Четвертого вересня 2012 року Конституційний суд України оприлюднив прийняте 29 серпня Рішення у справі щодо підсудності окремих категорій адміністративних справ, яким визнав конституційними (такими, що відповідають Конституції) положення стосовно:
підсудності Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції справ про дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності, а також справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;
підсудності Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції справ щодо оскарження рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів місцевого чи апеляційного суду;
підсудності апеляційному адміністративному суду як суду першої інстанції та Вищому адміністративному суду України як суду апеляційної інстанції справ про примусове відчуження земельної ділянки, інших об‘єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності.
Якщо «окинути оком» вищенаведене рішення, то складається враження «правового вінегрету». Справді - що спільного між інститутом дострокового припинення повноважень народного депутата і примусовим відчуженням землі чи інших об‘єктів нерухомості? Або про який єдиний порядок оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України можна говорити, якщо правова природа актів і дій Верховної Ради України - одна, президента України - інша, а Вищої ради юстиції та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України взагалі принципово відрізняється від рішень і дій глави держави та законодавчої влади.
Зазначене рішення органу конституційної юстиції має умовну назву - рішення у справі про підсудність окремих категорій адміністративних справ. Але якщо вчитатись у його зміст, то виявляється, що питання підсудності в ньому посідають зовсім не головне місце.
Весь оберемок цієї «високої юридичної думки» ще буде піддано аналізу в майбутньому, в ньому чимало цікавих деталей.
Невідкладно ж слід звернути увагу на дві основні важливі обставини: перша - стосується побудови порядку перегляду судових рішень, а друга - інституту дострокового припинення повноважень народного депутата України у разі невиконання ним вимог щодо несумісності. Ці обставини мають фундаментальне загальноправове значення для суспільства і правової системи в цілому. Тому про них.
Почнемо із застереження. Як у питаннях правильної побудови інституту дострокового припинення повноважень народного депутата, так і в питаннях функціонування системи перегляду судових рішень Україна не демонструє високого рівня правової думки. І до останнього рішення КСУ вони були добре заплутані. До цієї плутанини хто тільки не докладався.
Але ж конституційна юстиція для того й існує, щоб розплутувати складні конституційно-правові проблеми, а не перетворювати їх у абсурд.
Якщо стисло, то до якого висновку у своєму останньому рішенні дійшов КСУ? Він на весь голос, всупереч ст.129 Конституції України, заявив, що забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду не є основною засадою судочинства, і відповідно, законодавець на власний розсуд або «за знаком однієї руки» може визначати цілі категорії судових справ, у яких не передбачено апеляцію та касацію.
Що цікаво - КСУ обґрунтовує свій антиконституційний висновок посиланням на верховенство права та європейську практику. Зараз не будемо втомлювати читача аналізом некоректності зазначених посилань. Важливо з’ясувати питання в принципі. А саме, чи є все ж таки забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду основною засадою судочинства, яка має фундаментальне значення для права, для правосуддя, для суспільства?
Насправді відповідь дуже проста.
Усі вагомі, значимі для людини та/або суспільства права мають гарантуватись і апеляцією, і касацією. Саме так, тому що апеляція - це вагома гарантія об’єктивного справедливого правосуддя, а касація, окрім того, є гарантією єдності права, єдності правозастосування, відповідно - єдності правової системи.
У сучасному світі принцип гарантованої апеляції та касації визнаний та непорушний. Як і кожне фундаментальне правило, цей принцип має деякі нюанси, що зовні скидаються на винятки. Але наявність цих особливостей не суперечить смислові принципу, а лише підкреслює його реалістичність.
Про зазначені нюанси. Відповідно до світової практики, у малозначущих справах (це цивільні справи з ціною позову, умовно, 20 - 30 євро (30 -
40 доларів) або справах про дрібні правопорушення, за які передбачено адміністративні штрафи розміром 50 -100 євро (50-100 доларів)), виключно з метою розумної економії допускається усічена процедура перегляду, що не передбачає можливості касаційного оскарження.
Справді, немає жодного практичного сенсу забезпечувати допуск величезної кількості таких дрібних справ до суду касації (верховного суду країни), що завжди несе в собі загрозу заблокувати його роботу. Тим більше немає такого сенсу з огляду на те, що суд касації розглядає справи, абсолютно подібні до цих, тільки з більшою ціною позову, та справи про більш суспільно небезпечні правопорушення. Тобто суд касації формує однакову судову практику як для більш суспільно значимих справ, так і для дрібних малозначимих (але формує на прикладі касаційних розглядів більш значимих справ).
Таким чином, доступ до касації дрібних справ обмежений, але це не означає, що зазначені справи позбавлені «опіки» з боку касації. І це не означає, що касація має якісь штучні обмеження у своїх можливостях взяти, у разі суспільної потреби, до свого провадження будь-яку справу про захист будь-якого права (найдрібнішого, найменш істотного).
Як висновок. Для кожного значимого права для людини, громади, корпорації, держави, суспільства має обов’язково діяти повна процедура перегляду, що включає і апеляцію, і касацію. Крім того, не може бути жодних штучних обмежень для касаційної інстанції у можливості взяти до свого провадження будь-яку справу. Таких обмежень не може бути, тому що суд касації - це суд забезпечення єдності усієї судової практики, суд забезпечення єдності права.
Вилучення касації з механізму перегляду судових рішень щодо окремих значимих категорій судових справ - шкода, вагу якої складно переоцінити, це фактично - пряма антисуспільна диверсія.
Як «державотворці» виключають касацію з механізму перегляду судових рішень? Це можна зробити по-різному.
Наприклад, можна не передбачити у законі такого способу перегляду, визнавши рішення апеляційної інстанції остаточним та таким, що не підлягає оскарженню.
А можна зробити й інакше. А саме, касація виключається з механізму перегляду, якщо підсудність справи (категорії справ) визнається не за місцевим судом, а за вищими судами. У такому разі судом першої інстанції стає, наприклад, апеляційний суд, а касаційний перетворюється у суд апеляції, відповідно «драбина» перегляду закінчується, і переглядати справу в касації вже нікому (як приклад - ч.3 ст.177 КАС України). А якщо судом першої інстанції визнається у певній категорії справ Вищий адміністративний суд України, тоді такі справи взагалі позбавляються процедури і апеляційного, і касаційного перегляду, як нині передбачено ч.6 ст.171-1 КАС України.
Риторичне запитання - справи про оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, президента України, Вищої ради юстиції - це дрібні малозначущі для суспільства справи чи, може, навпаки?
Тепер стосовно інституту дострокового припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності.
КСУ своїм останнім рішенням визнав конституційним положення частини першої ст.180 КАС України стосовно підсудності Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції справ про дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності.
Це твердження є вочевидь неконституційним. І питання не в тому, можуть такі справи бути підсудними Вищому адміністративному суду України чи ні, а в тому, що до компетенції будь-якого адміністративного суду не може бути віднесено повноваження достроково припиняти повноваження народного депутата України із зазначених підстав.
Народний депутат отримує свої повноваження прямо та безпосередньо від народу як носія влади і суверена. Припинити надані у такий спосіб повноваження може лише влада або рівна за юридичною силою, або більш значима. Але таких інших влад в Україні, як відомо, просто немає. Окрім того, чинна Конституція України не передбачає для парламентаріїв і імперативного мандату (права виборців на достроковий відклик свого депутата), що цілком правильно з погляду демократичних принципів парламентаризму.
Враховуючи зазначене, за визначенням не може існувати й інституту дострокового припинення повноважень народного депутата України, окрім вичерпних випадків: особистої відмови від мандата, припинення громадянства, втрати дієздатності, смерті або визнання безвісно відсутнім, і, нарешті, - обвинувального вироку кримінального суду.
Наділення народного депутата повноваженнями - це безпосередня реалізація волі народу, а ревізувати волю народу ніхто не має права.
На жаль, плутанина в цьому питанні починається вже з самого Закону України «Про статус народного депутата України». Цей закон серед підстав дострокового припинення повноважень народного депутата України називає і таку підставу як порушення вимог несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності (п.6 ч.1 ст.4 Закону). А ст.5 цього Закону визначено порядок дострокового припинення повноважень народного депутата України на підставі закону за рішенням суду.
Зазначені положення (п.6 ч.1 ст.4, ст.5 Закону) з’явились у законі після того, як тривалий час так звані депутати-сумісники відверто порушували ч.2 ст.78 Конституції України, котра встановлює, що народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі.
Аби створити «ліки» для таких сумісників, законодавці й винайшли цей механізм дострокового припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності.
Але ж зазначений механізм - явно неконституційний.
Річ у тому, що, відповідно до світової практики, компетенцію на дострокове припинення повноважень депутата парламенту може мати, окрім кримінального суду, лише в окремих випадках суд конституційний.
З кримінальним судом зрозуміло. Якщо кримінальний суд встановлює вину парламентарія у вчиненні кримінального злочину і виносить обвинувальний вирок, тоді з моменту вступу вироку в законну силу виникає статус судимості. І цей антисоціальний статус заходить у пряму суперечність зі статусом депутата парламенту. Особа, котра має судимість, не може бути депутатом парламенту країни. Цій особі, за вироком суду, належить відбувати покарання, а не сидіти на почесному місці у залі законодавчого органу.
Компетенція ж конституційного суду на дострокове припинення повноважень депутата парламенту може мати місце тоді, коли конституційна юстиція країни наділена повноваженням оцінювати на предмет конституційності політичну діяльність партій та окремих політиків, як це є, наприклад, у Німеччині. Якщо конституційний суд визнає неконституційною діяльність партії (та її членів-парламентаріїв), то цілком обґрунтовано постає питання про дострокове припинення повноважень таких парламентаріїв, котрі здійснюють свою парламентську діяльність не на користь, а на шкоду суспільству, прямо порушуючи Конституцію країни.
В Україні Конституційний суд не наділений повноваженнями давати оцінку будь-якій, у тому числі політичній діяльності. Згідно з положеннями статей 150 та 152 Конституції України, перевірці на конституційність підлягають лише закони та інші нормативно-правові акти. Відтак, якщо Конституційний суд України не наділений повноваженнями перевіряти на конституційність діяльність партій та їх членів, отже компетентним на дострокове припинення повноважень залишається лише один суд - суд кримінальний.
Окрім конституційного і кримінального, в Україні діють також цивільні, господарські та адміністративні суди. Останні, і на цьому слід зробити особливий наголос, не уповноважені давати оцінку політичній діяльності, їхня компетенція перебуває виключно у сфері права, а не політики.
Цікаво звернути увагу й на те, що юридична конструкція дострокового припинення повноважень народного депутата України у зв’язку з порушенням ним вимог несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, закріплена в Законі про статус народного депутата України та в Кодексі адміністративного судочинства, фактично перевернута з ніг на голову.
Якщо виникає конфлікт несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, то юридичні механізми мають спрямовуватися на припинення, зупинення, заборону саме інших видів діяльності, а не депутатських повноважень, які, за конституційно-правовим статусом, є найвищими, найбільш значущими повноваженнями, бо вони - повноваження законодавчого характеру, отримані прямо «з рук» народу як суверена та носія влади.
У разі конфлікту несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, звісно, депутат має право з особистої ініціативи скласти свої депутатські повноваження. Але якщо такої особистої волі немає, тоді юридичні механізми мають припиняти, зупиняти, забороняти саме інші види діяльності, наприклад забороняти виконувати обов’язки міністра та підписувати документи від імені міністра, давати розпорядження та доручення; забороняти виконувати обов’язки глави місцевої адміністрації. А це вже, безперечно, компетенція адміністративного суду, і в цьому сенсі з повноваженнями та юрисдикцією все абсолютно нормально.
Чинна юридична конструкція дострокового припинення повноважень народного депутата України у зв’язку з порушенням вимог несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності безглузда і з суто процесуальної точки зору. Будь-яке процесуальне право має свою матеріально-правову основу, зокрема будь-який позов - це єдність матеріально-правової та процесуальної складової. Право на позов не виникає з нізвідки, «з повітря». Право на позов, спрямований на захист матеріального права, має той, кому це матеріальне право безпосередньо належить. Власник майна має право на захист свого майна, відповідно - і право на позов як різновид судового захисту.
У зв’язку з цим постає, знову ж таки, риторичне запитання: на якій матеріально-правовій основі ґрунтується право голови Верховної Ради України на звернення з адміністративним позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України у зв’язку з порушенням вимог несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності? Голова Верховної Ради України має рівний із іншими депутатами статус парламентарія. Юридично віднайти матеріально-правову основу його процесуального права на зазначений позов неможливо за відсутності такої основи. Це право голови Верховної Ради України на даний позов фактично виникає з нізвідки, «з повітря». «У повітрі» висить і право голови Верховної Ради України доручити першому заступникові чи заступнику голови Верховної Ради України звернутися до суду із того ж самого питання.
Таким чином, у чинному інституті дострокового припинення повноважень народного депутата України у зв’язку з порушенням вимог несумісності чистота правової матерії за жодним виміром не спостерігається.
З огляду на сучасні українські політико-правові реалії, адміністративна компетенція у питанні дострокового припинення повноважень народного депутата України у зв‘язку з порушенням вимог несумісності містить доволі серйозну загрозу для демократичного правопорядку (його залишків). Легалізувавшись в одній формі, ця компетенція будь-коли «за волею однієї парламентської руки» може негайно безмежно розширитися.
У прес-релізі щодо зазначеного рішення КСУ можна прочитати і про «ґрунтовні дослідження концептуальних проблем судочинства, глибокий аналіз наукових поглядів і практичних державних, наукових і навчальних інституцій…», а також можна дізнатися про те, що «КСУ визначив важливу правову позицію, згідно з якою законодавче регулювання таких питань може здійснюватися виключно на підставі верховенства права».
Видається, ці словосполучення мають дуже низьку вартість. Насправді суспільство отримало чергову плутанину у базових конституційно-правових, матеріально-правових та процесуальних інститутах. Плутанину, яка трагічно посилює яскраво виражену тенденцію дедалі більшої руйнації правової системи України, дедалі більшого блокування механізмів правового регулювання та перетворення їх у недієздатну бутафорію.