Що Україна вже не буде такою, яку ми знали і до якої звикли за 15 довгих років (відтоді, як десь на 1997 р. зусиллями Леоніда Кучми та його соратників в цілому сформувалася олігархічна політекономічна модель), - очевидно.
Ні, особливих сподівань на швидкі радикальні зміни на краще немає. Оптимістичний сценарій передбачає лише повернення до повільного, суперечливого, але все-таки руху вперед, до формування дедалі чіткіших загальних правил гри в політиці, бізнесі, громадському житті. До повзучої європеїзації, одне слово.
У найкращому разі, нас чекає певне прискорення поступального руху. Наприклад, справжня реформа силових структур, необхідність проведення якої з усією очевидністю продемонструвала нинішня політична криза.
Однак ідеться в цій статті зовсім не про оптимістичний варіант. Цей текст - спроба описати риси українського авторитаризму, утвердження якого може стати наслідком нинішньої кризи. Він можливий, якщо Євромайдан розженуть, але в такому разі термін життя авторитарного режиму, найімовірніше, виявиться обмеженим. Принаймні на території країни в її нинішніх кордонах. Авторитаризм більш ніж можливий, якщо все "розсмокчеться". На що сподіваються багато сил і ймовірність чого зменшується день у день.
Авторитарний режим виникає не на порожньому місці. Він проростає на основі вже сформованих суспільних тенденцій, а соціальних інновацій, привнесених ним, не слід перебільшувати. В нових умовах діють усе ті ж люди; діють, спираючись переважно на підходи й моделі, до яких звикли. Просто трохи змінюються умови, стає можливим те, що раніше було за межею найбурхливішої фантазії, і зникають такі звичні ще вчора речі.
У нас заведено вважати, що авторитаризм - це легко й просто. Наказав - виконали, що тут думати. Особливо коли йдеться про силовиків. Схопив, побив, убив. Спровокував, настукав, підслухав, покарав. Ці переконання, значною мірою освячені часом, поділяє багато людей. І серед кандидатів у диктатори, і його підручні, і серед борців із гідрою авторитаризму.
Насправді авторитаризм передбачає досить складний набір механізмів, які потребують обачності та вміння. Необхідні справжні професіонали, причому не за назвою, а по суті. І не тільки серед силовиків, покликаних не здригнувшись виконати будь-який наказ. Потрібні, певна річ, і талановиті архітектори, які мають розуміти, а ще краще - відчувати, чим дихає суспільство. Авторитарний режим залежить і від примх масових настроїв, не завжди підвладних пропаганді. Навіть якщо найважливіша основа його влади - іноземна підтримка.
Страх - важливий, проте далеко не головний інструмент автократа. Авторитаризм мусить щось пропонувати та, понад те - давати суспільству, принаймні значній його частині, при цьому нейтралізувавши активний спротив еліт. Ідеться насамперед про забезпечення стабільності після громадянських конфліктів, суспільний розвиток, захист традиційних цінностей більшості населення, зростання соціальних стандартів, врешті-решт. Люди, точніше - їх значна частина, мають сприймати диктатуру як щось краще, ніж можливі альтернативи майбутнього, і, звісно, ніж минуле.
Про розвиток, зрозуміло, не йдеться. Розвивати країну ніхто не планує, та й не особливо уявляє собі, як. Адже це передбачає обмеження апетитів правлячої верхівки, що не видається реалістичним. Уже пробували розвивати: і Комітет економічних реформ був (точніше - є) і Національні плани. Результат загальновідомий. Традиційних цінностей, як їх розуміють чимало громадян, більшість представників правлячої групи не поділяють або (і) не розуміють.
Залишається один сценарій: не виключено, нас чекає містечкова версія "російського стандарту" з обов'язковою мантрою про підтримку та повільне зростання соціальних стандартів. Певне уявлення про неї може дати Білорусь, утім - наш варіант буде істотно іншим. Усе-таки країна значно менш русифікована, ніж наш північний сусід, та й 22 роки після розвалу СРСР не минулися марно.
До того ж є й суб'єктивний чинник. Олександр Лукашенко, хоч би що про нього казали б, - яскравий харизматик, принаймні був таким, коли в середині 1990-х формувався його режим.
Очевидно, що майбутня правляча ідеологія буде глибоко антизахідною і при цьому включатиме в себе як невід'ємну частину боротьбу з загрозою українського націоналізму-"фашизму". І хоча громадян, котрі сприймають горезвісну "бандерівщину" як справжню загрозу, з кожним роком стає дедалі менше, їх ще досить багато для такої гри.
З іншого боку, "антифашистська" тема - регіональна, більш-менш актуальна для Сходу й Півдня, точніше - для старшого покоління в цих регіонах. Зіграти на ній на захід від лінії "Харків-Запоріжжя" складно, тому в Центрі й на Заході країни експлуатуватимуться теми польсько-румунської загрози. Можливо, навіть турецько-татарської. Взагалі, ксенофобія - важливий акцент нової ідеології. Хоча як же тоді дружити з китайцями?
Одне з найважливіших місць у політиці режиму збереже "російське питання". Відносини з Росією, імовірно, набудуть двозначності, близької до тієї, що була властива соціалістичним режимам "народної демократії" у їхніх відносинах із СРСР.
Думаю, режим багато що успадкує з досвіду режимів соцкраїн 1970-1980 рр. Правда, швидше, у фарсовій, а не драматичній версії. Адже Митний союз - прямий аналог РЕВ, а Ташкентський договір - Варшавського пакту. Тільки слабкіші.
"Непорушна дружба з великим російським народом" має стати найважливішою ідеологічною основою режиму, з одного боку. З іншого - вожді списуватимуть на Росію всі свої провали. Адже це Москва наказала, точніше - примусила...
До речі, і в РФ не забудуть "неомазепинських" євроінтеграційних пригод: стануть дивитися на київських васалів із глибокою підозрою. У самій Росії майже напевно посилюватимуться антиукраїнські настрої, до гасла "Хватит кормить Кавказ!" додасться і "Хватит кормить Украину!", незалежно від того, що буде з економічними відносинами насправді.
Наскільки ефективно це зможе працювати в умовах, коли Кремль не готовий, за великим рахунком, щедро оплачувати лояльність, але при цьому має намір старанно викачувати з України ресурси, не дуже зрозуміло. Ясно тільки, що позиція Москви активно (хоча й неофіційно) використовуватиметься для виправдання економічної стагнації чи повільного зростання.
У "васальній" Україні, дуже ймовірно, зростатимуть русофобські настрої, особливо в молодших поколінь, які сприйматимуть Росію як "убивцю європейської мрії", сторожа системи, котра так чи інакше не влаштовує велику частину населення.
Москва у такому разі в очах незадоволених своїм становищем громадян України неминуче перетвориться на символ усього відсталого, гнітючого, чорного, ретроградного. І це не тішить, бо будь-яка фобія контрпродуктивна.
Як і будь-яка провінційна копія (а наші правлячі еліти - глибоко провінційні за напрямом думок), ідеологія режиму буде спрямована на самозвеличення та викриття підступів ворогів, у тому числі геополітичних. Приємно, знаєте, почуватися центром світу (чи Європи), на крайній випадок, думаючи, що проти тебе щось замишляє не хто-небудь, а сам держдеп.
Добряче зіпсовані (або зовсім зруйновані) відносини зі США та Європою можна спробувати компенсувати активністю на китайському напрямі. Хоча не виключаються і спроби флірту з Заходом для компенсації домінуючої ролі Росії. Втім, усе робитиметься майже напевно нерозумно.
Збережеться й навіть певною мірою посилиться квазісоціальний характер режиму. Найбідніші верстви населення, особливо на Сході та Півдні, можуть розраховувати на трохи вищі виплати. Однак достатніх коштів і взагалі ресурсів немає, схоже, вони й не передбачається, і це ключова проблема для майбутньої автократії. Насамперед тому, що в Росії не видно ні готовності, ні бажання, ні об'єктивної можливості щедро підгодовувати васальний режим.
Особливості формування наших правлячих груп такі, що важливу роль у їхньому складі відіграє кримінальний елемент. Усі нинішні мільярдери, не кажучи вже про мільйонерів, у кращому разі, вийшли з радянської ІТП-інтелігенції, у гіршому - з нахаловок. Із відповідними мисленням та баченням світу. Навіть кращі з них зачаровані силою, поступки і компроміс для них - не цінності. Запаморочливий злет із грязі в князі сформував їхнє уявлення про себе як про виняткових особистостей, які глибоко зневажають нижчих за становищем, насамперед - бідних.
Уже тепер вожді перебувають у блаженному невіданні про реальну ситуацію в країні, а у разі перемоги над Євромайданом причини спуститися з небес на землю щезнуть на тривалий термін.
Міцні зв'язки з криміналітетом і нинішній стан силових структур дозволяють припускати особливу роль організованої злочинності у функціонуванні можливого режиму. Сьогоднішні "тітушки" - прообраз груп, які реалізують позадержавне політичне насильство. Спецпідрозділи міліції, які активно займаються "силовим підприємництвом", - ключовий елемент у майбутній конструкції, що формується в нас на очах. У цього організму будуть надто великі кулаки і занадто мала голова. Але на певний час це спрацює.
Попри всю важливість фігури лідера та його вплив на рішення - не схоже, що в нас запанує персоналістський режим за типом путінського. Швидше, матимемо справу з таким собі новим політбюро. А це означає, що всередині режиму будуть різні групи впливу. Інакше кажучи, певна конкуренція, найімовірніше, збережеться, і це, безумовно, непогано.
Важливою особливістю режиму будуть ще вища, ніж тепер, корумпованість і дуже низький професіоналізм - як виконавців, так і верхівки. Багато професіоналів, які ще збереглися в органах влади, відійдуть у тінь, частина, можливо, поповнить ряди опозиції. Повністю придушити останню, особливо у Києві, а також у Західних і Центральних областях, не вдасться. Країна в цілому трохи відрізняється від її найбільш населеної області.
При цьому життя людини з вулиці не особливо зміниться, усе йтиме на загал так, як і раніше. Тільки трохи гірше.
Система функціонуватиме сяк-так до чергової кризи. Криз буде багато, і остання з них, очевидно, вже не матиме мирного характеру.