Стараннями влади, політиків і, чого гріха таїти, ЗМІ епідемія грипу в Україні перестала бути подією суто медичною. Це тепер і ґрунт для взаємних обвинувачень, і «інформаційний привід» для цинічного передвиборного піару. Прем’єр-міністр ночами (згадуючи шинну дніпропетровську молодість) розвантажує ящики з ліками в Борисполі, Олег Тягнибок демонстративно обіцяє віддати мільйон із передвиборного фонду на боротьбу з епідемією, активісти Партії регіонів у Вінниці та Полтаві роздають людям дефіцитні захисні маски, Віктор Янукович обіцяє дармову роздачу оксолінової мазі...
І всі ці «топтання на темі», хоч як сумно це усвідомлювати, задушили перші паростки порозуміння і взаємовиручки, що були намітилися між людьми з різних куточків країни, обірвали тонку ниточку між Сходом та Заходом, споганили світле прагнення звичайних мешканців, «маленьких українців», прийти на допомогу співвітчизникам, котрі потрапили в біду.
У Донецьку, порівняно з тим, що коїться за Дніпром, — тиша. Істерія потихеньку спадає, хворих на смертельно небезпечний вірус не виявлено. З іншого боку — і допомагати у біді «карантинним» регіонам ніхто не поривається. Здавалося б, сиди й радій мовчки, і говорити особливо ні про що, але...
…Але ж бувало інакше. По-людськи, можна навіть сказати, — по-чоловічому, без лицемірства, мавпування і зі щирою готовністю допомогти. Коли торік влітку на ту ж таки Західну Україну впали страшні повені. Перші каравани з гуманітарною допомогою в постраждалі регіони виїхали саме з Донецька. Хоч прозвучить хвалькувато, але, здається, це цілком законний привід для гордощів за земляків, за «шахтарський характер такий».
Коли гірники з шахти імені Засядька готувалися вперше у своєму житті вирушити в Івано-Франківську область, якийсь профспілковий «бугор» проводив для них короткий і бадьорий інструктаж. Він і сам там ніколи не бував, але як міг намагався підбадьорити трудяг: «Хлопці, там ці... як їх... ОУНівці. Тобто ці, як їх... бандерівці! Там самісінький центр цих ****... Тому про політику — ані слова! Говорити тільки про бл...ство!». Шахтарі слухали цей полум’яний спіч усміхаючись, але в їхніх усмішках і жартах теж прозирала певна нервозність, настороженість до «бандерівців». Але вони поїхали. І не полінувались обійти майже дві тисячі дворів Галицького району, щоб особисто, не покладаючись на злодійкувату чиновницьку братію, вручити постраждалим гостинці з Донецька.
Тому що там — брати-українці, у чий дім прийшла біда. Невідомі й незнайомі, демонізовані горластими агітаторами і (посипаю голову попелом) деякими журналістами, але все одно — свої. Тому що саме донецькі шахтарі як ніхто інший знають, якою жорстокою буває природна стихія у своєму сліпому гніві до людей. А отже, спочатку треба допомогти, а потім — розмірковувати. Не чекаючи вказівок згори і схвалення «політбюро».
Потім президент бундючився, запевняючи, що люди з усієї країни вирушили на затоплені території виключно на заклик «морального лідера нації», а його опоненти, навпаки, виводили якийсь дивний, з погляду логіки, зв’язок між звичайною людською чуйністю і наявністю партквитка тільки певного кольору. Але ті, хто пам’ятає події минулого літа, точно знають, що це був той рідкісний момент, коли країна постала єдиною сама по собі, і ніхто не звертав уваги на спроби політиків оголосити своєю заслугою коротку мить єдності.
Що ж сталося тепер? Чому, коли в країну прийшло інше лихо, яке неначе одне на всіх, кожен залишився сам за себе? Тим більше що ситуація повторюється: до нас знову стукає лихо національного масштабу, але, завдяки щасливій випадковості (тьху-тьху-тьху!), оминає Донецьку область. Минулого літа посушливий Донбас не могло затопити, бо просто було нічим, а тепер захворюваність не перевищує навіть звичайного сезонного епідпорогу.
На тлі загальної паніки в середньому два десятки донеччан щотижня звертаються до лікарів зі звичайним грипом, який лікується без особливих зусиль. В обласному центрі взагалі немає жодного хворого на грип. Махина протиепідемічних заходів бореться поки що зі звичайними застудою і нежитем. Піддавшись настроям, які панують у суспільстві, в Донецьку теж сумлінно спустошили аптеки. Місцеві пошивні ательє несподівано завалили замовленнями на захисні маски. Ціни на лимони і часник за тиждень злетіли вдвічі. Але це — відлуння зовнішніх подій, резонанс моторошних чуток і страшилок, справно публікованих у ЗМІ. Проте загалом, на щастя, поки що все благополучно.
А за себе і своїх земляків — соромно. Так, не зобов’язані. Але і влітку 2008-го не були зобов’язані, проте допомогли. І футболісти донецького «Шахтаря» не зобов’язані були перераховувати свої преміальні постраждалим в Алчевську, але вони це зробили. Можна згадати ще безліч випадків, коли жителі Донбасу не зобов’язані були, проте на поклик серця віддавали... ні, не останню сорочку, але ділилися з тими, кому зле.
Причому для того, щоб у цій ситуації залишатися людиною, не треба шукати підпільними шляхами дефіцитні ліки або ганяти з Китаю літаки з марлевими пов’язками. Хто наважиться стверджувати, що лікарням у карантинних регіонах не потрібні банальні засоби дезінфекції? Або що тамтешнім медикам і їхнім пацієнтам нікуди подіти гігієнічні засоби, продукти для хворих у стаціонарі та інші дрібниці, від яких залежить не менше, ніж від медикаментів або кваліфікації лікарів? При нинішньому рівні забезпечення медичної мережі звичайна «Газель» на порядок підвищить ефективність роботи «Швидкої допомоги» у якомусь сільському районі, а новий халат і упаковка рукавичок виведуть на якісно новий рівень тамтешній фельдшерський пункт... І зараз — не той випадок, коли треба тихо сидіти у своєму кутку й радіти, що загальне лихо поки що обминає.