Хто сказав, що нинішня виборча кампанія — парламентська? Давайте, набравшись належної відваги, назвемо речі своїми іменами: у країні фактично дано старт новим президентським перегонам.
Агітаційний маневр «Нашої України — Народної самооборони» помітно обмежений рамками президентських ініціатив. Політична реклама БЮТу, по суті, є ефектною PR-кампанією однієї-єдиної особи. Біло-червона і помаранчева символіка є лише вигідним тлом для портретів пані Тимошенко і пана Ющенка на білбордах.
Відсутність фасу вождя на «афішних тумбах» Партії регіонів пояснюється аж ніяк не його природною скромністю. У ПР далеко не всі згодні з претензіями Януковича на незаперечне лідерство в організації, далеко не всіх радує зростання особистої популярності і політичної самостійності прем’єра. У числі цих «далеко не всіх» явно значиться і Рінат Ахметов. Він давно звернув увагу, що слава і влада роблять Віктора Федоровича дедалі незалежнішим у вчинках і дедалі менш чуйним до прохань. Не виключено, що Ахметов і його найближчі соратники вирішили: простіше переробити партію, аніж людину. Перебудова, розпочата в ПР, має очевидну мету — обмеження впливу лідера на ухвалювані рішення. У партії взяли курс на корекцію масштабів культу особи. Що, швидше за все, тільки розпалює бажання Януковича стати одноосібним лідером не лише партії, а й усієї країни.
Того ж, настільки ж очевидно, жадають і Віктор Андрійович із Юлією Володимирівною. З цього погляду розмови про референдум, які по черзі долинають із трьох центрів політичного впливу, цілком зрозумілі. Народна воля для наших політиків завжди була не метою, а засобом. Мета банальна — влада в максимально можливому обсязі. Плебісцит є водночас засобом заручитися підтримкою виборців і механізмом впливу на суперників. Так званий конституційний референдум, про який останнім часом дедалі частіше повторюють Тимошенко і Ющенко, є ще й важелем переділу влади.
Днями до редакції «ДТ» надійшла стаття академіка Ігоря Юхновського. В ній уперше докладно описана суть змін Основного Закону, які має намір ініціювати Віктор Андрійович. Усі охочі можуть ознайомитися з коротким викладом конституційного законопроекту на 4-й шпальті нашого тижневика.
Ми не станемо докладно коментувати запропоновані нововведення й обмежимося короткими зауваженнями. Сенс чергової реформи, за великим рахунком, очевидний — посилення президентської влади, зокрема повернення главі держави кадрових повноважень у сфері виконавчої влади. Віктор Андрійович, власне, ніколи й не приховував, що домагається цього. Юлія Володимирівна в цьому питанні є його абсолютно щирим союзником. Оскільки приміряє ці повноваження на себе.
Цілком імовірно, що про президентство кучмівського масштабу мріє Віктор Янукович. Те, що він про це не говорить уголос, ще нічого не означає. Можливо, відволікають думки про ще одну прем’єрську каденцію. Можливо, існує відповідна партійна установка — підтримувати парламентаризм. Принаймні поки.
Чітке бажання Януковича, Тимошенко і Ющенка стати одноосібними повновагими господарями країни робить їх суперниками. Але воно ж здатне зробити їх союзниками.
Готовність помаранчевих, БЮТу і регіоналів переписати Конституцію — наявна. Різниця в підходах — теж. З цього випливає такий висновок: коригування Основного Закону є справою практично неминучою. І нова конституційна редакція має стати плодом компромісу. Якщо ревізія «політичної Біблії» спиратиметься на союз тільки двох важковаговиків (у будь-якому наборі — БЮТ—«НУ-НС», «НУ-НС»—ПР чи ПР—БЮТ), це стане приводом для нової політичної кризи, нових спроб перекроїти Основний Закон.
Твердження, що за нинішньою Конституцією жити не можна — спірне. Судити про ступінь її порочності можна було б, якби вона всіма виконувалася. Але якщо вже всі провідні політичні сили визнають її недосконалість — тим простіше. Однак є дві проблеми. Кожна політична сила використовувала і досі використовує кожну нагоду, аби витлумачити всяку кому по-своєму. Крім того, погляди на облаштування державної влади у ключових гравців очевидно різняться.
Як бути? Ідея залучити народ як третейського суддю тхне спекуляцію. Не виключено, втім, що без всенародного арбітражу справді не обійтися. Але при дотриманні кількох умов.
Перше. Має бути нарешті ухвалений новий закон про референдуми — це позбавить хоч би кого приводу ставити під сумнів легітимність майбутнього плебісциту. Хотілося б, щоб відповідний нормативний акт був плодом спільних зусиль усіх провідних політичних сил.
Друге. Якщо вже всі з будь-якого приводу апелюють до народу, нехай він, справді, визначає, якою бути країні — президентською чи парламентською. Тоді ні в кого не буде підстав казати про чиїсь підступи та манкірування волею громадян. Але референдум мусить бути один. Його проведення має стати результатом домовленостей усіх з усіма. У країні не можуть бути сотні ініціативних груп і десятки конституційних комісій.
Запитання, винесені на референдум, потрібно старанно узгодити і гранично коректно сформулювати. А населення має дістати, по можливості, повне й об’єктивне уявлення про ту й іншу модель. Зокрема громадяни мусять зрозуміти, що політичний хаос останнього року аж ніяк не є синонімом до слова «парламентаризм».
Третє. Думка народу має стати фундаментом нової редакції Конституції. Деталі політики повинні додумати самі, але тільки спільно. При цьому вони мусять нарешті прийняти Конституцію як єдині, загальні, обов’язкові правила гри, котрі однаково всіма розуміються й однаково застосовуються. Найкращою демонстрацією цього має стати одностайне голосування в Раді.
І останнє. Коли в роботі над новою версією Конституції буде поставлено крапку, слід при загальній згоді сторін накласти мораторій на внесення змін до Основного Закону. Принаймні на десяток років. Тільки таким чином політиків можна позбавити природного бажання вкотре переписати його під себе.
Описаний нами сценарій видається фантастичним. Нехай так. Але чи є інший?