"Вони виключили нас зі свого суспільства, а ми створили своє, міцніше. І воно функціонує", - так говорить один із героїв відомого фільму "13 район. Ультиматум"
Фільму, який подекуди неймовірно нагадує те, на що перетворилася нині територія під назвою "3". Зона, де польових командирів спалюють "шмелем", удень можуть вистрілити в будинок із гранатомета, безправ'я перед чорними номерами "ДК" і нечасті автоматні черги вже під час комендантської години. Додайте сюди великий калібр і блокпости - і ви отримаєте український варіант фільму П'єра Мореля, з епіграфом "Ласкаво просимо до пекла". Але важливо інше: як і в кінокартині, більшості в ОРДЛО подобається, що їх усе далі несе від офіційного центру країни.
На 2017 рік багато хто з патріотів у окупації покладали великі надії щодо вирішення питання з ОРДЛО. Після заяв Турчинова про "переломний 17-й" і Авдіївки здавалося, що наша влада, нарешті, проявила жорсткість позиції і не тільки не віддасть більше ані метра української землі, а й збирається повернути те, що вже відібрали. Де саме очікували рятівного перелому - на полях чи в Мінську, складно сказати. Але його чекали. Безпідставні надії завжди беруть гору над капітальним глухим кутом. Але минає трохи більше місяця, і все розвертається в зворотний бік. Крім так званої інтеграції ЛДНР у простір РФ, про яку нині не говорить тільки ледачий, окреслилася ще одна тема цієї війни - юридичне визначення того, з чим же ми маємо тут діло.
Парадоксальність позиції української сторони не може не викликати здивування. Залишимо осторонь те, що важливість юридичного визначення неконтрольованих територій стала прояснюватися лише на четвертий рік війни. Однак національна думка блукає від категорії "окупанти" - до "терористів", "гібридних військ" і "ефективного контролю". Зрозуміло, кожен "експерт" в українському сегменті Facebook відповість, що немає в ОРДЛО жодних терористів, а є окупанти, про що, до слова, говорять і учасники громадянської блокади, вимагаючи ухвалити в парламенті відповідний законопроект. Здається, в цих питаннях національна істерія дійшла вже до межі, коли часом чуємо: "кожне сказане слово по Vodafone - це куля в наших солдатів. Не користуйся продукцією окупанта"! Чим кров від вугілля червоніша за кров від українського сиру, залишається неясним. Блокада (її офіційний варіант) - тактичний крок, який без повноцінної стратегії є такою самою помилкою, як і відсутність цієї стратегії. Не можна починати блокаду лише тому, що там стоїть Гришин (Іванов, Петренко), і продовжувати посилатися на "Мінськ".
Утім, усе це лірика. Є й більш предметне питання: якщо Росія - країна-окупант, то чому наша офіційна дипломатія всіма силами веде в Гаазі риторику про тероризм? Відповідь очевидна: тому що - АТО. Але про яку блокаду тоді ми говоримо? Чому для соцвиплат вимагають довідки, про скасування яких уже прямо говорить нам ООН? Київ заявляє, що не може гарантувати дотримання прав людини в ОРДЛО, паралельно погоджуючись, що робити це зобов'язаний; суспільство вимагає "окупантів"; президент під тиском погоджується на блокаду, поки його дипломати доводять "тероризм". Ми не можемо відповісти на елементарні запитання, що стосуються найважливішої події новітньої історії нашої країни. Десь тут і бере початок той хаос, коли треба купити десять довідок, щоб одержати українську пенсію, мешкаючи в "ДНР".
Утім, юридичний хаос перекривається в ОРДЛО хаосом реальним. Тема "багаторівневої інтеграції", про яку тут нині модно говорити і яка стартувала після блокади та визнання "паспортів", знову розвернула уми місцевих до формули "Росія нас не покине!" Це, мабуть, головний негативний чинник: у нашій країні постійно включається калькулятор, і вся рефлексія вміщається в товарний вагон. Усім наплювати, що скажуть про державу тисячі людей, які, проживши три роки під "ефективним контролем", втратили роботу і яким соромно вранці дивитися в очі голодній сім'ї. "Переїжджайте, кидайте домівки, школи, виші", - пропонує Україна. Невідомість без термінів і дат. "Чекайте. Усе скоро буде. Україна остаточно відмовилася від вас", - говорять у "ДНР".
Кожному відомо, що більше додаєш зусиль, аби вибратися з болота, то сильніше в ньому грузнеш. "ДНР" часто порівнюють із болотом, але мало хто помічає, що загрузнути в ньому допомагає саме українська влада. У результаті всі проблеми, які Київ намагається створити "ЛДНР", обертаються лише більшою інтеграцією місцевих у систему. Так, якийсь час усе частіше махаєш руками і хаотично ковтаєш повітря, намагаючись зрозуміти, що ж робити після блокади, зникнення роботи, діб на блокпостах. Але потім звикаєш. Комендантська година вже не бентежить, підірваний ліфт наводить на думку: "Та я три роки вже так живу". Проблема стала звичкою, звичка стає нормою, в якій гетто - твій рідний дім.
Якщо вдивитись у соціоекономічну реальність, з'ясується: в "ДНР" важко знайти те, що не досі інтегровано в простір РФ. І що означає інтеграція в розумінні місцевих? І чого хоче тут більшість?
Треба сказати, місцевий мешканець - невибагливий. Потреби більшості обмежуються тим полем зору, яке дає їм повсякденне життя. "Найщасливішою" щодо цього є категорія місцевих пенсіонерів: здебільшого вони одержують як українську, так і російську ("республіканську") пенсії, а донедавна - і пакети з гуманітарною допомогою. Телевізор і 50 років радянського життя вже давно переконали їх, що з того боку - фашисти, яких вони не добили в Другій світовій. Це, однак, не заважає бабусям чемно всміхатися українським військовим під час туру за пенсією або вітчизняною ковбасою. Хронічне невдоволення за ці три роки проявлялося лише в тому, що українська пенсія - вища, а Захарченко грабує народ. Але от курс гривні до рубля став 1:2 - і різниця в пенсіях майже нівелювалася. 2017-го ця частина населення почувається в "ДНР" абсолютно комфортно, за винятком тих, хто через хворобу не може виїхати за українською пенсією, і змушений жити лише на одну. Але навіть у цьому випадку різниця цін в ОРДЛО і на підконтрольній території почасти перекривається дешевими тарифами - виходить своєрідний баланс.
Тут є російський рубль, тут є російські виплати, тут є російська модель влади - з "дешевою ковбасою" (тарифи) і "підвалами". Частина законів - зліпок із російських. Тут російська армія і спецслужби. Тут викладають російську історію і погляд на сьогодення. Тут навіть географія закінчується Донецькою областю. А ми все усміхаємося, що "їх нікуди не візьмуть". Що ж, мабуть таки так.
Росії справді не потрібен де-юре в її складі обрубок території, що веде за собою "звільнення Маріуполя" і велику війну. Та й санкції у цьому випадку будуть жорсткішими. Питання в іншому: чи може бути національною стратегією максима "як не з'їм, то понадкушую"? Що виграємо ми від насміхання над "республіканськими" паспортами, коли заспокоюємо себе, що "загран же вони вже точно по них не одержать"? І це при тому, що багато хто з місцевих навіть за межі Донецької області не виїжджав за все своє життя.
Ще один пласт соціальної реальності - місцева молодь уже давно мімікрирувала в "республіканське" забарвлення: інтеграція і тут нікому не загрожує. Частина місцевих пішла в "ополчення". Утім, стабільний приплив до лав бойовиків спостерігався десь до кінця 2015-го. За останній же рік "комісаріати ДНР" тільки те й робили, що закликали через голосний зв'язок у тролейбусах нових рекрутів, чим і продовжують займатися донині. Але охочих майже немає. Як вірно зазначив один із колишніх бойовиків ще наприкінці 1916-го: "Хто хотів, той воює". Інші йдуть в "ополчення" лише в крайньому випадку, коли інших варіантів немає. Проте, ця ніша місцевих реалій завжди відкрита і є своєрідною гарантією прожиткового мінімуму у вигляді зарплати в 15 тисяч рублів.
Не дуже переймаються щодо дипломів "республіканського" зразка студенти й школярі. Дехто (на диво) в окупації займається по скайпу з викладачами ДонНУ у Вінниці, готуючись до здачі українського ЗНО. Про них теж не можна забувати. Але більша частина після закінчення вишів збирається працювати в "республіці". Ті ж, хто хоче серйозного майбутнього і перспектив (наприклад, випускники медуніверситету), переїжджають до Росії з тими вишами, з якими в "ДНР" укладено угоди. І дипломи "республіканського" зразка в них приймали задовго до історії про паспорти. Утім, це не було державною практикою й існувало лише на рівні приватних домовленостей. Тепер же шлях у Росію відкрито всім.
Що стосується самих паспортів, то тут інтеграційна складова справді є. По-перше, визнання паспортів "ЛДНР" на рівні українських вирішило проблему тих бойовиків з-поміж місцевих, хто не зміг вклеїти фото в український паспорт у 25 років, через що паспорт цей був недійсний. Оскільки на підконтрольній частині України ці люди й не збиралися показуватися, всю свою увагу вони звернули на РФ. Куди, однак, вони так само не могли виїхати з недійсними документами. Навіть якщо хтось звільнявся з лав НЗФ і проривався до Росії на заробітки, ці заробітки швидко закінчувалися, щойно мова заходила про документи. Тепер усі ці люди одержали "республіканські" паспорти. Визнавши паспорти "ЛДНР" на рівні українських, Росія тим самим інтегрувала бойовиків у своє суспільство, надавши їм своєрідний запасний парашут.
Путівку до РФ одержали й ті, кому лише варто було оформити український паспорт: більша частина молоді тепер хвастається "республіканським" папірцем замість українських кольорів. Чи варто говорити, що з Україною це покоління не буде зв'язане навіть де-юре? Сервісне обслуговування в російських банках лише зацементувало цей процес. Так, паспорти "ЛДНР" не дають жодних переваг перед українськими, але якщо врахувати попит на них серед місцевих, можна одержати реальну соціологію щодо того, як тут чекають українську владу.
Єдиним мостом між ОРДЛО й Києвом залишалася промисловість: тисячі людей усе ще одержували українські гривні й поставляли продукцію "на материк". Але от і це обрубали - або спалили, якщо вже це був міст. Знову тисячі місцевих стоять перед вибором: лишатись у "ЛДНР" чи почати нове життя. І щось підказує, що нове життя почнуть одиниці, вирішивши, що наша країна остаточно від них відмовилась, у чому їх обов'язково тут переконають. Попри всі складності, "ДНР" справді почала шукати ринки збуту й поставки сировини до Росії. І РФ (з великою пробуксовкою й вінком для частини місцевої промисловості) здатна закрити і це останнє "інтеграційне" питання.
Раз на рік згадують про Крим. Це, мовляв, наше - не ми, так діти (а може правнуки?) землю повернуть.
За блокадою, Гаагою, парламентським хаосом і війною олігархів залишається призначити, коли згадувати про Донбас, - трясучи черевиком чи комп'ютерною мишкою в Facebook.