Постанова №22-20 українського парламенту, котрою «без шуму і пилу» призначено перевибори мера і Київради, стала початком відліку нового часу в столиці. Протест, який у собі досить довго носила значна частина столичної громадськості і котрий публічно уособлювала прем’єр Тимошенко, цього тижня раптом матеріалізувався і набув форми вердикту.
Насправді ж бліц-розв’язка мерського млявоплинного процесу мов лакмус проявила істинність намірів протиборчих сторін — президента і прем’єра. Так, якщо Ющенко будь-що хотів зберегти Черновецького, то Тимошенко — будь-що палала бажанням його зняти. При цьому Віктор Андрійович на шляху до своєї мети не гребував одіозними заявами Балоги, підтасовуваннями членів різних комісій, сумнівними указами щодо забудови в центрі столиці і стабільним порушенням законів. І причина тому одна — президент давно став на бік людей, котрі контролюють ситуацію в столиці.
Треба сказати, що і Юлія Володимирівна не вирізнялася зразковою поведінкою на шляху до вирішення власних завдань, частіше використовуючи Київ як перевірений і стовідсотково дієвий засіб у боротьбі за вищу владу. Нагадаємо, що торішня парламентська криза з легкої руки Тимошенко стартувала в столиці. У результаті новоспечена прем’єрка не чіпала Київ рівно стільки, скільки їй вдавалося втримувати ситуацію в рамках партнерських стосунків із президентом. Однак щойно ситуація вийшла з-під її контролю, Тимошенко вийняла Київ з рукава як усього лише черговий козир, що доводить її тактичну і стратегічну перевагу.
Таким чином, не можна не помітити, що в основі дій цих двох політичних гравців лежить усього лише політична доцільність. Насправді — потужна норма, котра у виняткових випадках могла б стати винятковою можливістю для компромісу політичних еліт. У питанні Києва в тому числі. Але нехтування законом в Україні перетворилося на норму. А заклики до його дотримання дедалі частіше трактуються як зрадництво. Мерський компроміс на цьому тлі виглядає банальною фальшивкою.
У силу чого ключове для нас запитання — то навіщо Ющенко хотів зберегти, а Тимошенко зняти Черновецького? — залишається відкритим. Розкриваючи безліч протиріч, що криють у собі різнобарвні політичні та бізнесові еліти, котрі так відчайдушно прагнуть монопольно заволодіти мегаполісом. На кону не тільки зужите «Хто володіє столицею, той володіє країною», а й клондайк столичних ресурсів, починаючи з 45 млрд. бюджету-2009 (так прогнозують експерти) і підконтрольних медіа і закінчуючи банальною можливістю вигідно правити столицею за вже второваною Омельченком і Черновецьким земельною схемою. В якій ціна сотки в центрі столиці тягне вже на 200 тис.
В іноземній валюті.
За чиєю командою запрягав спікер?
Минулої неділі лідерка БЮТу зробила досить однозначну заяву: фракція не почне роботи, якщо першим питанням порядку денного не буде поставлено голосування про дострокові перевибори мера столиці та Київради. Треба сказати, тоді багато людей сприйняли заяву Тимошенко як певний емоційний зрив, причинами котрого стали відкрита підтримка президентом Ющенком дій київського мера, очевидний провал закону про імперативний мандат у Конституційному суді, ослаблення позицій БЮТу в ЦВК, а також млява участь депутатів у намірах вирішити питання київської влади.
Тоді, у неділю, мало хто вірив, що Тимошенко вдасться знайти голоси. Оскільки група Балоги в «НУ—НС» має достатню кількість багнетів, щоб заблокувати будь-яке голосування коаліції. На підтримку Блоку Литвина, де більшість фракції контролюється земельним магнатом Хмельницьким, ніхто й не сподівався. У промерській же стійкості «Регіонів» ніхто не сумнівався. Однак усі чомусь забули про комуністів, керівництво яких, вочевидь, сподівалося, що Тендерну палату все ж таки вдасться убезпечити від убивства в сесійній залі.
Однак Тимошенко всім на диво розрулювала ситуацію. Які при цьому було використано аргументи — кадрові, ф’ючерсні чи фінансові, можна тільки припускати. Але якщо навіть повірити в те, що всі 246 депутатів, які голосували, були щирі у своєму пориві звільнити Київ від команди Черновецького, котра перетворила столицю на торжище, то все одно залишається низка суттєвих запитань до процедури. До цього додамо й категорично окреслену позицію спікера парламенту, котрий напередодні голосування заявив про те, що нелегітимного усунення столичного мера не буде. Крапка. Що було потім, усім відомо. Усунення таки відбулося. Проте до з’ясовування нюансів його легітимності дозволимо собі кілька показових штрихів із залу парламенту.
Для початку зауважимо, що БЮТу не довелося вдаватися до бойкотування роботи парламенту. На погоджувальній раді, як видно, було лише формалізовано домовленості між прем’єром, президентом і спікером — коаліційний пакет (12 президентських законопроектів) за київського мера. Обіцяти — не означає одружитися. Однак крок назустріч Банковій Тимошенко в результаті зробила — першим на порядку денному стояв не Київ, а закон про Кабмін. Але якщо рішення щодо мера було ухвалено постановою Верховної Ради, котру можна оскаржити в суді, але не можна ветувати, то закон про Кабмін було ухвалено тільки в першому читанні. Таким чином БЮТу вдалося, як мінімум, відтягнути операцію з обрізання повноважень прем’єра, при цьому, не порушивши домовленостей із президентом, ухвалити доленосну для Києва постанову.
У зазначений Тимошенко час «ч» фракція БЮТу стала до роботи в повному складі. Спочатку, натхнена красномовством свого лідера пана Кириленка, у першому читанні (о диво!) проголосувала за президентський варіант закону про Кабмін. Мало того, керівник фракції став наполягати на невідкладному ухваленні закону в другому читанні. Проте відповідно до процедури друге читання можливе лише в разі відсутності поправок з боку депутатів. Виявилося, що у фракції Блоку Литвина і «Регіонів» вони є.
Після чого на трибуну з доповіддю про роботу ТСК (тимчасової слідчої комісії), що розслідує діяльність мера і КМДА, вийшов її голова Микола Томенко. У досить спокійній формі він поінформував громадськість про глобальні порушення в столичній мерії, які, за словами Миколи Володимировича, комісія в ході розслідування ще тільки збирається підтвердити. Потім, нагадавши про існування цілої низки рішень судів, які підтверджують неправомірні дії Черновецького, Томенко закликав до співробітництва Генеральну прокуратуру, а також поблажливо покартав Леоніда Михайловича за те, що він досі не виділив окремого приміщення для роботи членів комісії.
Пружина стислася, коли місце промовця зайняв бютівець Олег Ляшко і з притаманною йому експресивністю закликав проголосувати за радикальну постанову про перевибори мера і міськради Харкова. Проте, на подив публіки, рідна фракція безцеремонно осікла оратора, вказавши на необхідність попрацювати над доказовою базою не тільки в рамках ТСК, а й профільного парламентського комітету. Ляшко на радість «Регіонам» (а злі язики стверджують, що питання звільнення Харкова від Кернеса і Добкіна було принесено в жертву пасивній поведінці ПР при розгляді постанови щодо перевиборів у столиці) пішов, відкривши доступ до мікрофона пану Семинозі. Народний депутат, а за сумісництвом глава столичного осередку БЮТу, запропонував проголосувати за постанову № 22-20.
Треба сказати, що цієї хвилини пан Томенко видався таким собі другорядним артистом, який розігрів публіку перед виступом головного героя. Запитання про те, навіщо Миколі Володимировичу в такому разі приміщення в КМДА, тепер треба вважати риторичним. Як, утім, і наше обережне припущення, що в короткий проміжок часу між виступом Томенка та Семиноги Генеральна прокуратура все ж таки ще не встигла винести остаточних вердиктів за судовими позовами й відреагувати на тривожні сигнали, що надійшли від депутатів. Однак народ, на чолі з іще вчора виступаючим тільки за легітимні рішення Яценюком, попри принципову заяву Олеся Донія («НС») про неприпустимість подібного бартеру (закон — за голову мера), зумовленого виключно політичною доцільністю, заквапився. Блискавичне голосування — «за основу», через дві хвилини під натиском того ж таки Арсенія Петровича — «в цілому». При цьому лідер фракції «Регіонів» Олександр Єфремов рвонув було до трибуни, аби її заблокувати. Тим самим засвідчивши, що не з ним досягалася домовленість про пасивність регіоналів, для яких того дня було збережено Харків.
На табло — 226 голосів. Голосували: БЮТ — 155; «НУ—НС» — 59, за винятком групи Балоги у складі 13 осіб, серед яких такі відомі прізвища, як Петьовка, Кріль, Тополов, Білозір та ін.; КПУ — 26; Блок Литвина — 6.
Насправді комуніст Ткаченко, котрий не без протекції лідерки БЮТу отримав портфель глави парламентського комітету, також давно має зуб на Черновецького, котрий звільнив з посади головного лікаря Жовтневої лікарні його зятя. Котрий, до речі, має спірні земельні питання з міською владою. Литвинівці ж традиційно розділилися по лінії Литвин (лідер) — Хмельницький (спонсор), надавши тим самим Юлії Володимирівні лише часткову підтримку в шість голосів. Показово, що в цій ситуації не голосував Віктор Пилипишин — екс-глава Шевченківського району столиці, який ось уже котрий місяць розмірковує про необхідність термінового хірургічного втручання в систему влади столиці і вже встиг заявити про намір балотуватися в мери. Позиція дивна. З усього видно, продиктована внутрішньою скромністю кандидата.
Мета виправдовує засоби?
Про легітимність ухваленої ВР постанови цими днями не розмірковував тільки ледачий. Слід сказати, що всіх охочих повправлятися в знанні юриспруденції можна розділити на дві групи.
До першої відносяться ті, хто, власне, й наполіг на цьому рішенні. Так, серед ключових аргументів, які оприлюднила заступник голови профільного парламентського комітету бютівка Ольга Бондар і які зазначені в постанові, фігурують стаття 85 Конституції України, яка зобов’язує ВР призначати дострокові вибори, а також статті 78—79 Закону про місцеве самоврядування, котрі вказують на те, що ВР має право призначити перевибори мера та ради в столиці на підставі рішення парламентського комітету. А таке рішення комітет на чолі з екс-мером столиці Олександром Омельченком уже ухвалив.
При цьому група прибічників спирається і на ч. 3 ст. 14 Закону про місцеві вибори, котру водночас використовують і противники постанови. Стаття ж звучить таким чином: «Позачергові місцеві вибори призначаються Верховною Радою України в разі дострокового припинення повноважень Верховної Ради республіки Крим, місцевої ради, селищного, сільського, міського голови». У перекладі людською мовою це означає, що в ситуації, коли повноважні і Київрада, і мер і ніхто з них не засумнівався в компетентності один одного, ВР призначити перевибори не може. (А відповідно до ст. 23 ч.2—3 Закону про столицю, а також закону про вибори лише місцева рада не менш як половиною голосів, а також глава адміністрації, може поставити перед ВР питання про відставку мера, а мер і той-таки глава адміністрації, у свою чергу, можуть поставити під сумнів діяльність ради).
Принаймні так стверджують опоненти Ольги Бондар, серед яких і президент України Віктор Ющенко. Вони ж переконані, що в ст. 78 ч. 1, 4 і ст. 79 ч. 2, 5 Закону про місцеве самоврядування, на яку, як ми вже зазначили, спираються голосуючі, передусім слід звернути увагу на існування пункту про необхідність наявності рішень суду, що підтверджують ухвалення мером і Київрадою незаконних рішень, а також доказів того, що ці рішення суду не виконуються. На думку юристів, котрі представляють другу групу, тільки на підставі цих рішень парламентський комітет і може зробити висновки про необхідність перевиборів. Але навіть за виконання цієї умови постанова входить у дисонанс із уже згаданою нами ст. 14 Закону про місцеві вибори.
«Тому, щоб ухвалене рішення щодо перевиборів було легітимним, — коментує ситуацію член профільного комітету «нунсівець» Анатолій Матвієнко, який не голосував за постанову, — потрібно було зробити як мінімум три кроки. По-перше, внести зміни в ст. 78 — 79 Закону про місцеве самоврядування, надавши право ініціювати перед ВР питання перевиборів не тільки парламентському комітету, а й президентові, прем’єрові й тимчасовій слідчій комісії. По-друге, внести поправку в ст. 14 закону про вибори. По-третє, надати судові рішення щодо мера й Київради.
На виконання перших двох пунктів знадобилося б два дні. Для основного моніторингу судових рішень, напевно, мала добре потрудитися парламентська комісія. У співробітництві з прокуратурою й міліцією. Так, розслідується «справа студентів». Є сотні протестів, які наклала на рішення Київради прокуратура й щодо яких ідуть суди... Але що вийшло в нас? Ми не тільки створили парламентську комісію виключно заради фарсу, а й позначили небезпечний прецедент для всього місцевого самоврядування. Цікаво, яку тепер концепцію стосовно розвитку регіональних прав і свобод писатиме міністерство регіонального розвитку, якщо цим голосуванням ми створили ситуацію, коли один суб’єкт влади (ВР) практично з’їдає іншого (місцеве самоврядування). Це політичний канібалізм якийсь! Тепер кожна правляча коаліція може зняти кожного мера. Зокрема й з БЮТ. Протягом п’яти хвилин. Рано чи пізно Юлія Володимирівна наступить на ті ж самі граблі.
Безумовно, можна кинути камінь у город продажних судів, від яких не дочекатися справедливих рішень. Але якщо Томенко заявив про наявність таких стосовно Черновецького, то чому він не обнародував їх у залі?» — завершив Матвієнко. (У надії одержати ці рішення ми звернулися в БЮТ, а саме до Володимира Бондаренка. Безрезультатно.)
Зауважимо, що Матвієнко — єдиний представник коаліції, який заявив у сесійному залі про свою позицію. Внаслідок чого піддався жорсткому остракізму з боку войовничих колег. Роль Анатолія Матвієнка у всій цій історії показова ще й тому, що його позицію багато хто пояснює особистою зацікавленістю. Племінник Матвієнка — депутат Київради, член фракції блоку Черновецького, а також начальник одного з управлінь.
«Справді, мій племінник і Олесь Довгий — друзі з дитинства, — каже депутат. — Але я не розумію, чому маю відповідати за його вчинки. Ну скажіть, чому моє право на власну думку знецінюється й нівелюється чиїмись припущеннями й здогадами?! Чому нині діє закон: хто не проголосує так, як я сказав, той куплений?! Це ще одна найнебезпечніша крайність, яка може призвести до великої трагедії. Спочатку до анархії — порушуючи закони й керуючись виключно політичною доцільністю, ми розганяємо парламент і знімаємо неугодних мерів, потім — до диктатури».
Чи піде Матвієнко в суд
Реакція столичного мера на радикальні дії своїх опонентів, а також на наочну неспроможність патрона (читай — президента) була, за традицією, неординарною. Того ж дня Черновецький не тільки відвідав офіс Партії регіонів — давніх партнерів по більшості, а й дав прес-конференцію, де заявив про старт своєї передвиборної кампанії. Небажання позиватися мер пояснив впевненістю в перемозі, а також прагненням у «чесній боротьбі довести свою правоту» (чесна боротьба вже розпочалася, механізм мережного маркетингу запрацював, матерям-одиначкам допомогли матеріально). Ми ж стосовно короля судів, яким у столиці по праву визнано Леоніда Михайловича, тільки зауважимо, що після трагіфарсу з рішенням радивилівського суду, яке грубо фальсифікували, позиції мера на цій доріжці трохи ослабли. Судді з Черновецьким будуть обережними. Хоча в кожної обережності своя ціна... Але якщо повірити Леонідові Михайловичу, то можна розраховувати на якийсь ідеальний усе-таки для Юлії Володимирівни варіант розвитку подій, що включає наступні дії столичної територіальної виборчої комісії, а також усенародний плебісцит у столиці саме до Дня міста. Але це якщо повірити.
Коли ж не надто вражатися передвиборними піар-шансами столичного градоначальника, то варто звернути увагу на недавню заяву лідера ПР Януковича: «Щоб довести, що він нормальна людина, до того ж упевнена в своїй невинності, Черновецькому потрібно оскаржити рішення ВР у суді». Приблизно в тому ж контексті нині розгортається дискусія й у середовищі «НУ—НС», де зазначають: Черновецький, зберігши обличчя, тепер може сміливо розраховувати на те, що відстоювати закон і Конституцію за нього вирушить один із депутатів, дуже стурбованих чистотою правового експерименту. Приміром, той же Анатолій Матвієнко. Що ж до можливої ініціативи лідера партії «Собор», то він, за нашими даними, розуміючи всю складність і неоднозначність ситуації, з оглядкою на гучні обвинувачення на його адресу все-таки вирішив міцно задуматись над тим, чи подавати позов у Вищий адміністративний суд.
Не має наміру робити чорнову роботу за Черновецького й ПР. За всієї зацікавленості в продовженні співробітництва з мером. За словами лідера фракції Олександра Єфремова, регіонали хоч і обурені політизованою ситуацією в Києві, проте не збираються виступати примітивним інструментом у чиїхось руках. І тут треба сказати, що вимазані землею руки Черновецького навряд чи мають залишити свої відбитки на й без того пониклому рейтингу ПР як загалом, так і в столиці зокрема.
Ще однією перепоною на шляху до влади для БЮТ і Ко може стати позиція столичної територіальної виборчої комісії. Нинішня ситуація в ЦВК може легко перекинутися на столичну комісію, заблокувавши всі рішення. І це, мабуть, на сьогодні більш прийнятний метод боротьби з політичними супротивниками, який доволі успішно використовує як перша, так й друга сторона. Проте в кого це виходить талановитіше, можна судити хоча б із розкладу сил у ЦВК і КС, де лояльні до президента і ПР члени наглухо заблокували впровадження імперативного мандата для БЮТ у Київраді. Отож ставлениця Богдана Губського Ганна Усенко-Чорна поки що не так багато може зробити для БЮТ.
Столиця виходить на старт
Відразу після закінчення голосування у Верховній Раді редакція «ДТ» поцікавилася реакцією киян на його результат, а також стартовою електоральною підтримкою потенційних кандидатів у столичні мери. На замовлення «ДТ» Соціологічна служба Центру Разумкова протягом 19 і 20 березня опитала в телефонному режимі 1067 респондентів віком від 18 років. І виявилося, що понад половину жителів столиці підтримують ухвалене парламентом рішення, а трохи менше третини не підтримують. По суті, можна говорити, що більшість киян висловила недовіру чинній владі. Байдужих виявилося на диво мало, так само як і тих, хто не визначився зі своєю емоцією стосовно виниклого шансу переобрати міську владу — по восьми відсотків.
Явка на виборах обіцяє бути надзвичайно високою — 77,5%. 12,8% — волевиявлятися не збираються. І десять відсотків ще подумають, чи вирушити їм наприкінці травня на пікнік, чи все ж облюбувати кандидата й віддати за нього голос. Утім, багато чого залежатиме від погоди, а також... від рівня «екологічної чистоти» проведеної кампанії, яка обіцяє бути дуже брудною. Можливо, саме ці два чинники вплинуть на зменшення охочих узяти участь у голосуванні, й їх виявиться не 77,5 відсотка, а набагато менше.
Що ж до кандидатів, то поки ясно одне — у виборах братиме участь Леонід Черновецький. Швидше за все, не відмовиться від бою й Віталій Кличко, який має досить високі шанси виступити достойно. А от хто стане кандидатом від БЮТ, від «НУ—НС», від президента й чи з’явиться взагалі в них спільний кандидат — попри вже ухвалене Радою рішення про проведення виборів, — велике запитання.
На зустрічі з «Народною самообороною» Віктор Ющенко не назвав прізвище кандидата, хоча сказав, що він у нього є. Деякі члени сім’ї Віктора Андрійовича, які депутатствують, свого часу пропонували зробити ставку на Олександра Слободяна, чиє ім’я міцно пов’язане з пивним концерном «Оболонь». Але навряд чи улюблене пиво замінить київським виборцям харизму лідера.
На зустрічі ж президента з другою частиною фракції «НУ—НС» — «нашоукраїнською» — Віктор Ющенко заявив, що кандидатом від коаліції може бути тільки висуванець «НУ—НС», і це, за його словами, було обговорено під час створення самої коаліції демократичних сил із Тимошенко. Але й на цій зустрічі президент прізвища не назвав.
Водночас, треба думати, глава держави не дуже-то засмутиться, якщо Леонід Черновецький збереже за собою теперішню посаду.
Проте на сьогодні очевидно, що Віталій Кличко може скласти серйозну конкуренцію чинному мерові. Нехай його перемога перебуває в рамках соціологічної похибки, але все ж кличківське 25,2 — це не 24,9, які є в улюбленця лівобережних киян Леоніда Черновецького.
Попередник мера Олександр Омельченко, який обіцяв не брати участі у виборах, має третій рейтинг — 10%. А от потенційний кандидат від БЮТ — новачок рейтингів — Олександр Турчинов відразу взяв шість. Очевидно, за рахунок своєї однозначної асоціативності з популярною в Києві Юлією Тимошенко. Питання, чи можна Олександра Турчинова за два місяці розкрутити до конкурентного рівня, — до технологів Олексія Ситникова, Олега Медведєва й фінансових засіків БЮТу.
Мерські позиції Юрія Луценка не вражають. Очевидно, з цієї причини Юрій Віталійович дуже коливається, чи варто йому взагалі вплутуватися в боротьбу за столицю. Хоча на посаді міністра внутрішніх справ, передусім через складні взаємини з президентом, він почувається не надто затишно.
Картина змінюється цікавим чином, якщо в список додаються два інші кандидати. Потенційний київський фронтмен Партії регіонів Василь Горбаль навряд чи спроможний внести сум’яття в рейтинги, стартуючи з результатом 1,4. А от у ямочках Миколи Катеринчука, який привітав найкращих у Європі жінок із Восьмим березня... тонуть відразу 6,7 відсотка київських виборців (чи виборниць?). Цілком очевидно, що лідер Європейської партії відтягає на себе голоси Турчинова, Омельченка й насамперед Кличка. У результаті чого важкоатлет поступається своєю першою позицією Леонідові Черновецькому. Майже сім відсотків не роблять Миколу Катеринчука безальтернативним кандидатом від демкоаліції або «НУ—НС», але рахуватися з інтересами цього політика або шукати форми компенсації його амбіцій великим гравцям доведеться.
Найбільшою проблемою для Тимошенко, Ющенка та Черновецького є Віталій Кличко. Він має можливість набрати, як демонструють таблиці 5 і 6, більше, ніж нинішній мер і ніж кандидат від демократичної коаліції (якщо ним не буде Юлія Тимошенко). Очевидно, з Кличком спробують домовлятися з різних таборів, але суперваж уже обріс своєю командою, своїми спонсорами і впевненістю у власних силах. Торги будуть доречними, але жорсткими.
Що стосується абстрактного «іншого кандидата», який може набрати більше, ніж усі конкретні претенденти, то багато киян, готових потенційно віддати за нього голоси, при спробі персоніфікації розпорошаться між розкрученими претендентами.
Найпоширеніший сьогодні прогноз зводиться до такого: «Демократи, як завжди, не дійдуть консенсусу, розпорошать свої сили. Внаслідок чого Черновецький залишиться мером, але більшість у Київраді отримає Тимошенко». Цілком імовірно, але не факт. Рейтинг підтримки Юлії Володимирівни в Києві справді надзвичайно високий. Але чи вдасться їй конвертувати свій власний рейтинг у результат своєї політичної сили? У повному обсязі — однозначно, ні. Сьогодні дії Тимошенко на посаді прем’єра підтримує більшість киян, а за БЮТ готові віддати голоси — 29 відсотків жителів столиці. З «бонусами» — трохи більше третини. Щоб отримати половину складу Київради, доведеться дуже потрудитися. Адже Черновецький також покращив результат попередніх виборів — його блок стартує із 17 відсотками. А рейтинг іменного блоку Віталія Кличка виріс майже вдвічі. Та й «Наша Україна» із «Самообороною» здатні взяти не менше, а більше, ніж на попередніх виборах.
Отож, із погляду сьогодення, несподіванка може полягати не так у результатах виборів Київради, як у конфігураціях під час формування більшості. При цьому зауважимо, що якість списків партій і блоків чітко дадуть зрозуміти киянам, чим керувалися лідери, коли їх складали: зробили висновки й залучили виключно лояльних людей чи зробили висновки й залучили виключно професійних людей... Бо від цього великою мірою залежатиме, чи повториться в малому парламенті історія з результатом дочасних виборів у парламенті великому.
А, між іншим, майже 43 відсотки киян сподіваються, що після виборів мера та Київради ситуація поліпшиться. Жителі столиці, яким політики мають уклінно подякувати за наївність і оптимізм, містять у своїх лавах лише три відсотки песимістів, котрі вважають, що ситуація може погіршитися. При цьому рівно третина киян не вірить у зміни, розкривай ти над ними хоч чорну, хоч кольорову парасольку. А кожен п’ятий вирішує — йому все ще сподіватися чи вже перестати.
Мера — прибрати, систему — залишити?
Навіть якщо постанова «22-20» набере чинності, Матвієнко не піде в суд, а окружна виборча комісія призначить на 25 травня проведення дочасних виборів київського міського голови та Київради, — навряд чи щось принципово зміниться у столиці. Із цього, м’яко кажучи, не дуже оптимістичного твердження ми починали нашу розповідь, ним дозволимо собі її й завершити.
На відміну від більшості киян, оптимістично налаштованих стосовно можливих змін, ми залишаємося реалістами. І не тому, що палко любимо Леоніда Михайловича чи не любимо Юрія Віталійовича. А з таких причин.
По-перше, історія твердить, що одного разу знехтуваний закон буде підім’ятий і вдруге.
По-друге, навіть дії прем’єра, у яких мета виправдовує засоби, навряд чи стануть ефективними, якщо мер Черновецький (який, на відміну від депутатів, суддів та президента, не має недоторканності) після всього скоєного його командою не опиниться на лаві підсудних. Втім, у нас ще є час переконатися в тому, чого ж насправді потребувала прем’єр — справедливості чи лише столичної влади.
По-третє, перевибори мера столиці, зумовлені політичною доцільністю для прем’єра, що рветься до верховної влади, і оголошені ціною розбалансування всієї системи місцевого самоврядування країни, — ще один привід для подальшого занурення України у хаос і безкрай.
По-четверте, можна сміливо припустити, що основним полем бою у столиці знову стане земля. І в цьому бою без правил візьмуть участь усі. Проте, аби визначитися, в якому саме місці нова влада наводитиме порядок, претендентам на столичний трон для початку слід пошукати віртуозних латифундистів не лише в чужих партійних списках, а й у братніх. Що стосується Юлії Володимирівни, то ми, звісно, поділяємо її гнів із приводу дій команди Черновецького, але в нас є запитання до людини на прізвище Губський стосовно його дій у раді Київської області. Чи сенатор Цезаря поза підозрою?
А щодо Віктора Андрійовича — тільки й зауважимо, що «цими руками» свого нового кандидата на посаду столичного мера він не висадить. Хіба що підтримає нинішнього.
По-п’яте, люди хочуть знати, чому, тільки-но борці за визволення Києва відчули запах наближення перемоги, то й думати перестали про глибоку кризу системи столичної влади, про яку недавно так активно розмірковували на всіх рівнях і телеканалах? Чому єдиним пунктом, який залишився від грандіозних планів політиків, є завбачлива зміна закону про вибори і проведення їх у два тури, що, безперечно, збільшить шанси на перемогу демократичної коаліції? А де обіцяне розведення повноважень посад мера і голови столичної адміністрації, що їх сьогодні так вдало й безкарно поєднує Черновецький? Де відкриті списки і мажоритарка на виборах до місцевих рад? Відповідний законопроект внесла в парламент фракція Литвина, знову ж таки — з погляду власної політичної доцільності, яка відрізняється від теперішнього завдання Тимошенко та великих партій, які хочуть провести до Київради список «болванчиків», узяти більшість і правити під наглядом імперативного мандату.
По-шосте, де конкретні пропозиції партій і можливих кандидатів щодо стратегічного плану розвитку столиці? Включно з недоторканним Генеральним планом, зонінгом та повним пакетом документів для будівельного інвестора, який міг би в рази зменшити корупцію і будь-яке бажання повторювати «помилки» своїх попередників? А вся ж інформація щодо цього в них є, оскільки їхні політичні сили представлені в Раді.
А нічого цього й немає. Окрім мантр «ми кращі, чим Черновецький». «Чим?» — запитуємо ми. «Чим Черновецький», — відповідають кандидати.
Безперечно, ми хочемо, аби влада в Києві змінилася. Щоб вона справді стала ІНШОЮ. Але, доки ми не навчимося захищати свій будинок, свій сквер, школу своїх дітей, лікарню, де ще мають шанс лікуватися наші старенькі, і місто, в якому ми живемо, — влада ІНШОЮ не стане. Хоч би хто її уособлював.