Epic fail - цим англомовним запозиченням модно тепер замінювати звичніші «повний провал» чи «катастрофічна невдача». Дотримуючись тренда, саме таким fail’ом закінчилася перша боязка спроба влади відійти від принципу «я начальник - ти дурень» хоча б у стосунках між собою.
Експеримент тривав понад три роки. Восени 2007 року Донецька обласна рада і Кабмін підписали між собою Угоду про регіональний розвиток - відразу після ухвалення запропонованого тодішнім прем’єром Віктором Януковичем Закону «Про стимулювання розвитку регіонів».
Регіонали, які тоді ще хоч якось дотримувалися вираженої в назві лінії своєї партії, вважали це першим кроком до глибокої реформи місцевого самоврядування.
«Ми робимо перший крок до тієї реформи місцевого самоврядування, про яку ми з вами так довго говорили. Створення таких програм та їх реалізація дозволить вирішувати ті питання, які за роки незалежності не було можливості вирішувати», - суворо карбував слова Янукович. Щоправда, від відповідальності за цей крок чинний президент ухилився, і замість нього від уряду документ підписував перший віце-прем’єр, його вірний Санчо Панса, більш відомий як Микола Азаров.
Від Донецької області підпис поставив Анатолій Близнюк, який тепер обіймає міністерську посаду.
Трохи раніше Віктор Федорович, ухиляючись від складних для вимовляння словосполучень «пайова участь», «спільне фінансування» і «програмно-цільовий метод», називав таку форму взаємодії місцевої та центральної влади просто й невигадливо - «скинутися». Муніципалітет і Кабмін могли, наприклад, скинутися на ремонт школи, на реконструкцію водогону та інші корисні речі.
Звичайно, вибір проекту для спільного виконання багато в чому визначався особистими уподобаннями ініціаторів. Тому достеменно відомо, що в такий спосіб було побудовано спорткомплекс в Одеській області, а от про, скажімо, бібліотеки інформації немає.
Цим методом Янукович користувався постійно. Тому механізм підписання угод про регіональний розвиток передбачався як доведення теми до логічного завершення.
Нині є можливість оцінити підсумки - дія договору з Донецькою областю закінчилася. Кажучи про результати, не забуваймо, звичайно, що кабінет Тимошенко фінансувати ідеї попередників відмовився. «На даний момент ми не отримали ні копійки. Я був у Тимошенко, вона написала резолюцію на листі першому віце-прем’єру: «До безумовного виконання». І Пинзенику написала, й іншим. Але пан Пинзеник сказав, що він, мовляв, цього договору не підписував і виконувати його не буде. І в бюджет ні копійки на ці програми не закладено», - скаржився Анатолій Близнюк рівно через рік.
Він навіть подав на Кабмін до суду. І виграв процес. Але домогтися хоч якоюсь мірою вражаючих успіхів йому не вдалося.
Найпоказовіше, що в підсумковому моніторингу виконання договору немає жодного пункту, за яким обидві сторони виконали свої зобов’язання повністю. Можна підрахувати тільки, хто кого частіше «кидав».
Провалилися всі спільні плани, пов’язані з вугільною промисловістю. Передбачене угодою будівництво 13 когенераційних станцій, модернізація дегазаційних систем, реконструкція аварійного житла в зоні гірничих виробок не виконувалися зовсім. І облрада, і Кабмін виділили на ці цілі «нуль» гривень.
На реконструкцію каналу «Сіверський Донець-Донбас» - єдиного джерела води для всього регіону - витрачено вп’ятеро менше, ніж планувалося від початку. Замість 252 млн. грн. - тільки 52 млн. Недофінансування обопільне.
Трохи кращі за загальним показником справи із заміною насосів, які качають воду з каналу для подачі споживачам. Загальний показник високий - 77,6%, однак це тільки кошти держбюджету. Місцева влада участі не брала.
Держава відігралася на будівництві нових полігонів для побутових відходів. Цього разу область заплатила все, а Кабмін - половину.
Другий реванш - проект створення національних парків. Обласний бюджет вклав 9,9 млн. грн. (82,8%), уряд - нічого.
Проект будівництва очисних споруд у приморських районах Донбасу залишився нереалізованим. Про це легко здогадатися не тільки за звітами, а й за кольором і запахом води в Азовському морі.
Об’їзну дорогу навколо Донецька на третину профінансовано державою. Місцевим бюджетом - ніяк.
Нову смугу в донецькому аеропорту, навпаки, місцева влада оплатила повністю, Кабмін - на 78,9%.
Під сукно ліг проект будівництва нового художнього музею…
Загальний показник виконання заходів, передбачених угодою, - 18,3%.
«За відсутності чіткої системи фінансування та виконання Угоди про регіональний розвиток, вона не стала дієвим інструментом стимулювання динамічно збалансованого соціально-економічного розвитку», - безжально поставила діагноз Рахункова палата за результатами аудиту.
Учасники «експерименту» погоджуються, але стверджують, що шанси ще є. «Що не стала - із цим я згоден. Але такі угоди потрібні, це сто відсотків. І ми багато разів у цьому переконувалися на практиці. Бо інакше - як фінансувати великі інфраструктурні проекти? Я маю на увазі клас проектів, які реалізуються більш як рік. Треба мати тверді гарантії фінансування, інакше такий проект поповнить список довгобудів. І механізм угоди саме й давав нам аргументи на користь реалізації таких проектів», - каже заступник голови Донецької облради Олександр Кравцов.
Мер Донецька Олександр Лук’янченко до цього додав, що договірні зобов’язання «дисциплінують учасників на всіх рівнях влади».
Втім, дисципліна - очевидна. І навіть має числове вираження - 18,3%.
Цей показник, по суті, є коефіцієнтом корисної дії вертикалі влади. Передбачається, що в нормально організованій державі влада працює як єдина система і в горизонтальному (виконавча, законодавча, судова), і у вертикальному (центральна та місцева) напрямках. Самостійно вирішуючи питання взаємного розподілу повноважень і ресурсів, державний апарат, в ідеалі, забезпечує виконання взятих на себе зобов’язань перед своїм головним роботодавцем - українським народом.
Громадянин отримує від найнятих через демократичні процедури менеджерів увесь визначений суспільним договором комплекс послуг - від мирного неба над головою до гарячої води в крані - зовсім не цікавлячись відомчою належністю кожної задіяної у процесі установи. Ні зміна урядів, ні відставки мерів, ні тонкощі розподілу сплачених ним податків по різних рівнях бюджету не повинні впливати на базові стандарти.
Знаходити спільну мову і вибудовувати схеми взаємодії - обов’язок влади, а не громадянина. Класичний приклад - доречно і не доречно згадуваний чиновниками принцип «єдиного вікна». Одержувач адміністративних послуг узагалі не зобов’язаний знати, в якому кабінеті йому роздруковують бланк потрібного документа, а в якому - ставлять печатку.
Те саме справедливо і щодо інших компонентів рівня життя, які перебувають у зоні відповідальності держави. З погляду громадянина важливо, щоб на дорозі не було ям, а не її статус «магістралі» чи «дороги місцевого значення». Важливо, щоб школа, куди ходять діти громадянина: а) була недалеко;
б) була чиста і тепла; в) давала освіту. На чиєму балансі перебуває будівля й хто складає навчальні плани, має цікавити управляючих, а не клієнта.
У нашій країні, як відомо, державні менеджери полюбляють видавати свої проблеми як загальні. Повноваження і ресурси залишають собі, а відповідальність розподіляють порівну між усіма. Наприклад, розмірковують про тенденції на світовому ринку металу та їхній негативний вплив на наповнення держбюджету України - замість відповідати на запитання «чому інфляція зростає, а прожитковий мінімум - ні?».
Перевірка теоретичної моделі організації життя суспільства на практиці дала досить показові результати. Чистоту експерименту було витримано: центральна й місцева влади домовилися про виконання низки заходів у чітко встановлений термін. Спільні проекти полягали не в абстрактному «розвинути», «підвищити», «поліпшити» (рівень життя, соціальну захищеність, якість комунальних послуг або, цитуючи Подерв’янського, «відсоток жирів у маслі»), а в конкретних діях із запланованими результатами.
Причому в планах містилося те, що мало стати матеріальним підтвердженням розвитку країни - модернізований держсектор вугільної промисловості, оновлена система ЖКГ, відновлена з руїн соціальна сфера. Ще раз повторимо цю тривіальну, але слушну тезу: громадянин судить про успіх реформ не за відсотком зростання ВВП, а за зарплатою бібліотекаря і температурою батарей.
І Угода про регіональний розвиток від безлічі інших офіційних документів вигідно відрізнялася тим, що абстрактного було мало, а батарей - багато.
Що дає право говорити про об’єктивність отриманих результатів і, на правах першовідкривачів, присвоїти показнику 18,3% найменування «коефіцієнт вертикалі». Не йдеться про конкретну вертикаль, любовно вибудувану Віктором Федоровичем (зрештою на 2008-2011 роки припало три відставки Кабміну і дві виборчі кампанії). Йдеться про вертикаль як таку, про реальну дієздатність державної машини.
Користуючись цим коефіцієнтом, дуже легко визначити «дельту» між амбіціями та можливостями влади на даному історичному етапі. Наприклад, у черговій президентській програмній промові пролунає: «Ми доб’ємося того, що Україна ввійде у двадцятку найрозвиненіших країн, а ще до весни трохи підлатаємо дороги». Це означає, що дороги підлатають, а от із двадцяткою доведеться почекати. Або, як у нашому випадку: ремонтувати гуртожитки - так, реформувати вуглепром - ні.
Не тому, що глава держави свідомо обманює громадян. Він може обманювати, а може добросовісно помилятися. У цьому випадку це не має ніякого значення. Просто річ у тім, що на прикладі донбаського експерименту ми бачимо: ККД очолюваного ним держапарату не дає змоги вирішувати завдання такого масштабу і такої складності. Тому обіцянки даються в надії на милість Фортуни. Вийде - здорово, запишемо собі в заслуги. Не вийде - буває, звалимо на «папєрєдніков»…
Чиновники не дурні. Вони чудово уявляють стан підпорядкованої їм структури та її потенціал. Але, щоб виправдати своє право займати крісло, коли валиться стіна - дивляться на годинник і кажуть: «Спокійно, громадяни, усе за планом - завалилася хвилина у хвилину!». Або, розштовхуючи один одного ліктями, біжать світитися поруч з успіхом, до якого мають дуже опосередкований стосунок.
Скажімо, політичні експерти, аналізуючи передвиборні програми на місцевих виборах, неодноразово вказували меру Донецька Олександру Лук’янченку на те, що обіцяти підвищення середньої зарплати - це, м’яко кажучи, поза його компетенцією. Але це одна з небагатьох обіцянок, які виконуються! Виконуються легко й просто: підвищився прожитковий мінімум - на підприємствах перерахували тарифні ставки, процентне зростання статистика зафіксувала. Пацан сказав - пацан зробив.
Усю абсурдність цього світогляду продемонстрував один комуніст, який на виборах до Ленінської райради Донецька обіцяв не допустити вступу України в НАТО. І поки що твердо дотримується даного виборцям слова. Так, це не друкарська помилка - його обрали! Що якнайкраще показує, скільки у влади і суспільства хибних уявлень про одне одного.
А Віктор Федорович, приміром, полюбляє перерізувати стрічечки, не замислюючись про свій внесок у створення об’єкта, що запускається. Здавалося б, який стосунок має державний чиновник до давно вже приватизованого металургійного заводу? Але він їде і перерізує червону стрічечку на ЄМЗ Ріната Ахметова. Згаданий Олександр Лук’янченко отримує від держави орден за «Донбас Арену» Ріната Ахметова. Очевидно, за те, що не заважав будувати. Сам Рінат Ахметов, треба думати, ставиться до цього поблажливо: чим би дитя не тішилося - аби лиш податки сплачувати не змушувало…
Тобто все, що не увійшло в 18,3% реальних дій - сюрреалізм і марні метання, грунтовані на тотальному самообмані. На хибних уявленнях про права одних та обов’язки інших. На тому, що верхи як не могли, так і не можуть, а низи вже заплуталися, чого саме вони хочуть.