UA / RU
Підтримати ZN.ua

ЛІБЕРАЛІЗМ — ЦЕ БІЛЬШЕ, НІЖ ВІЛЬНА ЕКОНОМІКА

Попри певне поліпшення в окремих секторах економіки, загалом економічний організм України продовжує стагнувати...

Автор: Валерій Хорошковський

Попри певне поліпшення в окремих секторах економіки, загалом економічний організм України продовжує стагнувати. Однією з основних причин продовження економічної кризи є неусвідомлення масштабів кризи владними структурами, отже, прийняті рішення економічної політики, на мій погляд, є лише півзаходами, які не ведуть до реальних перетворень економіки й суспільства.

За відсутності доктрини — подальше падіння

Питання про принципи й доктрину виходу з кризи для України залишається так само актуальним, як і п’ять, і сім років тому. Політичні декларації та наміри урядів мали суперечливий характер, а в реалізації характеризувалися реформаторськими півзаходами, які лише тимчасово заганяли проблеми всередину, але ніяк не сприяли їх розв’язанню. На жаль, останнім часом знову почастішала критика з боку лівоцентристських сил стосовно того, що причини кризи лежать у надмірному лібералізмі. Смію стверджувати, що будь-яка критика «надмірності» лібералізму в Україні не має під собою ніяких підстав, по-перше, оскільки жоден з урядів не реалізовував справді ліберальні реформи, і, по-друге, жодна з політичних партій або груп не стоїть на чітко виражених ліберальних позиціях. Більше того, ні правляча еліта, ні спільнота не усвідомили, що тільки послідовна ліберальна політика є для України єдиною доктриною, яка дозволить формувати конкретну антикризову програму, а також успішно реалізувати її. Тому вважаю за потрібне зупинитися на кількох ключових положеннях політичної лібералізації, оскільки досвід мого спілкування з політиками, підприємцями, інтелектуалами вказує на потенційну готовність поступового й послідовного запровадження принципів (нео)лібералізму в нашому суспільстві. І лише певна політична розгубленість, невпевненість у підтримці простими громадянами не дозволяє представникам української еліти перейти на позиції лібералізму з метою формування політики активного перетворення суспільства. Хоча часто в нас намагаються неправильно витлумачити лібералізм лише як певне економічне вчення, але таке розуміння заважає збагнути роль лібералізму в політиці, ідеології, культурі. Саме тому погляд на суспільство, економіку й політику з позицій лібералізму окреслює як нові завдання для суспільства, так і шляхи їх виконання.

Торік я вже обгрунтовував необхідність вибору керівництвом України ліберальної доктрини політичного й економічного розвитку. На жаль, навіть нинішній уряд так званих молодих реформаторів залишився на традиційних лівоцентристських позиціях. Сьогоднішні спроби формування коаліційного уряду означають посилення тих самих позицій, незмінним наслідком чого залишиться політика півзаходів. Більше того, розгортання перетягування повноважень, спроби формування нової ситуативної більшості, початок парламентського марафону з посиленням лівих позицій на хвилі критики «ліберальної» влади означає, що в країні не залишиться конструктивної сили, спроможної ініціювати сміливі й активні реформи. Підкреслю, війна за перерозподіл повноважень між гілками центральної влади — беззмістовна, оскільки не дає відповіді на запитання, до якого суспільства ми готові прийти, а швидше означає загравання з електоратом з огляду на наближення парламентських виборів. Більше того, у боротьбі за повноваження насправді криється боротьба за адміністративний ресурс напередодні виборів — за можливості контролю над виборчими дільницями.

Багато хто розуміє, що в нинішній політичній ситуації парламентська більшість, на яких би принципах вона не виникала, завжди буде консервативною стосовно швидких перетворень, отже парламент не зможе розвивати ліберальні ідеї та впроваджувати їх у практику. У принципі, воно й не дивно, позаяк досвід парламентаризму в усіх країнах свідчить, що вища законодавча влада й повинна консервативно ставитися до радикальних кроків перетворень економіки й суспільства. Тож, на мій погляд, парламентська республіка для сучасного моменту не прийнятна для України, а парламент найближчими десятиліттями не зможе бути ініціатором і авангардом широких і глибоких реформ.

У такій ситуації, хоч це й може здаватися дивним, роль лідера реформаторської меншості, яка стане ініціатором ліберальних перетворень, саме сьогодні могла б узяти на себе адміністрація Президента, висуваючи нові прогресивні та сміливі ініціативи. Тим паче що адміністрація через інституцію губернаторів могла б активно розвивати складні політичні й економічні акції в регіонах. Утім, відзначу, сьогодні адміністрації притаманні такі самі суперечності, що й усій владі загалом, і, передусім, відсутність сміливої ініціативи. Отож і структура президентської влади не є лідером, хоча лідерство — основна вимога до влади в умовах кризи.

Уряд

Говорячи про уряд, неминуча й оцінка його діяльності. Відразу зауважу, що політику уряду можна віднести до будь-якого напряму, але тільки не до ліберального. І смію стверджувати, що нинішній уряд не просунувся в реформуванні далі попередніх. Навіть якщо він за деякими параметрами «кращий» від попереднього, із цього зовсім не випливає, що проводжувана політика адекватна й відповідає масштабам і складності глибинних проблем. Виплати мізерних пенсій і стипендій, латання дірок у житлово-комунальній сфері, збирання недоїмок — усе це важливо, цим уряд справді мусить займатися, але не є принциповими кроками й засобами розв’язання поточних і стратегічних завдань. Проте ми за рік так і не почули, до якого економічного організму ми прийдемо через п’ять років, чи можемо загалом і якими інструментами забезпечити необхідне зростання у
7—10%. Ми також не почули від нашого уряду, що ми робитимемо з інфраструктурою, яка розвалюється, (розпад сьогодні йде швидше від створення нових економічних потужностей). Заява про вступ у СОТ під кінець року так і залишилася забутою. Водночас ми побачили безпрецедентне втручання в хід приватизації, і за всіх добрих намірів цього втручання, нагадаю, що все можна подати як «добрі наміри», які можуть привести знаємо куди.

Складність ситуації з урядом поглиблюється тим, що, сховавшись за деякими «благополучними» цифрами, прем’єр не бачить або не хоче займатися питаннями стратегічного розвитку. Більше того, Заходу неможливо «продати» наші дані про зростання та стабільність — капітал як не йшов в Україну, так і не йде, зарегульованість усіх ринків не слабшає, пільги й винятки залишаються поширеним засобом підтримки «вітчизняного виробника». Відзначу, Захід і не дуже вимагає від нас різких перетворень — розуміє, що в нас сьогодні це практично неможливо, проте він справді має право вимагати від нас відкритості й чесності.

Так, можливість недовіри уряду й відставки нинішнього кабінету на початку квітня не виключена. Проте важливіше зрозуміти, із чим же прийде до нас новий уряд. І не форма його утворення, і не персоналії, а які принципи передбачається покласти в основу його діяльності.

Сьогодні часто пропонується варіант, відповідно до якого, у результаті «війни поступок», уряд зможе бути сформований як коаліційний. Слід розвіяти міф про відповідальність коаліційного уряду. Пригадаємо, що в Криму ми вже мали коаліційний уряд, проте відсутність єдиних цілей і стратегії не вберегло його від політичних протистоянь. Коаліційність знову розмиває та розмазує відповідальність, зокрема між партіями, представники яких входять в уряд. Тож не коаліційність нам потрібна, а чіткі стратегії, що базуються на доктринах. Таким чином, підкреслю, коли ми говоримо про уряд, ми неодмінно повинні мати на увазі команду, яка виконує одне завдання. А спроба створити «баланс» в уряді нагадує відомих лебедя, щуку й рака — зусилля величезні, а руху, на подив усіх, аніякого.

Парламент

Безумовно, говорячи про завдання й повноваження коаліційного уряду, ми повинні розуміти, якими будуть його відносини з парламентом загалом і з більшістю зокрема. Як указувалося, більшість може служити чинником політичної стабільності, проте з цього зовсім не випливає, що вона стане агентом, який активно підштовхує розвиток.

Більше того, бажаною парламентська республіка може виглядати тільки для відверто лівих сил. Саме ліві найчіткіше та найпослідовніше готові пропонувати програму «соціальних гарантій», передусім на хвилі критики прорахунків попередніх урядів. Відзначу, що в цьому випадку, ми неминуче потрапляємо в силове поле Росії. При цьому, тоді як завдання підвищення конкурентоспроможності, лібералізації економічного простору для стимулювання припливу капіталів вимагають подальшої орієнтації на світове господарство, ми, ратуючи за парламентську республіку, лише приєднуємося до одного учасника світової економіки, наголошую, не найдостойнішого. Заперечення цього факту є свідченням політичної демагогії тих, хто не розуміє чи свідомо замовчує, до чого це призведе. Лібералізація передбачає скерування зусиль на інтеграцію в світове (не тільки західне) економічне господарство. І тут не можу не вказати на наше надзвичайно повільне просування до СОТ, лише приєднання до якої дозволить нам стати повноправним учасником світових економічних процесів. А стратегія на двосторонні відносини з найближчими сусідами орієнтована лише на сьогоднішній день, популістськи приваблива, але позбавляє країну шансів на розвиток у світі, що інтегрується.

У нинішніх умовах партійної нерозвиненості як ситуаційна більшість, так і коаліційний уряд, який сформує така більшість, приречені на таке ж ідеологічне «животіння». За важливими спробами створити більшість, ми втратимо мобільну меншість, яка й може стати агентом розвитку. Тож завдання формування такої меншості — не менш важливе. При цьому, підкреслю, така меншість не перебуватиме в опозиції уряду, навпаки, вона завжди буде на крок попереду, виконуючи, таким чином, авангардну роль у постановці й реалізації завдань реформування. Безумовно, група (ліберально-орієнтованих!) політиків нової хвилі і могла б стати ядром такої меншості.

Адміністрація Президента

Роль ініціатора й лідера активних перетворень теоретично могла б узяти на себе адміністрація Президента. Пригадаємо, що влітку 1999 року вона підготувала цілу низку президентських указів, які стимулювали законотворчий процес, спрямований на вдосконалювання будівництва ринкових і позаринкових інституцій.

На жаль, тепер адміністрація втратила ініціативу й не може претендувати на мобільну й відповідальну силу, передусім через свою низьку публічну діяльність, результатом чого є посилення критики безпосередньо на адресу Президента. У такій ситуації, безумовно, конструктивна критика є наслідком слабкої підготовки рішень і їх реалізації. Але з іншого боку, критиці притаманний політичний суб’єктивізм, і ні в кого не викликає сумніву, чим викликано нинішні спроби активізації перерозподілу владних повноважень з боку тих, хто забуває чи ігнорує власні обов’язки.

І я не можу погодитися з тими, хто замість кваліфікованого дослідження проблематики стратегії розвитку намагається вирішити всі питання державного будівництва через перерозподіл влади. Адже Президент — це, передусім, інституція влади. Якщо когось не влаштовує сьогоднішній Президент, це ще не причина змінювати Конституцію. Слід розуміти, що завтра ті самі сили вимагатимуть нових перерозподілів, оскільки гра в справедливість стає, безумовно, популістсько виграшною картою. Нинішній конфлікт влади — це не наслідок поганої Конституції, а результат того, що ми патологічно не виконуємо нами ж ухвалені закони. І точнісінько так само ми порушуватимемо й нові закони, незалежно від нових повноважень, якщо не переглянемо всі разом наше ставлення до законодавства, до демократичних інституцій та інституцій влади. Не викликає сумніву, що основні критики й опозиціонери пересваряться щойно справа дійде до розподілу портфелів (у разі успіху кампанії критики), або загрузнуть у взаємних обвинуваченнях у «зраді» (у разі посилення внутрішніх суперечностей, притаманних сьогоднішнім міжпартійним відносинам). Президент і його адміністрація можуть і повинні зосередитися на справді актуальних завданнях державного устрою — кадровій політиці й визначенні стратегічних завдань розвитку суспільства. І вимагати від уряду адекватності його дій визначеній стратегії.

Регіональні власті

Розвиток регіонів немислимий без активних політичних актів місцевих органів влади. Але саме керівництво регіонів, губернатори опинилися в складній суперечливій ситуації. Регіональні хвороби нічим не поступаються центральним, а в ряді аспектів ще тяжчі, бо часто перебувають поза сферою публічності, слабше контролюються ЗМІ.

Сьогодні ключовими проблемами в регіонах є бюджетне наповнення й відновлення інфраструктури. Значна кількість неефективних підприємств (державних і приватних) формує дефіцит бюджетних й інвестиційних ресурсів. Підприємства навчилися працювати в темряві будь-якого рівня, з будь-якою системою підпорядкування. Тож будь-яке адміністрування, зокрема спрямоване на новий «справедливий» перерозподіл власності, ніяк не дасть позитивних результатів. Такий перерозподіл, але вже на економічних принципах, відбудеться, щойно регіони одержать прямий ресурс розвитку — іноземні інвестиції. Тому для регіональної влади навіть актуальнішим, ніж для центральної, є будівництво привабливого стабільного надійного економічного простору з гарантіями для капіталу. І хоча багато губернаторів сьогодні вже і хороші господарники і цілком усвідомлюють проблематику, проте фактично вони заручники загальної ситуації. Для інвесторів найзрозуміліша і найприйнятніша саме ліберальна політика, яка активно утверджується в світі. А будь-яка інша заганяє місцеві власті в адміністрування та звичайний перерозподіл власності, з неминучим падінням престижу й авторитету влади.

Тож «гарантії», що стосуються, передусім, свободи підприємництва та власності, губернатор зможе надати лише тоді, коли його ліберальні починання буде підтримано й ідеологічно обгрунтовано з центру. Проте сьогодні губернатори як і раніше залишаються віч-на-віч з надзвичайно складними регіональними проблемами, чим, зокрема, пояснюється конфлікт властей.

Вибори

Новий парламент у своїй ідеологічній структурі скоріш за все не відрізнятиметься істотно від нинішнього, та й суспільства загалом. Фактично всі ліві й центристські партії орієнтовані на один і той самий широкий електорат і найважливіше своє завдання вбачають у перетягуванні на свій бік «додаткових» голосів. Отже, легко прогнозується подальше розігрування популістської карти, яка нічого не дає для розвитку.

Сьогодні ситуація в політиці нагадує ту, яку ми протягом попередніх років спостерігали в економіці, де гостра криза 1992—1994 р. перейшла (за відсутності яскраво вираженої активної політики) у мляву стагнацію, що триває досі. І є висока ймовірність, що тепер і гостра політична криза переросте в політичний застій та лихоліття. Тож якщо на наступних парламентських виборах не народиться новий ліберальний рух, чи якщо цей рух не ввійде у владу, то ці вибори, із погляду політичного розвитку суспільства, загалом не матимуть сенсу.