До мене прийшов чоловік у магазин, отоварився і простягає руку, в якій, упереміш, монети українські й російські. Каже: виберіть ваші. І я, не задумуючись, почала вибирати українські. У нього аж обличчя змінилося. Потім подивився на мене, а я на нього, і просто сльози самі з очей. Він, бідний, так розгубився, напевно, подумав, що я дурна.
Соцмережа, грудень 2015 р.
Одна з ознак громадянського дорослішання 2015 для українського Криму: наряджаючи ялинку, ми вже не чекаємо із завмиранням серця, чи згадає президент України в новорічному привітанні нас, своїх співгромадян з окупованого Криму. Не переживаємо, як він сформулює обіцянку про звільнення. А вже тим паче, чи знайде слова для вибачення за своє безсилля реалізувати його за нашого життя. Загалом, багатьом уже однаково, яку маску - супермена, жертви обставин, мученика самообмежень чи навіть Діда Мороза - він надягне. Ми хочемо бачити його обличчя без маски і чути непідробний голос. Особливо, розпечатуючи в Криму новорічні подарунки, в яких трапляються цукерки "Рошен" виробництва як липецької, так і київської фабрик. Гірчить неймовірно…
Але ми вже поблажливо усміхаємося. Саме через те, що цього року вже остаточно усвідомили ступінь своєї свободи і свою особливу суб'єктність, яка вища за наявність бажання/потенцій гаранта наших прав і свобод.
Ще менше в нас очікувань від урядової ялинки. Ну чого либонь можна очікувати від цього корпоративу? Хоча, признатися, народ просто жадає побачити їх усіх і кожного окремо на рингу в бою без правил з матеріалізованими ними ж вигаданими всесильними суперниками. Колір трусів і пісня для виходу на ринг вторинні, тож можна заощадити на аніматорах-технологах зі знанням англійської. Причому народ хоче бачити цей бій не до першої крові - до останньої краплі. Як це було в нас усі ці дні, місяці, роки (!) втрат.
Фактично ж новорічні звернення президента і прем'єра цього року мають починатися зі слів: "Дорогі співвітчизники й нерезиденти!". Бо відвойоване за цей рік у судах (Київський апеляційний адміністративний суд скасував ганебну постанову НБУ №699) юристами Регіонального центру прав людини рішення про повернення українцям з кримською реєстрацією статусу резидентів напередодні Нового року скасував ВАСУ і відправив його на розгляд до суду першої інстанції. І це - перший незалік влади.
Другий, третій і так далі можна перелічити: відсутність держполітики як такої щодо окупованих територій; відсутність стратегії і тактики їх повернення; відсутність прямої комунікації влади зі своїми громадянами (втім, неокуповані теж її позбавлені повною мірою); дискримінація громадян за територіальною ознакою; відсутність адекватних рефлексій на порушення прав людини й розслідування цих злочинів; спекуляція на кримськотатарській темі, ігрища в "народну гібридну війну" на кордоні з Кримом на тлі торгівлі з ворогом щодо енергоносіїв, яка триває і досі…
Та про це ми багато й докладно писали протягом року. Аналізуючи рішення органів влади й приховані причини, з яких вони з'являлися на світ у вигляді моральних монстрів і юридичних калік. Сьогодні хотілося б не про їхніх авторів - уже до кінця нам зрозумілих, заякорених на шкурних інтересах, безсоромних у своїй жадібності й жалюгідних у своїй слабкості. Вони, як стало до кінця очевидним саме в цей рік очікування, - люди з безпросвітного тоталітарного й корупційного минулого, яких ми маємо позбутися. Інакше не вижити й Криму не звільнити. Але - мирно, не вбиваючи і не стрясаючи країну. І що раніше, то для нас, кримчан, і країни загалом найменш болісно.
Для цього, звичайно ж, потрібен відпрацьований і вивірений план деокупації Криму. Всі, хто нині критикує чинну владу за його відсутність, мають явити результативну протилежність, об'єднати зусилля й ресурси, розробити й оприлюднити свою стратегію і тактику, якої, звичайно ж, треба змусити дотримуватися й владу. Причому це має бути програма не окремо взятої політичної сили, вождя або закритої групи експертів, а, певною мірою, консенсусний і експертно вивірений план дій. І це вже не побажання, це анонс цілком робочого проекту, який визріває без будь-якої державної участі.
Та на березі нового року слід чітко домовитися про умови реалізації цього плану, з урахуванням можливостей "материка" й очікувань тих, хто перебуває під гнітом окупації. Це тим більш важливо, що виразного, без "каші в роті", голосу Києва Крим так і не почув.
Крим - це Україна! Це гасло протягом року почав упевнено виголошувати президент Порошенко, який до цього взагалі уникав уживати в публічній мові слово "Крим". Тепер його легко, іноді речитативом і майже наспівно, проголошують усі без винятку політики, включаючи Опоблок. А що? Це ж, як виявилося, ні до чого не зобов'язує. Зате демонструє. І потім, якось незручно, що Держдеп або комісари ЄС частіше, ніж наш президент чи МЗС, нагадують про це Росії.
Та цей рік був переломним. Багато в чому завдяки зусиллям громадянського суспільства й ЗМІ, які вимагають не гасел, а конкретної активності. Саме вони протестно виступили за скасування корупційного закону про ВЕЗ "Крим" і за приєднання України до західних санкцій проти країни-агресора. Саме вони, завдяки грантовим програмам і пожертвам наших громадян, надавали першу допомогу переселенцям з окупованих територій, підтримували добровольців-кримчан в АТО, надавали правову допомогу жертвам окупаційного режиму. Це громадські активісти по обидва боки Перекопу тиснули на уряд і парламент України, щоб ті ухвалили цивілізовані норми для внутрішньо переміщених осіб і правил перетину "кордону". Саме вони були тим канатом, який утримував український Крим. І це був хороший доробок для того, щоб з нового року вимагати й домагатися цілісної політики з боку держави щодо громадян України на окупованих територіях.
Та сьогодні не менш важливим є й чітке формулювання того, який Крим - це не Україна, тобто поняття колабораціонізму. Країну не зшити, якщо чітко не розділити верстви населення окупованих територій (не плутати з дискримінаційною сегрегацією) на винних у злочинних діях і змушених пристосовуватися, щоб вижити в умовах окупації. Критерій простий: активна участь у діяльності окупаційного режиму або вимушене пасивне дотримання його правил. Одна річ - активна участь у виборах і діяльності незаконних органів окупаційної влади, інша - примусове або вимушене виконання її рішень. Є чітка різниця між тим, щоб узяти російський паспорт, бо інакше не отримаєш навіть швидкої допомоги для дитини або залишишся без роботи, і тим, щоб балотуватися в депутати навіть сільради від російської партії і брати участь у злочинних акціях, що порушують права інших громадян та інтереси постраждалої від агресії держави.
Здавалося б, очевидні речі. Особливо для тих, хто ще пам'ятає з розповідей наших бабусь, як вони отримували в комендатурі аусвайс, щоб вижити на окупованій території. Але не для українських політиків, які в проміжках між закордонними вояжами публічно заявляли про покарання тих, хто примусово взяв російський паспорт тощо.
Тому хоча б на третьому році окупації Криму держава Україна повинна чітко сформулювати: що є в її розумінні колабораціонізмом, а що - кооперацією (вимушеним дотриманням правил окупанта). Стаття про колабораціонізм, до слова, була в проекті закону "Про гарантії прав і свобод громадян України на тимчасово окупованій території Криму і м. Севастополя", але під час обговорення у ВРУ її вилучили. А даремно - на це запитання однаково доведеться відповісти. Аж до імен тих, кого слід вважати колаборантами. Адже ними давно повинні займатися правоохоронні органи.
Питання це поки що без відповіді, але вже перезріло. І держава повинна чітко встановити - хто злочинець, якого вона притягатиме до відповідальності, а хто жертва окупації, і де та лінія, що їх розділяє. Поки що відповіді немає, працює спецпропаганда, яка лякає нянечок у дитсадку каральними діями української влади.
З іншого боку, для тих, хто зберіг не тільки український паспорт, а й свої зобов'язання перед державою, мають бути забезпечені всі права і свободи, які є в усіх інших громадян України. Особлива група турботи - діти. Ця сфера в держполітиці цього року була провальною, а надто на тлі дій РФ, яка надала кримським випускникам тисячі місць у вишах на пільгових умовах вступу. Однак є надія, що наступного року цю несправедливість буде виправлено, і відтворений Таврійський національний університет на чолі з професором Володимиром Казаріним, який відкривається в Києві, задовольнить потреби кримських випускників і студентів, котрі хочуть продовжити навчання в Україні.
Кримськотатарське питання: від політпопулізму до держполітики
Дуже добре пам'ятаю початок квітня 2014 року. Разом із Мустафою Джемілєвим брала участь у засіданні РБ ООН щодо Криму. Було багато закритих зустрічей. Зрозуміло було, що найслабша ланка "референдуму" про самовизначення Криму - відсутність суб'єкта цього права. Хоч як крути, а крім кримськотатарського народу, караїмів і кримчаків, тобто автохтонних корінних народів, на цій території правом самовизначення не володіє ніхто. Але Україна на той час усе ще не визнала Декларації ООН про права корінних народів. Усе, що потрібно було, щоб іще й на підставі цієї норми міжнародного права поставити під сумнів законність "референдуму" у Крим,у - просто заявити в ООН про приєднання до Декларації. І я пам'ятаю, як Мустафа-ага марно намагався додзвонитися міністру Дещиці, як посол в ООН своїми каналами намагався оперативно вирішити це питання... Коротше, зависло. Надовго. Тупо й безглуздо.
А до кінця цього року, після "блокадних" дій, раптом прорвало, деколи через край. Як послухати наших політиків, то крім кримських татар у Криму більше нікого з політичних українців і не залишилося. І лише їх і дискримінують - за національною та релігійною ознакою. Як це чути матерям і дітям викрадених, заарештованих і засуджених не кримських татар? Невигадливі спекуляції наших політиків зрозумілі - вони дорвалися до гри кримськотатарською картою. А от позиція держави не виправдана нічим. Насамперед, вона шкодить багатостраждальному кримськотатарському народу, бо протиставляє його іншим етносам у Криму і роз'єднує українство як загальну групу лояльного до України населення окупованої території.
Скажу більше, до анексії кримська спільнота здебільшого вже перестала ділитися за етнічною ознакою, хоч як намагалися політики на цьому грати. Окупація РФ повернула Крим у минуле, а українські політики через недомисел, виходить, цьому процесу підігрують. Кримськотатарські ж використовують для збільшення власної ваги. Тому ми й чуємо, що "крім кримських татар там ніхто не чинить спротиву". При цьому нібито забувають про викрадення і катування українців Андрія Щекуна й Анатолія Ковальського, зникнення Тимура Шаймарданова, катування та посадки етнічних росіян і українців - Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Геннадія Афанасьєва, Олександра Костенка... Десятка розгромлених і витиснених на материк редакцій ЗМІ не рахуємо, тільки АТР на видноті? Утиски УПЦ Київського патріархату хоча б один протест з боку держави викликали? А знищення українських класів і шкіл, театральної студії "Світанок"?
Так, не треба мірятися нещастями й випробуваннями. Але не треба ними й спекулювати.
У бюджеті-2015, за словами прем'єра, закладено фінансування діяльності Меджлісу кримськотатарського народу в сумі 40 млн грн. Це, без перебільшення, історичний крок. Нехай іще не підкріплений уповні законодавчо, він усе-таки запроваджує європейську норму підтримки корінного народу Криму в особі його представницького органу - Меджлісу, визнаного на рівні держави. Це визнання й водночас нове випробування для Меджлісу, оскільки він стає розпорядником коштів на підтримку цілого народу. Публічних коштів, а тому питання, як вони витрачатимуться, матиме право поставити будь-який платник податків країни.
Разом з тим, право кримськотатарського народу на самовизначення на його історичній території залишається у площині політичної недомовленості. Заяви президента про необхідність його внесення у проект змін до Конституції поки що суто декларативні, але, дай Боже, дочекаємося результативного голосування. Проте залишається ще й необхідність досягнення суспільного консенсусу для таких змін. Що це означає за великим рахунком - суспільству ще не пояснили навіть лідери Меджлісу. Немає сьогодні публічної розгорнутої відповіді на запитання: чим є і якою буде кримськотатарська національна автономія у складі України? А давно годилося б знайти слова, які будуть зрозумілі й сприйняті українським народом у цілому.
Визволення: буде боляче, але не смертельно
"Коли ви нас визволите? Давайте швидко, тільки без стрілянини".
"Що ви там мудохаєтеся, обрубуйте Раші все, ми потерпимо".
"Ой, навіщо цей блекаут - це ж відверне від України навіть самих-самих українців".
І, нарешті, улюблена мантра наших політиків: "Коли Україна стане успішнішою, ніж Росія, кримчани самі попросяться назад".
Про те, що Україна - уже багато в чому давно не Росія, у нас якось не особливо замислюються. Але це тепер точно знають навіть ті, хто уявляв її як матір рідну в картинках росТБ. Космічні пенсії і зарплати цього року закінчилися, а от ціни й тарифи зросли непомірно, вікно свободи зачинилося, і в душах оселився страх. Насправді Крим просто зрівнявся з іншою Росією. Але чи треба радіти і, тим паче, розраховувати на загальне "прозріння"? Чи треба взагалі співвідносити питання повернення Криму зі ступенем готовності до цього більшості населення?
Як вбачається - ні. Думка людей мінлива, а підвалини міжнародного права повинні бути непорушні. Тому порушений анексією Криму світовий порядок має бути відновлений, а люди повинні усвідомити, що за всі витівки з ним їм доведеться платити. І тим, хто був за, і тим, на жаль, хто був проти. Утім, останні вже заплатили - хто життям, хто свободою, хто вимушеною самодепортацією, покинутим будинком, поламаними долями та поневіряннями. Рано чи пізно настане черга платити тим, хто був за і просто вичікував. Але жертвувати чимось доведеться всім. І до цього мусимо бути готові.
Як показало життя, більше за будь-яку стрілянину супостата знекровлюють економічні санкції. Тому треба змусити рідний уряд, як мінімум, приєднатися до тих санкцій, які вже запровадили західні партнери. Як максимум, запровадити свої, рівня економічної блокади. А якщо плутатиметься в дротах - на стежку вийде, говорячи терміном Володимира Горбуліна, "народна війна".
Багато знайомих з окупованих територій запитують: що нам робити? Як допомогти і наблизити? Не певна, що маю право радити, сидячи в Києві. Але, оскільки запитують, відповім - так, як відповіла б, будучи вдома, поруч із ними, розділяючи всі явні й приховані загрози. Бережіть себе і своїх рідних, плекаючи в собі і сім'ї те, чим жили й дорожили раніше. Не беріть участі ні в чому, що допомагає легітимувати окупаційну владу. Не виправдовуйте того, що порушує права і свободи ваших рідних, сусідів чи навіть малознайомих. Навчайте дітей рідної мови і відправляйте їх учитися на материкову Україну - дайте їм можливість жити у вільній країні. Вона вже є такою, а зробити її багатою ми зможемо спільно. І новий рік буде в цьому визначальним, ось побачите.