2009 рік може увійти в історію як переломний у геополітичних змінах структури світу. Завершується двадцятирічний постреволюційний цикл у Європі, коли після падіння у 1989 році Берлінської стіни відбулося політичне об’єднання Європи, скінчилася епоха «залізної завіси» і двополюсного світу. Якщо країни Центральної та Східної Європи закріпили свої національні суверенітети в рамках ЄС і НАТО, то країни, котрі постали на уламках СРСР, досі перебувають на зламі між пострадянським минулим і європейським майбутнім. Вичерпавши за 20 років свій економічний, політичний, геополітичний ресурс пострадянськості, ці «біловезькі держави» опинилися перед проблемою легітимності. Російська Федерація, що набирає геополітичної ваги і прагне закріплення своєї сфери впливу на теренах пострадянських кордонів, ставить легітимність біловезьких державностей у пряму залежність від формату їх геополітичного існування, зовнішньополітичного вибору та міжнародної ідентичності. Торішні події в Грузії, ситуація у Молдові, човниковий зовнішньо-політичний біг на місці Білорусі, внутрішня та зовнішньополітична криза в Україні — все це свідчення пошуку нових ідентичностей.
Новий комплекс геополітичних криз, що формується на сучасній політичній арені, і, зокрема, навколо України, потребує свого осмислення та «перезавантаження» цілей і завдань. У 2008 — 2009 роках відбулося кілька ключових подій, які примусили вголос говорити про тектонічні зсуви на світовій політичній арені.
По-перше, з 2008 року світ охопила фінансово-економічна криза. Рецесія світової економіки, намагання великих світових країн убезпечити себе від економічного падіння, зокрема й за рахунок невеликих країн, сприяє розвитку загрозливих тенденцій. Ця криза продемонструвала підйом нових неліберальних та авторитарних капіталізмів великих держав: Китаю, Росії, Бразилії. Економічна рівновага поступово почала рухатися із Заходу на Схід.
По-друге, російсько-грузинський військовий конфлікт 2008 року продемонстрував, що на пострадянському просторі ефективною реальною військовою силою є Російська Федерація, яка готова до агресивного нав’язування своїх інтересів країнам-сусідам. Після військового конфлікту в Грузії, фактично, почалася мілітаризація Чорноморсько-Кавказького і Каспійського регіонів. Останнім часом почали реалізовуватися програми воєнних озброєнь і переозброєнь в Азербайджані, Туркменистані, що сприяє виникненню точок конфліктів між цими країнами навколо Каспійського моря та зон видобутку нафти. Це свідчить про входження пострадянського світу в цикл мілітаризації, а отже — і мілітарно-політичних викликів.
На тлі переформування світової арени відбуваються процеси, на перехрещенні яких об’єктивно перебуває Україна. З одного боку, геополітика розширення, яку сповідували Захід, Північноатлантичний альянс, США, ЄС, певною мірою зупинилася. Ця зупинка пов’язана зі стратегічною паузою, взятою сьогодні США у зв’язку зі зміною американського керівництва та акцентів у лідерстві США. Обамівська пауза потрібна США, аби виробити нові відповідні стратегії своєї глобальної політики. З іншого боку — Російська Федерація почала активну реалізацію доктрини розширення сфер впливу по периметру власних кордонів, що для України означає більш активне, а можливо — і з використанням позадипломатичних заходів, стримування України в її інтеграційних намірах. Колізія з прибуттям російського посла до України свідчить саме про намагання створити певну дипломатичну ізоляцію на міждержавному рівні.
Якщо в Європі відбувається переакцентування політики США і НАТО на згортання присутності й розширення дипломатії, то РФ на пострадянському просторі демонструє тенденції до зворотних процесів — згортання дипломатії та розширення присутності. У цьому контексті тривожною є тенденція до відкоту Європи. Коли на пострадянському просторі починають домінувати військово-політичні чинники безпеки, очевидно, що ефективність м’якої сили євросоюзівської дипломатії дає збій, зокрема стосовно України.
Велика Європа чи Європа великих держав?
«Біловезька» Східна Європа, яка складається з держав, що утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу, переживає певну економічну та геополітичну кризу. Безпековий вакуум в умовах геополітичної кризи пострадянського простору заповнюється активною політикою Російської Федерації, яка має декілька характерних особливостей.
РФ та її нинішнє керівництво хоче відродити в Європі, на тлі стратегічної паузи США і кризи дипломатії ЄС, так звану «Європу великих держав» у геополітичній стилістиці ХІХ століття. Російське бачення сучасної Європи і пострадянського простору — це «гоббсівський» світ великих держав зі своїми сферами впливу і своїми малими державами. У цьому світі великі держави ведуть свою світову гру, а малі — до неї пристосовуються. Це бачення Європи, що управляється своєрідною європейською G (або Euro-G). Недарма РФ постійно апелює до своєї переможної ролі у Другій світовій війні, таким чином вибудовуючи фундамент для нового розподілу в Європі. За цією доктриною, лише великі держави Європи можуть виступати гарантами безпеки та недопущення будь-яких загроз на континенті. І на цьому тлі невеликі країни, зокрема Центральна та Східна Європа, які об’єктивно неспроможні, зокрема, самостійно боротися з фінансовою кризою, мають бути під парасолькою G-держав.
До «Європи великих держав» можуть потрапити Франція, Італія, Німеччина, Росія і Польща. РФ вже провела відповідну роботу з Німеччиною з метою її відриву від американського впливу на Європейському континенті. Останні спроби загравання з Польщею з боку РФ спрямовані на те, щоб, граючи на державно-національних амбіціях Польщі, «закрити» кордони для розширення європейського та євроатлантичного впливу на Схід. Тоді Україна та деякі інші країни будуть нейтралізовані у своїх зусиллях євроатлантичної інтеграції і залишаться в зоні впливу РФ.
У контексті цієї доктрини постає запитання: якщо Росія претендує на входження України до своєї сфери впливу, то який статус матиме Україна, зважаючи на її важливе геополітичне положення? Тут доктрина РФ наполягає на тому, що «біловезькі держави», насамперед Україна, легітимні, тобто мають право на існування, лише за умови відмови від курсу на євроатлантичну інтеграцію і на колективну безпеку. Тільки якщо вони будуть у сфері впливу РФ як представника Euro-G, то матимуть право на державність, принаймні у теперішніх територіальних кордонах.
На відміну від цього бачення, система колективної євроатлантичної європейської безпеки не має поділу на великі і малі держави. Поствоєнна Європа будувалася саме на принципах недопущення критичного розриву в статусі держав та стимуляції до підвищення цього статусу завдяки відчиненим дверям до членства у наддержавних структурах. Тому малі європейські держави завдяки своєму членству в НАТО і ЄС не відчувають різниці між великими та малими державами. Вочевидь, якщо домінуватиме риторика «великих держав», у сферах впливу яких перебувають малі держави, — світ може зірватися в нову геополітичну силову гру.
Таким чином, сучасна геополітична структура розпорошується й розчиняється. І на місце старої геополітичної епохи приходить нова. Головне питання для України, незважаючи на різні територіальні виклики зі Сходу, Південного Заходу, — чи вдасться Російській Федерації отримати свої сфери впливу і чи вдасться Заходу, ЄС, НАТО заблокувати цю головну амбіцію РФ.
Україна: дві дискусії на тлі інтелектуальної депресії
Зараз в українській пресі з’явилося багато експертних публікацій щодо зовнішньополітичної кризи, в якій перебуває Україна. Пропонуються досить серйозні висновки з аналізу безпекових проблем, зовнішньополітичних ризиків для України. Вочевидь, нинішні президентські вибори, незважаючи на намагання перевести їх у суто політтехнологічне русло, можуть бути не просто вибором конкретної персони, а й зовнішньополітичним вибором, що його уособлюватиме той чи інший кандидат.
Якщо взяти експертну думку, то останнім часом оформилися, умовно, дві дискусії. У першій дискусії акцент робиться на тривожних, загрозливих, катастрофічних для українського суверенітету оцінках (публікації Володимира Горбуліна у співавторстві з іншими експертами у тижневику «Дзеркало тижня»). Автори пишуть, що нинішня ситуація навколо України, у сфері її безпеки та військової організації, ставить на межу існування українську державність і незалежність. Цілком слушно зауважується, що українська пацифістська демілітаризована держава і пацифістський менталітет роблять неможливою ставку на військово-мілітарні чинники забезпечення національної безпеки. У цьому напрямі найближчими роками щось шукати безперспективно. Аби різко переорієнтуватися на військові чинники національної безпеки, різко збільшити військовий бюджет, потрібні кошти і потрібен час, якого в України залишається дедалі менше. Тому постає запитання: де шукати колективні гарантії безпеки України, і хто захистить Україну? Пропонується просити гарантії безпеки у країн, які їх формально дали відповідно до Будапештського меморандуму, або взагалі відродити ядерний статус.
Друга дискусія зосереджена на пропозиціях експертів розвернути українську зовнішню політику — повернути її в більш-менш спокійні «золоті» 90-ті роки, коли рівень загроз українській незалежності був на порядок менший, ніж тепер. Стверджується, що сьогодні потрібно вибудовувати зовнішню політику на цілком прагматичних тактичних речах, бо так складається ситуація у світі: Європа «махнула рукою на Україну», спостерігається певна криза ЄС, Північноатлантичного альянсу, криза світової політики і економіки. Отож є сенс повернутися в середину 90-х років і балансувати між різними центрами впливу.
Друга дискусія нав’язує думку, що сучасні тенденції свідчать про повернення до світу держав-більярдних куль, система колективної безпеки сьогодні вже не спрацьовує, і, відповідно, Україні не варто думати про євроінтеграційну перспективу, про орієнтацію на ЄС, про систему колективної безпеки, слід відмовитися від Північноатлантичного альянсу. І тих, хто не погоджується з цією тезою на рівні актуальної прикладної дипломатії, звинувачують в «абсурді» сьогоднішньої зовнішньої політики.
Слід зауважити, що ці дві дискусії, умовно ре-мілітарна та ретро-багатовекторна, зосереджені, швидше, на вирішенні короткотермінових завдань за рахунок довгострокових цілей. Тому бажано розвернути дискусію у стратегічний вимір, не замикати її в лещатах, так би мовити, белліцизму і пацифізму. Геополітична криза, в яку втягнута й Україна, дає шанс на переосмислення і оновлення зовнішньої та внутрішньої політик. Якщо говорити про сучасний контекст ситуації, то потрібно відповісти на запитання, чому виникла зовнішньополітична криза в Україні і взагалі у світі. Причиною є вичерпання періоду пострадянської псевдодержавності. Коли ще був ресурс радянської державності, у тому числі мілітарний і військовий, економічний і політичний, особливо дипломатичний (який сьогодні Росія в односторонньому порядку намагається відібрати в Україні), стратегія багатовекторності пострадянської України була слушною, прагматичною і принесла свої бонуси й дивіденди. Але це не означає повернення у багатовекторне минуле, тому що тепер немає і найближчими роками не буде тієї Росії, яка була в 1990-х, і немає тієї України. Сьогодні Україні доводиться мати справу з Росією, що сформувалася у 2000-ті роки за часів Путіна, потім Медвєдєва—Путіна, і це зовсім інша Росія, яку навряд чи влаштовуватиме багатовекторність України.
Зовнішня політика повинна завжди спиратися на чітку мету. Україні потрібно дивитися прагматично за всіма векторами, але на основі фундаментального визначення свого екзистенціального або цивілізаційного вибору. Звідси виникають організуюча логіка, основний організуючий принцип зовнішньої політики. Український стратегічний зовнішньополітичний вектор — це моральна, економічна, політична, безпекова географія Європи.
Україна: між пострадянською географією і європейським призначенням
(Проект «Демаркація»)
Основна стратегічна проблема України, яка не може не генерувати перманентну та довготривалу кризу зовнішньополітичної ідентичності, — це неглибока інтеграція до Європи і неглибока дезінтеграція від СРСР. Україна застрягла в постімперському транзиті між сучасною об’єднаною Європою та екс-СРСР. Звідси і так званий внутрішній розкол в Україні, який насправді не регіональний: це розкол між радянським минулим та європейським майбутнім. Інший вимір цієї проблеми характеризує ситуацію, коли європейський геополітичний вибір України не відповідає місцю країни в Євразійському географічному та економічному просторі. Тому, маючи за стратегічну мету приєднатися до Об’єднаної Європи, Україна мусить вирішити головну проблему — провести історичну, політичну, інформаційну, енергетичну, військову демаркацію від РФ.
В 1991 році, отримавши незалежність, Україна стала незалежною від СРСР, але не від пострадянських реалій та Російської Федерації, яка оформилася пізніше, вже за часів Путіна, завдяки відновленню пострадянських практик влади і радянського ядра державності. Проблема демаркації не зводиться виключно до відсутності формальної демаркації та делімітації сухопутного і морського кордонів між Україною та РФ. Проблема стоїть набагато ширше й фундаментальніше, а саме: ідеться про критичну енергетичну, військову, економічну, інформаційну залежність від північного сусіда. Колись, за часів Британської імперської гегемонії, була популярною формула: британська політика — це морська торгівля. Перефразовуючи та проектуючи її на сьогоднішню ситуацію, можна стверджувати, що російська політика — це російський газ. Присутність ЧФ Росії у Криму свідчить про відсутність повноцінної військової демаркації, а домінуючий вплив російських медіа, які до того ж перебувають у ручному управлінні Кремля, означає відсутність в Україні повноцінного інформаційного простору. Незважаючи на незалежність і державний суверенітет, Україна, принаймні — частково, перебуває в історичному, стратегічному, енергетичному, економічному тілі Росії, про що не забувають нам нагадувати російські керівники та ієрархи Російської православної церкви.
З погляду зовнішніх загроз, розмитість або відсутність повноцінних кордонів України — це завжди ризик конфліктів, у тому числі військових, а з погляду внутрішніх загроз — відсутність зовнішніх кордонів означає наявність внутрішніх кордонів-розколів. Саме чіткі кордони сприяють справжньому добросусідству між народами. Політико-стратегічна демаркація означає не демаркації від Росії і російського народу, а демаркацію від пострадянського простру, від економічної та соціальної відсталості і створення нових можливостей на основі євроінтеграційного курсу. Тим більше що саме Росія також шукає оптимальну форму вбудови у світ і Європу.
Така ситуація ще на початку 1990-х була окреслена відомим американським політологом Дж.Снайдером. Розмірковуючи над питанням, що стає вирішальним у процесі становлення посткомуністичних країн Східної Європи, Дж.Снайдер зазначав, що нові держави можуть вирішити всі внутрішні проблеми становлення, постімперського транзиту лише за умови інтегрованості в ліберальний міжнародний порядок. Формалізація на дипломатичному рівні кордонів, внутрішня стабілізація, економічний поступ, глибока інтеграція в європейські структури — всі ці процеси взаємопов’язані.
Україна може піти різними шляхами: перший — авторитарний шлях, що обіцяє порядок в обмін на ізоляцію, і другий шлях — інтеграція в європейський порядок, що передбачає стабілізацію через розвиток парламентаризму, прийняття європейських правил в економіці, участь у колективній безпеці. Якщо подивитися на сучасні виклики, то наразі Україна стоїть перед різного роду виборами. Щодо енергетичного вибору: або Україна залишається лише транзитером російського газу в Європу — модель транзитного буфера між РФ та Європою; або стає невід’ємної складовою Європейського оптового ринку газу і членом об’єднаної енергетичної Європи. Саме у цьому ракурсі Брюссельська декларація про модернізацію української ГТС опинилася у фокусі емоційно-агресивної критики РФ. Щодо економічного вибору: в Україні формується — або національний народний капіталізм через економічну інтеграцію в Європу; або олігархічний капіталізм у межах імперської економічної географії ЄЕП, ЄврАзЕС; або артикуляція національного економічного зростання в рамках авторитарно-державного капіталізму (коли «держава — це він або вона»); або розвиток на основі ліберального середньокласового капіталізму з парламентом і парламентаризмом як центральною політичною інституцією. Щодо зовнішньої політики: або Україна поділяє мілітаризований, силовий вектор зовнішньої політики РФ, «розвертає» зовнішній вектор у бік «чужого» вибору і «прив’язується» до силової гри; або робить свій вибір — дипломатичний, м’який, немілітаризований вектор у вирішенні будь-якого роду геополітичних криз.
Зовнішня політика має свій мотивуючий контекст щодо завдань, які вона покликана вирішити. Тому потрібно розглядати зовнішню політику як інструмент європеїзації, внутрішньої модернізації, пошуку універсальних ефективних стандартів економіки, соціальної сфери, добробуту, колективної безпеки, жорсткої безпеки, що пов’язана з військовими оборонними аспектами, і м’якої безпеки, що пов’язана з добробутом та якістю життя, правами людей, справедливим судочинством тощо. Зовнішня і внутрішня політики досить когерентні, одна одну підсилює або, навпаки, перекреслює. Сьогодні існування України опинилося перед вибором: або Україна орієнтується на Європу і робить ставку на європейську модель економіки та політичної системи, або інша перспектива — орієнтація на Євразійський економічний простір і ставка на іншу модель капіталізму — авторитарно-олігархічного — та авторитаризацію політичного режиму.
Дипломатична ставка Обами і наші шанси
17 вересня 2009 року, з ініціативи США, відбулося зміна силової гри на дипломатичну. Відмова від розміщення ПРО в Європі та передача дипломатичного пасу у бік Російської Федерації продемонструвала, що США мобільно, технічно, красиво запускає анонсоване «перезавантаження» акцентів і засобів дипломатії. Але водночас не йдеться про різкі розвороти у самій американській геополітичній стратегії. Симптоматичним видається в цьому контексті непорозуміння між США та РФ — коли Х.Клінтон запропонувала натиснути кнопку зі словом «reset» («перевантаження»), а С.Лавров миттєво зреагував із власною корекцією — має бути «перезавантаження», що англійською виглядало б інакше — «reload». Ці та подібні нюанси західно-східно дипломатії Україна має перехоплювати й розшифровувати. Тим більше це стає актуальним тепер, коли розпочалася активна динаміка у геополітичній грі.
Для України важливо вчасно перехопити цікаві для неї сигнали від останнього рішення керівництва США щодо нерозміщення ПРО у Європі. США тримаються своєї лінії глобалізації зовнішньої політики, але зміщують акценти на найбільш проблемні регіони сучасного світу. До цих регіонів належать Афганістан, Іран та Близький Схід. В Афганістані відбувається випробування можливостей нового лідерства США у світі, а також політичної і військової боєздатності Північноатлантичного альянсу. Іран — це проблема розповсюдження ядерної зброї на Близькому Сході. Очевидно, що відносно стабільні країни Центральної та Східної Європи, в тому числі Україна, залишаються в зоні уваги США, але більш вагому роль гаранта безпеки в Європі мають відігравати Європейський Союз і НАТО як система колективної партнерської безпеки.
Важливим є акцент, який робить Б.Обама, ухвалюючи рішення про відмову від ПРО: він відмовляється від поділу Європи на Стару і Нову, як це робила попередня адміністрація Дж.Буша. Натомість акцентується ідея консолідації європейців у рамках ЄС і Північноатлантичного альянсу, робиться ставка на більшу згуртованість європейських держав. Це дає надію, що об’єднана Європа не буде сепаратно поділятися на багатополюсну Європу, на Європу великих держав і відповідних центрів впливу за рахунок малих та середніх держав, на що, власне, намагається зробити ставку Росія. Таким чином, м’яка часткова «деамериканізація» Центральної і Східної Європи та ЄС (яку Росія вже поспіхом називає «постамериканським світом») означає більший акцент самих європейських країн на проблемах колективної безпеки в рамках Північноатлантичного альянсу і ЄС. Інакше кажучи, ядро безпекової Європи перебуває в колективному розумі самої Європи. Для європейської еліти вже сьогодні актуальне завдання — зайняти єдину позицію з питань енергетичної політики і безпеки.
Компроміс Б.Обами з РФ лише підсилює можливості України в питанні вступу в систему колективної безпеки і отримання колективних гарантій. Розумний відступ Обами, як називає цей крок західна преса, дає шанс на розумний маневр і наступ України на зовнішньополітичному напрямі. Шанси на вступ до НАТО, всупереч можливому запереченню РФ, не знизилися, і це не означає, що вони не збільшаться, якщо НАТО і США не сприйматимуться як вороги на теренах РФ.
Головне для України — не відмовлятися від стратегічного інтересу, який полягає у принциповій належності України до об’єднаної Європи. Більше зусиль необхідно зосереджувати на європейському напрямі. Якщо віддаляється мета вступу до НАТО, це означає, що необхідно більше акцентів зробити на ЄС, об’єднаній Європі, євросоюзівському Брюсселі. Нова розрядка у світі може сприяти проєвропейському консенсусу українського правлячого класу, зниженню ризиків для внутрішніх розколів. Тому потрібно продовжувати «без істерик» той зовнішньополітичний курс, який Україна започаткувала і вже проводить останніми роками, а не ставити його під фундаментальний сумнів. Україні невигідно сидіти у нейтральній сірій буферній зоні без ясного європейського майбутнього, а навпаки — потрібно більш чітко формувати наше українське, європейське майбутнє в економічному, політичному, безпековому і зовнішньополітичному вимірі.
***
Президентські вибори-2010 мають підбити риску під пострадянським минулим. Який шлях і яке майбутнє обере Україна — саме це є ціною питання прийдешніх президентських виборів. Жоден із кандидатів не запропонував на сьогодні глибокого програмного обґрунтування зовнішньополітичного вибору. Ті кандидати, котрі вже заявили про свої позиції — В.Янукович, А.Яценюк, Ю.Тимошенко, С.Тігіпко, розглядають зовнішню політику як нав’язливу тему, наділяючи її такими епітетами, як: «відкласти», «заморозити», «не на часі», «не підтримувати», «не роздратовувати» тощо. Це означає, що вилка вибору, який пропонують кандидати, складається або у поверненні до золотих часів ручного управління багатовекторною зовнішньою політикою, або в зупинці й перебуванні у пострадянській невизначеності. Ці шляхи не тільки повертають у минуле, а й роблять Україну заручницею постійного перебування у чистилищі пострадянського світу. Якщо Україна тепер не відмовиться від позиції «відкласти і заморозити», ліміт часу для самостійного прийняття рішень може бути вичерпаний.