День створення нової більшості — так поспішили охрестити 12 травня нинішнього року несосвітенні парламентські оптимісти. День смерті пропрезидентської більшості — поспішають поправити своїх колег стриманіші. Проте й останні, на нашу думку, видають бажане за дійсне. Проте перебіг чергового обговорення «мукачівської справи» й обставин ухвалення відповідної постанови дають привід для деяких висновків. Головний із них: процес політичного розшарування депутатського корпусу, схоже, набув необоротних форм.
Отже, минулої середи вищий законодавчий орган зажадав від силовиків відзвітувати про перебіг розслідування політико-кримінального скандалу, який стався в закарпатському містечку 16 квітня. Ще напередодні стало відомо, що керівники СБУ та МВС з’являтися у Раду наміру не мають. Особливо легко прогнозованою була відмова Миколи Білоконя, котрий не приховував, наскільки його вразив «теплий» прийом, що йому влаштували депутати від «Нашої України» кілька тижнів тому. Припущення виправдалися: доблесну міліцію репрезентував перший заступник міністра Михайло Корнієнко, спецслужбу — заступник голови Ігор Дрижчаний.
Генеральний прокурор Геннадій Васильєв на побачення з парламентаріями прибув. І не лише з почуття солідарності зі своїми недавніми колегами, а й тому, що глава ГПУ конституційно жорсткіше «прив’язаний» до центрального представницького органу й підтримки нардепів бодай із формальної точки зору потребує куди сильніше, ніж добродії генерали. Правда, розраховувати надалі на прихильність досить великої частини депутатського корпусу Геннадію Андрійовичу буде непросто. Бо він звинуватив представників «Нашої України» в фальсифікації бюлетенів, поданих органам прокуратури як речові докази. Крім того, його оцінки подій у Мукачевому були різко відмінні від оцінок недавнього колеги Васильєва за парламентською президією Олександра Зінченка. Чим Васильєв вільно чи мимоволі завдав болючого удару по репутації Олександра Олексійовича. Або, скоріш за все, по своїй. Одна з заяв генерального викликала дружний регіт залу. На очікуване запитання, яким чином можна вберегти країну від рецидиву «мукачівської хвороби», Васильєв відповів запитанням несподіваним: «А хто може сказати, що наступні вибори будуть без політичного підгрунтя?»
Відзначився «перлом» і Корнієнко, котрий усім своїм виглядом демонстрував: єдине його бажання — втекти звідси якомога швидше. Михайло Васильович, коментуючи дії правоохоронних органів під час скандальних виборів, зауважив, що «міліція робила все, що їй притаманне». Зал (де було чимало громадян, які не так давно збагатили свій досвід спілкування з охоронцями громадського порядку) укотре здригнувся від гомеричного реготу. Крім того, генерал повідомив, що охорона бюлетенів не в компетенції його підопічних. Але при цьому не зміг чітко пояснити, чому в такому випадку міліція спочатку все-таки взяла під охорону будинок, де знаходилися бюлетені та протоколи? Чому пізніше охорону було знято? І хто віддав відповідний наказ?
Ігор Дрижчаний тримався упевненіше й поводився обережніше. Спочатку, на радість однієї частини залу, він повідомив, що (за інформацією СБУ) напередодні виборів до Мукачевого прибуло приблизно двісті прибічників Ернеста Нусера. Потім, на радість іншої частини залу, він додав: за тими самими даними, туди ж і водночас прибуло понад двісті прибічників Віктора Балоги. Причетність і тих і інших до скандальних подій перевіряється. Основна думка доповідача зводилася ось до чого — активна участь Служби безпеки в розслідуванні мукачівських подій не вельми доцільна, бо дані питання не в компетенції СБУ.
До таких відповідей і таких оцінок представників караючих і наглядаючих органів депутати, за їхнім власним визнанням, були готові. Інтрига полягала в іншому: чи вдасться Раді ухвалити чітке політичне рішення з цього приводу. Раніше зробити це, як ви пам’ятаєте, не вдалося, і ВР обмежилася малозрозумілими рекомендаціями силовикам, які ті, по суті, зневажили. Заклики до відставки глав МВС і АП необхідна кількість нардепів не підтримала.
Напередодні було зареєстровано відразу кілька проектів «мукачівської постанови». На загальну думку, найбільші шанси на підтримку мали два. Перший (авторства Раїси Богатирьової, Степана Гавриша й Нестора Шуфрича) був, по суті, «клоном» попереднього рішення, затвердженого близько місяця тому. У документі пропонувалося «взяти до відома» звіт силовиків, а також закликати МВС і ГПУ забезпечити «об’єктивне й повне розслідування» (що вони зобов’язані робити й без побажань цілої гілки влади). Другий (підготовлений соціалістом Юрієм Луценко) був жорсткішим. У ньому парламент:
— рекомендував Президенту звільнити з посади голову Закарпатської обладміністрації Івана Різака;
— пропонував міністру внутрішніх справ звільнити керівника Закарпатської міліції Варцабу та його заступника Русина;
— закликав генпрокурора внести протест на рішення Мукачівської тервиборчкомісії, яка переможцем на виборах мера назвала Ернеста Нусера, а також порушити кримінальну справу за фактами фальсифікації виборів у Мукачеві й побиття народних депутатів;
— обіцяв ще раз заслухати силовиків за результатами розслідування подій у Мукачеві 1 червня 2004 року.
За наявними даними, саме на успіх цього проекту найбільше сподівалася «Наша Україна», яка, втім, мала свій, створений Юрієм Оробцом більш радикальний варіант рішення, який рекомендував Президенту зняти з роботи Віктора Медведчука. Тим часом керівники провладних фракцій напередодні розгляду питання, за нашою інформацією, одержали чітку установку — зробити все, щоб Рада підтримала проект Богатирьової—Шуфрича—Гавриша. Для цього було потрібно забезпечити мінімум дві умови. Перша: не дозволити «більшовикам» сваволити, як це було під час голосування проекту конституційної реформи. Друга: цей проект поставити на голосування першим. Пояснимо, у чому суть. Як ми вже відзначали, проектів було кілька. Відповідно до процедури, вони ставляться на голосування в міру надходження — зареєстрований раніше від інших виноситься на суд депутатів першим. Якщо його підтримує так звана проста більшість, то решту проектів уже не розглядають. Першим у сектор реєстрації потрапив проект Луценка, проект «більшості» був у цій своєрідній черзі другим.
Якими могли бути наслідки ухвалення більш-менш жорсткого «мукачівського» рішення? З погляду правового, практично ніякими — у тому, що на рекомендації парламенту не зважатимуть ні Президент, ні Білоконь, ні Васильєв, ніхто не сумнівався. Але політичний підтекст такого кроку був цілком очевидний. По-перше, ще однієї (нехай і невеличкої) моральної перемоги домагалася «Наша Україна». По-друге, схвалення такої постанови було б неможливим без консолідованого голосування всіх чотирьох опозиційних фракцій, відносини між якими останнім часом украй зіпсувалися. Їхня, нехай і ситуативна, єдність зміцнювала позиції супротивників режиму й ослаблювала позиції Медведчука. По-третє, хоч якою коректною виглядала б форма документа, по суті своїй це був виклик трьом апологетам сьогоднішньої влади — Леоніду Кучмі, Віктору Медведчуку й Віктору Януковичу. Якби під цим викликом підписалася більшість депутатського корпусу, це означало б: влада більш не має ні формального, ні морального права говорити, що в парламенті вона спирається на більшість.
Яким чином можна було б домогтися позитивного голосування? Для початку лідери чотирьох опозиційних фракцій повинні були знайти точки дотику. Несподівано для багатьох готовність підтримати луценківську постанову висловили комуністи (котрі, як і «нашоукраїнці», підготували власний проект). Як стало відомо, у КПУ вирішили, що демонстрування зубів піде тільки на користь партії, чию репутацію в очах виборців останнім часом дещо підмочили нав’язливі натяки на її співробітництво з владою.
Проте головне завдання супротивників режиму полягало в тому, щоб умовити тих, хто не належав до опозиції, але з тих чи інших міркувань міг би підтримати таку постанову. Мотиви могли бути найрізноманітніші. Готовність продемонструвати неспроможність пропрезидентської більшості, щоб мати можливість переглянути кадрові домовленості, досягнуті під час створення провладної коаліції. Нелюбов до Медведчука й хороша нагода підірвати його всесилля. Небажання лити воду на млин кандидата в президенти Януковича й хороша нагода підняти свою ціну в очах Президента. Небажання сваритися з Віктором Ющенком (який цілком може виявитися наступним главою держави) і хороша нагода продемонструвати йому свою готовність допомогти. Бажання домогтися від лідера «Нашої України» невеличких поступок у недалекому майбутньому та серйозних дивідендів у далекому. Нагромадження втоми від багаторічної рабської покори.
Точки прикладання сил були очевидні — позафракційні, частина «регіоналів», не пов’язаних «родинними» узами з Донбасом. А ще — перспективний «Центр» і скривджена списанням у «безперспективні» НДП. Необхідні переговори було проведено, і (за наявними даними) переговорники від «НУ», усупереч сформованій традиції, не лише давали певні обіцянки, а й надавали певні гарантії. Якщо ця інформація відповідає дійсності, факт, погодьтеся, вельми примітний.
Обнадіювати організаторів операції мали дві обставини. Перша — буквально напередодні голосування представники «Центру», котрі входили до складу більшості, на «міжсобойчику» прийняли принципове рішення про вихід із пропрезиденстської коаліції. Друга — ряд депутатів-«регіоналів» висловив готовність підтримати опозицію, навіть знаючи про те, що розплатою за це буде вигнання їх із фракції. (Так і сталося — «розкольників» Димінського, Насалика й Ратушняка вчора «відрахували» з «Регіонів України»).
Багато чого залежало від позиції спікера. У результаті Володимир Михайлович, як звичайно, зіграв і вашим, і нашим. Не без його участі проект Луценка поступився своєю чергою проекту Богатирьової, Гавриша й Шуфрича. Формальний привід — порушення у процесі реєстрації. Але не без зусиль того ж таки Литвина опозиція усе-таки святкувала локальну перемогу. Варіант «більшості» було поставлено на голосування першим, але, за порадою Турчинова й зі схвалення Литвина, його голосували не в цілому, а лише «за основу». Для непосвячених у процедурні тонкощі роз’яснимо: таке формулювання дозволяло вносити в схвалений текст доповнення, узяті з інших проектів. Цей хід дав змогу й голові ВР, і деяким членам більшості бодай із формальної точки зору зберегти обличчя в очах Президента. Сказали поставити «більшовицький» проект першим? Поставили. Сказали його підтримати? Підтримали — 229 голосів «за». А щодо доповнень розмови не було.
У результаті в «комплементарний» текст Шуфрича практично безболісно вмонтували концептуальні пропозиції Луценка, перелічені нами вище. Кожну з них ставили на голосування окремо, і за кожну було віддано (за особистої участі «Центру» й НДП) від 238 до 242 голосів. Опозиція, вловивши настрій залу, спробувала «збагатити» покалічену «більшовицьку» постанову пунктом із проекту Юрія Оробця — тим самим, де Кучмі рекомендувалося звільнити Медведчука. Глибинний страх виявився сильніший від шаленої радості — для ухвалення рішення не вистачило 14 голосів. І тут із парламентських кущів вивезли рояль. Комуніст Іван Мигович (між іншим, закарпатець), автор одного з проектів, зажадав врахувати і його позицію і запропонував поставити на голосування положення, яке містилося в запропонованому ним варіанті:
«Йдеться про те, аби звернутися до Президента дати належну політичну та правову оцінку зростаючому дестабілізуючому впливу окремих посадових осіб адміністрації, котру очолює Медведчук. І я не розумію, хто тут цього боїться!».
Литвин висловився проти: мовляв, щось подібне вже щойно ставилося на голосування. Мигович наполягав, стверджуючи, що його текст принципово відрізняється від тексту Оробця. Комуністи підтримали колегу — для них було принципово важливо публічно відмитися від обвинувачень у політичних зв’язках із керівником АП. Після недовгих міркувань спікер (відчуваючи майбутню грозу) знову примудрився проскочити між краплями зливи, що наближається, — пропозицію Миговича поставили на голосування, але при цьому згадку про Медведчука вилучили. 238 нардепів із полегшенням і з задоволенням натиснули на відповідні кнопки. Стільки ж парламентаріїв підтримали постанову в цілому.
При вивченні тексту модернізованої постанови було особливо забавно читати канонічну «преамбулу», де рекомендувалося не робити різких рухів, кваплячись із поспішними обвинуваченнями...
Різкі рухи мали місце, і вони були прогнозовані. «Мукачівська справа» стала лише інформаційним приводом для здійснення кроків, що давно назріли. «Регіони» позбавилися від «іновірців». «Центр» продовжує приростати багнетами, а його представники спромоглися публічно оголосити про намір вийти з більшості. Гавриш заявив про необхідність «переформатувати» більшість, яка до 1 червня — чергової дати «мукачівських слухань» — обіцяє ще порідшати.