- Зроби так, щоб найбільше люди любили працю і знання, щоб праця і знання стали єдиним смислом їхнього життя!
- Я міг би зробити й це, - сказав він. - Але чи варто позбавляти людство його історії? Чи варто підміняти одне людство іншим? Чи не буде це те ж саме що стерти це людство з обличчя землі й створити на його місці нове?
- Тоді, господи, зітри нас з обличчя землі й створи заново більш досконалими… або, ще краще, залиш нас і дай нам іти своєю дорогою.
- Серце моє повне жалощів, - повільно сказав Румата. - Я не можу цього зробити.
А. і Б. Стругацькі, "Важко бути богом"
Коли в процесі експерименту з перетворення країни стається збій, експериментатори й скептики шукають аргументи, які б підтверджували їхню правоту. "Воно не працює", - хихикають злостивці, показуючи пальцем на громадянське суспільство, що вибрало, приміром, неправильних членів 3.
"Воно працюватиме, тільки треба підібрати інших людей", - відбивається громадянське суспільство, позбуваючись чергових ілюзій з приводу моральної чистоти і професіоналізму персони, на яку покладалися надії. Принагідно виясняється, що, попри наявність усіх відомих науці детекторів брехні та сучасних способів тестування, єдиною можливістю знайти на роботу достойну людину залишається метод проб і помилок. Жоден детектор не скаже вам, яким стане, невідь-звідки взявшись, кришталево чесний юнак із небагатої родини з пронизливим поглядом через півроку перебування на посаді, пов'язаній із розподілом бюджетних коштів або владними повноваженнями.
Здавалося б, він увібрав із молоком матері й розвивав у собі все життя ненависть до тих, хто паразитує на бюджеті або корумпує чиновників - тобто до злодіїв і олігархів. Але потім несподівано виясняється, що це була не ненависть, а заздрість. Або, у кращому разі, - не жадібність, а марнославство, без підпірки у вигляді знань і навику ставити підлеглим завдання та перевіряти їх виконання, тобто - управляти.
Коли збуваються найгірші передчуття і кандидат-переможець на гранично чесних виборах виявляється, у кращому разі, - непрофесіоналом, з'ясовується, що він недоторканний за законом, оскільки всі так були стурбовані його незалежністю від триклятих олігархів, що єдиною можливістю його прибрати залишається його смерть.
Або, наприклад, маємо молодих медіа-ІТ-бізнесменів, що кинулися на допомогу державі у 2014 р., бо не уявляли собі життя і вільну творчість у вічній Україні Януковича. Їхній шляхетний і безкорисливий вчинок оцінили наші стратегічні партнери й видали гранти на існування. А потім минає два роки - і вони абсолютно прозоро перемагають на бюджетних тендерах, оскільки всі витрати на державні проекти покривають із тих-таки грантів, ніхто з ними конкурувати тому не може, бюджетні гроші в цьому випадку - чистий прибуток.
Звісно, це менше зло, порівняно з часами, коли на таких тендерах крали буквально всі, але це вочевидь не той результат, на який наші партнери розраховували, дивлячись у їхні палаючі очі й слухаючи їхню досить пристойну англійську.
У процесі перетворення країни, який проводять наші закордонні стратегічні партнери з допомогою окремих представників громадянського суспільства, найпроблемнішим місцем є відділ кадрів, або, говорячи сучасною мовою, - HR.
Після численних невдач на цьому фронті партнери намагаються вибудувати таку систему прийняття рішень, коли роль людського фактора буде мінімізована, всі дії - автоматизовані, а сам фактор - перебуватиме під постійним контролем фінансової розвідки та її невід'ємного органу - 3. Найкраще працює останнє, оскільки технічні можливості найбільшої країни у світі дозволяють контролювати все, включно з оплатою дорогого перукаря.
Але на загал ця спроба приречена, оскільки процес управління - не зовсім шахи, місцеві діячі поводяться не як класичні фігури, і кінь (наприклад), що спрямовується твердою рукою гравця на порожню клітинку, чомусь норовить умикнути дорогою пішака. А король взагалі ходить куди хоче, то дискутуючи з гравцями, то починаючи вирішувати свої проблеми за межами дошки.
З усього вищевикладеного - висновок № 1: треба продовжувати шукати чесних професіоналів.
* * *
Час би вже зрозуміти, що, практично, кожне інституційне рішення, спрямоване на зміни, має різні наслідки, які треба розуміти, визнавати й чесно про них говорити. За все, навіть найбільш розпрекрасне, треба платити, а реформи тільки тоді мають стійке майбутнє, коли ми отримуємо більше, ніж втрачаємо. Хай не зразу отримуємо, але в досяжному майбутньому.
Пригадується, свого часу всі були так стурбовані незалежністю суддів від президента, що пропонували їх обирати всенародно і дати їм імунітет від усього, включно з Генпрокуратурою та поганою погодою (не замислюючись, утім, звідки ці судді візьмуть гроші на передвиборну кампанію). Але з імунітетом уже все зрозуміло, суддів стали трясти, як груші (і часто - абсолютно справедливо). Та тут раптом з'ясувалося, що вони знову залежні від президента, чинять різні пакості, і знову треба щось робити.
Скасування депутатської недоторканності - чудова спільна мрія українського народу і виконавчої влади. Різниця лише в тому, що народ хотів би бачити народних обранців через одного у в'язниці, а виконавча влада - під слідством, але на свободі, тихими, дресированими й збіднілими. Друга мета, слід сказати, значно реалістичніша.
Чудова, хоча й сумнівна у воюючій країні ідея децентралізації за польською моделлю місцями перетворюється на феодалізацію, коли на виборах особливо цінних, із земельної точки зору, територіальних громад перемагають представники великих сільгоспкорпорацій. Після чого вони починають плювати з високої вежі на всю іншу владу, за винятком обласного прокурора та начальника місцевої поліції.
І, поки активне громадянське суспільство збирає всіх на рішучий бій із одними олігархами, на землі реальну владу отримують інші. Але в Польщі було ж інакше? Звісно, з тієї простої причини, що в Польщі приватна власність на землю існувала ще при соціалізмі, і вузького прошарку сільгоспбаронів не було в принципі.
Сумнівна, але чудова ідея продавати землю українським громадянам по 200 га повертає нас у ті недалекі часи, коли незаможні студенти під чуйним керівництвом молодої команди мера Києва Леоніда Черновецького масово отримували абсолютно законні 6 соток у межах міста. Після цього всі вони зливалися в одну велику площу й гамузом продавалися іншому громадянинові України. Прокуратура роками потім порпалася в цій схемі, а її автори хоч і під слідством, але відчувають упевненість у завтрашньому дні. Зараз продавати начебто не можна буде, проте здати в оренду років на 200 - запросто.
ProZorro. Прогресивну ідею - взяти за основний критерій на тендері найнижчу ціну - було реалізовано 8 років тому. Правда, через технічну відсталість процедури проходили в конвертах (не тих, про які ви подумали, а в легальних). Але з'явилася нова прикрість. Тендери, особливо на послуги, почали вигравати пройдисвіти без досвіду роботи, які ставили зі стелі низькі суми, а після тендера відвідували реальних претендентів із пропозицією відмовитися від перемоги за невелику винагороду. Поступово, як і зараз, повернулися до кваліфвимог. Ну, а ідея сайту, звісно, свіжа.
Приватизація. Певна річ, більшість ефективних держпідприємств у їхньому нинішньому стані є дійними коровами. Звісно, ефективний власник, за визначенням, не може допустити розкрадання в себе самого й не обдиратиме при цьому населення, якщо це підприємство - не банк. Зрозуміло, його треба продати, і, певна річ, великому західному стратегічному інвесторові.
Інвестора, правда, може налякати той факт, що це підприємство вже закредитоване під зав'язку і переможець довго платитиме борги шанованому Дмитру Васильовичу.
Інвестора також можуть стурбувати численні факти бурхливої діяльності активістів із мегафонами й гранатометами. Той факт, що інвестор у Росії не живе, його гроші зароблені чистим бізнесом, не є перешкодою. Заявити, що будь-яка компанія прямо або опосередковано колись у своїй історії заплатила гроші російському контрагентові, потім ці гроші перетворилися на снаряди й прилетіли на голову української армії, - елементарно. Злі й непатріотичні люди стверджують, правда, що внесок із боку інвестора на зміцнення боєздатності патріотів (але кешем і прямо в руки) претензії може ослабити. Але це, звісно, наклеп.
Якщо іноземний інвестор засумнівається й не прийде - тоді залишається наш рідний вітчизняний капітал, який, правда, значно зубожів, а тому скупий. А після перемоги рідного бізнесу компанії-"прокладки" знімаються з поставки сировини й переставляються на збут готової продукції. Вуаля.
Висновок № 2. Треба шукати чесних професіоналів, які думають про наслідки прийнятих рішень.
* * *
Останнім часом знову популярним стало висловлювання відомого президента-драматурга з приводу того, що краще 5 років потерпіти, ніж 50 років загнивати.
Про всяк випадок зразу варто нагадати, що Україна - це не тільки не Росія, а й не Чехія 1991 р., не Польща - 1989-го, не Ізраїль останніх 60 років, не Грузія 2001-го, не Південна Корея або Північна Корея 80-х минулого століття, і навіть не Румунія, хоча останній приклад максимально близький.
Зокрема й тому, що ми маємо війну не з арабськими бойовиками, а з однією з наддержав, яка поставила собі за мету замінити тут владу або розвалити тут усе до бісової матері, а окремі уламки прийняти у своє гаряче лоно.
Головна проблема в тому, що немає в нас уже п'яти років. Максимум, років два лишилося до того моменту, коли нам доведеться дуже й дуже багато заплатити за рахунками, і не в переносному сенсі, а в прямому. Пік наших зовнішніх виплат припадає саме на 2019 р., коли, за ідеєю, мають відбутися вибори і президента, і парламенту.
Треба поспішати. Реформи треба прискорювати. Заведено вважати, що двигуном реформаторства завжди є активна меншість, оскільки з пасивною більшістю каші не звариш. У нашому випадку, як ми пам'ятаємо, вона є не так двигуном, як соратником наших стратегічних партнерів. Але загальна установка від цього не змінюється - робити треба все швидко, доки баласт суспільства не оговтався.
Активна меншість справді може діяти, наплювавши на пасивну більшість, але тільки до того прекрасного дня, коли настають вибори. Ні, звісно, при диктатурі експеримент може бути тривалим настільки, наскільки стійка диктатура. Але в демократичних країнах, до яких, безумовно, належить Україна, більшість крекчучи йде на дільниці, кидає в урни бюлетені, і дуже швидко з'ясовується, що нічого необоротного немає.
Десь змагаються холодильник із телевізором. У нас телевізор на гру не вийшов, а на боці холодильника виступив теплолічильник. 2:0.
Досягнення "активних меншовиків" розсіюються, як ранковий туман, а самі вони роз'їжджаються світами читати лекції про технологію проведення реформ, з обов'язковими прокльонами на адресу популістів. Не всі, звісно. Окремі займаються тим, що відбиваються від Інтерполу, оскільки після приходу нової влади оголошені в міжнародний розшук.
А все тому, що "тупа, забита й пасивна" більшість, попри всі її недоліки, не заслуговує того, щоб на неї наплювали, повторюючи подумки заклинання: "Потім самі дякуватимуть". Як батьки, котрі визначають за своїх дітей, ким вони мають стати. "Дурненькі ж, життя ще не знають, а права качають. Сказав - буде бухгалтером, значить - бухгалтером". Сказали - зробимо "Нафтогаз" бездефіцитним за ваш рахунок, - сиди й терпи. Так треба, так усі робили, потім подякуєш. Ну не ти, діти подякують. Або внуки.
Взагалі-то, навіть якщо допустити, що всі пропоновані заходи - підвищення податків, тарифів, скорочення держапарату, відкриття ринків - правильні, це все трохи нагадує шулерство. Якщо тільки ми живемо не в Греції, де свого часу настав шведський соціалізм за шведський же рахунок.
Не було в нас соціалізму, а більшість населення жила завжди не шикуючи, середній і малий бізнес не благоденствував, а виживав. І він, бізнес, і пенсіонери, і бюджетники заслужили того, щоб бути не баластом, а партнерами. Реформи можуть стати довгостроково успішними тільки тоді, коли спираються на критичну масу тих, кого реформують, а не тільки на вузький прошарок освічених мрійників.
Якщо ви розумніші й прогресивніші - підіть до цієї втомленої більшості і, для початку, зрозумійте її. Потім поговоріть із нею. Поясніть усі проблеми, і якщо ваші пояснення логічні - вона зрозуміє вас. Тільки чесно, не махлюючи. Вона, більшість, хоч і травмована нашою системою освіти, але на рівні інстинкту зрозуміє. Якщо не зрозуміє - відступіть. Скажіть собі, що ще рано. Скажіть їй, що повернетеся пізніше. Але не ламайте її. Все одно нічого не вийде.
Ну або зверніться до партнерів, щоб вони стерли її, більшість, із обличчя землі й створили досконалішою.
Можливо, комусь і жаль. Але вони не зможуть цього зробити.
Висновок № 3. Треба шукати чесних професіоналів, котрі думають про наслідки своїх рішень, а також уміють чути.
* * *
Нам треба їх знайти.
Для того щоб не залишатися вічним полем для експериментів і не залежати від настрою, доброї волі та планів експериментатора, страждаючи від безсоння перед кожною публікацією меморандуму з МВФ.
Для того, щоб уночі спати, а не дослухатися до шурхоту за дверми Овального кабінету Білого дому.
Для того, щоб не бути з'їденим неврівноваженим сусідом.
Для того, щоб перетворитися з піддослідного кролика на самостійну й живучу тварину, здатну перемогти власних паразитів без застосування хімічних препаратів.
Для того, щоб просто вижити.