Comfortably Numb (Комфортне оніміння) - саме цей хіт англійського гурту Pink Floyd має звучати в урядовому кварталі на вулицях Банковій та Садовій після того, як, порушивши Конституцію, уряд затвердив 2 квітня нові обмежувальні заходи по боротьбі з коронавірусом.
Небажання президента піти на некомфортне, з погляду популярності, рішення - обмежити права та свободи громадян конституційним шляхом і випустити указ про надзвичайний стан, призвело до того, що це зробив уряд, не маючи жодних законних підстав. Звісно, можна припустити, що Указ президента України про введення надзвичайного стану міг банально не набрати потрібної кількості голосів у Верховній Раді, але навіть за такої ситуації гарант Конституції принаймні спробував би вчинити законно, а отже правильно.
Судячи з тотального мовчання більшості парламентаріїв у відповідь на дії уряду, для них ця ситуація теж комфортна. Адже якби вони проголосували за надзвичайний стан, то зазнали б електоральних втрат за непопулярне рішення разом із президентом, а якби голосів не вистачило, то також зазнали б електоральних втрат, оскільки тоді президент мав би можливість звинуватити Верховну Раду в саботажі протидії коронавірусу. А так рішення залишається на совісті уряду. Але це не скасовує того факту, що депутати мали чи не найпершими виступити проти такого рішення. Як мінімум, тому, що принцип стримування і противаг, закладений в Основному законі України, не передбачає посягання виконавчої гілки влади на повноваження законодавчої. Саме на Верховну Раду покладено функцію контролю за діяльністю Кабміну. Мовчанка парламенту створює критичний прецедент, коли порушення Конституції під прикриттям добрих намірів вистеляє шлях до авторитарного пекла.
Звісно, можна говорити, що і суспільство, і політики виявилися неготовими до світової пандемічної кризи, спричиненої COVID-19. Проте це не означає, що до цього не була готова Конституція України. Адже стаття 64 каже, що конституційні права та свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, зокрема в умовах воєнного або надзвичайного стану, з вичерпним переліком прав та свобод, які не можуть бути обмежені за жодних умов. Цю норму законодавець закладав саме для таких випадків як демократичний дороговказ, який дозволить вчинити всі необхідні дії для захисту країни, але при цьому не допустити встановлення диктатури.
Надзвичайний стан давав достатні терміни для подолання наслідків коронавірусу: 30 діб і не більше як 60 діб в окремих місцевостях, з можливістю продовження ще на 30 діб, - хіба цього замало?
При цьому не обов'язково обмежувати права та свободи максимально, зокрема впроваджувати комендантську годину, адже Закон України "Про правовий режим надзвичайного стану", за винятком прав, які за жодних обставин обмежувати не можна, передбачає можливість означити перелік та межі надзвичайних заходів, вичерпний перелік конституційних прав та свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку з впровадженням надзвичайного стану, а також перелік тимчасових обмежень прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням терміну дії цих обмежень. Фактично, можна було закласти ті ж самі урядові обмеження, запровадивши їх законним шляхом - Указом президента про надзвичайний стан, не розхитуючи конституційного ладу. Крім того, виключити приписи, які загрожують життю громадян: зокрема не забороняти людям похилого віку носити респіратори з клапаном видиху. Також можна було уникнути обмежень, що не мають під собою логіки, як, наприклад, відвідування парків та скверів.
Окрім того, можна було скористатися досвідом попередників, які запроваджували воєнний стан в окремих областях наприкінці 2018 року, згідно з усіма процедурами і без драконівських заборон.
Чи принципово для пересічних громадян, як влада бореться з вірусом, якщо ця боротьба ефективна? На перший погляд, може здатися, що ні, але в цьому й криється пастка. Суспільний страх перед небезпекою вимикає інстинкти свободи, натомість вмикає інстинкт пошуку сильної руки, яка "врятує" або "наведе порядок" (залежно від того, які кризові обставини). Але кожна небезпека рано чи пізно закінчується, а права, легковажно віддані владі, повернути набагато складніше. Згадаймо португальського диктатора Салазара, який прийшов до влади міністром фінансів, а потім став прем'єр-міністром під гаслом порятунку країни від економічної кризи й отримав необмежені права, встановивши таким чином найдовший в історії Європи авторитарний режим - 41 рік.
Рейхсканцлер (голова уряду) Адольф Гітлер став диктатором у країні, де закони міг приймати лише рейхстаг (парламент), а головою держави був президент. Однак, прикриваючись рятуванням країни від політичної й економічної криз, він зміг прибрати до своїх рук усю повноту законодавчої та виконавчої влади і встановити найстрашніший тоталітарний режим в історії людства.
Саме для запобігання таким випадкам, суспільство має вимагати суворого дотримання Основного закону з боку влади й не дозволяти обмежувати свої права всупереч йому. Адже якщо його сприймати не з радянського кліше - як "основний закон, що визначає засади державного та суспільного ладу", а з позиції сформованого у США класичного конституціоналізму, то Конституція - це джерело свободи, що окреслює червоні лінії між громадянином і державою, яких остання не може переступати. Більшість поправок до Конституції США, за окремими винятками, було прийнято для того, щоб окреслити ці лінії або зробити їх міцнішими. В українських реаліях це означає, що якщо частина влади в особі уряду, з мовчазної згоди президента й парламенту, готова обмежити права громадян в обхід Конституції, - то це не обхід нудних складних правил задля порятунку, а конкретні посягання на свободу під маскою рятівників, і ці посягання можуть і будуть повторюватись, незалежно від того, є в країні епідемія чи ні. Стабільність, омріяна більшістю населення, ніколи не настане в країні, в якій правляча верхівка порушує загальнообов'язкові правила гри, а впіймана на цьому - захищає нові правила, погрожуючи пістолетом із кишені.
Певна річ, уже чути апеляції, що, мовляв, спостерігається загальносвітовий тренд з обмеження прав та свобод в умовах пандемії, адже з кризовими ситуаціями можна впоратися лише в авторитарних умовах, тому зараз "не до прав людини". Але це твердження хибне з кількох причин. Спалах COVID-19 стався в абсолютно авторитарному Китаї, і саме дії його керівництва, спрямовані на приховування факту епідемії та її масштабів, а також невжиття вчасних заходів і переслідування тих, хто намагався донести до людей правду, призвели до тяжких наслідків для всього світу. В демократичних країнах обмеження впроваджуються виключно в суворих рамках національних конституцій, тобто забороняється лише те, що дозволено забороняти, з дотриманням усіх процедур. Більше того, саме дотримання цих процедур дозволяє владі бути гнучкою у прийнятті рішень таким чином, аби враховувати інтереси всіх верств населення навіть у кризовій ситуації.
В Україні ж ситуація інша: президент і парламент перебувають у комфортному оціпенінні від того, що непопулярні рішенні приймає уряд, хоч і всупереч Конституції, сподіваючись, що й політичну відповідальність, раптом що, теж можна буде перекласти на нього. Можливо, це оціпеніння пояснюється ще й банальними розгубленістю та страхом політиків перед хворобою, проти якої ще немає вакцини. Але тоді це ще гірше. Політик не має права ціпеніти від страху, якщо його країна в небезпеці. Уявіть, скажімо, що було б із Великою Британією, якби під час Другої Світової війни Вінстон Черчилль злякався відповідальності та панікував разом з народом? Завдання політиків у кризовий для країни момент - не впадати в загальну паніку, а, навпаки, згладжувати її впевненістю своїх дій та рішень, що дозволить заспокоїти народ і мобілізувати всі людські сили та матеріальні ресурси для протидії загрозі. Для цього достатньо трьох компонентів: Відповідальність, Впевненість і дотримання Конституції.