Спробуймо нині абстрагуватися від каламутних потоків, що ллються на нас із більшості телеканалів та друкованих видань. Зокрема про колосальні успіхи української економіки, виражені у відірваному від реалій зростанні ВВП. Тим паче що доводити владі, що цього зростання досягнуто не завдяки, а всупереч їй, — те ж саме що доводити ветерану-учаснику дивного параду, що Велику Перемогу було здобуто не завдяки великому керманичеві всіх часів і народів Сталіну, а всупереч йому, і 28 мільйонів життів наших співвітчизників —підтвердження цього.
Аналіз причин жалюгідного стану, в якому все ще перебуває наша країна після 13 років від дня здобуття нею незалежності, переконує, що головна «заслуга» в цьому належить українській владній еліті. Проблема полягає у тому, що значна її частина залишилася в обоймі з часів радянського режиму, мімікрувавши під нове навколишнє середовище, але зберігши при цьому свій менталітет. Колишні секретарі парткомів усіх рівнів надійно повсідалися в усі крісла: від президентського і до мерських та районних. Дивлячись на це, не можна не жалкувати, що Україна не пішла шляхом Чехії, Польщі та Прибалтики, де було проведено люстрацію, в результаті якої представників старої номенклатури позбавили права обіймати державні посади. Здається, такий суворий, але необхідний захід національної безпеки, крім іншого, запобіг би виникненню другої частини так званої еліти. У простір дикого ринку початку 90-х при прямому потуранні старої гвардії почало втягуватися навіть те, що моментально руйнується при зіткненні з цим простором, — совість, ідеали, принципи. І в так звану еліту почала вливатися свіжа кров — ті, хто був готовий прогинатися під будь-які інтереси, під будь-які ідеї й ідеологію. Лиш би це гарантувало здобуття влади та власності. Або сприяло їх збереженню і примноженню. У цьому криється та страшна зрада, на яку пішла українська еліта щодо власної країни й народу. Люди, котрі, здавалося б, уособлюють силу й мозок нації, репрезентують її найбільш заповзятливу та ділову частину, зосередилися лише на власних інтересах і безпеці, абсолютно не співвідносячи їх із інтересами та безпекою іншої, набагато більшої частини суспільства. І між цими двома частинами утворилася величезна прірва. Прірва обопільної недовіри, взаємної відчуженості, нелюбові та страху. Новоутворена українська псевдоеліта відчула смак влади.
Ось звідки родом нинішня кризова ситуація, в якій країна опинилася напередодні виборів. Ось у чому причина серйозної небезпеки, перед обличчям якої опинився український народ. Народ, чиї довготерпіння і слабка ініціативність так нещадно експлуатуються можновладцями. І нині, коли в народу з’явилася щаслива можливість, уникнувши необхідності застосовувати такі невластиві йому революційні методи боротьби, вплинути на свою подальшу долю абсолютно мирним способом — голосуванням на президентських виборах, його вкотре зраджують. На нього виливають потоки брехні, використовуючи численні телевізійні канали й газети, власники яких зараховують себе до еліти. Його залякують небезпекою силових сценаріїв, утілення яких можливе лише за наказом представників еліти, щоправда, уже з іншої сфери діяльності. Українська псевдоеліта, яка щільно зімкнула свої лави, прикриваючись тезою про спадкоємність, намагається купити його малими разовими подачками. Дерибанячи тим часом не лише таємно, а вже й відкрито те, що ще залишилося. Чого варте останнє рішення депутатів Київради, які ні з того ні з сього пожалували своїм «старшим братам» із Верховної Ради 200 га землі у столиці! Так і хочеться запитати: «Хлопці! За кого ви нас маєте?! За «козлів», які заважають вам жити?!»
Впевнений, що колом тих, кого ймовірна зміна влади нині лякає, можливо, сильніше за власну смерть, еліта країни все-таки не обмежується. Це поняття набагато ширше. Точніше, зводиться воно до зовсім іншого. Сьогодні в нас з’явився шанс, що слово «еліта» наші співвітчизники вимовлятимуть без зневажливого «так звана». Не даремно ж, згідно зі словниками, слово «еліта» означає «добірне», «добирати», тобто має спільний корінь зі словом «вибори». Саме вибори, цей нелегкий іспит для країни, одночасно є унікальною можливістю появи справжньої, без соромливих застережень та умовностей, еліти. Хоча ні, не появи.
Я точно знаю, що освічені, інтелігентні люди — професіонали своєї справи, глибоко переконані, що служити потрібно не політичному режимові, а Україні, у країні є. І я не сумніваюся, що їх достатньо. Вони мають право претендувати на те, щоб бути зарахованими до еліти хоча б тому, що в них є своя позиція і готовність узяти на себе відповідальність за долю країни. Незважаючи на згадану висококонцентровану брехню, яка наповнює телевізійний ефір і лине з вуст високих державних осіб. У цих людей є можливість, а головне — величезне бажання знати правду, і це робить їх сильними. Впевнений, що ці люди вже визначилися зі своїм вибором, і я здогадуюся, який він. Адже їхнє бажання служити не політичному режимові, а країні та її народу може реалізуватися лише в тому випадку, якщо сам режим служитиме Україні, а не займатиметься виключно самообслуговуванням.
За невипадковим збігом, саме такі люди становлять більшість читачів «Дзеркала Тижня», саме вони нині мають право претендувати стати основою справжньої еліти українського суспільства, що формується. Проте їхня місія не повинна сьогодні обмежуватися лише власним вистражданим вибором. Їхня думка має стати визначальною для українців, котрі сумніваються і вагаються. Їх сьогодні чимало і в могутніх індустріальних областях, і в сільських районах 47-мільйонної країни.
Як завжди, особлива роль відводиться столиці України. Адже, не в кривду регіонам, Київ завжди вирізнявся більшою інформованістю і самостійністю. Саме тому, переконаний, результати виборів у столиці стануть холодним душем для деяких кандидатів. Це пов’язано як із настроями киян, так і з неможливістю підтасувати та сфальсифікувати результати народного волевиявлення на столичних виборчих дільницях.
На жителів столиці нині покладається особлива відповідальність. Як людина, котра народилася і виросла у скромному провінційному містечку, я добре пам’ятаю, як мої батьки перед прийняттям особливо важливих для сім’ї рішень зверталися до наших столичних родичів, друзів або знайомих. І їхня думка була для нас практично вирішальною. Так було, так є, і так буде.
Давайте сьогодні згадаємо про свою тітоньку-пенсіонерку, яка живе в глухому селі, або про однокурсника, який працює районним лікарем десь у Жашкові, або про випадкового попутника, з яким нещодавно їхали в одному вагоні й номер телефону якого на той випадок, якщо сім’я вирішить відпочивати у Криму, записали в телефонний записник. Згадаймо про них, не шкодуючи часу і грошей, зателефонуймо й поділімося своїми переживаннями про майбутнє країни напередодні виборів. Пояснімо, чому ми визначилися не так, як цього вимагає влада. Адже поки ми самі не заявимо про свою позицію і не усвідомимо себе елітою, за нас ніхто цього не зробить.
Ці вибори (якщо не у вікових масштабах історії України, то з погляду окремо взятого людського життя наших сучасників уже точно) є останнім шансом підбити жирну рису під нашим теперішнім способом життя і станом відносин між елітою та іншою частиною суспільства. Шансом перестати нарешті пов’язувати поняття еліти виключно з розміром чиновницького крісла та банківського рахунку. Шансом позбутися влади, у якої свідомість безконтрольності породжує ейфорію вседозволеності. Яка, у свою чергу, дозволяє владі відчувати себе переможцем у завойованій країні.
Хіба ми, українці, чиї предки протягом багатьох століть пролили чимало крові, не заслужили того, щоб жити в демократичній, цивілізованій, правовій державі? Відповідь на це запитання може бути дана вже 31 жовтня. Причому виявлятиметься вона не лише у відсотковому співвідношенні прибічників того чи іншого здобувача президентської булави, а й у готовності країни конвертувати результати виборів у цивілізовану, легітимну процедуру передачі влади.
Однак проблема полягає навіть не так у нашому прагненні встигнути пожити в комфортній, демократичній державі, будівництво якої, з урахуванням втраченого часу, може бути не таким швидким, як того хотілося б. Нині нас має хвилювати питання: до чого нам готувати своїх дітей? Навчати їх бойових мистецтв для виживання у бандитській країні, пояснювати, що таке хабар, корупція, продажний суддя і міліціонер-перевертень, який перебуває на утриманні у кримінального авторитета? А чи все-таки прищеплювати відчуття власної гідності, яке будь-яку психічно здорову людину примушує тримати свою совість у чистоті й жити не за поняттями, а відповідно до моральних принципів? Поставте й ви перед собою таке запитання, і тоді рішення, якщо ви ще вагаєтеся, прийде до вас моментально.