"Безвихідним ми називаємо становище, вихід з якого нам не подобається". Фраза легендарного дотепника Станіслава Єжи Леца може слугувати своєрідним ключем до відповіді на два нагальні запитання. Чому Верховну Раду так довго не могли розблокувати? І чому це сталося тоді, коли здавалося, що переговори влади та опозиції остаточно зірвано, і розв'язання проблеми відкладається на невизначений строк і загрожує забезпеченням президента правом на розпуск парламенту.
У процес було залучено безліч учасників, явних і таємних, що істотно ускладнило пошук виходу, який був би до вподоби кожному.
Учора о 12:30 блокаду трибуни і президії ВР було знято. Нагадаємо, що відкриття другої сесії ВР 7-го скликання, намічене на 5 лютого, не відбулося завдяки зусиллям депутатів фракції УДАР, які заздалегідь заблокували парламентську трибуну і президію. Акцію кличківців підтримали союзники з "Батьківщини" і "Свободи". Головна вимога опозиції - неухильне дотримання статті 84 Конституції, що зобов'язує кожного народного обранця голосувати особисто. Початкову категоричну вимогу - обов'язково використовувати сенсорну кнопку або голосувати руками - "Регіони" не сприймали категорично. Прийняти ультиматум означало визнати моральну поразку.
Існувало два варіанти розв'зку - силова акція і пошук компромісу. На різних етапах Банкова та її парламентський осередок, фракція Партії регіонів, були готові і до першого, і до другого. Але від штурму відмовилися (принаймні поки що). А переговори з опозицією влада згорнула в той момент, коли стомлені одна від одної та від невизначеності сторони були за півкроку до ухвалення компромісного рішення.
Однак у п'ятницю влада відступилася, а опозиція - поступилася. Суть пропозиції, яка несподівано влаштувала всіх: якщо під час голосування депутати фіксують випадки неперсонального голосування, спікер має надати їм слово. Після цього, якщо депутат, карткою якого голосували інші депутати, після оголошення спікером його прізвища не присутній у сесійній залі, то ця картка вилучається. У цьому випадку законопроект, що розглядається, повертається на повторне голосування. Додаткова умова розблокування - згода сторін ухвалити спільну заяву про готовність підтримати євроустремління України, приурочену до саміту Україна-ЄС.
Подібне рішення - очевидний компроміс з боку противників режиму, які до цього висували жорсткіші умови. Однак іще ввечері 21 лютого влада демонструвала готовність не йти навіть на такі поступки, а опозиція (насамперед УДАР) наполягала на ухваленні рішень, які передбачали максимальний контроль над голосуванням. Що трапилося в ніч з четверга на п'ятницю? Новина про благополучне (та чи благополучне?) розв'язання конфлікту побачила світ, коли номер DT.UA вже готувався до друку, а тому часу на з'ясування всіх обставин просто не було. Тим більше що рішення ухвалювалося в ду-у-у-же вузькому колі.
Тому, щоб зрозуміти, чому навколотрибунна епопея скінчилася саме так, варто покопирсатися в мотивах сторін, поставити очевидні запитання і спробувати знайти логічні відповіді.
Почнемо, з опозиції. Початкові мотиви УДАРу, який виступив застрільником процесу, очевидні. Необхідні були дії, які в громадській думці утверджували б Віталія Кличка як реального лідера, а його політичну силу - як партію прямої дії (досі цю нішу з успіхом посідала "Свобода"). Вимогу дотримуватися конституційної норми про персональне голосування слід вважати вдалим вибором. По-перше, подібне цілком очевидно підтримувалося більшістю населення. По-друге, фізичне блокування створювало ефектну картинку і вигідно асоціювалося в населення із вдалою демонстрацією сили. Мала місце слабка ланка - для остаточного успіху операції була потрібна повна підтримка союзників з "Батьківщини" і "Свободи", але в них могли бути інші резони. Однак "ударівці", цілком можливо, розраховували перетворити слабкість на силу. Ефект для них, швидше за все, важив більше, ніж результат. Якби колеги здалися, а вони стояли до кінця і здалися під натиском переважаючих сил противника - у свідомості вони все одно залишилися б героями, чию відвагу тільки підкреслювало б гіпотетичне чуже зрадництво. Для цього треба було демонструвати наполегливість і терпіння. УДАР гнув свою лінію досить сумлінно і готувався плавно перейти від тези про боротьбу з кнопкодавством до тези про перевибори, юридична підстава для яких виникла б до 5 березня - тридцятидення блокади.
"Батьківщині" було трохи складніше. Якщо, говорячи УДАР, ми маємо на увазі "Кличко", то "Батьківщина" і Яценюк - зовсім не близнюки-брати. Лідерство Арсенія Петровича в цій політичній силі багатьма оскаржується, крім того у фракції існували різні погляди на те, що відбувається. Узгодити їх безболісно було неможливо, а волюнтаристичні рішення тільки загострювали внутрішні конфлікти. Та обставина, що в історії з блокуванням Яценюк виступав суб'єктом чужої гри, дратувало першого номера списку "ОО". Спроби перехопити ініціативу в переговірному процесі з владою виявилися не надто успішними. Але й не підтримати УДАР Яценюк не міг. Якщо правда те, що Кличко сподівався: Яценюк злякається, то правдою є й протилежне: Яценюк мріяв, що Кличко здасться. Якщо правда те, що поки вони зацікавлені у формальній єдності опозиційних лав, то правда й інше: Арсеній Петрович і Віталій Володимирович розглядають один одного як прямих конкурентів. Дружня перепалка з приводу єдиного кандидата на виборах столичного мера - прямий доказ.
Логіка "Свободи" - підтримувати все, що обіцяє ефект, а у всьому, що сумнівно з погляду рейтингу - підкреслювати свою "інакшість". Тягнибок, схоже, змушений прислухатися до внутріпартійних настроїв. І оскільки ідейна частина "Свободи" була налаштована на підтримку блокування, бо бачила в цьому і привід, і причину "поштовхатися" з "Регіонами", лідер ВО мав це враховувати, навіть якби мав іншу точку зору.
Чому настільки інертною виглядала більшість? Найочевидніша відповідь - через фактичну відсутність цієї самої більшості. Хоч би яким здавалося розв'язання конфлікту, було очевидно, що відвертих "фортепіанних концертів" уже не буде, і контроль над персональним голосуванням у будь-якому разі посилиться. Кожен реальний голос зростав у ціні, а голосів катастрофічно не вистачало. Провладна більшість - категорія дещо абстрактна. Власне, у фракції ПР - усього 208 осіб. Мінус Павло Балога, який іще в грудні заявив про свій вихід з осередку "регіоналів", за що й нарвався на сумнозвісне рішення Вищого адміністративного суду. Мінус Павло Лебедєв, призначений міністром оборони, котрий, проте, ще не склав депутатських повноважень (що, до речі, суперечить статті 78 Основного закону). Балога і Лебедєв де-юре є членами депутації "регіоналів", але їхня особиста участь у голосуванні фракції видається малоймовірною, а безкарно використовувати їхні картки опозиція сьогодні навряд чи дозволить. Не забудьмо про нардепів, які нечасто радують колег своєю присутністю. Таких, за скромними підрахунками, близько десятка. Причому деякі, зокрема Андрій Веревський, Юрій Іванющенко та Олександр Волков, за неофіційним визнанням їхніх соратників, більшу частину часу проводять за межами Батьківщини, а тому їхня особиста присутність під час депутатського волевиявлення серйозно ускладнена.
"Латентних регіоналів" - від сили десять, і вони не цілком надійні. Так само, як і комуністи, які далеко не завжди готові підтримати союзників по неформальній коаліції. Їхня незгода голосувати за гіпотетичний "мажоритарний" закон про вибори народних депутатів - зайве тому свідчення.
Якби влада прийняла беззастережні правила гри, запропоновані опозицією - максимально можливий контроль над персональним голосуванням, вона неминуче наразилася б на реальну проблему - голосів, необхідних для ухвалення деяких рішень, у них просто не набиралося б. Тому, на думку низки джерел, влада, по-перше, намагалася пом'якшити ступінь висунутих вимог. По-друге, вирішила використати вимушену паузу для збільшення кількості та підвищення якості загону прибічників ПР. У першому питанні, вона, зважаючи на все, почасти досягла успіху. У четвер з ранку поставила хрест на всіх прийнятих домовленостях. І поки опозиція збиралася з думками, у ніч з четверга на п'ятницю запропонувала пом'якшений варіант - і стомлена опозиція погодилася.
Але це не означає, що Банкова зупинила процес вербування прибічників у залі. Яким чином вона збиралася цього домогтися? Перший шлях - позбутися "мертвих душ". Згідно з джерелами в АП, днями президент повідомив новопризначеному главі військового відомства, що йому, цілком імовірно, доведеться повернутися в Раду. Банкова не хоче втрачати зайвий багнет: Лебедєв - мажоритарник, і владі простіше знайти нового міністра оборони, ніж чекати довиборів у Севастополі. Нагадаю, що
27 лютого буде презентовано програму уряду, якій потрібен не тільки президентський "акцент", а й забезпечення новими законами, які треба терміново провести через зал. Списочників-"прогульників" узагалі планують "відчепити". Днями ТСН повідомила, що представник фракції ВО "Свобода" Михайло Блавацький направив запит спікеру Верховної Ради Володимирові Рибаку з вимогою звернутися до суду з позовом про позбавлення Андрія Веревського статусу народного депутата-регіонала. Причина - незаконне суміщення депутатської та підприємницької діяльності. За неофіційними даними, комбінація інспірована Банковою і погоджена із самим Веревським, котрий за свій мандат, схоже, не надто тримається. Руками опозиції і суду влада (за твердженням наших джерел у фракції ПР і в АП) хоче замінити Веревського, можливо, Іванющенка і Волкова, а також іще дві-три "мертві душі" на тих, хто матиме можливість безпосередньо й регулярно брати участь у голосуванні. "Жертв" добирають з числа "списочників". Логіка проста: у разі позитивного рішення судової інстанції (а в цьому можна не сумніватися) аморфних "власників мандатів" можна швидко замінити реальними згідливими "голосувальниками".
Шлях другий - поповнити більшість за рахунок "нетвердих" опозиціонерів. За даними наших джерел, тільки у фракції УДАР "обробці" піддали від 3 до 8 депутатів. Кличко, знаючи про цю проблему, начебто з кожним, хто вагався, провів "душевну" бесіду. Чи допомогло? Хто знає. Але, можливо, невпевненість у власних бійцях почасти вплинула на рішення Віталія Володимировича піти на частковий компроміс із владою
Те, що у влади біда з "кнопкодавами", підтверджує вчорашня заява голови фракції Олександра Єфремова, зроблена вже після зняття блокади: "Партія регіонів пропонує, щоб рішення у Верховній Раді приймалися більшістю від присутніх у залі депутатів". Симптоматично, правда ж?
Розповідаючи про позицію фракції влади, ми не можемо оминути увагою обставини, які тільки на перший погляд здаються суб'єктивними. Ініціативний і вправний Андрій Клюєв був відсторонений від опіки над парламентськими регіоналами, як офіційного куратора і батька рідного фракції було представлено Сергія Арбузова. Сергій Геннадійович, який переживає запаморочення від успіхів, розв'язувати депутатські проблеми і не вміє, і не хоче. Потрапити на прийом до нього - неможливо. Мало кому вдалося втілити свої побажання в конкретні бюджетні рядки, відмашки Арбузова та візи голови бюджетного комітету Геллера удостоїлися одиниці. Колишні нардепи, особливо мажоритарники, до подібної практики не звикли. У фракції назрівала якщо не смута, то вже точно очевидне невдоволення. Якщо врахувати, що осередок ПР і так розділений на конфліктуючі групи і групки, ситуація видавалася зовсім кепською. Клюєв, з найвищого дозволу, змушений виконувати роль чи то гіда Арбузова по заплутаному світу політики, чи то посередника між незадоволеними нардепами та недалекоглядним ставлеником Сім'ї. Подібна конструкція ("Арбузов-Клюєв-фракція") зняла частину проблем, але ефективною її назвати складно. Тим більше у "воєнний час". Ось Андрій Петрович і оселився в Раді, із чим багато хто й пов'язує п'ятничний результат. Потрібні були екстрені заходи, адже кожен день простою Ради - це чиїсь незароблені (не "невідбиті", невкрадені, "невідкочені" гроші). Опозиціонери жартували, що чергова доба блокади знижувала "капіталізацію" депутатів ПР, і ті із цим загалом погоджувалися.
За класикою, потрібне було і бажання "верхів", і готовність "низів". Янукович не знав, що гірше - йти на повідку в опозиції не хотілося, знімати блокаду силою у переддень саміту в Брюсселі було небажано. "Депутатські низи" ремствували, і в цій ситуації форсувати події було передчасно.
Варто відзначити й позицію Рибака. Спікер усіма можливими способами намагався уникнути "силового розв'язання" проблеми. Він гасив агресію деяких соратників і особисто переконував Януковича в жодному разі не піддаватися спокусі легкого розв'зку. Навіть після саміту в Брюсселі. Рибак на посаді голови ВР був особистим вибором гаранта, і не прислухатися до його думки Янукович не міг. Як з особистих міркувань, так і з політичних. Рівень довіри опозиції до "донецького" Рибака вищий, ніж очікувалося. Янукович про це знав.
Спробуємо розібратися в причинах, які спонукали кожну зі сторін скоригувати свою позицію. Попри різницю у підходах, був наявний і спільний мотив. Нікому не хотілося дострокових виборів, хоча всі дружно та відважно заявляли, що їх не бояться. Причини страху - зрозумілі - брак коштів і твердої впевненості в успіху. Виборів не хотіла і влада, але представники кожної з фракцій (включаючи ПР) не були переконані в тому, що Янукович їх не призначить після закінчення 30 днів. Адже в кого-кого, а в нього гроші є, а от більшості, тим паче сімейної, а не сукупно-олігархічної, - немає. Нагадаємо, що 90-та стаття Конституції наділяє президента країни правом призначати позачергову кампанію, якщо впродовж
30 днів пленарні засідання не можуть розпочатися. Депутати сперечалися, чи діє ця норма, якщо сесію формально не було відкрито. Єфремов навіть запропонував поцікавитися думкою Конституційного суду, але відповідний запит, наскільки відомо, у КС відправлений не був. До речі, у мотивувальній частині рішення Конституційного суду від 14 травня 2004 року є цікава фраза - "словосполучення "протягом тридцяти днів слід розуміти як тридцять днів, протягом яких проходять або мають проходити (виділено автором) пленарні засідання". Крім того, якби у Віктора Федоровича з'явилося таке бажання, думаю, нинішній КС виявив би належну чуйність. Випробовувати долю не хотілося нікому.
Своєю чергою, в опозиційних фракцій був спільний привід роз'яснити свою зговірливість. Вожді, наскільки відомо, дружно розповідають про нічні дзвінки послів ЄС, які нібито переконували йти на компроміс із владою заради спільної заяви про євроінтеграційні устремління України. З одного боку, теза видається сумнівною: заява мало на що впливає і жодної особливої цінності для української євроінтеграції не має. Прийняття цієї заяви не ініційоване Євросоюзом, не було його вимогою і не згадується у висновках Ради ЄС від 10.12.12. Якби ідея цієї заяви ніколи в стінах ВР не народилася, у Брюсселі та європейських столицях у ставленні до України навряд чи щось змінилося б. Тим паче, що з Європи останнім часом нам чітко та жорстко дають зрозуміти: час заяв закінчився, пора, зрештою, якомога швидше розпочати конкретні дії.
З другого боку, ситуація, що склалася, досить сильно зачепила небайдужих до України депутатів Європарламенту, а також єврокомісара Фюле. Києву доволі роздратовано дали зрозуміти: якщо ви там навіть заяву не можете прийняти, якщо навіть з такого дрібного питання не можете домовитися, то про яку євроінтеграцію взагалі тоді можна йтися? Із чим, дозвольте спитати, ваш президент поїде на саміт? З якими такими досягненнями? Із чим у руках переконуватиме в палкому бажанні України зблизитися з Євросоюзом? Дайте ж йому бодай цю заяву! Кажуть, що таку думку Фюле в спілкуванні з опозиціонерами артикулював досить жорстко.
Ідемо далі. УДАР утомився, там шукали привід вийти з ситуації та при цьому залишитися героями. Очевидно, варіант, який з'явився в ніч із четверга на п'ятницю, їх у цьому сенсі влаштував. Вони - ініціатори проекту, вони підняли проблему на нечувану досі висоту, вони вже змусили опонентів дотримуватися Конституції, вони залишають за собою право знову блокувати, якщо влада відступить від своїх обіцянок.
"Батьківщині" зняття блокади вигідне. Вони причетні до успіху, але при цьому вони, нарешті, позбавили Кличка можливості настирливо піаритися. І щасливо уникли загрози (нібито умовної, але як знати?) дострокових виборів. Деякі експерти вважають, що якби відбулася позачергова кампанія, електоральні втрати саме цієї політичної сили були б найсерйознішими.
Кінець історії вигідний "Свободі". І рядовим бійцям, і тим, хто, можливо, плутає ідеологічний інтерес із лобістським.
Може зітхнути фракція ПР. Вона зберегла обличчя та секвеструвала вимоги опозиції.
Хоч як дивно, може вважати себе переможцем й Янукович. За деякими відомостями, у Брюсселі він подаватиме деблокування ВР як свою особисту заслугу. Як спроможність домовлятися з опозицією. Як демонстрацію того, хто контролює ситуацію в країні. Як привід змусити Захід проковтнути ще більш жорстоку розправу над Тимошенко.
Кожний вважає, що обрав найкращий вихід з безвихідної ситуації. Але поки ще ніхто до кінця не зрозумів, куди вийшов...