"Я ніколи не акцентував уваги на якихось стратегіях тієї боротьби, яка ведеться в Донецьку й Луганську. У кожному разі ніхто не робитиме під свято якихось поспішних (дій). Усе робиться за затвердженим президентом планом, тим планом, який виконується".
Валерій Гелетей,
21 серпня 2014 р.
Подвиг і трагедія боротьби на Південному фронті і прориву з Іловайська посідають особливе місце в історії російсько-української війни. Масштабне вторгнення російських військ проявило нашу силу і наші слабкості. Силу духу, відданість обов'язку солдатів, офіцерів і генералів, які залишилися на передовій до кінця, і недоліки системи управління бойовими діями, безвідповідальність і некомпетентність конкретних посадовців. На жаль, подвиг і трагедію Іловайська намагаються перетворити на передвиборну політичну п'єсу, заграти і забалакати.
Щоб відокремити факти від наносного політичного лушпиння, було проведено власне незалежне розслідування. Боротьба в секторі "Д" і секторі "Б" повинна стати уроком, який допоможе зробити правильні висновки для посилення обороноздатності України. Тут насамперед суспільство і армія повинні чітко визначити успіхи й помилки в алгоритмі дій. Тут необхідно поіменно встановити всіх героїв і відзначити всіх гідних того. Бо російські танки і артилерію в цій війні вся світова дипломатія зупинити не змогла. Вторгнення зупинили українські воїни - і найвищою ціною. Україна повинна дізнатися про цю ціну.
Ціна Іловайська
Залишається незрозумілим, з якої причини керівництво України ухвалило рішення засекретити точний поіменний список загиблих воїнів. Окрім політичних ігрищ, іншого пояснення придумати не можна. Вважаю це крайньою формою цинізму і неповаги до пам'яті загиблих. Точно такою ж неповагою з боку держави є неувага до живих героїв - більшість учасників боїв не представлено до нагород. Але ж якби не їхні подвиг і самопожертва, то ніяких Мінських переговорів не було б узагалі - Путін ніколи б не вів переговорів з переможеними, він би просто диктував умови. Україна стала впливовим суб'єктом міжнародної дипломатії завдяки потрясаючій стійкості й мужності своїх захисників.
Спільно з представниками українського командування, командирами частин і підрозділів було проведено власний аналіз і підрахунок втрат при прориві українських військ з оточення під Іловайськом 29 серпня.
За час запеклих боїв при взятті Іловайська - з 10 серпня до моменту російського вторгнення 24 серпня - бойові втрати наших військ зі складу Міноборони, Нацгвардії, МВС і загону "Правого сектора" становили до 40 бійців загиблими, один військовослужбовець потрапив у полон. Склад угруповання змінювався і не був постійним. У період з 24 по 28 серпня до іловайського угруповання приєдналися війська сектора "Д", що хаотично відходили з прикордонного району. На прорив з "котла" 29 серпня виступило дві колони, загальна чисельність яких становила за мінімальною оцінкою 970 осіб, за максимальною - до 1100 осіб. Точний підрахунок був неможливий, бо до самого моменту прориву підходили окремі групи військовослужбовців з сектора "Б", які приєднувалися до двох колон. Відомий точний склад бойової техніки, зосередженої в авангарді і в ар'єргарді груп прориву. На озброєнні цих військ було 7 танків (у тому числі трофейний російський Т-72Б3), 22 БМП, 6 тягачів МТЛБ, 3 БТР, 7 протитанкових гармат "Рапіра", 6 мінометів, а також не менше ніж 120 одиниць автотранспорту. Під час прориву майже всю цю техніку було втрачено в бою. Також втрачено значну кількість пошкодженої в боях бойової техніки, яку було неможливо евакуювати в умовах оточення.
На даний момент встановлено, що в результаті прориву, а також після звільнення з полону додому повернулися живими 647 українських воїнів зі складу сил, що виходили з Іловайська. Окремі військовослужбовці самостійно виходять на контрольовану українськими військами територію до цього часу.
Значна кількість наших бійців потрапила в полон і досі перебуває в ув'язненні. Відомо, що тільки зі складу батальйону "Донбас" у полоні утримують 97 осіб. За оцінкою громадського Центру обміну військовополоненими при Дніпропетровській облдержадміністрації, загальна чисельність полонених на даний момент - 600 осіб. Але це полонені, які були захоплені на всіх ділянках фронту. А скільки з них потрапили в полон саме під Іловайськом? Точно встановити зараз не можна, але очевидно - від 150 осіб за мінімальними оцінками, до 300 - за максимальними.
Офіційно міністр оборони Валерій Гелетей заявив, що під Іловайськом загинуло 108 бійців. Але неофіційно, за даними DT.UA, достовірна цифра загиблих під час прориву, виходу з оточення, померлих від ран у госпіталях, а також убитих у полонені українських військовослужбовців становить не менше ніж 200 осіб, а за максимальними оцінками число жертв може досягати 250 осіб.
Невпізнаними на цей час залишаються 104 тіла. Деякі з них ідентифіковані як українські воїни і поховані як тимчасово не встановлені за іменами. Всі інші перебувають у моргах Запоріжжя і Дніпропетровська. Однак не всі невідомі в моргах можуть бути українськими бійцями, і значна частина з них абсолютно точно є жертвами не Іловайська, а інших ділянок Південного фронту.
Тому скласти стовідсоткову картину втрат поки що неможливо. У штабі оперативного командування "Південь" - секторі "Б" під керівництвом генерал-лейтенанта Р.Хомчака працює група офіцерів, яка збирає і аналізує всю інформацію про загиблих і про учасників боїв у секторах "Д" і "Б".
Хто винен у появі Іловайського "котла"?
Верховний головнокомандувач Петро Порошенко заявив про розформування 51-ї механізованої бригади, яка воювала в основному в секторах "Д" і "Б". Причина - за невиконання наказів. Головний військовий прокурор Анатолій Матіос заявив, що причиною поразки на фронті та оточення під Іловайськом стало дезертирство 5-го батальйону територіальної оборони "Прикарпаття", через що нібито свої позиції почали залишати й інші частини. Але, перш ніж дати оцінку діям 51-ї бригади і 5-го батальйону, оцінимо ситуацію з військової точки зору.
Чи була можливість у військ сектора "Д" зупинити атаку чотирьох російських повновагих батальйонно-тактичних груп? Чи був 5-й батальйон територіальної оборони "Прикарпаття", що складався з приблизно 300 військовослужбовців, мобілізованих і оснащених тільки легким піхотним озброєнням, здатний відбити атаку повнокомплектних бронетанкових частин РФ? Очевидно - ні. Будучи розтягнутими на блок-постах, наші слабкі підрозділи не могли скласти угруповання, спроможне забезпечити бодай мінімальну щільність і стійкість оборони, не могли виділити зі свого складу ударні групи для ведення маневрених бойових дій.
Однак чи були спроможні війська сектора "Д" у разі грамотної оцінки ситуації вести ефективні бойові дії проти агресора і завдавати йому втрат? Безперечно, так. Для цього було необхідно вчасно відвести їх на рубіж, де вони могли б зайняти нові позиції, зберегти свої тилові комунікації, перегрупуватися і вести маневрені бойові дії.
Чи можна було уникнути оточення в Іловайську і врятувати оточені війська? Безперечно, так. Для цього було необхідно вчасно віддати наказ виходити з оточення і займати вигідний рубіж оборони.
Тому є чотири ключові запитання, на які має дати відповідь слідство:
1. Коли командування сектора "Д" отримало достовірну інформацію про масове російське вторгнення? Коли командування сектора "Д" передало цю інформацію керівництву України, командувачу антитерористичної операції і міністру оборони?
2. Яких заходів було вжито командуванням АТО після отримання інформації? Іншими словами - чи було здійснено перекидання резервів на небезпечний напрямок? Чи планувався відхід наших військ від кордону і з-під Іловайська з метою уникнути оточення? Чи розгортався тиловий рубіж оборони?
3. Чи мали можливість командувачі секторів "Б" і "Д" ухвалювати самостійні тактичні рішення відповідно до обстановки, які накази вони отримували?
4. Який був рівень боєздатності військ у секторі "Д", які причини самовільного залишення позицій? Чи здійснювалося оперативне планування бойових операцій командуванням АТО з урахуванням реальних бойових можливостей військ?
Ключовим джерелом інформації про обстановку тут є свідчення командувача військ сектора "Д" генерал-лейтенанта Петра Литвина і співробітників його штабу. Оскільки саме відхід частин прикриття державного кордону дозволив російським військам оточити угруповання під Іловайськом. Автор статті познайомився з Литвином у день передачі йому під командування сектора "Д" на командному пункті 72-ї механізованої бригади поблизу села Сонячне - це було 23 липня. Литвин як командир 8-го армійського корпусу прибув зі своїм штабом на цей КП, оскільки до цього моменту сектором командував командир 72-ї бригади полковник Андрій Грищенко.
DT.UA вдалося отримати ексклюзивний коментар Петра Литвина щодо тих подій і почути відповіді на чотири ключові запитання:
"Інформацію про загрозливе скупчення російських бронетанкових і механізованих частин на кордоні з Україною ми отримували і передавали командуванню АТО регулярно. Також щодня повідомлялося про постійні артилерійські обстріли наших позицій з території Росії. Це було з першого дня, коли я прийняв на себе командування сектором. Про загрозливу обстановку у прикордонному районі, про стан наших військ доповіді йшли щодня, у чому ви самі могли переконатися під час нашого спілкування на командному пункті. 23 липня ви написали статтю "Криза в секторі "Д", де досить точно виклали складну обстановку, і потім так само об'єктивно висвітлювали ситуацію і надалі. Чесно кажучи, я думав, що наші доповіді і суспільний резонанс дозволять привернути увагу до проблеми, і рішення будуть ухвалюватися з урахуванням реальної ситуації.
Російські підрозділи, починаючи з середини серпня, перекидалися на територію України і брали активну участь у бойових діях проти українських військ. Інформацію про масштабне російське вторгнення в районі Амвросіївки, у результаті якого сталося оточення наших військ під Іловайськом, було отримано з Державної прикордонної служби та наших джерел 23 серпня, напередодні Дня незалежності. Приблизно о 14.30 ми доповіли про перехід російськими частинами державного кордону та їх просування в напрямку Амвросіївки. Далі протягом дня такі доповіді передавалися неодноразово. Ці дані повністю підтверджувалися інформацією від Державної прикордонної служби. Також інформація надходила й від окремих груп спецпідрозділів, які знаходилися поблизу наших кордонів.
На чергову доповідь у штаб АТО про пересування російської техніки начальник штабу АТО генерал-майор Назаров коротко відповів: "Це все херня. Ми це вже проходили. Тримайтеся". І повісив трубку.
Увечері 23 серпня я був викликаний на зв'язок (через Головний командний центр Генштабу) із начальником Генерального штабу. Оскільки він у цей момент знаходився в кабінеті міністра оборони України, мене з'єднали з міністром.
Міністр заслухав інформацію і передав трубку командувачу АТО, начальнику Генерального штабу Віктору Муженку. Вислухавши мою доповідь про російський наступ і про обстановку в секторі, він відповів: "При зміні обстановки доповідайте встановленим порядком". І все.
На шляху російського вторгнення я розгорнув свій єдиний резерв для спостереження та коригування вогню - кілька розвідгруп 3-го полку спеціального призначення. Вранці 24 серпня для особистого підтвердження та перевірки інформації на трасу в районі Амвросіївка-Кутейникове виїхав начальник штабу сектора "Д" полковник Ромигайло. Полковник знаходився в "зеленці" поблизу дороги, коли повз нього, в десяти метрах, углиб нашої території проїхала велика колона однієї з батальйонно-тактичних груп РФ. Прямо звідти Ромигайло зателефонував начальнику Генерального штабу і доповів, що спостерігає своїми очима наступ великих бронетанкових частин РФ у тил наших позицій. У відповідь генерал Муженко сказав: "...Це лише демонстративні дії".
Перебуваючи в районі Кутейникового, ми постійно піддавалися обстрілам артилерією противника, а 21 серпня на наш командний пункт був здійснений масовий наліт із систем реактивного залпового вогню "Ураган". При цьому загинуло 5 військовослужбовців, отримали поранення 12 військовослужбовців, а частину техніки було виведено з ладу.
На момент вторгнення,
23 серпня, виконуючи завдання прикриття більш як 150 кілометрів державного кордону, на папері я мав у своєму розпорядженні такі сили... Якщо судити за чисельністю, а не за назвою, це були невеликі зведені роти 28-ї, 93-ї та 51-ї механізованої бригад, 3 зведені артилерійські батареї, 5-й батальйон територіальної оборони "Прикарпаття", допоміжна зведена рота 2-го батальйону територіальної оборони Рівненської області, шість неповних розвідгруп 3-го полку спецназ і група управління чисельністю 60 осіб. На висоті Саур-Могила діяла група розвідників, підпорядкованих командуванню АТО. Загальна чисельність усіх цих підрозділів не перевищувала 650 військовослужбовців. Відповідно до бойових завдань і розпоряджень командування штабу АТО, підрозділи були розсіяні на широкому фронті і не могли надати один одному вогневої підтримки та взаємодії.
У мене як командира сектора не було тактичної самостійності в діях. Накази командування АТО визначали не тільки координати розташування тих чи інших блок-постів, а навіть чисельність підрозділів, які мали їх займати.
Після початку вторгнення та загрози охоплення наших військ із флангів почався відхід наших підрозділів - він відбувався без наказу. Ще 23 серпня почали відхід підрозділи 28-ї механізованої бригади і батальйон "Прикарпаття". Рота 93-ї бригади так і не прибула в район згідно з приписом і почала відхід
24 серпня. Тоді ж почали несанкціонований відхід підрозділи 51-ї бригади.
Вдень 24 серпня повну керованість у секторі зберегли тільки артилерійські батареї 26-ї артилерійської бригади і мій штаб, які вийшли тільки за наказом, залишившись без будь-якого прикриття наземних частин. А о 20.30 ми одержали директиву зі штабу АТО про ліквідацію сектора "Д" до 24.00 і передачу всіх військ, що залишилися, сектору "Б". Усе це було виконано відповідно до директиви.
Головною проблемою у відбитті російського вторгнення стало те, що ще задовго до російського наступу противник використав недостатність наших сил у прикордонному районі і спрямував у наш тил велику кількість диверсійно-розвідувальних груп, які вели активні бойові дії, забезпечували противника точною інформацією про нашу дислокацію, нападали на колони постачання, блок-пости і вступали в бій з нашими підрозділами. Найбільша активність противника відзначалася у прикордонних районах сектора "Д" і місці базування передового командного пункту в Кутейниковому. При цьому наші частини тривалий час проводили операції в умовах постійних ударів з двох сторін: як з території Росії, так і з боку населених пунктів, підконтрольних сепаратистам.
У нас не було ні сил, ні засобів для забезпечення охорони навіть великих вузлів комунікацій, не кажучи вже про створення оборонних рубежів та ударних угруповань. Підрозділи прикриття були виснажені постійними боями та артобстрілами переважаючих військ противника.
Я не думаю, що основною причиною трагічних подій, що сталися, був тільки відхід без наказу батальйону "Прикарпаття" і підрозділів 51-ї механізованої бригади. Однак дії кожного командира і офіцера в секторі мають отримати правову оцінку. Про справжні причини стане ясно після розслідування військовою прокуратурою.
Я і мої офіцери дали показання військовій прокуратурі, де виклали ці факти в рамках розслідування кримінальної справи щодо сектора "Д".
Вся інформація, яку я вам повідомив, зафіксована в журналі бойових дій сектора "Д", який також долучено до матеріалів кримінальної справи.
Рано чи пізно вся правда про Іловайську трагедію стане відома.
З показань генерала Литвина можна зробити чіткі висновки - бойові дії на Південному фронті в зоні секторів "Б", "Д" та "М", і конкретно наступальна операція в районі Іловайська, відбувалися без наявності достатніх сил, без боєготових оперативних резервів. Попри наявність розвідувальної інформації про російський наступ, командування АТО не вжило жодних заходів реагування. Вочевидь, тут далася взнаки повна відсутність єдиного аналітичного апарату розвідслужб України та відсутність координаційного центру - комітету з розвідки. Очевидними є дуже грубі прорахунки військового управління, пряме ігнорування командуванням АТО бойових статутів та основ тактики. Була повністю скута ініціатива командирів, що не дозволяло реагувати на зміну оперативної обстановки. У результаті тривалий час українські війська в секторах "Б" і "Д" діяли у винятково несприятливій тактичній обстановці, що призвело до нестійкості, а подекуди й до повної неможливості ведення оборонних операцій.
22 серпня я був під Іловайськом на командному пункті сектора "Б" й особисто переконався, що комунікації військ украй уразливі, тому що населені пункти і дороги українськими військами не контролювалися, а прохід кожної колони, в умовах постійних нападів диверсійних груп, перетворювався на небезпечну бойову операцію. Дороги, які не охоронялися, можна було легко перерізати. Під Іловайськом наші війська наступати не могли - були вимушені самі постійно відбивати атаки противника із застосуванням бронетехніки і значних сил артилерії - кожні 10 хвилин тривав обстріл наших позицій реактивними системами залпового вогню.
Ці помилки неправильно пояснювати тільки браком ресурсів, відомими проблемами з руйнуванням армії при Януковичі, кризою, низьким рівнем підготовки та оснащення. Ці проблеми були зобов'язані враховувати ті, хто віддавав наказ наступати.
З огляду на критичну обстановку, навряд чи було доцільно тримати кілька свіжих підрозділів для параду в Києві на День незалежності. Парад - це абсолютно правильне й потрібне під час війни рішення, але, вочевидь, провести його можна було частинами, які перебували на ротації або формуванні.
І геть безглуздим видається перебування на параді всього військового керівництва. Коли Віктор Муженко приймав парад і зірку генерал-полковника, а Валерій Гелетей - орден, вони знали про численні доповіді про вторгнення російських військ. Так спокійно можуть поводитися люди, в яких або все йде за планом, або вони абсолютно не розуміють, наскільки серйозною була обстановка.
Хто віддав наказ?
Подробиці ухвалення стратегічного рішення ми з'ясували в учасників наради в президента України з питань військового планування, яка відбулася в середині серпня напередодні наступу на Іловайськ і на якій було присутнє широке коло державних діячів.
Верховний головнокомандувач Петро Порошенко поставив масштабні цілі наступальних операцій, які мали проходити одночасно на чотирьох стратегічних напрямках. Міністерство оборони і Генштаб підтримали їх. Однак інші учасники наради висловили сумнів у реалістичності цих операцій. У результаті було ухвалено половинчасте рішення - верховний головнокомандувач наказав обмежитися обороною по всій лінії фронту. Але наступ на Іловайськ - провести обов'язково.
На нараді голова ВР Олександр Турчинов звернув увагу військового керівництва на те, що для наступу в районі Іловайська потрібні значні резерви, здатні надійно утримувати райони Амвросіївки та Саур-Могили. Військові лідери запевнили, що розуміють важливість і значення оборони прикордонного з Росією сектора "Д".
Наступ почався 10 серпня згідно з наказом командування АТО, і одночасно почалися атаки в районі Ясинуватої для завершення оточення навколо Донецька. Первісне завдання полягало в обході Іловайська зі Сходу і виході в район Зугрес-Харцизька. Його було поставлено на нараді командування сектора "Б" і командирів батальйонів МВС і Нацгвардії 8 серпня. Побоювання щодо нестачі сил для проведення операції були висловлені відразу, однак усі командири розуміли важливість операції зі звільнення Донецька і розраховували на прибуття резервів на посилення вже після початку операції.
Та 12 серпня стало ясно - ударне угруповання, яке ніколи не перевищувало 700 осіб, не зможе самостійно пробити дорогу на Зугрес. Противник почав підтягувати резерви, бронетехніку, артилерію, і опір набрав запеклого характеру. Українські війська не мали чисельної переваги над противником. Потужний артилерійський вогонь і контратаки унеможливлювали подальше просування. Тому командування АТО вирішило скоригувати план - армія охопила Іловайськ із західного і східного напрямків і зробила спробу штурмувати місто разом із частинами МВС і Нацгвардії. Загроза оточення була очевидна більшості офіцерів і командуванню сектора "Б". Інформували про обстановку й загрози командування АТО. Війська виконували завдання, розуміючи складність обстановки і сподівалися на своєчасний підхід резервів у разі небезпеки.
Російські війська були змушені провести наступальну операцію проти Іловайського угруповання саме тому, що війська сектора "Б" завдавали важких втрат загонам російських найманців. Із цією проблемою найманці не могли впоратися самостійно, і загроза виходу українських військ на комунікації противника була цілком реальною. Російський наступ - визнання ефективності бойових дій у районі Іловайська в ході наступу. Попри важкі позиційні бої, противник не зміг стримати натиску наших підрозділів самостійно, і російське командування було вимушене застосувати масоване вторгнення переважаючих сил регулярної армії.
Російські атаки на Іловайське угруповання 24-25 серпня в боях у районі селища Агрономічне були успішно відбиті. Російське вторгнення було зупинено.
Факт російського вторгнення і кількість військ, які взяли участь в операції зі знищення оточених українських військ, були очевидні після захоплення полонених зі зведених батальйонно-тактичних груп 98-ї,
106-ї повітрянодесантних дивізій, 31-ї десантно-штурмової та 8-ї мотострілецьких бригад Російської Федерації.
Однак українське командування чомусь продовжувало недооцінювати загрозу, попри володіння всією інформацією. Резерви, спрямовані для деблокади, були недостатні. Операція з деблокування фактично не планувалася. Якби масштаб загрози дістав оперативну оцінку, вивести війська і техніку з-під Іловайська можна було б без серйозних втрат. 24 і 25 серпня, як і раніше, були відкритими кілька путівців, і Іловайському угрупованню доставили деякі критично важливі предмети постачання. Оскільки противник вів ефективну контрбатарейну боротьбу, 24 і 25 серпня з "котла" було успішно виведено основну частину української артилерії. Але рішення про відвід основної групи військ не було ухвалено. Командування АТО дало наказ: "Триматися!".
27 серпня кільце блокади замкнулося. Без постачання води та боєприпасів опір не міг тривати довго. Противник постійно атакував, і російська важка артилерія завдавала методичних ударів, поступово виводячи з ладу бойову техніку й транспорт.
Противник зайняв Старобешеве, і до найближчих українських позицій у Роздільній було понад 30 кілометрів. У разі повного знищення транспорту та бойової техніки, виснаження запасів води та боєприпасів, вирватися з "котла" було б уже неможливо.
Утримувати "котел" під вогнем набагато переважаючих сил свіжої російської регулярної армії теж було неможливо.
На зустрічі представників громадськості з верховним головнокомандувачем 27 серпня я пропонував, з огляду на зосередження великих сил російських військ і наявність зручних оборонних позицій, які вони займали й зміцнювали вже третю добу, використати резерви, що підходили, для забезпечення допоміжних ударів назустріч оточеним військам. Українські війська були скуті атаками противника на інших ділянках надмірно розтягнутого фронту, і резерви на допомогу оточеним прибути не могли. Здавалося неймовірним, щоб ми за кілька днів змогли сколотити ударне угруповання, розтрощити російські війська й відновити комунікації. Місцевість там сприятлива для оборони. Я просив Петра Олексійовича дати наказ про негайний вихід угруповання. Однак верховний головнокомандувач сказав, що військове командування ухвалило інше рішення - сили для деблокади зібрано, найближчими годинами коридор буде пробито. Коли я приїхав додому після зустрічі з Порошенком, мені зателефонували з фронту й повідомили, що поки я був на зустрічі, єдиний резерв у цьому районі - зведена ротно-тактична група 92-ї механізованої бригади була розбита в бою переважаючими силами російських військ у районі Старобешевого.
Сил для деблокування не було. Але наказ на прорив так і не прозвучав.
Такого наказу командування АТО не наважилося віддати. Мабуть, остерігаючись узяти на себе якусь відповідальність за долю оточених частин. Був один наказ: "Триматися!".
Сьогодні міністр оборони Валерій Гелетей і начальник Генштабу Віктор Муженко пояснюють свої рішення тим, що вже озвучив президент Порошенко: "Резерви спізнилися на три дні".
Це видається дивним і наївним твердженням. Через три дні на Південний фронт справді прибула батальйонно-тактична група 95-ї аеромобільної бригади. Але чи могла одна ця БТГр, хай навіть посилена необстріляними частинами 1-ї бригади оперативного призначення Нацгвардії (що дорівнювала за особовим складом одному посиленому батальйону, але без важкої бронетехніки й самохідної артилерії), пробити оборону великого угруповання російських військ, що мала, як мінімум, подвійну кількісну перевагу в живій силі та артилерії? До того ж посиленої численними допоміжними загонами найманців. Чи можна було прорубати коридор за один день, чи це перетворилося б на тяжку багатоденну операцію? І чи була можливість зберегти боєздатність оточеного Іловайського угруповання ще три доби і, можливо, невизначений час у ході подальших боїв із деблокування? Доля роти 92-ї бригади свідчить, що розгром російських військ потребував не просто зосередження достатніх сил і засобів, а й ретельної розвідки та оперативного планування. Причому російська артилерія завдавала масованих ударів по районах зосередження українських військ - як у кільці, так і за його межами. Тому стверджувати, що, мовляв, резерви прийдуть через три дні і станеться диво, і підготовлена російська оборона розвалиться - знущання над здоровим глуздом, ігнорування фактів та реальної обстановки. В сучасній повномасштабній війні шапкозакидательське ставлення до противника, як показують трагічні уроки, дуже дорого коштує. І військове керівництво зобов'язане відповідати за такі глибокі прорахунки в оцінці ситуації.
Переговори українського й російського президентів, обіцянки "зеленого" коридору для виходу військ стали, по суті, димовою завісою, - під маскою миротворчих зусиль російські війська просто цинічно готувалися до знищення наших військ і не припиняли обстрілів. Переговори дали тільки один негативний ефект: російські війська розгорнули три рубежі оборони на можливих напрямках прориву.
Приблизно такий самий аналіз передавало в Генштаб командування сектора "Б". Після інформації про розгром роти 92-ї бригади командувач військ сектора "Б" генерал Хомчак прийняв самостійне рішення - іти на прорив. Хомчак заявив, що він краще бачить обстановку на місці, і прорив необхідний. Російське командування запропонувало Хомчаку здати зброю угруповання і здатися в полон, гарантуючи безпечну евакуацію на російську територію та подальшу видачу Україні. Це означало повну капітуляцію всієї Іловайської групи. Однак на військовій нараді з командирами частин прийняли одностайне рішення - українська армія зброю не здасть, і прориватимуться всі разом у всеозброєнні. Рішення на прорив 29 серпня було доведене командуванню АТО. Всупереч наказу командування АТО, всю відповідальність за свої дії Хомчак узяв на себе.
Прорив не був підтриманий зустрічними атаками українських військ. Операція була підтримана вильотом українських бойових літаків, які провели відважний штурмовий удар по російських позиціях, і вогнем кількох артилерійських батарей ззовні кільця оточення.
Ніхто не здригнувся. Командири сподівалися на краще, але всі знали, що попереду на них може чекати смерть.
Дезертири, жертви
чи герої
Розбираючи оперативні й тактичні питання, не можна забувати: розслідування іловайського бою необхідне, щоб дати об'єктивну оцінку всім учасникам цих подій. Щоб відділити негідників і злочинців від тих, хто став жертвою обставин і намагався поводитися достойно, і щоб відзначити справжніх героїв, підвищити у званні талановитих і сміливих командирів. Щоб віддати данину пам'яті загиблим героям - і рядовим солдатам, і старшим офіцерам. Доки цієї роботи не виконано, доки не завершене розслідування військової прокуратури, ніхто, ні Верховний головнокомандувач, ні народні депутати, ні головний військовий прокурор - не повинен давати публічних оцінок діям військових частин у цілому.
Базовий принцип правосуддя і базовий принцип військової субординації - ПЕРСОНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. Кожен повинен відповідати за свої вчинки. Завдання слідства - встановити міру відповідальності за самовільне залишення позицій усіх командирів і солдатів на всіх щаблях військової ієрархії. Від рядового до генерала, якому він підпорядковувався. Тому й існує в армії жорстка субординація - вона дозволяє не тільки оперативно діяти, а й швидко та точно визначати відповідальність кожного військовослужбовця.
Батальйон "Прикарпаття" не можна судити цілком. Треба судити конкретних офіцерів, які віддали конкретний наказ. З поваги до тих бійців, котрі півтора місяця безперервно перебували під обстрілами і билися з ворогом, не маючи достатнього вишколу. Нагадаю, якщо хтось забув: батальйони територіальної оборони - це лише частини охорони тилу у своїх областях. Це не іноземний легіон.
У вівторок я офіційно як свідок був у військовій прокуратурі у справі розслідування трагедії в Іловайську. Я сказав, що спроба пояснити трагедію якимись окремими випадками - невиконанням наказів 51-ю механізованою бригадою та залишенням позицій 5-м батальйоном територіальної оборони - це спроба зняти відповідальність зі справжніх винуватців оточення наших військ і подальшої поразки. Якщо шукати винних, то починати треба з Києва, а не з бригад. Що 51-ша воювала не краще й не гірше за інші кадровані бригади.
Бригада зазнала великих втрат, і як можна було приймати рішення про її розформування! Навіщо робити з бійців та командирів "стрілочників"? Частини, де в маленький кадрований кістяк додавали кілька тисяч мобілізованих солдатів і офіцерів без елементарної підготовки, воювали по-різному. Усе завжди залежало від якості комплектування особовим складом та особистісних якостей командирів підрозділу. Кожен військовий знає, що в секторі "Д" відбувалося у 28-й, 30-й, 72-й механізованих бригадах. Литвин прямо каже про несанкціонований відхід багатьох підрозділів. А якщо подивитися списки небойових втрат побригадно? Там не 51-ша - лідер. Президент сказав, що під Краснопартизанськом частина 51-ї бригади була вимушена виходити з оточення через територію Росії, знищивши зброю. Так, пішло 40 чоловік. Але потім зі складу іншої бригади пішло 300 чоловік - і її не розформували.
У 51-й бригаді, мабуть, стільки ж боягузів і героїв, як і в будь-якій іншій кадрованій бригаді сухопутних військ. Чому так сталося - тема окремої статті. Але саме дії бійців 51-ї бригади дозволили радикально змінити воєнно-стратегічну обстановку.
Саме 51-ша захопила більшість російських військовослужбовців, яких показували в усіх новинах і які наочно підтвердили всьому світові факт російської агресії. За це і бригаду, і тих, хто ці подвиги здійснив, треба, навпаки, - нагородити й відзначити. Як можна принижувати тих, хто зробив неоціненний внесок у нашу боротьбу?
Нагадаємо, що командир 51-ї механізованої бригади Павло Пивоваренко зник безвісти в бою під час прориву з Іловайська. Його тіло досі не знайдене, його немає у списках полонених чи загиблих. Це єдиний командир української військової частини, чия доля невідома.
Загинули й зникли безвісти багато інших військовослужбовців 51-ї бригади, які, за дивною волею командування АТО, були розкидані різними підрозділами по всьому фронту й діяли в різних секторах АТО.
Розформування 51-ї бригади та спроба зробити "стрілочниками" батальйон "Прикарпаття" - просто недостойна маніпуляція фактами.
Доки не буде дано оцінку кожному, хто брав участь і планував операції в секторі "Д" і в секторі "Б", Доки не отримають своїх оцінок усі рішення, всі дії та бездіяльність кожного, не можна ганьбити пам'ять героїв, котрі віддали свої життя. Це святе, тут не можна брехати. Тільки правда і вічна пам'ять упокоять душі тих, хто заплатив найвищу ціну в страшній битві...