UA / RU
Підтримати ZN.ua

І БУВ ДУХІВ ДЕНЬ, І БУВ ВЕЧІР...

Новий спектакль Київського Молодого театру «Духів день» сміливо можна назвати авторським твором....

Новий спектакль Київського Молодого театру «Духів день» сміливо можна назвати авторським твором. Олександр Дзекун, народний артист Росії, лауреат Державної премії Росії, лауреат літературно-художньої премії України ім. І.Котляревського, написав п’єсу за мотивами творів українського письменника Тодося Осьмачки, здійснив її постановку, зробивши музичне оформлення і сценографію. Спектакль «Духів день» можна вважати спробою створення твору «українського поетичного театру», провівши паралель із таким існуючим поняттям, як «українське поетичне кіно». Передумови до народження театралізованого міфу, зануреного в етнографічну стихію, присутні в літературній основі. Завдяки їм у спектаклі свято Духів день постає як час, коли звершуються дива, повертаються і оживають забуті легенди. Атмосфера загадковості, потойбічної напруженості виникає з перших хвилин дійства. Немов чаклунське вариво, клубочеться дим давнини, тривожними хмарами проносячись на тлі яскравого повного місяця. Увечері в Духів день виходять із води русалки — душі утоплениць, і розноситься довкола їхній чудовий, сповнений неземного жалю спів...

У стародавній поганській легенді, покладеній в основу сюжету спектаклю, режисер, слідом за Тодосем Осьмачкою, хоче знайти код поганської програми, щоб хай і не зрозуміти, але бодай наблизитися до розуміння витоків природи нації і спробувати відтворити це своє розуміння в художніх образах. Два світи, той і цей, котрі зустрічаються в Духів день, грандіозні і незбагненні. Реальні персонажі — Гордій Лундик (Д.Тубольцев), Варка (Л.Ребрик), Горпина Корецька (С.Ватаманюк), Панотець Дмитрій (М.Кондратюк), Харлампій Пронь (Ю.Потапенко) вплітають своє життя в події давні й незрозумілі з логічного погляду. Мертві вільно розмовляють із живими, грані буття з небуттям не існує. Дія медитативно затягує в простір поганських сказань, стилізованих обрядів, красномовних символів. Сценографія багата метафорами, і сад загублених душ, і човен, наповнений до країв землею, чи то — човен Харона, чи то — могильний пагорб, чи то — купіль, у якій мати обмивала своє дитя. Пісок забуття... До нього можна припасти, як до рідної землі, і він може стати грунтом для квітів, які виросли на могилі. Неспокійна душа Гордія, прообраз самого поета, страждає, не знаходить собі спокою, у надриві геніальних поетичних рядків, нервових, розірваних за ритмом — віковий біль української душі. Поетична стихія органічно поєднується з музикою, що в спектаклі виступає ще однією дійовою особою. У переліку композиторів — парадоксальне поєднання, сучасний Р.Гринків, класики Й.-С.Бах, І.Стравінський, Г.Малєр, С.Вандер, К.Шульц. У співі, який лунає речитативом, колоритним, насиченим, із пронизливими тембровими інтонаціями, — знову мотиви душі, її сум’яття і неприкаяність. Мізансцени, повільно змінюючи одна одну, вибудувані за захисним колом, окресленим головним героєм навколо себе, — яскраві, пластично винахідливі (балетмейстер Л.Попова). Колірна гама побудована на трьох основних відтінках — червоному, чорному, білому. Костюми (художник Л.Чернова) стилізовані під національні з вкрапленнями елементів сучасного одягу. Це немов місток, що з’єднує минуле й сьогодення, знак безперервності проблем, що постають перед людиною і які їй вирішувати на всьому шляху від витоків до нескінченності.

Метафори, із яких виткано тканину спектаклю, багатозначні. Алегорії зв’язування ніг улюбленим українським рушником, відчай у танці, де партнером — коса: спочатку це танець кохання, а в фіналі — смерті, драми приреченого на любов до своєї землі — ось лише окремі з цього ряду. На створення достовірності художньої стилізації образів і подій сценічної оповіді працювали всі актори, зайняті в спектаклі. Найпереконливіші, найповнокровніші характери, із широким діапазоном акторських завдань створили Д.Тубольцев, С.Ватаманюк, Л.Ребрик, дуже складну вокальну партію виконала Т.Ліберман.

Спектакль вийшов цілісний за задумом, поетичний і піднесений за духом. Просто відпочити і розважитися тут не вийде. Олександр Дзекун пропонує сприймати мистецтво з болем пекучим і трагічним. Режисер свій театральний код розшифрував, нині, аби не сталося збоїв в емоційній програмі, його мають розшифровувати глядачі.