Українське політичне співтовариство нині переживає період дитинства або, максимум, отроцтва. Відповідно, його погляди, смаки, інтереси притаманні цьому ніжному віку. Звідси, певне, і захопленість даного співтовариства політичною мультиплікацією, тобто максимально спрощеними двомірними рухомими картинками. Усі його улюблені персонажі — це двомірні зображення відомих українських політиків, котрі однаково повернені обличчям, точніше, рейтингом до глядача. Скласти з цих картинок повне уявлення про обсяг, фактуру, потенціал і сутнісне наповнення їхніх прототипів майже неможливо. Максимум, що ми можемо оцінити, а точніше, порівняти, — їхню головну чесноту, тобто вищезгадані рейтинги. Це, ясна річ, теж чимало, але хотілося б уже перейти до дорослішої стадії аналізу політичних персонажів — хоча б до повноцінного політичного стереоскопічного кіно.
Для цього, на наш погляд, треба вводити більш комплексні, більш системні й більш об’ємні характеристики членів політикуму. І ось такою характеристикою може бути поняття «політичного капіталу». Тільки через це поняття, певне, ми зможемо вічний український наївний та інфантильний мультик-хіт «Цар звірів» перетворити на більш-менш серйозну аналітичну драму «Доля президента».
Через призму цього поняття ми й спробували оцінити своєрідну політичну вагу на сьогоднішній день найбільш «капітальних» претендентів на посаду президента: В.Ющенка, Ю.Тимошенко, П.Симоненка, В.Медведчука, О.Мороза, А.Кінаха й С.Тігіпка—В.Литвина. (Останніх претендентів ми об’єднали в одне ціле, оскільки разом вони практично не можуть іти на президентські вибори, оскільки влада не потягне таке розпилення ресурсів при тому, що від неї вже й так є реальний претендент. Тож, скоріш за все, влада зробить ставку на того з двох названих політиків, котрий виживе в міжвидовій боротьбі протягом найближчих місяців).
Ми також не виключаємо можливості появи найближчим часом як мінімум ще одного реального претендента на посаду президента — якогось містера Х. Оскільки принаймні одну нішу в даній матриці ще не зайнято. Це ніша, так би мовити, клону Ющенка, тобто людини, багато в чому схожої на В.А. особистісними рисами вдачі, але з опорою не на західноукраїнський, а на східноукраїнський електорат. Але поки що ми виходимо зі статус-кво.
Структура політкапіталу (методологічний відступ)
Політичний капітал, як і будь-який капітал загалом, має свою досить складну структуру. Не будемо заглиблюватися в надра й нетрі цієї структури, але основні його елементи не можна не назвати. Це:
1. Особистісний політичний капітал (тобто капітал особистих потенцій, чарівності, здібностей, знаності, популярності як серед виборців, так і серед еліти тощо).
2. Фінансовий політичний капітал (тобто кількість грошей, які можна буде скерувати на певних умовах на підвищення електоральних можливостей того чи іншого політика).
3. Мас-медійний політичний капітал (тобто можливість використовувати власні, або чужі — як друзів, так і ворогів — мас-медіа для досягнення власних тактичних і стратегічних цілей).
4. Адміністративний політичний капітал (тобто всі ті адміністративні засоби, до речі, один з авторів цієї статті вже докладно писав про них у «ДТ», які можуть бути задіяні для просування претендента на президентську посаду).
5. Політичний капітал міжнародної підтримки (тобто особисті зв’язки політика з зарубіжними лідерами й елітами, які можна ефективно задіяти в передвиборній і виборній ситуації).
Зрозуміло, що всі ці види капіталів досить пластичні, досить вільно перетікають одне в одного, але мають і свої специфічні особливості, гідні їх виділення. Отже:
Особистісний політичний капітал
Даний вид капіталу в принципі майже збігається зі свого роду «поточним» рейтингом претендента. Це той рівень позитивної популярності, який претендент, у даному випадку на президентську посаду, може підтримувати, так би мовити, у робочому режимі без надзусиль і наднапруження.
Та як про абсолютну силу людини, яку він може продемонструвати в стресовій ситуації, не можна судити за його побутовими силовими можливостями, так не можна судити й про абсолютні можливості того чи іншого політика, які він може продемонструвати на піку президентських виборів. Абсолютно ніхто, приміром, у Росії не припускав, що Єльцин, котрий мав на момент виборів рейтинг близько 7%, стане абсолютним переможцем.
Великі сумніви були на минулих виборах і з приводу нинішнього українського президента. Пам’ятається, до початку виборів мінімум троє претендентів випереджали його за особистим рейтингом.
Тож поточний рейтинг, будучи, безумовно, дуже важливим індикатором передвиборних шансів претендента, ще не говорить про майбутній абсолютний результат. Відповідно 25% рейтингу Ющенка, 14% — Тимошенко або 4% — Литвина — скоріше, оцінка, безумовно, сильна й показова оцінка, але, повторюємо, «поточних», «побутових» їхніх електоральних можливостей.
А це зовсім не те, що вони показали б, трапся зараз екстремальне «напруження» під назвою «президентські вибори», коли навколо претендентів мобілізуються абсолютно всі можливі для них типи політичних капіталів. Ми знаємо, що капітал спроможний на дива. І коли Маркс мрійливо розмірковував про те, що капітал спроможний маленького зробити високим, старого молодим, потворного прекрасним, він знав, про що говорив.
Проте особистий рейтинг усе-таки є вихідною точкою для прорахунку шансів тих чи інших претендентів. Завжди є певний критичний мінімум особистісного політичного капіталу, нижче якого абсолютно безглуздо говорити про якісь шанси претендента навіть при фантастичній акумуляції ним усіх інших видів політичних капіталів.
Даний мінімум варіює залежно від особливостей тих чи інших політичних культур, у контексті яких відбуваються президентські вибори. Приміром, у Штатах було б смішно вийти на вибори, маючи особистий рейтинг нижче 25—30%. Тим часом у паранормальному СНД можна, певне, узяти для відліку ті самі сім єльцинських відсотків, стартувавши з якими він став президентом.
У нашому випадку ми даємо декотрим претендентам фору, вважаючи, що до моменту чергових або навіть дострокових президентських виборів подолати цей рівень крім названих Ющенка, Тимошенко, можуть Симоненко, Медведчук, Кінах, Мороз, Литвин і Тігіпко.
Крім названого стартового мінімуму є також максимум особистісного капіталу, за наявності якого немає потреби залучати інші види політичних капіталів. У різних політичних культурах, де, як мені сказали, вищий, ніж у нас, стартовий мінімум, відповідно, нижчий, ніж у нас, стартовий максимум. Там претендент із 40-відсотковим стартовим рейтингом практично почувається в безпеці. У нас поки що цю планку не визначено емпіричним шляхом, але ми підозрюємо, що вона істотно вища.
Механізм роботи особистісного капіталу однаково і простий, і загадковий. Простий він тому, що працює так само, як працює відомий усім феномен любові, закоханості. Але з цієї ж причини він і загадковий. Найточніше, на наш погляд, цей механізм можна описати через теорію імагінації. Відповідно до неї, у серці кожного виборця (як і в серці кожного потенційно закоханого) існує імагінація, тобто певний ідеальний образ свого майбутнього обранця. Коли на обрії виникає об’єкт, максимально близький до цього образу, відбувається в одному випадку акт голосування, а в іншому — акт любові.
Причому цей образ досить стабільний і якщо й змінюється під впливом зовнішніх чинників (моди, пропаганди, різноманітних напучувань), то дуже слабо. Тож якщо багато українських студенток носять у себе на серці календарик із портретом Ющенка так само, як їхні мами в молодості носили фотографії Ланового (актора, а не економіста), то це просто означає, що образ Ющенка збігся з імагінацією ідеального політика в їхніх серцях. Якщо бабусі плачуть на зустрічах із Тимошенко й осіняють її хресним знаменням, а футбольні фани скандують: «Юля!», то це означає те саме. І змінити цю ситуацію не зможе ніяка контрпропаганда, поки під впливом незрозумілих для нас механізмів не зміниться ця їхня таємнича імагінація.
З огляду на сказане, особистісний капітал є досить стабільною характеристикою: він може швидко виникнути, здавалося б, на рівному місці при доступі політика до мас-медіа й можливості своєї трансляції на широку аудиторію, але дуже повільно змінюється й практично непідвладний конкурентам й опонентам, навіть коли це сама АП.
Поки що, за нашими підрахунками, індекси особистісних політичних капіталів виглядають приблизно так: В.Ющенко — 4,5; Ю.Тимошенко — 3,9; О.Мороз — 2,0; П.Симоненко — 2,0; В.Медведчук — 1,9; С.Тігіпко—В.Литвин — 1,7; А.Кінах — 1,5.
Не будемо докладно вдаватися в методику цих підрахунків, відзначимо тільки, що вони не цілком збігаються із соціологічними рейтингами, а відбивають не тільки особисту популярність, а й певні ще не реалізовані на сьогоднішній день можливості. Ми взяли для простоти підрахунку 5-бальну систему, але при цьому п’ять балів міг би одержати найбільш особистісно затребуваний суспільною думкою претендент лише за умови більш-менш безпомилкової поведінки.
Ще раз підкреслимо, що така питома вага, на наш погляд, як досить стабільна, так і досить умовна. Приміром, важко навіть гіпотетично передбачити, що буде, якщо хтось із владних претендентів піде в опозицію. Світовий досвід показує, що в таких випадках можливе дуже швидке мало не подвоєння його особистісного капіталу. Але це поки що тільки гіпотеза.
Фінансовий політичний капітал
Якщо особистісний політичний капітал, як ми вже відзначили, хоча й приблизно, але досить легко вимірюється та перевіряється через рейтинги, то фінансовий політичний капітал у наших специфічних умовах виміряти й дослідити, з цілком зрозумілих причин, важко.
По-перше, за майже повної відсутності фондового ринку в Україні ще не відбулася фінансова капіталізація основних активів головних дійових політичних осіб і ОПГ (організованих політичних груп), які їх підтримують без адміністративного примусу. Тому дуже складно сказати, скільки «важать» у фінансовому плані, приміром, соціал-демократи чи знамениті «донецькі».
По-друге, відомі особливості нашого оподаткування і, відповідно, податкової дисципліни плюс використання податкової як інструмента боротьби з політичними опонентами також не сприяють афішуванню претендентами своїх реальних фінансових можливостей.
По-третє, і це, певне, найголовніше, фінансово-політичний капітал далеко не збігається з загальним фінансовим капіталом того чи іншого претендента чи ОПГ. Річ у тому, що з різних причин різні суб’єкти політичного процесу виділяють на своє просування цілком різні пропорції свого капіталу. Є, приміром, політик, що стабільно «відстібає» щороку рівно десятину своїх доходів. Чимало політиків витрачають на це не менше половини. Принаймні двоє українських політиків вкидають у свою діяльність практично всі свої доходи. А є і двоє інших відомих політиків, котрі загалом не чіпають свій дуже великий капітал, а принципово працюють на себе тільки чужими грішми.
З усіх цих причин оцінити фінансово-політичний капітал основних претендентів можна тільки так, як у найближчому майбутньому наша податкова збирається оцінювати доходи громадян, тобто за непрямими ознаками — рівнем життя, витратами, думкою сусідів тощо. Відповідно, і ми, коли розраховували фінансово-політичний капітал претендентів, враховували їхні витрати за останні роки на партійно-організаційні потреби, мас-медіа, ділові вояжі, бенкети. Ну і, ясна річ, використовували оцінки експертів, опонентів і просто «знаючих людей».
Важливим при оцінці цього типу капіталу бачиться й те, що його складова в загальному політичному капіталі претендентів постійно зростає. Певне, відбувається незрима, але безупинна комерціалізація політичного ринку. Цей процес призводить до того, що фінансова й політична вартість грошей безперервно зближуються.
Раніше гроші «працювали» в українській політиці опосередковано й багатоступінчасто. Схема фінансових політінвестицій виглядала приблизно так: потрібно було вкласти гроші, приміром, у ТБ; телебачення більш-менш вдало конвертувало їх в імідж, виміри іміджу демонстрували зміну індексу особистої популярності тощо. У результаті гроші, втрачаючи на політичному терті (оскільки на терті завжди втрачається енергія), перетворювалися на політичний капітал кандидата в урізаному вигляді. Іншими словами, щоб одержати приріст політичного капіталу особистої популярності на 1/10, потрібно було витратити одиницю грошей. А 9/10 витрачалося на «тертя», тобто коефіцієнт корисної дії був, як у паровоза.
Нині ККД грошей в Україні стрімко зростає. Це чисто українська слабко досліджена фішка. Але вже сьогодні аналіз результатів двох останніх парламентських кампаній (1998 р. і 2002 р.) вказує на зростання «економізації» політики. Ясно, приміром, що найактивніше економічний капітал «працює» на виборах у мажоритарних округах — якщо 1998 р. 43,9% переможців були власниками економічних капіталів, то на останніх виборах їхня частка зросла до 52,7%.
Правда, серед кандидатів, що пройшли за партійними списками, частка власників економічного капіталу зростає повільніше — із 32,4% (на минулих виборах) до 39,6% (на останніх).
Особливо показовими, як експеримент із використання фінансового капіталу в чистому вигляді, є останні довибори в мажоритарних округах. Так, приміром, про політичну конвертованість грошей можна судити з того, що один досить відомий «прогресивний» український політик, побувавши у виборчому окрузі 97 разів, програв значно менше відомому конкуренту, котрого помітили на території округу не більше двох разів, але чиїм представником в окрузі невідлучно були грошові знаки.
У процесі ще одного експерименту, що проходив на півдні України, розмір суми, достатньої для купівлі голосу було визначено лише в 50 гривень. Від імені кандидата, котрий взагалі не з’являвся в окрузі, роздавалися конкретно гроші, без будь-яких агітаційних викрутасів. І цього цілком вистачило!
Є, правда, глибокі сумніви в тому, що ця тенденція повною мірою працюватиме на президентських виборах. Нині частина претендентів, котрі мають значні фінансово-економічні капітали, плекають ілюзію, що коли гроші працюють на регіональному рівні депутатських виборів, то так само вони працюватимуть і на президентських. Нагромаджений досвід і знання технологій дозволяють говорити, що тут дещо інакша логіка. Так, гроші, звісно, працюватимуть, але не такою мірою.
Мотивація виборця, який за гроші голосує за депутата, відмінна від мотивації голосування за майбутнього президента. Конвертуючи свій голос у певну суму гривень у першому випадку, він розуміє, що цим не заподіє серйозної шкоди країні. Від того, більше чи менше буде на одного поганого депутата, загальна ситуація не зміниться — ціна помилки дорівнює 1/450. А коли він обирає президента, він розуміє, що, взявши, приміром, 100 гривень від претендента, цим він гіпотетично може змінити хід розвитку країни.
Тобто, безумовно, гроші відіграватимуть важливу роль в ансамблі капіталів, актуальних для перемоги кандидата, але ця залежність унаслідок специфіки їх обігу в політичному полі не буде цілком лінійною. Хоча, повторюємо, ця лінійність дедалі більше вирівнюється.
А до повного її випрямлення ми оцінюємо фінансово-політичний капітал претендентів (переведений в уніфіковані бали) так: В.Медведчук — 3,9; С.Тігіпко—В.Литвин — 3,9; В.Ющенко — 3,6; Ю.Тимошенко — 1,2; П.Симоненко — 1,1; А.Кінах — 0,5; О.Мороз — 0,2 (дані результати підраховано поки що без урахування можливого «накачування» потенціалу того чи іншого претендента з боку «донецьких»).
Мас-медійний політичний капітал
Хоч як дивно, багато експертів у нашій країні фактично ототожнюють або принаймні не дуже розмежовують фінансово-політичний капітал і мас-медійний політичний капітал. Вони ніби мають на увазі, що ті, котрі мають гроші на політику, мають і мас-медійні ресурси. Оскільки, маючи гроші, завжди можна купити необхідні для джентльменського набору претендента телевізійні канали, газети й радіостанції.
Насправді це не зовсім так. По-перше, наявність грошей в Україні не означає автоматичну можливість їх вкладення в медійні проекти. Зокрема, коли ти граєш не на боці влади, то ніякі гроші не допоможуть тобі обзавестися власним телевізійним каналом. Оскільки побудована тут владою смуга перешкод (ліцензування, реєстрації, дозволи тощо) просто нездоланна. У цьому, певне, можна буде переконатися, стежачи, приміром, за нинішніми й майбутніми перипетіями, пов’язаними зі створенням медіа-проекту «Нашої України» під назвою «Територія без цензури».
Мас-медіа в Україні — це те саме, що сирокопчена ковбаса за радянської влади. Формально її можна було купити в будь-якому магазині, а реально тільки в закритих ЦКівських спецрозподільниках. Певне, тому й сьогодні основні мас-медіа, як і раніше, можна купити тільки в «розподільниках» колишнього будинку ЦК Компартії України.
Відповідно, із великою часткою впевненості можна припустити, що ні в Тимошенко, ні в Ющенка, ні в Мороза чи Симоненка до моменту виборів не буде, принаймні власних, електронних мас-медіа (а саме на останні, за нашими оцінками, припадає від 70 до 75% ефективності сумарного мас-медійного політичного капіталу).
Проте з іншого боку, навіть 100-відсоткове володіння власними мас-медіа аж ніяк не гарантує, що вони також на всі 100% працюватимуть на свого власника в плані його політичної підтримки. Ні для кого не таємниця, що більшість журналістів із приватних мас-медіа не просто недолюблюють, а ненавидять більшість своїх власників. Недавні спонтанні бунти українських журналістів проти цензури, «темників» у приватних каналах і виданнях — це лише слабкий відгомін цієї воістину класової та палкої ненависті.
Ні для кого також не таємниця, що на минулих парламентських виборах багато журналістів фактично працювали проти своїх господарів, котрі представляли ті чи інші політичні сили.
На початку 90-х років, коли преса була фактично вільна і дозволяла собі багато приємних пустощів, якийсь час існувала одна кумедна телепередача. На екрані виступали різні високі офіційні особи, а внизу, в окремому віконці екрана, їх перекладав сурдоперекладач. Наприклад, виступає начальник ДАІ і каже: «Ми будемо боротися з поборами на дорогах, повністю ліквідуємо хабарі працівниками тощо», а сурдоперекладач у цей час показує зігнуту в лікті руку або нахабно виставлений середній палець.
Приблизно такою ж механікою невербального спілкування досконало оволоділи і сучасні тележурналісти. Жестом, інтонацією, начебто безневинним запитанням вони вміють послати сигнал своєму телеглядачу, часто протилежний вимогам хазяїв, але формально до нього неможливо причепитися.
На минулих парламентських виборах було цілком очевидно, що деякі телеведучі-журналісти найбільш офіціозних і провладних каналів явно підігравали Ющенку і Тимошенко, хоча інкримінувати їм щось конкретне було практично неможливо.
На момент президентських виборів це українське пострадянське ноу-хау, певне, буде доведено до досконалості. Тому ще велике запитання: на чий політичний медіа-капітал працюватимуть основні загальнонаціональні медіа-ресурси.
І нарешті, навіть повне перекриття політичного медіа-капіталу для того чи іншого претендента зовсім не означає для нього обнулення цього капіталу. Просто медіа-капітал переходить в іншу, іноді навіть ефективнішу форму. Наприклад, явне перекриття медіа-можливостей для того ж Ющенка призвело останнім часом до несподіваного ефекту. Популярність бренду Ющенка не падає, а, як і раніше, розкручується, але вже через інший механізм. До речі, цей механізм дуже схожий на механізм розкручування деяких елітних сортів коньяку типу «Клинков». Доведено, що елітний коньяк можна успішно просунути на ринок, якщо, по-перше, він пристойної якості, по-друге, у нього гарна упаковка, а по-третє, якщо абсолютно закрита його реклама в друкованих і електронних ЗМІ. Саме тоді виникає «ефект чуток», який не лише компенсує відсутність відкритої офіційної реклами, а й дає додатковий до очікуваного результат.
Тож явні можливості влади перекрити своїм опонентам доступ до мас-медійних капіталів ще не означає, що саме ця влада, а не її опоненти, буде в найближчому майбутньому насолоджуватися елітними коньячками. Але поки, судячи з підрахунків, своїми перевагами більше насолоджується усе ж влада: В.Медведчук — 2,2; Ю.Тимошенко — 2,0; В.Ющенко — 1,9; С.Тігіпко—В.Литвин — 1,8; П.Симоненко — 0,8; А.Кінах — 0,8; О.Мороз — 0,5.
Адміністративний політичний капітал
Свого часу один з авторів даної публікації вже робив у «ДТ» докладний аналіз адміністративно-політичного капіталу (стаття «Пентаграма 2002»). Тому не будемо докладно повторюватися, тим більше що все сказане в тій статті актуально і сьогодні.
Єдине, що можна було б додати, — це те, що ціна адміністративного капіталу виборчих кампаній у пострадянському політичному просторі має тенденцію зростати. На це вказують результати і двох останніх українських парламентських кампаній, як за партійними списками, так — і ще більше — по мажоритарних округах. Якщо на минулих виборах НДП, як репрезентант влади, набрала 5% голосів виборців, то на останніх — блок партій влади «За єдину Україну!» подвоїв результат — 11,9%. Кожен третій (33,3%) із переможців кандидат-мажоритарник був тією чи іншою мірою власником адміністративного капіталу. Хоча, за великим рахунком, ККД адмінкапіталу, як і раніше, залишається неймовірно низьким.
Один знайомий біолог, настоючи ялинові шишки на краденому спирті, любив повторювати: «Усі наполегливо настоюють на своєму, а я настоюю на казенному», — доки не отруївся.
Інтимна суть адміністративного капіталу полягає в тому, що він до виборчих кампаній приватної особи залучає або «казенку», або чужі ресурси. А нам, у принципі, майже не відомі випадки, коли люди працюють більш-менш високоефективно на чужі кошти. Показовими в цьому плані є минулі вибори. У них програло дуже багато досить сильних мажоритарників, яких намагалися обрати при зовнішній підтримці. І це аж ніяк не випадково, оскільки ті ж гроші (готівка, зелененькі, новенькі, хрусткі) кандидатом «впорскувалися» не у власну кампанію, а у власну кишеню.
Однак не можна не враховувати приблизно такі можливості прямого і прихованого (симпатії чиновників, їхній же саботаж тощо) впливу претендентів на адмінважелі: С.Тігіпко—В.Литвин — 3,0; В.Ющенко — 2,1; В.Медведчук — 1,8; П.Симоненко — 1,8; Ю.Тимошенко — 1,1; А.Кінах — 0,9; О.Мороз — 0,8.
Політичний капітал міжнародної підтримки
У нашій країні, як і раніше, існує провінційна і сумна традиція перебільшувати і прикрашати все закордонне. Не виняток і оцінка впливу на майбутні президентські вибори в Україні міжнародних політичних капіталів. При цьому, як правило, розглядаються два основні капітали: американський і російський. Вже стало загальним місцем політологічних розмірковувань репетування про те, що американський капітал підтримує і підтримає Ющенка, а російський капітал от-от зробить ставку чи то на Литвина, чи то на Тігіпка.
Нам видається, що в цих розмірковуваннях значною мірою відбувається підміна понять «політичний капітал» і «політичні симпатії». Кожна країна має право симпатизувати тому чи іншому політику іншої країни. І в цьому немає нічого страшного: країни мають право на симпатії так само, як окремі люди.
Тому не можна засуджувати вибір тих же Штатів, яким подобається Віктор Ющенко — добре одягнена людина, котра розмовляє англійською, з американською зовнішністю й американською ж дружиною. Це їхнє право — віддавати йому свої симпатії. Напевно, нам теж сподобався б кандидат в американські президенти, якби в нього дружина була щира українка, він часто з’являвся в Україні і непогано розмовляв українською, — наша преса теж писала б про нього добре, він нам теж подобався б, і ми намагалися б йому морально допомогти.
До речі, бундеси геть зачаровані Юлією Тимошенко. Німці сентиментальні — маленька, тендітна жінка, котра бореться на барикадах, не могла не закохати в себе німецький парламент і німецьких журналістів. Плюс її зовнішність у сполученні з традиційними німецькими цінностями — зворушлива маленька жінка з великим кухлем пива переважує будь-яку негативну риторику. Тепер вона найбільш розкручений серед німців східноєвропейський політик після Путіна.
Однак далеко не завжди політичні симпатії реалізуються і трансформуються в політичний капітал.
З іншого боку, українські власті практично не мають можливостей покласти край подібній трансформації, якщо вона вже почалася. Не можна заборонити американцям доброзичливо писати в Financial Times чи World Street Journal про Ющенка, надавати йому настільки необхідну інтелектуальну допомогу, запрошувати його на престижні зустрічі зі штатівською елітою.
Однак і українська опозиція не може завадити російським мас-медіа по-чорному «мочити» її представників на всіх своїх національних каналах. Те, що витворяє популярний російський телеведучий Михайло Леонтьев (однак на прохання, кажуть, галерейника Гельмана) у своїй передачі з Юлією Тимошенко, може бути приводом для десяти дуелей, сотні джентльменських ляпасів чи хоча б одного доброго стусана, але навряд чи буде розглянуто українським або російським судом.
Тож, безумовно, зарубіжний політичний капітал існує. Безумовно, він існує поки лише в американській чи російській валюті і, безумовно, його вплив переоцінюється як владою, так і опозицією. Ми ж його оцінюємо таким чином: В.Ющенко — 1,1; В.Медведчук — 0,5; С.Тігіпко—В.Литвин — 0,9; Ю.Тимошенко — 1,1; П.Симоненко — 0,9; А.Кінах — 0,5; О.Мороз — 0,5.
Кого вивезе крива Фостера
У цілому необхідно також зазначити, що президентські вибори — досить складний, багатофакторний процес, який не зводиться до варіантів сполучення основних капіталів. Різноманітне походження капіталів, умови функціонування, обмінів найчастіше призводять до їхнього взаємного відштовхування. Для процесу обігу капіталів на президентських виборах, як системи з обмеженими ресурсами, застосовна так звана S-видна крива, або крива Фостера, або логістична крива. Попри купу назв, суть цієї кривої у тому, що вона показує закономірності розвитку систем на обмежених ресурсах.
Стосовно виборчої кампанії це виглядає таким чином: зростання індексу президентства починається не з нульової позначки (по вертикальній осі), а за наявності певного обсягу ресурсів — фінансових, адміністративних, мас-медійних (I етап) за певний проміжок часу (по горизонтальній осі). Потім після набору «критичної маси» вкладених ресурсів відбувається інтенсивне зростання індексу президентства (II етап), після чого зростання сповільнюється і стабілізується на певній позначці (III етап).
Наші розрахунки індексів основних капіталів (Мал.1) указують на те, що кандидати стартують із різних позицій. При цьому в нижній точці кривої перебуває, як ми бачимо, тандем Тігіпко—Литвин і Кінах, а в найверхній — трійка Ющенко—Симоненко—Медведчук.
Урахування того, на якому етапі розвитку кожен із них буде у певний момент виборчої кампанії, дозволить отримати уявлення про те, кому з них, подібно Алісі, «доведеться бігти дедалі швидше, аби залишатися на місці».
Для виходу ж на новий, вищий рівень ефективності необхідно радикально змінювати стратегію, ресурси тощо. Мовою виборчої кампанії це означає, що групи, котрі роблять ставки на певного кандидата, спостерігаючи його ефективність, будуть або шукати нові стратегії, або змінювати кандидата.
Вже сьогодні можна констатувати: проблемою деяких сьогоднішніх лідерів за індексом президентства є те, що за наявності значних обсягів капіталів вони незалежно від того, де знаходяться зараз, можуть стрімко досягти точки інновації; і в перспективі можуть постати перед тяжкою дилемою взяти участь у забігу, «щоб зігрітися» чи прийняти тяжке для них рішення, зробивши «колективну ставку» наявних ресурсів на найуспішнішого конкурента.
Смертельні пари (невеличке доповнення)
Крім усього іншого необхідно врахувати ось що. Коли гіпотетично припустити, що всі кандидати мають приблизно рівні шанси опинитися в другому турі, та найбільш непередбачуваними за результатом будуть конфігурації, у яких стикаються або однорідні політструктури — типовий випадок; або повністю різнорідні — рідкісний випадок.
Ось вони:
Ю.Тимошенко — В.Ющенко
В.Медведчук — Ю.Тимошенко
В.Медведчук — В.Литвин-С.Тігіпко
П.Симоненко — О.Мороз
В.Литвин — А.Кінах
С.Тігіпко — В.Литвин
Резюмуючи, необхідно зазначити, що формат майбутнього майданчика для боротьби за президентську посаду дуже різниться від формату попередніх президентських виборів. Тоді діючому президенту формально протистояла ліва опозиція, а реальний конкурент в особі П.Лазаренка надійно «осів» за межами країни. Сьогодні кандидату, лояльному до правлячої влади, доведеться боротися із нелівою опозицією, що реально претендує на взяття влади в умовах падіння авторитету влади діючої. Сильною стороною опозиційних кандидатів є наявність бригад, викуваних у нерівних боях із правлячою системою. Адміністративно-економічний спосіб мобілізації команд їхніми конкурентами з пропрезидентського табору значно слабший і менш ефективний.
Аналіз ансамблів капіталів, котрий визначає логіку розстановки основних кандидатів на прийдешніх президентських виборах, свідчить про те, що в даний момент на першому фланзі володарям значних обсягів адміністративного, економічного і мас-медійного капіталів протистоять кандидати, спосіб мобілізації виборців яких заснований або на особистій популярності, або на латентних засобах акумуляції ресурсів.
Значна кількісна перевага, створювана обсягами капіталів, котрі сьогоднішні лідери в номінації «кандидат на президентство» можуть мобілізувати порівняно з обділеними чи мінімально наділеними цими ресурсами конкурентами, аж ніяк не є гарантією перемоги перших. Як показали останні українські парламентські вибори, ефективність опозиційної мобілізації має тенденцію зростати. У поєднанні із досить високим рівнем невизначеності ставки однієї з найбільш економічно впливових груп — донецької — це посилює політичну інтригу з визначенням ставок і ефективних гравців.
Бал капіталів лише починається. Він поки сірий і млявий. Пожвавлення вносять хіба що акції протесту і те, що дві найяскравіші постаті — Ю.Тимошенко і В.Ющенка реалізовують дві протилежні стратегії. У першому випадку — політичний темперамент, воля до активної безкомпромісної боротьби з правлячим режимом привабливі для частини українських громадян, розчарованих у нинішній дійсності, обділених, обманутих, витиснутих на узбіччя життя. В другому — В.Ющенко, котрий постійно сумнівається, робить взаємовиключні політичні кроки, актуальний для тієї частини потенційних виборців, які не підуть на барикади, керуючись у повсякденному житті принципом «якось саме собою вийде».
Слід сказати, порівняння індексів особистої популярності вказує на те, що частка «обережних» поки перевищує частку, котра схвалює активну протидію владі. Це пояснюється тим, що, по-перше, левова частка громадян, які активно не сприймають нинішню владу, традиційно орієнтована на лівих лідерів, по-друге, відсоток радикально налаштованих громадян апріорі менше від поміркованих і політично пасивних. Тому, попри раціональну критику професіоналів від поля політики — політологів, соціологів, політоглядачів, конкурентів-політиків доти, доки тактика В.Ющенка буде у фарватері ірраціональних базових стереотипів його потенційних виборців, він матиме домінуючі шанси на успішність. Поки.
Отже, старт.
Підсумовуючи все вищесказане, спробуємо побудувати сумарну таблицю політкапіталів претендентів, де на основі усіх вищенаведених передумов, увівши всі можливі коефіцієнти, ми постаралися зобразити гіпотетичну політичну вагу претендентів на старті.
При цьому ще раз повторимо для спокою всіх зацікавлених осіб: по-перше, усе лише починається; по-друге, наведені гіпотетичні «ваги» аж ніяк не означають, що якби сьогодні відбулися президентські вибори, то їхні учасники посіли б місця у суворій їхній відповідності з таблицею. Дані розрахунки говорять лише про їхню потенційну можливість вийти на подібний варіант за оптимального й ефективного використання всіх наявних на сьогодні ресурсів, а головне — за бажання брати участь у цих воістину пекельних перегонах.