Вау! — сказали громадяни країни пізно вночі рік тому, спостерігаючи розв’язку багатомісячної коаліціяди, — знайомі все обличчя! І перша особа — Віктор Федорович, і друга — Микола Янович, і третя, і так далі, в міру проходження облич у ложу уряду Верховної Ради. Відчуття було — як у булгаковського Берліоза: серце його стукнуло й на мить кудись провалилося, потім повернулося, але з тупою голкою, що застряла в ньому...
Ми прожили з цими обличчями рік. Відчуття залишилося, хоча, порівняно з Берліозом, ми все ж таки почуваємося краще. Як і раніше. Минулий рік ні в житті влади, ні в житті при цій владі нічого не змінив. Як і раніше погані дороги, як і раніше крадуть, як і раніше все не так.
І що характерно — попри «кризу», штовханину біля владних повноважень, наявність/відсутність парламенту, економіка, як з’ясувалося, не тільки жива-здорова, а й зростає. З’ясувалося це зі звіту Віктора Федоровича про успіхи уряду, а також із приуроченої до річниці його ж таки книжки, названої строго на продовження традицій — «...І рік при владі. Віктор Янукович: від кризи до економічного зростання».
Прочитавши, виясняєш: традиції дотримано не в тому, що перша книжка прем’єра називалася «Рік в опозиції». Традиція глибша. Щоб її знайти, багато трудитися не треба. Варто тільки задля цікавості взяти книжку Леоніда Даниловича «Після Майдану» й порівняти. Традиція — аж до текстуальних збігів.
Але іменинник нині — Віктор Федорович.
Тому про нього і його уряд, про традиції, які він продовжує і пропонує нам, кілька нотаток, таких же традиційних.
…Наш Уряд… прийшов до влади, щоб виконати умови контракту, відповідно до якого виконавець зобов’язується служити суспільству з максимальною користю для держави.
В.Янукович, 18 серпня 2006 р.
Напередодні річниці уряд зібрався на засідання, аби звітувати, слід розуміти, про результати служіння суспільству з максимальною користю для держави. Фрейдові дамо спокій, незважаючи на те, що насправді держава — це особи, котрі державну владу виконують, тобто самі виконавці.
Звіт прем’єра був стислий і суворий.
Спочатку він дуже позитивно охарактеризував досі нічим не примітну дату 4 серпня, хіба що на Сахаліні День лосося святкують, а в США — морської гвардії. Тепер буде інакше.
Віктор Федорович сказав, що 4 серпня минулого року залишиться в історії як дата, по-перше, утвердження такої моделі влади, яка «зробила реальністю народовладдя й поставила остаточну крапку на авторитарній спадщині». По-друге, як дата появи нарешті можливості «створення системи ефективної і, що дуже важливо, відповідальної влади, здатної взяти на себе проведення», як усі за багато років встигли вивчити, «реформ, необхідних українській державі». Знову хотілося б — суспільству, та гаразд, якщо надворі народовладдя…
Якщо, до речі, про народ, то прем’єр повідомив також, що «виконавча влада спиралася на підтримку більшості виборців». Що не сходиться ні за результатами виборів, на яких, нагадаємо, коаліція отримала 41,49% голосів, ні за результатами соціологічних опитувань протягом року, відповідно до яких рівень повної підтримки дій виконавчої влади в особі Кабміну не перевищував 10%, в особі Віктора Федоровича особисто — 31%1.
Доречно також нагадати результати спеціального соціологічного опитування, проведеного в березні—квітні у рамках моніторингу дій влади, коли прем’єрові та його уряду виповнилася не кругла, але пристойна дата — 240 днів2.
Н той час 61% громадян вважав ситуацію у країні поганою або доволі поганою. За регіонами: 55% жителів Півдня, 57 — Центру, 62 — Заходу й 67% жителів Сходу країни.
На запитання, як змінилася ситуація з часу формування правлячої коаліції — коаліційного уряду на чолі з В.Януковичем — майже половина (49%) громадян відповіли, що ситуація змінилася на гірше, 38 — змін не побачили, 7% — угледіли зміни на краще.
За регіонами: зміни на гірше помітили 45% жителів Півдня, 46% — Центру, 48% — Сходу. Думають інакше — від 3% на Заході до 9% на Сході. Нічого не змінилося для 27% жителів Заходу, 38 — Сходу, 40 — Півдня, 42% — Центру.
Із приходом правлячої коаліції зміни на гірше вперше з квітня торкнулися абсолютно всіх сфер, перелічених в опитувальному аркуші.
Отож із підтримкою більшості не все так, як хотілося б бачити Вікторові Федоровичу.
Далі прем’єр описав, як традиційно заведено у звітах, недостойне минуле, залишене у спадок попередниками, окреслив дуже пристойне, побудоване ним і його командою теперішнє, а також висвітлив таке ж майбутнє, яке неодмінно настане, якщо, зрозуміло, він та його команда залишаться при владі. Нічого особливо оригінального. З текстів Віктора Федоровича можна взяти, у принципі, будь-яку фразу — і вона, незалежно від того, стосується минулого, майбутнього чи теперішнього, нагадає щось, уже за 15 років чуте, бачене, читане.
Минуле, або Традиція вихідна: топити попередників
Уже на першому засіданні Уряду я сказав, що ми в жодному разі не повинні паплюжити своїх попередників.
В.Янукович, 10 серпня 2006 р.
У звіті що головне? Чітко розповісти про досягнення й чітко пояснити, чому їх менше, ніж хотілося б. Прем’єрам і президентам досерпневого періоду було легше — бо парламент палиці в колеса стромляв. Вікторові Федоровичу, дитяті 4 серпня, ці аргументи не підходять — коаліція все ж таки. До того ж скута одним ланцюгом. Тут і згодилися попередники, тим більше — що погрожують стати наступниками.
Тому, «прийшовши в будинок уряду і зробивши аналіз економічної ситуації», прем’єр із товаришами першим ділом побачили, «що ідеологія соціального популізму, якою користувалися попередники, повністю виснажила економіку й призвела до виникнення цілого комплексу гострих проблем».
Щодо гострих проблем погодитися можна, вони в нас завжди є, але щодо економіки — знову не сходиться. Бо, перейшовши після докладного переліку всіх неподобств попередників до власних досягнень, прем’єр повідомив: «Темпи економічного зростання в перші п’ять місяців роботи нашого уряду в середньому становили 8,3%».
Я погано знаю фізику. Але якщо економіка до приходу нового уряду справді лежала виснажена ідеологією соціального популізму, то примусити її побігти з такою швидкістю можна тільки скипидаром. А якщо без нього, то працювала інерція, інакше отримати більше 8% економічного зростання за п’ять місяців не вийде.
Прем’єр, правда, каже, що економіка підстрибнула, як укушена, внаслідок прийняття й виконання його урядом програми антикризових дій. Можливо. Якщо програми ніхто не бачив, то й перевірити не можна.
А в розповідях самого Віктора Федоровича — програма як програма, про такі громадяни країни наслухалися багато.
Традиція перша: боротьба з корупцією
Особливо мене турбують прояви корупції, що переслідують пересічного громадянина на кожному кроці його повсякденного життя. Це корупція в охороні здоров’я, освіті, ЖКГ та інших сферах.
В.Янукович, із книги «…І рік у владі»
Є у творчому доробку Віктора Федоровича і текст із поетичною назвою «Сім стовпів, що підпирають небо нашої свободи». Третім стовпом значиться боротьба з корупцією, «яку, — стверджує прем’єр, — ми розпочали рішуче й незворотно». Це твердження Януковича не оригінальне, оскільки мало хто з його попередників і колег-високопосадовців не боровся рішуче й незворотно з корупцією.
Трохи оригінальний прем’єр лише в тому, що в річному звіті згадав про корупцію не в розділі досягнень або стратегічних завдань, а говорячи про питання, які його уряду «ще не вдалося вирішити». І тим більше — сказавши про неї як про першу з іще невдач: «Дуже непросто ведеться боротьба з корупцією».
Важко не погодитися. І важко не згадати професора Преображенського. Справді, складно «лупцювати себе по голові».
Увага: ремарка в бік закону про захист честі та гідності людини і громадянина — ось тут, зараз, конкретно ніхто на увазі прем’єра особисто не має, він як дружина Цезаря, поза підозрою.
Проте спостерігається знову ж таки традиція, і дуже цікава, у міркуваннях високопосадовців. Корупція в нас, звісно, є, як же без неї, у всіх є. Проте зосереджена вона десь далеко від цих самих осіб, поближче до сержанта Петренка — як у посадовому, так і в географічному вимірах, десь там, у кущах на місцях.
От і Віктор Федорович теж — і тобі ЖКГ, і тобі місцевий рівень. Говорячи про корупцію на ювілейному розширеному засіданні уряду, він апелює виключно до регіонів і регіонального начальства, яке дуже непросто з корупцією бореться. «У мене, — каже прем’єр, — є численні критичні зауваження до присутніх тут губернаторів, інших місцевих керівників...», а якщо хтось не зрозумів, то ще раз: «Шановні колеги, я звертаюся до регіонів. Щодо рівня корупції в регіонах, він, безумовно, дуже великий...». До чого б це? Чи то Партія регіонів, чи то губернатори президентом призначені, чи то Віктор Федорович і справді навіть думки не допускає про наявність корупції не те що в сусідньому кабінеті, а в столиці загалом.
Однак пересічні громадяни, про яких так турбується прем’єр, про локалізацію корупції у країні думають інакше.
Тобто ніхто не заперечує, сержант є. І кербуд, і лікар усякий трапляється з учителем укупі. Але серед найгостріших проблем, що потребують першочергового вирішення, місцеву, повсякденну, побутову корупцію відзначили 23% опитаних, а корупцію у вищих ешелонах влади — 47%3. Побутова корупція посіла восьму позицію в рейтингу соціально-економічних проблем країни, а корупція у вищих ешелонах влади — другу в рейтингу проблем суспільно-політичних. До речі, після «байдужості влади до думки громадян». Тому громадяни можуть думати, що хочуть. Зокрема й сумніватися у простому і ясному твердженні, що в центрі, де вирішується все, корупції немає.
Навіть не знаю, чи випадково так вийшло, але за 2006 р. загалом було притягнуто до адміністративної відповідальності 5126 посадових осіб — і тільки 0,09% із них у Києві, де в численних міністерствах та інших органах якраз і ухвалюються основні рішення щодо розподілу різноманітних ресурсів.
Що змушує згадати не тільки професора Преображенського і міністерства у Києві, а й правоохоронну систему країни загалом, яка, напевне, думає не так, як громадяни, а так, як прем’єр, котрий служить суспільству з максимальною користю для держави. Мені принаймні відоме тільки одне міністерство, де за корупційні дії відповідає не лише сержант Петренко, а й полковники, генерали, а також особи цілком посадові — аж до заступника міністра. І якщо правоохоронні органи, до яких міністерство звертається, довго думають, то знаходяться засоби цілком підручні й абсолютно законні — дисциплінарний статут, наприклад… Тому, якщо хотіти з корупцією боротися, то можна, а якщо традицій дотримуватися — то придушити дуже непросто.
І дедалі частіше в бік лікарів так тихенько кивати, мовляв, у них зарплати, нейрохірург он 200 доларів загрібає, але ж бач…
Майбутнє, або Традиція друга: якщо
Майбутнє, як годиться йому в моїй країні від часів навіть не Леоніда Даниловича, виглядає райдужним. Як Баунті. І воно настане неодмінно й неминуче, якщо.
У Віктора Федоровича цих «якщо» лише два
Перше — звісно, якщо прем’єр залишиться прем’єром, а його уряд — його урядом. Тоді він здійснить неодноразово згадану всує, але нікому не відому «комплексну середньострокову програму реформ», яку він уже підготував і яка ні багато ні мало «виведе Україну на рівень конкурентоспроможних країн Європи».
Друге «якщо» — це якщо команді Віктора Федоровича не заважатимуть Юлія Володимирівна, соціальні популісти й особливо критики. Котрі, зокрема, не враховують, по-перше, що після розвалу Союзу Україні дісталися «уламки колись єдиної економічної системи», і тому ці уламки досі збираємо.
По-друге, не бажають бачити змін на краще на кшталт «згадаймо період початку—середини дев’яностих і порівняймо його із сьогоденням». (Пам’ятаєте безсмертне «змін на краще не бачить тільки сліпий»?).
По-третє, не бажають, начитані, розуміти, що проблеми, які має вирішувати сьогодні українська влада, історичного прецеденту не мають, тому їй, владі, важко, як жодній іншій у світі ніколи не було, тому — замовкли б із своєю критикою...
Пардон за довгу цитату, Віктор Федорович повідомляє в цьому контексті таке: «Відповідно до історичних закономірностей суспільно-політичного розвитку поступове дозрівання ринкової системи в економіці завжди було передумовою і водночас каталізатором становлення демократичних форм правління. Один з уроків історії, як наголошує американський політолог Р.Дач, полягає у тому, що «принаймні в минулому ринкова економіка передувала виникненню демократичних інститутів». У світлі цього історичного досвіду теперішнє прагнення України перейти одночасно і до демократії, і до ринку є спробою змінити модель взаємозв’язків між економічними та політичними перетвореннями, що тривають століттями. Ці трансформації без перебільшення не мають історичних прецедентів. Про це не варто забувати нашим критикам...».
Не забуду. По-перше, тому що прочитала я це до знайомства з працями Віктора Федоровича, і є це шматочок статті не Карозерса навіть, а російського автора Григорія Вайнштейна, дослівно списаний разом із цитатою з книги Дача. Тільки слово «Україна» проставлено замість слів «посткомуністичні країни», оскільки робота автора називається «Закономірності і проблеми посткомуністичних трансформацій». Ну, і від себе про критиків додано.
По-друге, не слід було Вікторові Федоровичу посилатися на відразу двох закордонних виробників текстів, а зупинитися на одному вітчизняному — Леонідові Даниловичі, котрий у своїй новій книзі цю думку повторив тричі.
Ще трохи, і потрібно буде плагіат в окрему традицію записувати. А що? Дуже шановане заняття, іде ж один із високопосадовців, звинувачений у плагіаті, то в ректори Національного університету, то на парламентські вибори під гаслом: «Я — чесність, порядність, патріотизм». І нічого, дуже швидко іде...
Традиція третя: соціальний популізм
Уряд наголошує на соціально-ліберальному характері реформ. Ми впевнені, що економічні реформи можуть і мають проводитися в інтересах широких верств населення.
В.Янукович, 13 квітня 2007 р.
Улюблене лайливе слово Віктора Федоровича (мається на увазі цензурне) — соціальний популізм. Та, як бачимо, широкими верствами населення Віктор Федорович опікується. Якось навіть пообіцяв поліпшення життя для всіх уже сьогодні.
Втім, називати один одного соціальним популістом і цим самим популізмом займатися — давня традиція можновладців, особливо перед виборами. Прем’єрові, як міцному в усіх значеннях ринковику і відданому синові Леоніда Даниловича, саме слово «соціальний» вимовляти, мабуть, огидно. Принаймні серед Семи стовпів, що підпирають небо нашої свободи, чогось соціального добре розгледіти не вдаося.
А звіт уряду у виконанні прем’єра в соціальній частині — просто зразок стриманості та чітко проартикульваної послідовності: спочатку економіка, потім зарплата, і жодного популізму. «Спираючись на позитивні економічні показники, — сказав прем’єр, — ми вже за підсумками роботи за перший квартал почали поетапне (тричі цього року) підвищення заробітних плат і пенсій».
І далі в телеграфному стилі: рівень зарплати зріс майже на 25%, пенсій — на 20%. Майже втричі збільшилися асигнування бюджету на соціальні програми. Вже в жовтні зарплата бюджетників збільшиться майже в півтора разу. На 20% знижено заборгованість із зарплати. Рівень безробіття — найнижчий за весь час, 2,6%. Кількість громадян, які потребують працевлаштування, зменшилася на 15%. Усе. То яка в нас зарплата? На 20% вища, вгамуйтеся.
А тут іще помаранчеві добряче Вікторові Федоровичу нашкодили. «Наша Україна» звернулася до Конституційного суду, а Юлія Володимирівна виграну в ньому справу про пільги понесла через громадські приймальні в маси. Гляньте, мовляв, який капосний уряд: 67 законів призупинив, платити чесним громадянам не хоче, але справедливість є і за неї варто боротися. Справедливість у даному разі не тільки є, а й має вартісне вираження — понад 70 мільярдів гривень за рік.
Уряд, звісно, капосний. Та не заступитися за Віктора Федоровича не можу.
По-перше, за закон про бюджет, яким і припиняється дія положень інших законів, БЮТ і «НУ», якщо мене не зраджує пам’ять, голосували. Причому неодноразово. По-друге, припинити дію багатьох і різних законів законом про бюджет — вигадка не Віктора Федоровича, а зовсім навпаки — Віктора Андрійовича, котрий, будучи прем’єром, формував бюджет на 2000 рік і призупинив дію більш як 30 законодавчих норм. Відтоді практика сподобалася і прижилася.
По-третє, я, найманий працівник за статусом, злісний соціальник і класовий ворог міцних ринковиків — за посадою і покликанням, переконана: пільги, доплати, субсидії та інші так звані соціальні трансферти в моїй країні — навіть не соціальний популізм. А знущання з людей і здорового глузду, годівниця для тих, хто цим самим популізмом займається, слугуючи суспільству з максимальною користю для держави.
Максимальна користь для суспільства полягає не в милостині, а в установленні адекватної ціни праці, грошове вираження — заробітна плата, ключове слово — зароблена. А слово, що підпирає небо нашої свободи, — гідність.
Працездатний громадянин має право на гідну роботу і гідну її оплату. Не менше, ніж роботодавець і власник — на гарантію недоторканності його власності. І має право, саме так — право сам утримувати, годувати і піклуватися про непрацездатних членів своєї сім’ї, включно, як уже колись говорилося, із котом.
Соціальна допомога — турбота суспільства про непрацездатних співгромадян, у яких немає в сім’ї годувальника. Турбота, яку суспільство лише делегує державі як виконавцеві, а не благодійнику від його власного імені.
Система пільг, субсидій та інших виплат працездатним громадянам — потворна й безглузда, адже, не доплачуючи за працю, їм пропонують милостиню. Хто від цього виграє?
Чиновник, який плодиться на необхідності адмініструвати розподіл благ, який отримує можливість дати/не дати, а отже — взяти. І більше ніхто. Якщо під державою розуміти чиновників, то так, має рацію Віктор Федорович, котрий заявив служіння суспільству з максимальною користю для держави. І не важливо, хто цю службу несе — сині, помаранчеві чи білі й пухнаті. Тепер усі.
Згідно з даними МОП, Україна серед європейських країн за рівнем оплати праці посідає третє місце знизу. Нижче — тільки Молдова та Албанія. Звідси — бідність тих, хто працює, яка, до речі, не подобається і прем’єрові. Так не повинно бути за визначенням, вагомо повідомляє він. Згодна, ну і?
Обіцяє розібратися, навести лад і підвищити. Шляхом «широкого і системного діалогу влади та бізнесу». Черевомовець, не інакше. Втім, не він перший. Це традиція — приблизно так, як боротьба з корупцією — рішуча й незворотна.
Традиція четверта: захист національного виробника
Витіснення національних товаровиробників з українського ринку внаслідок необґрунтованої політики попередніх урядів щодо лібералізації імпорту і розбалансування зовнішнього торгового балансу ще не вдалося подолати.
В.Янукович, 1 серпня 2007 р.
Я не тільки не фізик, а й не економіст. Словосполучення «розбалансування балансу», як і «макроекономічні показники», відбирає в мене мову. Мені важко зрозуміти, чому прем’єра турбує цілком легальна лібералізація імпорту, досягнута, зокрема, і завдяки кампанії «Контрабанда-стоп!», яку гучно проводила Юлія Володимирівна, — але зовсім не хвилює, що за його уряду контрабанда не тільки повернула собі тимчасово втрачені позиції, а й очевидно бере нові. І як при цьому почувається національний товаровиробник?
Чому його не хвилює — адже у звіті про це жодного слова, — що відбувається із заблокованими державними закупівлями, тендерами і Тендерною палатою, в якій «контрольний пакет» — за коаліцією Януковича? Чи це національного виробника не стосується? Або як невдоволення лібералізацією поєднується із завершальним етапом вступу до СОТ?
З іншого боку, я цілком згодна із твердженням Віктора Федоровича: «Ми ставимо завдання, щоб зростання економіки працювало насамперед на внутрішній ринок. Щоб розширення внутрішнього споживчого ринку забезпечувалося насамперед товарами вітчизняного виробництва. Щоб витрати бюджету, Пенсійного фонду через зростання споживчого попиту громадян стимулювали не закордонного, а вітчизняного товаровиробника».
От тільки згода ця негайно повертає мене до влаштованого вище скандалу стосовно оплати моєї праці. Адже, дозволю собі зазначити, не «витрати бюджету, Пенсійного фонду через зростання споживчого попиту», а зростання споживчого попиту, доходів бюджету та Пенсійного фонду через зростання доходу зазначених громадян, насамперед — оплати їхньої праці.
Бодай тому, що, по-перше, саме платоспроможність громадян є передумовою розвитку внутрішнього ринку. А безпосередньо бюджет чи будь-який соціальний фонд — це якщо з нього не національним, а власним товаровиробникам щось перепадає. Наприклад, на оплату нібито громадських робіт. Або перевезення пільгових категорій громадян. Простіше — якщо з нього красти.
По-друге, таки має рацію один із національних і дуже відомих економістів, стверджуючи, що «підвищення доходів найбідніших верств населення» іде «на товари першої необхідності, знову ж — імпорт, у тому числі нелегальний». Але має рацію рівно тією мірою, в якій ідеться про дохід, що не виводить найбіднішу верству з категорії найбідніших, а якщо й виводить, то в категорію просто бідних.
Про ефект підлої інфляції вже писано-переписано. І всі знають і розуміють, але й сьогодні прем’єр, про що йшлося вище, повідомляє про підвищення заробітної плати на якісь 20% у три етапи.
За даними Держкомстату, середньомісячний готівковий дохід на душу населення країни становив торік 657,3 грн., а за січень—червень ц.р. — 665,6 грн., або на 1,3% більше. Щоб не говорити багато, можна лише співвіднести зазначені цифри із прожитковим мінімумом: торік він становив 472 грн., зараз — 561. Відмінусували? І що залишилося, щоб із категорії бідних вийти?
У січні—травні ц.р. я, пересічна громадянка країни, 84,2% свого доходу витрачала на придбання товарів і послуг. А на заощадження і накопичення — лише 5%, до речі, на 2% менше, ніж торік, хоча різниці, ураховуючи розмір доходу, кіт наплакав.
Інакше кажучи, все, що заробила, я проїла. Або, навпаки: мені платять за роботу стільки, аби поїсти. І не більше.
Так, але коли моя зарплата давала мені змогу не просто харчуватися, а все ж таки їсти, смакувати, а подеколи — харчами перебирати, то й забезпеченість продовольчого ринку країни харчовими продуктами вітчизняного виробництва досягла 90%. Ананаси я, звісно, їм і далі, але вже тільки з вітчизняними рябчиками. А також страусятиною, жаб’ячими лапками й іншою екзотикою, із сусіднього ставка виловленою.
Але вдягаюся — на ринку, де справді імпорт і справді нелегальний, має рацію економіст. За даними соціологічного опитування, проведеного, щоправда, наприкінці 2005 р.4, але, як ми з’ясували, відтоді нічого особливо не змінилося, 40% громадян купували харчові продукти в магазинах і супермаркетах, 48% — на організованих ринках, і тільки 5% — на стихійних. А одяг і взуття — 71% на організованих ринках, ще 5% — у комісіонках і секонд-хендах, і тільки 10% — в універмагах, фірмових магазинах, бутіках і в інших подібних закладах.
А якщо моя зарплата дасть мені змогу вдягатися-взуватися не з базару, то з національним виробником конфекціону і внутрішнім ринком конфекціону станеться те ж саме. Національний виробник, можливо, і шкурки від страусів збиратиме, і туфлі з них робитиме, як у Віктора Федоровича.
А якщо моя зарплата дозволить мені будувати житло, то я створю п’ять робочих місць, як зі світової практики відомо...
Втім, досить. Що тут написано — теж свого роду традиція, тому що повторюється, тільки словами різними й цифрами іншими, уже років скоро десять як. Так і живемо. Тепер от рік і з цією владою прожили...
Традиція універсальна: перед законом усі рівні, але…
Наша команда завжди керувалася принципами законності та відкритості перед суспільством.
В.Янукович, 1 серпня 2007 р.
Удавши, що епіграфа не існує, справедливості задля слід сказати, що досягнення у прем’єра і його команди, порівняно з командою помаранчевих, були й є. Сині незрівнянно більш дисципліновані, питання вирішують, а не обговорюють, документообіг обертається зі швидкістю, яку можна порівняти з блискавичною швидкістю виконання антикризової програми, а не залежуються тижнями, бюджет вони виконують і перевиконують. І говорять їхні численні оратори — заслухаєшся.
І все б нічого, якби це не справляло враження «свині» тевтонів на Чудському озері — залізної стіни без почуттів і жалю, яка змітає на своєму шляху все й усіх, хто проти.
І якби теза прем’єра, наприклад, про проведені з російськими колегами «інтенсивні переговори», які забезпечили нам найнижчі серед країн Європи ціни на газ, не викликала питання: якщо врахувати, де лежить сир, то що уряд пообіцяв російським колегам замість цього?
І якби МЗС і Мінфін хоч щось знали про переговори щодо газу. І якби СБУ, а не ФСБ розуміло, в чиї руки методично перекочовує газорозподільна мережа країни.
І якби мешканці кримського села Партизанське знали напевне — вони громадяни України, чиї права й власність захищені Конституцією чи кріпаки при гольф-клубі лідерів «Партії регіонів». І якби бізнесмени не знали, який «податок» вони мусять сплатити, щоб повернути собі ПДВ.
І якби (піднімемо очі на епіграф) це просто не було сказано, просто не сказано — й усе. Але сказано.
Тому мені б хотілося знати, наприклад, де зараз знаходиться декларація про прибутки за 2006 р. прем’єр-міністра України Віктора Федоровича Януковича, навіть така кумедна, як за рік 2005-й?
Чи Віктор Федорович не знає, що, не подавши її вчасно, він порушив закон, а не опублікувавши, порушив наведену вище тезу про відкритість перед суспільством, а зробивши все це разом — дав привід сумніватися у серйозності намірів боротися з корупцією? Знає.
Не знає, що зі згаданих вище 5126 посадових осіб, притягнутих до адміністративної відповідальності, чверть притягнуто за відмову від надання інформації, її затримку або перекручення? Знає.
Хіба прем’єр не знає, що для суспільства потрібна й важлива інформація, що в країні — свобода слова, право на доступ до інформації? Знає, він сам казав про це: «На власному житті, будучи в опозиції, я відчув, як важливо суспільству мати доступ до інформації, — правдивої, збалансованої, що відбиває дійсний стан речей...». Сьомий, до речі, стовп, що підпирає небо нашої свободи.
Але тепер він при владі — і не просто чиновникам, а політикам, членам Кабінету міністрів заборонено без узгодження із Віктором Федоровичем розповідати про перебіг засідань і про позиції, які на них викладаються.
От вам і небо, добродії, й свобода, й стовпи.
Замість ювілейної адреси
Виклик, який стоїть сьогодні перед Україною, — це спроможність політичних сил об’єднатися навколо загальної мети і принципів її досягнення.
В.Янукович
У мене чомусь немає сумнівів, що політики навколо їхньої спільної мети об’єднаються. Занадто висока ставка. Занадто багато бізнес-інтересів зв’язано в один тугий вузол. Занадто однакові політики, що так голосно сваряться на людях. Занадто вони діти Леоніда Даниловича...
З одного боку, найбільш видні з них начебто не перетинаються. Віктор Федорович прагне стабільності й ринкової економіки, Юлія Володимирівна — справедливості, Віктор Андрійович — жити в Маріїнському палаці. З іншого боку, всі вони хочуть стабільності, якщо влада їхня; справедливості — якщо не їхня. І жити в палацах, а не хатинах.
Чи об’єднаємося ми, громадяни, суспільство, навколо наших спільних інтересів — от у чому питання й головний виклик, який стоїть нині перед Україною. Тому що демократії насправді однаково: республіка чи монархія, президентсько-парламентська чи навпаки, хто головніший — президент чи канцлер, конституційно-політична чи адміністративно-територіальна реформа, конституційна чи політична криза, нарешті.
Єдине, без чого демократія неможлива, — це громадяни. Громадяни у владі й громадяни, які першим владу делегують.
1 За даними досліджень, проведених Соціологічною службою Центру Разумкова 2006—2007 рр. у всіх регіонах України. Під час кожного дослідження було опитано понад 2000 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки — 2,3%.
2 Дослідження проводила Соціологічна служба Центру Разумкова з 23 березня по 6 квітня 2007 р. у всіх регіонах України. Було опитано 2011 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки — 2,3%.
3 Дослідження проводила Соціологічна служба Центру Разумкова з 31 травня по 18 червня 2007 р. у всіх регіонах України. Було опитано 10 956 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки — 1%.
4 Дослідження проводила Соціологічна служба Центру Разумкова з 3 по 13 листопада 2005 р. у всіх регіонах України. Було опитано 1993 респонденти віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки — 2,3%.