Боляче усвідомлювати, що українські політики так і не навчилися здобувати уроки з історії. Чомусь так виходить, що вони знову й знову повторюють минулі помилки. 1999 року був задуманий, на перший погляд, грандіозний політичний проект під назвою «канівська четвірка». Лідери опозиційних сил, здавалося, керувалися благородною метою — висунути єдиного кандидата від опозиції, який зміг би перемогти кандидата від влади. Але всі заяви були вдалою імітацією тих, хто свідомо пішов на змову з режимом і дозволив Президентові Кучмі продовжити свою владу. Політики «розвели» народ, який очікував змін. Час показав, хто на які дивіденди розраховував і хто їх одержав. Євген Марчук став секретарем РНБО. Комуністи, кажуть, змогли поліпшити фінансове становище. А лідер соціалістів, схоже, задовольнився запевняннями в тому, що його не забудуть у майбутньому.
Після перемоги діючий режим, звісно ж, про чимало своїх обіцянок забув. Нині, схоже, складається аналогічна ситуація — влада намагається розколоти опозицію. І не гидує при цьому нічим. Дивно, що політики, які намагалися весь цей час утриматися на плаву, погоджуються грати в піддавки з владою. Нині, схоже, роль «розводящого» приготовлена лідерові СПУ Олександру Морозу. Хочеться вірити, що він щиро прагне змінити ситуацію в країні. Проте альянс соціалістів із владою здається протиприродним. Він може призвести лише до політичного забуття цієї лівої партії. Яскравий приклад цього — історія з лідером ПСПУ Наталією Вітренко. Це звучить, напевно, образливо, але роль «кишенькової опозиції» виявилася для Наталії Михайлівни останньою. І складно нині повірити в те, що у майбутньому Вітренко без сторонньої допомоги зможе відновити підмочений авторитет і повернути прихильність тих людей, яких вона ввела в оману. Адже її виборці справді вірили, що вона бореться з режимом. Залишається сподіватися, що Олександр Мороз не повторить помилок «канівської четвірки» і своєї колишньої соратниці, оскільки в демократичної опозиції більше об’єднувальних особливостей, ніж роз’єднувальних.
Саме Соціалістична партія нині володіє горезвісним «контрольним пакетом акцій», що наразі блокує демократичний розвиток країни. Якщо напередодні виборів Олександр Мороз відкине власні амбіції, то в демократичних рядах, можливо, вдасться уникнути розколу. Кожному ясно, що переговори, які, за чутками, ведуться між комуністами й соціалістами, ні до чого доброго не приведуть. Невже соціалісти не розуміють натяків Петра Симоненка на те, що СПУ має у відповідь зробити послугу КПУ? Адже не випадково лідери Компартії намагаються за кожної зручної нагоди переконати громадськість у тому, що на попередніх виборах їхня організація підтримувала Мороза. Єдиного кандидата від лівих на президентських виборах не буде. Це зрозуміло навіть людям недосвідченим. Такий союз протиприродний хоча б тому, що у Мороза й Симоненка дуже складна історія особистих взаємовідносин. Соціалісти шукають союзників не в тому таборі. Нинішню владу можна перемогти лише одним шляхом — БЮТ, «Наша Україна» та соціалісти повинні об’єднатися навколо єдиного рейтингового кандидата Віктора Ющенка.
З боку соціалістів цілком наївно обгрунтовувати свою віру в перемогу фальшивими рейтингами з Банкової, що їх штампують політичні провокатори. Аналіз інформаційних програм на каналах, підконтрольних адміністрації Президента, свідчить сам за себе: соціаліст Мороз з’являється в ефірі, коли йдеться про лжеполітичну реформу, а комуніст Симоненко тоді, коли потрібно приклеїти Ющенкові черговий ярлик. Після того, як влада перестане потребувати таких послуг, Симоненко з Морозом зникнуть із новин. Невже це їм не ясно? На що розраховують соціалісти? Що їм могли пообіцяти цього разу? Можливо, посаду президента. А може, спікерство для Олександра Мороза. Тим часом навіть замовлені опитування свідчать, що лівому альянсу (комуністам із соціалістами) навряд чи перемогти на виборах. Мороз, навіть за підтримки КПУ, не зможе набрати кількість голосів, необхідну для перемоги в другому турі. І якщо це всі розуміють, то навіщо соціалістам погоджуватися на явно програшний варіант? Не хочеться вірити, що дії керівників СПУ пояснюються банальними меркантильними інтересами (хоча жодної іншої версії, по логічному розмірковуванні, не залишається).
Парадокс української політики в тому, що лідери деяких опозиційних партій, зокрема й Олександр Мороз, свідомо вплутуються у збиткові справи. Адже результат цих маніпуляцій невтішний — лава запасних у команді Кучми— Медведчука—Януковича. Політик, у якого ще вірить якась частина електорату, — зручна постать для розвалу опозиції. Мороз, чи то з власної волі, чи то через наївність, чи то прагнучи переграти владу, готовий піти на вибори. Але ще стародавні греки говорили, що в одну воду не можна ввійти двічі. Мороз же хоче здійснити третю спробу. Про те, що він планує самостійно брати участь у виборах, свідчить бодай той факт, що емісари соціалістів роз’їхалися по регіонах створювати штаби. І вже нині можна прогнозувати, яке рішення з приводу участі партії у виборах ухвалить з’їзд СПУ.
Тим часом багато пересічних членів Соцпартії були б раді допомогти на виборах Віктору Ющенку. Вони розуміють, що він найбільш рейтинговий опозиційний кандидат. І хоча в такій аргументації є неабияка частка прагматизму, багато хто хоче допомогти Ющенкові ще й для того, щоб наступні парламентські вибори відбувалися за цивілізованими правилами. Однак партійні боси не чують голосів пересічних соціалістів. На жаль, лідери СПУ не хочуть зрозуміти того, що очевидно навіть рядовим партійцям: лише при чесних правилах ведення кампанії, однаковому доступі до ЗМІ можливе змагання ідеологій та програм. Але демократичних парламентських виборів не буде, якщо режимові вдасться роз’єднати опозицію. Президентська ж кампанія буде жорсткою — влада не хоче розлучатися з привілеями, контролем над грошовими потоками й абсолютною владою. Режим боротиметься до останнього.
По-моєму, ілюзій із цього приводу вже не має ніхто. Тому політики, і насамперед Олександр Мороз, мають зробити все, щоб повернути назад запущений режимом механізм з дискредитації опозиції. Лідери СПУ повинні зрозуміти, що в них, як у саперів, немає права на помилку. Якщо ж опозиція не зможе об’єднатися, то її (зокрема й соціаліста Олександра Мороза) очікує безславне майбутнє. У лідерів опозиції ще є час виправити допущені помилки, уникнути нових і в такий спосіб зберегти гідність. Адже у разі перемоги кандидата від влади для цієї опозиції не залишиться значимого місця в політиці.