Спадщина Ющенка неми-
нуче тяжітиме над новим українським урядом. Він не обіцяє бути занадто багатим, але не можна вважати, ніби він увесь у суцільних боргах. Заповіт уже складено, його зміст усім відомий і старанно проаналізований, проте адресата досі ніхто не знає. Він не отримає у своє розпорядження квітучий край загального благоденства, але й повним розвалом нинішню ситуацію назвати не можна. Точніше, і з першим, і з другим йому доведеться зіткнутися однаково, але в різних ситуаціях. Наступник Віктора Андрійовича успадкує від нього дві речі: економіку, що проростає після довгого застою, і доведену до критичного стану політичну обстановку. Півтора року тому від прем’єра та його команди було потрібно одне — якось «вирулити» у найважчій економічній ситуації, продемонструвавши водночас «новизну» старої української влади всьому прогресивному людству. Багато хто вважав його урядом самогубців, гадаючи, що вже невдовзі їх принесуть у жертву начебто неминучому дефолту. По ідеї, Ющенко мав «загинути смертю хоробрих» на полі бою за реформи, при цьому відтягнувши на себе негатив за всі економічні негаразди й самоліквідувавшись як потенційно сильний політичний гравець задовго до виборів. Вийшло зовсім навпаки. Образ Ющенка як національного героя, котрий уперше повернув економічні тенденції у бік зростання, ще довго житиме в серці народу. Його уряд не поховають у безіменній братській могилі «загиблих у нерівному бою» попередників, а удостоять пам’ятника юному герою, по-звірячому замученому злісними «буржуїнами у своєму триклятому Буржуїнстві». «Ідуть піонери — салют Мальчишу». І з цими реаліями доведеться рахуватися новій виконавчій владі. Рахуватися готові, причому дуже багато хто. Потенційними самогубцями більшість претендентів ніяк не назвеш. Слово «прем’єрство» нині звучить на рідкість життєствердно. І «лава запасних» раптом виявляється навдивовижу довгою.
Справді, жоден уряд в Україні ще не стартував за таких сприятливих економічних умов і водночас з таким тягарем відповідальності. Зважаючи на все, на нього не чекає гераклова доля розгрібати чужі авгієві конюшні, чим неминуче доводилося займатися всім попереднім. Але й виправдати можливі власні невдачі стратегічними помилками попередників нині буде дуже важко, навіть за наявності підстав. Навряд чи хтось сьогодні візьметься впевнено стверджувати, чи є широко розрекламоване зростання макроекономічних показників проявом закладеної командою Ющенка вдалої стратегії реформ, чи це по суті красива маніпуляція цифрами досвідченого у фінансових махінаціях банкіра. Останнє припущення протягом року наполегливо обгрунтовували багато ЗМІ, які мають стосунок до сил «антиющенківської коаліції». Настільки наполегливо, що нині, коли повірити в щирість цих сил, закрадаються деякі сумніви, чи зможе нова «команда реформаторів» якщо не розвинути успіх попередньої, то принаймні утримати виставлену нею планку: з виконання бюджету, виплати зарплат і пенсій, погашення зовнішнього боргу, росту ВВП тощо. Тому серйозному обговоренню підлягають два актуальні варіанти — чи місце «полеглого» повинен зайняти новий сильний і перспективний «боєць», чи це буде тимчасовий правитель, «гарматне м’ясо», котрий прийме удар на себе; який розв’яже максимум фінансових і адмінресурсних проблем нових «господарів» країни; на котрого спишуть можливі проблеми і який тихо зійде зі сцени, не створюючи нікому зайвих проблем.
Таким чином, потенційних наступників можна з тим або іншим ступенем ймовірності віднести до однієї з двох груп. По ідеї, «Кабмін на годину» не повинні б погоджуватися очолити Віктор Медведчук, Сергій Тигипко, Микола Азаров або Віктор Янукович, за якими стоять надто великі інтереси й які самі по собі представляють значну частину цих інтересів. Кожному з них потрібна стабільна перспектива принаймні на найближчий рік, що дозволяє в спокійній обстановці, ні за що особливо не відповідаючи, підготуватися до парламентських виборів. Зацікавлені вони й у віддаленішій перспективі президентської кампанії, особливо якщо ця перспектива раптом різко наблизиться. Покладання себе на вівтар служіння Батьківщині явно не повинне входити в плани кого-небудь із цієї четвірки. Це якщо за логікою...
Важко запідозрити в недалекоглядності і київському мера Олександра Омельченка. Змусити його відмовитися від власної вотчини, де він відчуває себе повновладним і безроздільним хазяїном, в ім’я процвітання держави можуть лише залізні гарантії довгострокової недоторканності, що не так просто забезпечити навіть Президентові. Тим більше що столиця без свого хазяїна неминуче почне скочуватися до лап його заклятих опонентів із СДПУ(о), а це після закінчення прем’єрського терміну вельми утруднить йому повернення. Інші претенденти на конкурс прем’єрського крісла, а саме Володимир Горбулін, Анатолій Кінах, Олег Дубина, Валерій Кирпа, Михайло Гладій або Василь Роговий, цілком можуть підійти на роль «розмінної фігури», і тут провідну роль відіграватиме те, які подальші плани стосовно них має Президент і чи готовий він реально пожертвувати одним з цих людей. Утім, будь-яке з названих прізвищ цілком може переміститися й у перший список.
Формування «тимчасового уряду» має цілий ряд переваг. Крім уже названих, головна з них — відсутність необхідності в узгодженні кандидатури прем’єра на всіх рівнях. Безумовно, підготовча робота все одно знадобиться чимала, але вона проходитиме в обстановці політичної розрядки. Інакше Президентові доведеться зіткнутися з безпрецедентним комплексом взаємовиключаючих інтересів, розібратися в яких буде зовсім не просто. Проте більшість учасників процесу зацікавлені в якнайшвидшому розв’язанні урядової кризи і максимальній визначеності на найближчу перспективу.
Поза сумнівом, новий уряд має цілком влаштовувати Москву. Утім, після Ющенка практично будь-яка кандидатура виглядає в цьому плані цілком терпимо. Особливий інтерес для росіян можуть представляти і Тигипко, і Азаров, і Янукович. Їхні українські національні інтереси нерозривно пов’язані з російськими. Усі вони репрезентують капітал, так чи інакше зав’язаний на російські бізнес-кола, і, отже, виглядають якщо не керованими, то принаймні цілком згідливими. Більшість інших кандидатур є для Москви «темними конячками», позаяк ще не встигли яскраво проявити свій зовнішньополітичний вектор, а за необхідності можуть його легко змінити, хитаючись «разом із генеральною лінією». Лише Горбулін і Омельченко мають більш підмочену репутацію: один своїми давніми брюссельськими контактами, а інший — колишніми політичними зв’язками зі столичними націонал-патріотами. Хоча переконати росіян у безневинності цих пустощів, певне, буде неважко, особливо щодо Горбуліна. Недаремно в російській пресі його періодично називають у числі найімовірніших наступників Ющенка саме завдяки легкому нальоту прозахідності в його іміджі. І хоча для Президента зручно було б при проросійському прем’єрові стати головним західником країни перемагаючої, але ніяк не здатної перемогти лівизни, остаточно скидати з рахунку думку Заходу Леонід Кучма не може і, очевидно, не зможе ніколи. Позиція Європи й Америки гранично чітка і вже недвозначно сформульована в посланнях лідерів багатьох цивілізованих країн з нагоди передчасної смерті Кабінету Ющенка: новий український уряд має зберегти відданість курсу реформ, визначеному Президентом на початку його правління, і сам Леонід Кучма повинен стати гарантом того. За дипломатичним формулюванням — нечувана жорсткість. Усе повинно бути як за часів Ющенка, або чекайте проблем. Як мінімум — значного охолодження відносин між Україною та цивілізованим світом, передусім у справах фінансових. Природно, Захід воліє судити про будь-яких посадових осіб за їхніми справами, і свою оцінку новому главі уряду виставить лише через певний час, але, очевидно, призначення будь-якої одіозної політичної постаті або такої, котра має безпосередній стосунок до славнозвісних українських кланів, сприймуть саме як зміну курсу. І Медведчука, і Азарова, і навіть Тигипка західний народ через простоту душевну цілком може віднести до особистостей вкрай сумнівних, що, природно, знижує їхні шанси опинитися на вершині виконавчої влади.
Наступний етап узгодження — схвалення «червоних», без підтримки котрих за нинішнього парламентського розкладу не має шансів пройти голосування у Верховній Раді практично жодна кандидатура. Фракція Компартії успішно повернула собі статус власника «золотої акції» і без особливих зусиль повернула політичну ситуацію до стану початку минулого року, коли жодне рішення не могло пройти без їхньої згоди. У них у руках унікальний шанс вийти з однорічного становища «принижених і ображених», узявши реванш як у націонал-демократів, так і в олігархів, чим вони, поза сумнівом, неодмінно скористаються. Заяви лідерів КПУ про неприйнятність «кланових» кандидатур і готовність самостійно сформувати уряд, узявши на себе відповідальність за стан справ у країні, не є лише демонстрацією м’язів. Безумовно, Станіслав Гуренко прем’єром не буде. Для цього Україна як мінімум має пройти молдавський шлях парламентської революції, чого президент, та й, мабуть, суспільство, не дозволять ні за яких обставин. Але свої амбіції комуністи продемонстрували, і планку для початку будь-яких торгів вони встановили надзвичайно високу. Ціною їхньої згоди може стати не тільки повернення безроздільної влади над парламентом, а й низка урядових портфелів (зокрема, про Гуренка серйозно говорять як про сильного міністра палива й енергетики), що в сукупності дасть непогану можливість погратися на виборах власним адміністративним і фінансовим ресурсом.
Водночас серед «буржуїнів» визріває тверда переконаність, що інтереси комуністів повинні лежати винятково поза стінами Кабміну. Зважаючи на все, «гроші» комуністи мають намір вимагати вранці, а «стільці» пообіцяють не раніш, як увечері, бо першу частину «спільного проекту» вони вже сумлінно виконали, проголосувавши за відставку Ющенка. Аби уникнути поширеного в колах їхніх партнерів «кідалова», вони просто змушені будуть наполягати на «передоплаті». До того ж «ленінці» мають намір домагатися відповідності «морального обличчя» запропонованих їм на розгляд кандидатур їхнім партійним уявленням про чесного та достойного чиновника вищого рангу: «сильний управлінець, котрий добре орієнтується в сучасних економічних реаліях, але не забруднений зв’язками з кланами». Якщо дотримуватися цього визначення буквально, більша частина кандидатур узагалі відпадає. Відомо, правда, що комуністи цілком прихильно ставляться до Олександра Омельченка, поважають Анатолія Кінаха і можуть терпіти Володимира Горбуліна (хоча не факт). Категоричне неприйняття в них викликає Віктор Медведчук, їм ніяк не вдається знайти спільну мову з Сергієм Тигипком, а Микола Азаров трохи насторожує. Інші варіанти цілком підлягають обговоренню, і все залежатиме від вагомості висловлених аргументів.
Головними суб’єктами політичного торгу залишаються впливові фінансово-політичні групи. Деякі вже висловили свою позицію. Зокрема, «Демсоюз» відмовляється від висування власного кандидата й голосуватиме за компромісну постать, здатну задовольнити претензії всіх угруповань, а «Трудова Україна» взагалі проголосує за будь-яку запропоновану Президентом кандидатуру. СДПУ(о), певне, притримуватиметься агресивної наступальної тактики, що сильно знижує шанси будь-якого їхнього ставленика. До речі, уперше член фракції СДПУ(о) — Андресюк — привселюдно заявив про бажання одноплемінників побачити в кріслі прем’єра Віктора Медведчука.
У таборі інших конкуруючих груп поки що тихо, що може засвідчувати як їхню максимальну обережність, так і пасивність. Так чи інакше, а призначення керівником вищого органу виконавчої влади людини, котра має пряме відношення до певного клану, виглядає вкрай сумнівним через особливо розвинений у отих самих кланів інстинкт самозбереження. Навряд чи помилку
96-го року дозволять собі повторити як олігархи, так і Президент. Головне кермо країни може бути довірене винятково людині, яка бодай здається керованою та здатною піддатися на лобіювання конкретних людей та ідей. Знов-таки, ті самі Медведчук, Тигипко, Азаров і Янукович явно не справляють враження людей незаангажованих і піддатливих. Чимало опитаних серйозних людей, котрі беруть участь у консультаціях з приводу нового уряду, сходяться на тому, що прерогатива вибору підходящого прем’єра залишиться за Президентом, як і записано в Конституції, і жоден з представників парламентських партій не має шансів. А розподілу в майбутньому підлягають лише окремі міністерські портфелі (на думку секретаря РНБО Євгена Марчука, ключові міністри збережуть за собою посади), але це буде вже зовсім інша історія народження «суто українського» варіанта коаліційного уряду. За умови виключення з процесу комуністів це буде унікальний випадок формування уряду коаліцією парламентської меншості, бо праві оголосили, що повністю усуваються від участі в процесі. Єдина кандидатура, до якої вони можуть виявити бодай певний інтерес, — Олександр Омельченко, котрий переміг свого часу на виборах мера за активного сприяння ПРП з союзниками та зберігав з ними до останнього часу нормальні стосунки. Між іншим, і з Ющенком мер зовсім не ворогує. Але поки що в колах патріотів переважає тверда переконаність у нереальності будь-яких компромісів.
Перед Президентом непростий вибір, але він обіцяє зробити його до 15 травня, після короткочасного відпочинку в Криму, у який по суті вилилася його одноденна робоча поїздка на півострів. Можна сміливо припустити: на ПБК обов’язково потягнуться гінці зі столиці для продовження консультацій і викладу своїх аргументів. Люди, близькі до адміністрації Президента, твердять, що робочу кандидатуру було узгоджено ще місяць тому, і натякають на одного з діючих губернаторів. Утім, це лише робочий варіант, один з 8—10. Найближчими днями Президентові доведеться вислухати ще безліч аргументів, здатних радикально вплинути на його переваги. Але у разі, якщо цей варіант виявиться остаточним, ми матимемо змогу спостерігати стрімкий вихід на політичну арену та легалізацію однієї з наймогутніших регіональних еліт, і за рік до парламентських виборів в Україні може з’явитися новий «хазяїн».
Сьогодні зрозуміло: однозначної відповіді на запитання, хто персонально керуватиме українською економікою протягом найближчого року, немає. «Прем’єріада» може розтягтися на кілька етапів, коли різноманітні кандидатури послідовно одну за одною розглядатиме парламент, поки нарешті у Верховній Раді не визріє хоч якась подоба коаліції. Першу перевірку на міцність «комуно-олігархічна більшість» уже пройшла. Якщо вдасться скласти і другий іспит, можна буде подумати і про офіційне оформлення стосунків.