Знаєте, чому політики різних мастей і калібрів раптом щосили заговорили про дострокові вибори? Боюся помилитися, але на мій, не цілком освічений погляд, це — аж ніяк не точно розрахована цільова настанова. А просто захисний рефлекс.
Вітчизняні небожителі не шукають складних шляхів. Щойно з’являється якась локальна проблема, майстри значка і мандата розв’язують її просто й невигадливо — або приймають черговий закон, або створюють черговий орган. Неефективність такого екстенсивного підходу давно нікого у владі не лякає. Навіть навпаки: у такий спосіб забезпечується гігантський фронт роботи. Завжди знаходяться документи, які можна змінити й доповнити. Завжди знаходяться структури, які можна ліквідувати й реорганізувати. Засобів боротьби з політичними кризами в майстрів неможливого також небагато: реформування Конституції або вибори. Віктор Ющенко свого часу починав боязкі спроби дещо урізноманітнити таке вбоге меню за допомогою круглих столів, меморандумів, універсалів та інших дорожніх карт. Та якось не прижилось, не пішло. І зрештою все закінчилося достроковою парламентською кампанією.
Політики сьогодні говорять про вибори, оскільки не знають: що робити, коли їх не буде. На святі всенародного волевиявлення все просто й дохідливо: зрозумілі завдання, чіткі цілі, визначені супротивники, зрозумілі правила. А ще — окрилює відчуття надії, що цього разу вийде краще, ніж минулого. Воно дорого коштує і дозволяє легше ставитися до витрат, які зростають від кампанії до кампанії.
Розмови про перезавантаження найвищого законодавчого органу, про потребу зміни глави держави викликані почуттям глибокої безнадії в усіх без винятку таборах. Ні в Ющенка, ні в Тимошенко, ні в Януковича немає ані простору для маневру, ані надійних союзників, ані творчих задумів. Немає гри.
Інтрига була ще зовсім недавно. Юлія Володимирівна остаточно переконалася в неможливості мирного співіснування з Банковою. Віктор Федорович зовсім зневірився в можливості швидкого повернення до влади за допомогою створення горезвісної «широкої коаліції». Отже, була знайдена не лише точка дотику, але й точка докладання зусиль — перетворення Основного Закону, яке передбачає перехід до парламентаризму. Тимошенко не змогла обламати Ющенка з Балогою, Янукович не зміг їх умовити. Що ж, коли ворог не здається, його ігнорують.
Узгодження тексту майбутньої Конституції просувалося досить швидко й досить успішно. Запал прем’єра щодо цього ставав дедалі помітнішим. Її висловлювання на найвищу адресу виявлялися не просто різкими. В них чітко прозирало погано приховане, а часом і зовсім неприховане презирство.
І от коли умовна точка неповернення, здавалося, була вже пройдена, Тимошенко несподівано для себе втратила точку опертя. Ситуативний партнер дав слабину. Процес просування до спільної конституційної мети різко загальмувався. Янукович обгрунтував втрату інтересу до заміру серйозними протиріччями. Не вдаючись у деталі, зауважимо: деякі положення оновленого Основного Закону в БЮТ і ПР справді бачать по-різному. Та перешкода зовсім не видавалася непереборною.
Істинна причина, швидше за все, крилася в іншому. Віктор Федорович не наважився піти на відкритий конфлікт із Рінатом Ахметовим. Найбагатша людина в країні не схильна бачити в Тимошенко союзника, по-перше. І, як і раніше, розраховує на швидке створення широкої коаліції, по-друге.
Начебто давно минув час, коли Віктор Федорович сприймався виключно як такий собі біоробот, пульт управління яким був в руках Ріната Леонідовича. Янукович очевидно розвинувся як політик. Знавці вважають, що його вплив на фракцію порівнянний із ахметовським, а щодо електоральних симпатій він помітно випереджає хазяїна СКМ. Досвід кількох кампаній, вимушена публічність екс-прем’єра перетворили його на авторитет для багатьох партійців і чималого числа виборців. Янукович підріс — сходилося на думці багато експертів. Однак, зважаючи на все, офіційний вождь ПР досягнув своєї стелі.
Можливо, якби Янукович наполіг на своєму, його б зрозуміли і підтримали. Надто конструктивна опозиційність керованої ним партії, яка більше схожа на вульгарне загравання з владою, відверто дратує частину виборців і ще більш відверто дратує частину регіоналів. Кількість і тих і других здавалася достатньою, аби розпочати самостійну гру. Всі очікували, що «послідовний» нарешті покаже зуби. А він їх знову зчепив. Як рік тому, коли всупереч не лише власним заявам, але й власним переконанням, підіграв Банковій у комбінації з достроковими виборами.
Розрахунок Тимошенко виявився неправильним: амбіційність Януковича не була підкріплена належними вольовими якостями. В результаті Віктор Федорович із потенційного гравця перетворився на підставку для чужого карткового столика. Під час переговорів, які відновилися між Банковою та «поміркованим» крилом ПР, в ролі майбутнього прем’єра фігурують прізвища Балоги, Яценюка, Богатирьової, Азарова. Проте прізвища «Янукович» у цих списках немає. А в самого Януковича немає гри. Вікторові Федоровичу здається, що з’явитися вона може лише після виборів. Тому він їх сприймає як певний рятівний шанс. Для репутації та для кар’єри.
Дедалі частіше роздумувати про дострокову кампанію доводиться і Тимошенко. Дезертирство Януковича поставило її в безвихідне становище. До речі, автори однієї (досить дотепної) версії пояснюють несподівану згоду БЮТ підтримати пропрезидентський Закон «Про Кабінет міністрів» банальною помстою Юлії Володимирівни регіоналам. Хочете повернути собі прем’єрське крісло — на здоров’я! От вам закон, от вам Віктор Андрійович із його рішеннями Радбезу з будь-якого приводу, от вам Балога з його пристрастю до епістолярної творчості. Втішайтеся.
Гіпотеза цікава, слів нема, але малоправдоподібна. Більш обґрунтованими видаються інші припущення. Перше: прем’єр, яка ненавидить три крапки, але позбавлена можливості поставити жирну крапку, має лише одну можливість — завдавати точкові удари. Зміна керівництва Фонду держмайна, можливість доступу до приватизаційного процесу, до управління корпоративними правами підприємств-монстрів — в інтересах Тимошенко. Без таких ресурсів Кабінет Тимошенко не в змозі забезпечити виконання програмних обіцянок. А отже, нічого й думати про привітне ставлення електорату в майбутньому. Зрозуміле й прагнення прем’єра змінити систему мит, де за кожною цифрою маячить потрібна людинка. Щоб мати можливість провести ці рішення, не можна остаточно поривати з Ющенком, Банковою та «НУ-НС». Схвалення бютівцями закону про Кабмін (м’яко кажучи, не збалансованого ні з правового, ні з політичного поглядів) — жалюгідна спроба демонстрації лояльності. Настільки жалюгідна, що жодне із жаданих рішень поки що не пройшло. Але іншої гри в Тимошенко все одно поки що немає.
Іти з прем’єрської посади вона все ще не хоче — не створено необхідного напрацювання. Юлія Володимирівна хотіла б опинитися у становищі вигнанця, що йде з гордо піднятою головою. Але Ющенко з Балогою їй такого подарунка робити не бажають. Банкова ініціативи Кабміну, здатні підвищити рейтинг Ю.В., чітко відстежує й зарубує на пні. Питання про відлучення її від посади розглядається, але поставлене перед парламентом буде не завтра. Тоді, коли назбирається вдосталь собак, яких можна буде повісити на Тимошенко.
Інша версія, яка пояснює одностайну підтримку БЮТ кабмінівського закону, формулюється таким чином. Втеча Януковича із законодавчого поля бою примусила голову Кабінету поставити хрест на планах стати всемогутнім прем’єром. Відтепер вона знову готова боротися за посаду всемогутнього президента. У цьому сенсі передача частини повноважень уряду главі держави їй на руку. Тим більше що (ніде правди діти) прийнятий 16 травня закон підніс у статус де-юре стан справ, що існував де-факто.
Що робити Тимошенко в нинішній ситуації? Переговори з «Регіонами» формально ще тривають, але перспектива їх стає дедалі більш сумнівною. Коаліція формально функціонує, та отримувати реальну вигоду з її існування з кожним днем усе важче. Дострокові парламентські вибори могли б стати для Тимошенко свого роду порятунком. Але тільки в одному випадку — не вона має бути їх ініціатором. Позачергова кампанія дозволить безболісно розірвати клапті відносин із Ющенком і не покладати на косу терновий вінчик могильщика коаліції. Вибори — стихія Ю.В., під час збору електорального врожаю вона почувається як Жюстін Енен на ґрунтових кортах. Крім того, з дострокової парламентської кампанії, на думку Тимошенко, легше увійти в дострокову президентську. Яка, схоже, перетворюється для вождя БЮТ на єдиний шанс домогтися своєї мети — стати повновладним лідером держави.
Проте деяке зниження зростання популярності прем’єра і не надто успішний перебіг столичної кампанії аж ніяк не роблять шанси на успіх такими високими. Одне слово, грати Тимошенко поки що ні з ким і ні в що. Саме цим можна пояснити останні суперечливі, інколи — взаємовиключні слова та вчинки і самої Юлії Володимирівни, і деяких її конфідентів.
Втім, багатьох регіоналів також надто захоплює черговий гейм гри в піддавки з Банковою. Ющенко зі своїми наперсниками став більш відкритим для дискусії про майбутнє облаштування виконавчої влади. Однак регіонали, котрі мислять тверезо, остуджують запал тих, котрі мислять хутко: зговірливість носія верховної влади пояснюється елементарним переляком із приводу можливого перекроювання Конституції. Мине небезпека — і знову почнеться: універсали, умови, загинання пальців. Із Тимошенко нібито розійшлися, із Ющенком нібито не зійшлися. У чому гра? Як казав великий футбольний голеадор Олег Блохін: «Стоячи на місці, можна обіграти суперника, але не можна забити гол».
Донецькі ініціатори нового раунду переговорів про створення «широкої коаліції» аж ніяк не впевнені, що більшість від нинішнього, штатного складу «НУ-НС» кинеться в їхні обійми. Тим паче що є сумніви і стосовно власних, значно дисциплінованіших бійців.
Після того, як Конституційний суд поховав ідею конституційного референдуму, немає гри і в Ющенка. Здається, він її вже й не хоче. Ніякої. Він хоче спокою, свято віруючи в те, що він його заслужив. Господар Банкової не бажає змінювати ні схему поставок енергоносіїв, ні керівництво Фонду держмайна, ні київську владу. Нинішній стан справ — запорука його добробуту після відходу від справ. Усе, чого він, за гамбурзьким рахунком, потребує, — гарантії безпеки. Точніше сказати — охоронних грамот від грядущих намірів Юлії Володимирівни. Але хто ж їх дасть?
Думки про другий термін навідують гаранта дедалі рідше. Але — заїкнися, що прагнеш спокою, і ти — політичний покійник. Тому необхідно, як мінімум, означати прагнення зберегти владу не лише в досяжному, а й у далекому майбутньому.
Іти з посади передчасно Віктор Андрійович, певна річ, не планує. Але, на відміну від Тимошенко, він (як стверджують обізнані люди) чомусь вважає, що найкращий спосіб уникнути дострокових президентських виборів — ініціювати дострокові парламентські. Однак повторити комбінацію зразка 2006-го йому навряд чи вдасться.
Привид нещасливої «ширки» знову почав бродити коридорами влади. Регулярно наштовхуючись на кути. Віктор Андрійович не впевнений, що прем’єр, погоджений із «Регіонами», буде так само ж непохитно переносити президентські фантазії, як це на диво терпляче робила Тимошенко. А в самих «Регіонах» не переконані, що майбутній глава уряду буде так само автономний, як Янукович зразка 2007-го. Та й Балогу ніхто не відміняв.
Верховна Рада з фешенебельного грального дому перетворилася на звичайне казино ілюзій. Де ставки високі, а перспектива виграшу незначна. Реальні гравці за таких розкладів до картярського столу не сідають. А грати в шахи їх ніхто не навчав...