присяжних замінили на "народних засідателів". 2012 року було заявлено про відновлення інституту присяжних в Україні - у складі двох професійних суддів і трьох присяжних засідателів. Тобто декларувалося впровадження європейської моделі.
А що маємо в результаті? Як відрізняються вироки, що їх виносять за участи присяжних засідателів, від загальної картини? Чи вирізняються такі вироки гуманізмом та незалежністю від позиції представника офіційної влади - судді? Адже вважається, що "судді з народу" оцінюють глибше факти, тоді як професійні судді більше уваги приділяють процесуальним питанням. І взагалі, чи підвищився рівень довіри наших громадян до судової системи після запровадження інституту присяжних засідателів?
Скористаємося статистикою. За даними Програми USAID "Нове правосуддя", у кримінальних провадженнях відсоток виправдувальних вироків за участи присяжних менший, ніж без їхньої участи, - 5% проти 6,6. А якщо порівняти результати опитувань Центру Разумкова, то 2019 року лише 1,8% опитуваних відповіли, що повністю довіряють судам, тоді як 2012-го повністю підтримували роботу суду 2,9%, а 2002 року ще більше - 10,8. Звісно, ці цифри відносні, але - показові.
Та чи не свідчать вони не тільки про зростання незадоволення роботою судів загалом, а й про невдалість експерименту з "європейською моделлю суду присяжних" в Україні як частини судочинства? Зайво говорити, що насправді то була лише незначна переробка моделі совєтських часів.
То чи не ліпше повернутися до моделі, яка діяла раніше й підтвердила своє право на існування? Звісно, сам факт залучення журі присяжних до винесення вироків не вирішить усіх проблем нашої судової системи. Проте це може бути дуже важливим кроком до вирішення головного питання - повернення довіри людей до суду.
Неодноразово висловлювалась думка, що головні перешкоди на шляху запровадження суду присяжних в Україні - це відсутність грошей у держави, а в пересічного громадянина - бажання брати участь у судовому процесі. Крім того, противники англо-американського суду присяжних заявляють, що це призведе до надмірного навантаження суддів і утривалить підготовчі засідання.
Насправді, як показує світовий досвід, самостійний суд присяжних сприяє підвищенню якости роботи як сторони обвинувачення, так і захисту - завдяки дії реальної змагальности, чого катастрофічно бракує нині. Відтак у перспективі це стримуватиме від затягування судового процесу і знизить витрати на нього, не кажучи вже про те, що самі судді мають бути зацікавлені в ефективному суді присяжних, оскільки це зведе до мінімуму можливість тиску на суддів. Крім того, нині в розвинутих країнах лише від двох до десяти відсотків справ узагалі доходять до суду. Адже завдяки довірі до всієї системи правосуддя абсолютна більшість справ вирішується угодами сторін або угодою зі слідством, засобами медіяції тощо. І, відповідно, зовсім невеликий відсоток справ залишається на розгляд присяжними.
Що ж до небажання громадян бути присяжними, то це питання позитивного стимулювання з боку держави. Участь у судовому процесі в ролі присяжного має стати не правом, а обов'язком громадянина, за невиконання або неналежне виконання якого наступатиме відповідальність. До того ж така робота та пов'язані з нею витрати мають належно оплачуватися за встановленими державою нормами, що співвідносяться з реальним життям.
Яким же має бути коло справ, до розгляду яких можна було б залучати присяжних? Вочевидь, чинна норма, згідно з якою суд присяжних діє тільки в місцевому загальному суді першої інстанції і лише у справах щодо звинувачень, за які передбачено довічне позбавлення волі, має бути розширена. На нинішньому етапі потрібно дозволити клопотати про залучення присяжних у будь-яких судах першої інстанції у справах щодо тяжких та особливо тяжких злочинів, перелік яких затверджується законом. Що ж до розгляду за участи присяжних інших, крім кримінальних, справ, то це питання можна було б вирішити на законодавчому рівні пізніше, після успішного запуску суду присяжних у кримінальному судочинстві.
Хто мав би право клопотати про залучення присяжних? Логічно, що таке право треба надати не тільки обвинуваченому, а й потерпілому.
Питання щодо формування списку потенційних присяжних закономірно було б передати суду (без залучення місцевих органів влади). Це забезпечить як більшу конфіденційність інформації, так і реальну незалежність судового процесу.
Виклик присяжних судом (як і будь-яке письмове їх інформування) має відбуватися в електронному, а не паперовому вигляді. Якщо потенційний присяжний не може (через хворобу, відрядження, відпустку тощо) брати участь у судовому засіданні, суд повинен мати дієвий механізм його швидкої заміни. У принципі, забезпечення присутности на судовому засіданні необхідної кількости присяжних має стати обов'язком суду.
Самі вимоги до присяжних можна залишити такими, якими вони закріплені в чинному законодавстві. Єдине, що потрібно, - це надати можливість залучати присяжного і за місцем його тимчасової, а не тільки постійної реєстрації.
Питання щодо електронного декларування присяжними своїх статків поки що видається спірним. Це тільки відлякує потенційних присяжних. Проте якщо буде запроваджено загальне податкове декларування статків усіма громадянами, як це нині пропонується, то питання просто відпаде.
Що ж до кількости присяжних, то восьмеро може бути оптимальною цифрою. Вочевидь, що більше присяжних, то менша ймовірність їхнього впливу одне на одного, як і на кожного з них ззовні або з боку судді. При цьому важливим є питання достатнього мінімуму - для скорочення витрат з бюджету без негативних наслідків для процесу. Задля оптимізації процесу доцільно залучати мінімум чотирьох запасних присяжних, які будуть присутніми постійно під час розгляду справи (без права голосу) і які можуть бути задіяні в будь-який момент замість тих, що вибули зі складу журі.
Треба зберегти право на відводи кандидатів у присяжні під час їх відбору як у сторони обвинувачення, так і в сторони захисту. Питання щодо можливости надання такого права потерпілому потребує додаткового обговорення. Для запобігання затягуванню процесу сторони матимуть максимум по чотири відводи кандидатур присяжних без мотивування, тоді як вмотивовано - без обмежень. Рішення про достатність умотивування суддя прийматиме одноособово.
Обговорення справи та прийняття рішення присяжними має відбуватися виключно в спеціяльному окремому приміщенні, без доступу будь-яких інших осіб. Питання, щодо яких присяжні повинні прийняти рішення, - це винність особи, можливість пом'якшити покарання і відтермінувати виконання вироку. Рішення щодо цих питань присяжні виносять за кожною статтею обвинувачення окремо.
Що ж до ступеня участи присяжних у процесі (огляд доказів, запитання учасникам тощо), то вони матимуть право досліджувати всю інформацію та докази у справі, письмово фіксувати перебіг судового засідання. Активні дії (запитання допитуваним особам, до суду тощо) реалізуються виключно письмово, через старосту присяжних.
Сам судовий процес за участи присяжних має бути безперервним за винятком наявності об'єктивних обставин (необхідність проведення експертиз тощо). Рішення присяжні повинні приймати одноголосно.
Щодо можливости оскарження, то, вочевидь, має діяти правило про неможливість оскаржити виправдувальний вердикт журі присяжних. Це правило не стосуватиметься процесуальних порушень.
По суті, реалізація викладеного вище уможливить створення в Україні нового правового інституту - інституту присяжних. Це потребуватиме суттєвих змін у законодавстві, включно із Конституцією. Є надія, що за такими змінами не забаряться зміни в нашому житті й у нашій свідомості: насамперед з'являться довіра й повага до суду, і кожен справді матиме право на справедливий публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом. Як це записано в основному міжнародному документі щодо прав людини - Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.