Олександр ГОНЧАРЕНКО, президент Центру міжнародної безпеки
та стратегічних студій, доктор Історичних наук
Рустем ДЖАНГУЖИН, провідний науковий співробітник інституту світової
економіки та міжнародних відносин НАН України, доктор філософських наук
Едуард ЛИСИЦИН, професор кафедри стратегії Національної академії
оборони України, кандидат військових наук
Демократія — форма правління всього народу, здійснювана всім народом, на благо всього народу.
Теодор Паркер. Промова на з’їзді борців проти рабства, Бостон, 29 травня 1850 р.
Розвиток громадянського суспільства та його демократичних інститутів у країнах перехідного періоду, і в Україні зокрема, об’єктивно потребує розробки і впровадження в соціальну практику дійового громадянського контролю над системою національної безпеки країни, що відповідає формам, змісту та практиці, прийнятим у демократичних країнах світу. Відсутність політико-правового обгрунтування й ефективних механізмів (у тому числі й юридичних) такого контролю веде до того, що ключові, життєво важливі для держави та нації рішення приймаються кулуарно, вузьким, часто неконституційним колом представників виконавчої влади, і «закриті» для широкої громадськості, а найчастіше навіть для парламенту та його комітетів. Така засекреченість зазвичай виправдується «вищими інтересами» держави і «вимогами національної безпеки».
Показовим прикладом такого підходу слугує Договір між Україною і Росією щодо умов перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. Ні українська громадськість, ні парламентарії України досі не бачили повного тексту й умов цього винятково важливого для України та її майбутнього документа. Аналогічна ситуація простежується і в питаннях військового співробітництва, поставок озброєнь в інші країни, а також у питаннях функціонування Збройних Сил і силових структур України (досить згадати інцидент і події навколо збитого ізраїльського авіалайнера, розслідування авіакатастрофи у Львові) та в багатьох інших. Через відсутність прозорості процедур прийняття рішень парламентські слухання про діяльність спецслужб, як ті, що недавно проходили у США щодо причин і наслідків подій 11 вересня 2001 року, принципово неможливі в сьогоднішній Україні.
Наголосимо також на принципово важливому моменті, який полягає в тому, що громадянський контроль над системою національної безпеки — поняття значно ширше і багатоаспектніше, ніж цивільний контроль над збройними силами, і містить у собі ідею контролю не лише над збройними силами, а й над силовими структурами (у тому числі спецслужбами) в цілому, — всіма суб’єктами системи національної безпеки.
Система національної безпеки України: міфи та реальність
Відповідно до базових нормативних документів країни в цій сфері, системи національної безпеки України не існує взагалі. Ситуація досить символічна і відбиває реальний стан речей у державі. У діючій редакції «Концепції національної безпеки України» (тій самій, що була ухвалена парламентом після п’яти років роздумливих дебатів 1992—1997 років) відповідного поняття, загальноприйнятого у світовому співтоваристві, немає. Зате скопійовано поняття, що використовується виключно в Російській Федерації, — «система забезпечення національної безпеки». Аналогічний підхід зберігається й у новій редакції Концепції, поданій Президентом України на розгляд парламенту 13 серпня 2002 року (реєстраційний номер 2062) як проект Закону України «Про внесення змін у Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України». Більше того, представлена модернізована версія значно поступається початковій як у методологічному, так і в інтелектуальному плані, і здатна здивувати професійного аналітика своєю очевидною некомпетентністю та політичною заангажованістю.
Нагадаємо, що новий законопроект було розроблено відповідно до Указу Президента України (№ 927/2000 від 28.07.2000 року) Радою національної безпеки і оборони України1. У ньому взагалі «зникло» визначення поняття «система забезпечення національної безпеки», і це, як ми побачимо далі, далеко не випадково. У початковій версії Концепції цей термін визначено як «організована державою сукупність суб’єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об’єднаних цілями і завданнями із захисту національних інтересів, які здійснюють узгоджену діяльність у межах законодавства України». 2
Із багатьох причин важко погодитися з подальшим застосуванням терміна «система забезпечення національної безпеки», тим більше без його чіткого визначення. По-перше, використання в цьому терміні слів «забезпечення» і «безпека», тобто «забезпечення безпеки», є очевидною лінгвістичною помилкою. Такий висновок випливає з семантичного аналізу зазначеного терміна з використанням словників нормативної української мови.
По-друге, сам зміст поняття «системи забезпечення національної безпеки» як «організованої державою сукупності суб’єктів» бачиться глибоко неправильним. У політичних науках вважається аксіомою те, що громадські, недержавні або незалежні інституції не організуються державою і не входять до її складу. Між іншим, цей факт визнавався навіть радянськими фахівцями і позначився на політичних термінологічних словниках тих років: «Держава — основний, але не єдиний політичний інститут сучасного суспільства. Поруч із ним функціонують різноманітні партії, спілки, релігійні об’єднання, які в сукупності складають політичну систему суспільства». 3
Розробники Концепції (особливо ті, хто брав участь у створенні проекту її нової редакції), як неважко помітити, пішли у своїх спробах установити жорсткий тотальний контроль над усіма сферами соціального життя значно далі від ідеологів радянських часів.
По-третє, навіть у демократичному суспільстві далеко не завжди можна простежити узгоджену діяльність державних органів і громадських організацій, як це стверджується у визначенні «системи забезпечення національної безпеки». У цивілізованій державі громадські організації створюють негативний зворотний зв’язок, який у цілому проявляється як оздоровчий стосовно функціонування державного організму чинник і стимулятор прогресу. Позитивна функція громадських організацій прямо випливає з їхньої незалежності, а в ряді випадків і прямої опозиції державі! Спроби заміни незалежних громадських організацій на штучно створені самою державою структури, як це відбувалося в колишньому СРСР або ж бачимо сьогодні на пострадянському просторі, неминуче призводять до серйозної деформації демократичного життєустрою суспільства.
Навіть тоді, коли громадські організації діють суворо у рамках законодавчого поля, в епоху глобалізації вони не можуть не корелювати за своїм змістом та спрямованістю з міжнародними документами з питань прав і свобод людини. З цього теж аж ніяк не випливає (особливо в умовах відсутності демократії) узгодженість функціонування «державних органів, громадських організацій, посадових осіб і окремих громадян, об’єднаних спільними цілями і завданнями із захисту національних інтересів».
В умовах розколу національної ментальності за безліччю напрямів — економічних, політичних, соціальних, конфесійних тощо — становище ускладнюється тим, що в суспільстві існують різноманітні взаємоконкуруючі тлумачення національних інтересів і національної безпеки різними соціальними групами. Це об’єктивно призводить до соціальної напруженості та конфліктів і знижує загальний рівень безпеки усіх без винятку соціальних груп.
Нарешті зазначимо, що і в діючій, і в «новій» версіях Концепції розглядаються виключно об’єкти «системи забезпечення національної безпеки». Поза розглядом залишилася система законів держави і сила-силенна документів недержавних організацій, таких як декларації, статути, програми тощо. Добре відомо, що саме ця обставина значною мірою визначає тип держави, адже президент, прем’єр-міністр, парламент можуть бути як у демократичних, так і в тоталітарних державах, не кажучи вже про держави транзитного (перехідного) типу, якою сьогодні є Україна.
Для подальшого розгляду проблеми вважаємо за принципово важливе дати визначення системи національної безпеки.
Система національної безпеки — це сукупність державних структур і недержавних організацій, що функціонують у сфері захисту прав та свобод людини, базисних цінностей суспільства від зовнішніх і внутрішніх загроз, а також відповідна підсистема законодавчих актів держави і нормативних документів (статутів, декларацій, програм тощо) недержавних організацій.
Таке визначення системи національної безпеки органічно випливає з визначення національної безпеки, яке, на думку авторів, можна викласти в такій редакції. «Національна безпека — це ступінь (міра, рівень) захищеності життєво важливих інтересів, прав та свобод особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз або ступінь відсутності загроз правам і свободам людини, базовим інтересам і цінностям суспільства та держави». 4
Таким чином, система національної безпеки в демократичній державі містить у собі як повноправний суб’єкт відносин громадські структури, оскільки сфера безпеки може бути монополією держави лише в умовах тоталітарного режиму. Підкреслимо, що в громадянському суспільстві неурядові структури й організації є повноправними елементами системи національної безпеки в рамках диверсифікованих механізмів демократії участі.
У Концепції національної безпеки Російської Федерації, наприклад, наголошується, що підтримування необхідного рівня національної безпеки та протидія різним загрозам особистості, суспільству і державі передбачає активну участь у цьому процесі громадських організацій та об’єднань, політичних партій і громадян. 5 Національна безпека безпосередньо пов’язується зі сталим демократичним самопідтримуваним розвитком і розглядається як його інтегральна складова.
Таким чином, у правовому полі демократичної держави (або такої держави, яка прагне стати демократичною) фігурують як державні органи та державні посадовці, так і незалежні громадські організації, що керуються своїми деклараціями, статутами, програмами тощо.
Відносини державних і недержавних (громадських) структур будуються за принципом взаємодії і противаг. Як наслідок такого складного переплетення інституцій та їхніх спільних дій народжується і зміцнюється нова системна якість, досягається адекватний демократичним державам ступінь (міра, рівень) відсутності загроз правам і свободам людини й універсальним базовим інтересам і цінностям держави та суспільства.
Цілком природно постає аж ніяк не риторичне запитання: чи існує сьогодні в Україні така система національної безпеки? Відповідь на нього можна отримати, звернувшись до засновників теорії безпеки, зокрема до Томаса Гоббса («Левіафан»), який першим проаналізував проблеми безпеки та виживання, взаємодію між безпекою, населенням, урядом і державою. Пошук безпеки, за Т. Гоббсом, обумовлює прогрес цивілізації. Страх перед загрозами є природним станом людини. Саме він змушує людину жити в суспільстві («у групі», «у племені», «у стаді») і шукати засоби колективного захисту у війні «усіх проти всіх». Безпека, таким чином, це основа цивілізації й державності. Центральна теза Т. Гоббса: Людина — це істота, цивілізована страхом смерті».
Щоб зрозуміти природу феномена безпеки і як похідної природу Системи національної безпеки, необхідно знайти відповідь на низку визначальних запитань.
1. Безпека кого? Або чия безпека?
Безпека держави, уряду, політичних еліт, кланів, кримінального бізнесу — чи безпека найменш захищених прошарків населення, кожної окремої людини? У кожному суспільстві завжди існують паралельні конкуруючі поняття безпеки — правлячої еліти, силових структур, олігархічних кланів і груп тощо. У розколотому суспільстві, в умовах відсутності єдиної національної ментальності, формування якої теж дуже непростий процес і потребує досить тривалого історичного проміжку часу, ці поняття антагоністичні, суперечать одне одному й ведуть до перманентної конкуренції та конфліктів, до зниження загального рівня національної безпеки.
У свою чергу, постійний конфлікт щодо визначальних чинників національної безпеки, зовнішньої та внутрішньої політики між соціальними структурами і групами (у тому числі гілками влади) призводить до різкого зниження ефективності функціонування основних державних інституцій, масових порушень законності і правопорядку, зростання соціальної нестабільності, виникнення етнічних, конфесійних і регіональних конфліктів, злочинності та корупції. В остаточному підсумку, до неможливості раціонального використання наявних ресурсів, економічного, науково-технічного і культурного потенціалів.
Більше того, в умовах недостатньо розвиненої демократії й відсутності політичної підтримки населення серед правлячої еліти помітна тенденція до підміни ключових понять національної безпеки питаннями безпеки режиму і питаннями збереження влади. Ці небезпечні тенденції істотно посилилися і стали особливо помітними в Україні після «касетного скандалу» та парламентських виборів 2002 року.
2. Безпека від кого?
Безпека від волаючої некомпетентності та корумпованості правлячої еліти, яка не має аналогів у Європі? Безпека від свавілля державних чиновників усіх рангів, наростання тенденцій до обмеження свободи слова і прав людини, практики використання прокуратури, податкової інспекції, міліції та силових структур узагалі як інструмента придушення будь-якої опозиції та інакомислення? Безпека від катастрофічного зубожіння й акультурації більшості населення, що відбуваються на тлі брутального благоденства вузького прошарку знахабнілих нуворишів із «мерседесами», які безкарно роз’їжджають тротуарами центральних вулиць міста, маєтками і власністю всередині країни та за кордоном, які й не снилися колонізаторам України польських або царських часів?
Чи безпека від власного народу, від будь-яких проявів непокори і невдоволення з боку широких мас населення? Безпека від відповідальності за дії кримінального бізнесу і тіньового капіталу, який набув уже такої сили, що починає диктувати свої «правила гри» державі?.. Сьогодні йдеться вже про фактичну «приватизацію держави», оскільки олігархічний капітал починає контролювати базові державні функції, нав’язуючи свою волю виконавчій і законодавчій гілкам влади. Лише сам факт контролю парламенту, уряду й адміністрації Президента політичним блоком компрадорів і державної бюрократії, які набрали на виборах менше 12% голосів виборців, викликає подив у представника будь-якої демократичної країни. Але це — політична реальність сьогоднішньої України, яка наочно свідчить про те, що не все гаразд у «датськім королівстві».
Не менш важливий і зовнішньополітичний аспект заторкнутої проблеми, який стосується місця і ролі України в міжнародному співтоваристві. Кінець горезвісної «багатовекторності» у зовнішній політиці змінився періодом «комплексної біполярності», що має реальну і мниму складові. При цьому реальна складова однозначно орієнтована на Москву, а мнима — на Європу. 6 Повернувшись на словах обличчям до Європи, Україна сьогодні впевнено інтегрується в СНД і ЄвроАзЕС. Проросійськи поляризована економіка з неминучістю обумовлює проросійськи поляризовану зовнішню і внутрішню політику і, в остаточному підсумку, веде країну до втрати не лише економічного, а й політичного суверенітету.
Можна скільки завгодно, як заклинання, повторювати, що Україна не має ворогів у сучасному світі і жодну країну не розглядає як потенційного противника. Проте, не визначивши, звідки виходять основні зовнішні загрози в економічній, політичній, соціокультурній та інформаційній сферах, принципово неможливо створити адекватну систему протидій і нейтралізації цих загроз, провести ефективні реформи економіки, збройних сил, системи національної безпеки.
Теоретична відсутність явних ворогів і потенційних противників аж ніяк не означає, що країна не має жорстких і прагматичних конкурентів у своєму близькому і далекому зарубіжжі, котрі не забаряться підставити підніжку або задушити конкурента в «братніх обіймах». Відсутність прозорої геополітичної визначеності, причому не на словах, а на ділі, стає сьогодні не лише основним гальмом європейської інтеграції України, а й головною загрозою національній безпеці країни у внутрішньо- і зовнішньополітичній сферах.
3. Безпека за рахунок чого?
За рахунок яких механізмів можуть бути гарантовані досягнення і підтримання адекватного рівня національної безпеки? Очевидно, що сьогодні важливі не лише і не так військові інструменти, як інструменти економічні, політичні, соціокультурні, інформаційні й ін., що забезпечують достатній потенціал стримування і необхідний рівень національної безпеки.
Успішно проваливши всі спроби проведення економічної, адміністративної та військової реформ (чи, точніше буде сказати, спроби імітації цих реформ), опинившись після 11 років незалежності серед найбідніших країн—маргіналів Європи (із ВНП на рівні щорічного продукту компанії Siеmens), Україна сьогодні не здатна забезпечити необхідного рівня безпеки для своїх громадян як на індивідуальному, так і на соціальному рівнях.
Більше того, сьогоднішня несприятлива ситуація значно погіршиться в найближчі 5—10 років, коли, в умовах відсутності адекватних військових реформ і хронічного недофінансування збройних сил, більшу частину застарілої військової техніки необхідно буде здавати на металобрухт. Зношеність і старіння основних фондів виробництва призведе до різкого уповільнення ВВП і почастішання виробничих катастроф, порівнянних із тими, що зараз спостерігаємо у вугільній галузі. Навіть при збереженні поточних темпів економічного зростання, що саме собою дуже проблематичне в існуючих умовах, безнадійно відстала Україна у кращому разі через 10 років досягне рівня ВВП 1991 року і зможе претендувати на приналежність до Європи лише в географічному сенсі, а підтримання адекватного рівня національної безпеки стане неможливим у принципі.
Потужним каталізатором для радикального підвищення рівня безпеки в рамках проголошеного «європейського вибору» могло б стати приєднання до євроатлантичної системи колективної безпеки. Але Україна, крутячи своєю багатовекторністю, за висловом одного поважного парламентарія, «як та сука хвостом», і тут обдурила саму себе. Нагадаємо, що, починаючи з 1995 року, на всіх офіційних рівнях постійно проголошувалося: «питання про вступ України в НАТО на порядку денному не стоїть». Розробки й аналітичні дослідження з цієї теми називалися «незрілими» й «упередженими», гальмувалися або замовчувалися, а поодинокі спроби впровадження в життя курсу на євроатлантичну інтеграцію коштували посад багатьом службовцям, починаючи з міністра закордонних справ.
Завдяки наполегливим зусиллям адміністрації Президента, з жовтня 2001 року із політичного лексикону й офіційних документів України повністю зник термін «євроатлантична інтеграція». Дозволялося користуватися лише терміном «європейська інтеграція». Співробітництво з НАТО зводилося до формального виконання положень «Хартії про спеціальне партнерство», і то далеко не в повному обсязі і з успіхами переважно у сфері миротворчої діяльності (фінансованої західними партнерами і міжнародними організаціями).
Відтак Україна на шляху зближення з НАТО опинилася далеко позаду більшості східноєвропейських країн — кандидатів на участь у «другій хвилі» розширення НАТО. Навіть традиційний противник Північноатлантичного союзу, Росія, перехопила ініціативу і різко вирвалася вперед, долучившись у результаті своїх дій до процесу розробки і прийняття політичних рішень у НАТО, що сьогодні є основою системи європейської безпеки.
Схаменувшись і усвідомивши свою чергову стратегічну помилку, виконавча влада проголосила у квітні 2002 року скороспіле й абсолютно непідготовлене рішення про бажання вступити в НАТО. Проте «поїзд уже пішов», як, до речі, й у випадку з ЄС. Під час червневого (2002 року) візиту до Києва генерального секретаря НАТО і представницької делегації послів країн НАТО в цій організації виконавчій владі чемно, але досить рішуче пояснили, що вступ у НАТО — це не «стометрівка», а у випадку з Україною, радше, «марафонська дистанція», і що Україна, як і всі кандидати на членство, має відповідати п’яти нормативним критеріям членства, у тому числі — як основоположному зобов’язанню — щодо побудови громадянського суспільства, забезпечення прав людини і свободи ЗМІ.
Оскільки Україна має серйозні проблеми принаймні в чотирьох із п’яти нормативних критеріях, її приєднання навіть до Плану дій про членство (MAP —Membership Action Plan) на майбутньому Празькому саміті країн—членів НАТО викликає великі сумніви. Максимум, на що може розраховувати Україна в Празі, — це на участь у так званому Інтенсифікованому діалозі про членство, який проведуть із метою з’ясування питання: «Чи готова Україна взагалі до участі в МАР?». Це те, що свого часу запропонували зруйнованій війною Хорватії, і це цілком відповідає тому стану, в який сама себе загнала Україна своєю «багатовекторністю», безвідповідальністю і безпринципністю.
За будь-яких обставин Україні слід серйозно задуматися над станом і перспективами розвитку своєї національної безпеки, оскільки кількість помилок і проколів почала перевищувати всі припустимі норми, а це неминуче призводить до стратегічного програшу і, зрештою, до втрати незалежності.
4. Безпека для чого?
Для стабільного, вільного і гармонійного розвитку держави та її громадян в умовах безпеки і відсутності (чи мінімізації) зовнішніх та внутрішніх загроз? Для створення й процвітання суспільно-політичної системи, заснованої на демократії участі, ліберально-демократичній ідеології, механізмах вільного ринку і соціальній захищеності.
Альтернативою цьому виступає безпека для подальшого існування та процвітання олігархічного капіталу, тотально корумпованого, авторитарного режиму, що торгує життєво важливими національними інтересами країни оптом і вроздріб. Режиму, який за короткий час перетворив одну з високорозвинених європейських країн на вимираюче шароварне гетто епохи раннього феодалізму, що посідає у світових рейтингах гуманітарного й економічного розвитку місця на рівні найвідсталіших протекторатів, а нині «нових незалежних» держав Африки типу Ботсвани і Свазіленду. Режиму, який онтологічно боїться власного народу, його волевиявлення, який задля самозбереження не зупиняється перед показовими репресіями і «нещасними випадками» з політичними опонентами, маніпуляціями масовою свідомістю та ЗМІ, широким використанням брудних інформаційних технологій і «чорного» PR (в основному московського розливу), підкупом і шантажем виборців і прямою фальсифікацією виборів
5. Яку безпеку?
Це, можливо, ключове питання, що стоїть перед нами. Воно полягає в тому, яку безпеку ми хочемо і яку безпеку повинна захищати система національної безпеки, що її ми будуємо? Безпека раба, невільника, вівці в кошарі чи безмовного бидла в стійлі, що його завтра потягнуть на бойню або шкуродерню? Із багатьох точок зору, соціальна захищеність раба давнього світу була незрівнянно вищою від соціальної захищеності жителя сучасної України. Раб мав гарантований дах над головою, їжу, необхідний одяг. Спеціально дібраних рабів навчали ремесел, науки і мистецтва: музики, скульптури, поезії, навіть філософії. Середньостатистичний раб епохи грецьких полісів одержував у середньому 1,5 л вина на день (як тут не згадати з розчуленням ковбасу за 1 крб. 60 коп. і горілку за 2 крб. 87 коп.). Дбайливий хазяїн завжди піклувався про своїх рабів та іншу худобину, ситно годував, за необхідності лікував і, звісно ж, не допускав вимирання їх поголів’я з небаченою з часів голодомору швидкістю. Може, такої безпеки ми хочемо і заслуговуємо?
Чи ми хочемо отримати безпеку вільної людини, повноправного громадянина своєї країни, який пишається своїми правами та обов’язками, відчуває себе невід’ємною частиною великої європейської культури й цивілізації і готового, як британець, накреслити на своєму національному гербі гасло «Бог і мої права»?
Не менш важливе питання про характер безпеки від зовнішніх загроз. Ми вже говорили про те, що в умовах внутрішньої слабкості радикальним способом підвищення рівня національної безпеки могла б бути участь у сильному військово-політичному блоці. Це давно зрозуміли в країнах Центральної Європи та Балтії і розгорнули курс на вступ у НАТО, зробивши його своїм базовим політичним пріоритетом і гарантією національної безпеки на досяжну перспективу. Україна ж, унаслідок своєї «комплексної» геополітичної невизначеності і маргінальності, проголосивши на словах курс на європейську і згодом євроатлантичну інтеграцію, продовжує на усіх напрямах стрімко зближуватися з Росією. У тому числі у військово-економічній, військово-технічній і як наслідок у військово-політичній сферах. На цьому тлі активізується діяльність як усередині країни, так і за її межами з втягування України в ЄвроАзЕС та в систему колективної безпеки країн СНД. Тим часом участь України в таких союзах і співтовариствах (при домінуванні й амбіціях Росії) можуть принести Україні лише таку безпеку, яку приніс Варшавський договір Угорщині 1956 року або Чехословаччині — 1968-го.
Питання характеру системи національної безпеки є, таким чином, фундаментальним питанням, яке багато в чому визначає стан, напрямок і перспективи розвитку держави, суспільства та кожної окремої особистості.
Автори пропонують читачеві спробу самостійно відповісти на поставлені запитання в контексті реалій сучасного українського суспільства і зробити висновок про тип і характер системи національної безпеки, підтримуваної і ретельно насаджуваної сьогодні в Україні.
На нашу думку, відповідь на ці запитання приводить до однозначного висновку про відсутність в Україні системи національної безпеки, яка бодай віддалено відповідає базовим вимогам демократичного, громадянського суспільства.
Більше того, у можновладних структур, а значною мірою й у суспільства в цілому, немає розуміння принципів функціонування такої системи. Про це переконливо свідчить проект вищезгаданої Концепції національної безпеки.
Те, що ми бачимо сьогодні,— це всього лише потворний симбіоз решток системи «державної безпеки» тоталітарного режиму «радянського типу» і новостворених структур групової безпеки «перебудованої» партноменклатури, представників компрадорських олігархічних кланів і напівкримінального тіньового капіталу. Така система геть несумісна з базовими принципами цивілізованої життєдіяльності і пріоритетами розвитку демократичного суспільства.
Громадянське суспільство
і громадянський (демократичний) контроль
Застережемо, що російськомовний варіант цього тексту статті не зовсім автентичний українському оригіналу в частині непрямого збігу використовуваних термінів, оскільки в російській мові, на жаль, не існує семантичної відмінності між поняттями «громадянський контроль», тобто контроль громадян і «цивільний контроль», тобто контроль невоєнний. І той, й той тип контролю передається в російській мові одним словом — «гражданский».
Підкреслимо, що ми маємо на увазі саме громадянський контроль громадян даної країни над системою національної безпеки. Військовослужбовці країни як повноправні громадяни суспільства, таким чином, також можуть і, понад те — повинні бути неодмінними учасниками мережі громадянського контролю над системою національної безпеки. Відсутність такого контролю з боку громадськості з участю військових та громадських організацій військових — одна з основних причин провалу реформ у військовій сфері і почастішання нещасних випадків та катастроф, у яких представники Збройних Сил України виступають у ролі козлів відпущення і хлопчиків для биття.
Громадянський контроль — виключна прерогатива розвиненого демократичного суспільства. Сама ідея громадянського суспільства, як і громадянського контролю над системою та структурами національної безпеки, є прямим викликом тоталітарній державі і її структурам безпеки й одночасно інтегральним мірилом рівня демократизації держави та суспільства в цілому. У тоталітарному суспільстві будь-якого типу (незалежно від типу конкретної тоталітарної ідеології) завжди існувала абсолютна монополія держави на сферу внутрішньої і зовнішньої безпеки.
Корпоративні інтереси та цінності можновладних структур, правлячих еліт, кланів, олігархічних груп тощо, — а це, як правило, безпека, самозбереження і процвітання існуючого режиму, — при цьому видаються за вищі національні інтереси держави і суспільства в цілому. Потужна пропагандистська машина і контрольовані режимом засоби масової інформації, старанно виплекані і щедро підгодовувані державою спецслужби та репресивний апарат забезпечують дезінформацію, задурювання й контроль над суспільством, з одного боку, та безпеку і збереження панівного становища правлячої еліти — з другого.
Природно, що в такому суспільстві будь-яка спроба порушення монополії режиму над сферою безпеки сприймається як пряма загроза його існуванню і трактується як «державна зрада» і «замах на конституційний лад». Саме така практика, блискуче описана Оруеллом, панувала в Радянському Союзі, фашистській Німеччини і продовжує панувати в сучасній Північній Кореї, Кубі, у Туркменії, Узбекистані, і, на жаль, в Україні. Навіть у Російській Федерації акцент на необхідності активної участі громадських структур і організацій у розробці й імплементації стратегії та політики національної безпеки, є якщо й не чинником реальної дійсності, то принаймні неодмінною атрибутивною ознакою президентських послань і офіційних державних документів у цій сфері.
Принципово інша ситуація в демократичних країнах. Розвиток громадянського суспільства і формування ефективного громадянського контролю над сферою безпеки не сприймається в цих країнах як загроза безпеці держави. Громадські структури й організації є не лише необхідним компонентом, а й повноправним партнером держави у розробці проблем національної безпеки, вони подають незалежні альтернативні розробки концепцій, стратегій і програм. У США, приміром, у цій галузі існує понад 1500 незалежних центрів й аналітичних структур, які часто тісно співпрацюють над прямими замовленнями ради національної безпеки США та інших державних інституцій.
Інша щонайважливіша функція громадських недержавних структур — здійснення громадянського контролю за діяльністю Системи національної безпеки в цілому і службами безпеки зокрема. Ми виходимо з того, що національна безпека країни є справою всього суспільства, а не лише державних інституцій, які насправді є лише інструментом (хоч і дуже важливим) у його руках. Серед основних суб’єктів громадянського контролю, які повинні представляти інтереси суспільства, можна назвати:
1. Парламентські структури;
2. Політичні партії та громадські об’єднання;
3. Засоби масової інформації;
4. Судові інстанції різноманітного рівня;
5. Незалежні аналітичні центри й установи та інші неурядові інституції.
Суспільство має активно залучатися до здійснення громадянського контролю над національною безпекою в таких основних напрямах:
· Зовнішня політика у сфері безпеки (визначення стратегічних пріоритетів політики безпеки та контроль над їх імплементацією, протидія зовнішнім загрозам, захист українських громадян та їхніх інтересів за кордоном тощо);
· Внутрішньополітичні процеси (визначення стратегії розвитку держави та контроль над її імплементацією, розвиток демократичних процесів, прав і свобод людини, механізмів громадянського суспільства, контроль над ефективністю роботи органів виконавчої влади, у тому числі у сфері безпеки, із запобігання внутрішнім загрозам і конфліктам);
· Функціонування, ефективність і рівень здатності військової організації України та силових структур гарантувати стабільний і безпечний розвиток держави, свободи і права громадян в умовах симетричних і несиметричних загроз;
· Подолання негативних тенденцій в економічному житті країни (корупція, фінансово-економічні кризи, боргова залежність тощо);
· Кризові явища в екологічній сфері і безпека життєдіяльності.
Беручи до уваги реально існуючу об’єктивну потребу формування дієвого ефективного контролю громадян України за функціонуванням і структурами системи національної безпеки України, Центр міжнародної безпеки та стратегічних студій, який представляють автори статті, вважає за необхідне ініціювати розробку проекту «Громадянський (демократичний) контроль над системою національної безпеки України».
Головною метою проекту, який планується виконувати у співпраці з іншими громадськими організаціями й аналітичними центрами, є розробка методологічних, політичних і юридичних основ та дійових правових механізмів ефективного громадянського контролю над системою національної безпеки України, привернення інтересу громадськості України і формування в масовій свідомості уявлень про необхідність, доцільність та оптимальні форми такого контролю.
Проект ставить також за мету привернення уваги громадськості до негативних аспектів функціонування механізмів національної безпеки поза дією громадянського контролю, розробку конкретних пропозицій із якнайшвидшого впровадження окремих елементів такого контролю вже на сучасному етапі.
Завданнями проекту є:
· вивчення механізмів і практики державного та недержавного контролю над системою національної безпеки в демократичних країнах;
· розробка політико-правового обгрунтування і легальних механізмів здійснення такого контролю в Україні;
· привернення уваги громадськості до проблеми, активізація громадської думки шляхом:
— проведення відповідних PR-акцій;
— підготовки й публікації серії статей та інформаційних матеріалів з цього питання в ключових засобах масової інформації України;
— систематичного моніторингу громадської думки з цього питання;
— проведення регулярних «круглих столів» і дебатів у засобах масової інформації з залученням вітчизняних і закордонних експертів, парламентаріїв та представників громадськості;
— організації представницьких міжнародних конференцій з обміну досвідом і розробки відповідних пропозицій та рекомендацій;
— видання і поширення інформаційних матеріалів, результатів опитувань громадської думки та експертних опитувань, підготовки і випуску спеціалізованих журналів і збірників.
Презентований Проект складається з двох блоків — концептуально-теоретичного і громадсько-практичного, що органічно взаємопов’язані і виконуються за чотирма основними стратегічними напрямами:
Перший напрям — аналіз і вивчення існуючих механізмів контролю над системою національної безпеки в контексті зміцнення та розвитку демократії в країні .
Другий напрям передбачає розробку методологічних основ дійового громадянського контролю і стимулювання консолідації діяльності громадських структур у цій сфері.
Третій напряммістить у собі підготовку, створення й апробацію політико-правового обгрунтування та проектів конкретних нормативних документів, що регулюють функціонування мережі громадянського контролю в Україні.
Четвертий напрям діяльності за проектом спрямований на формування громадської підтримки проекту Закону «Про громадянський контроль над системою національної безпеки України», популяризацію та роз’яснення його положень і наслідків впровадження у соціальну практику.
Кінцевим результатом проекту має стати розробка і подання в парламентські комітети, насамперед у комітет із питань свободи слова та інформації, комітет із питань національної безпеки і оборони, комітет із питань правової політики, проекту закону «Про демократичний контроль над системою національної безпеки України» із наступним обговоренням і лобіюванням цього закону в парламенті, ЗМІ та широкими колами громадськості.
Як нам бачиться, імплементація в життя механізмів демократичного контролю над системою національної безпеки України може стати ефективним стимулом розвитку громадянського суспільства, просування України в напрямку європейської інтеграції та повноцінного членства в євроатлантичних інституціях.
1 Аналіз цього документа виходить за рамки статті, однак надзвичайно цікавий і буде наведений в одній з наступних публікацій.
2 Концепція /основи державної політики/ національної безпеки України / Схвалена Верховною Радою України 16 січня 1997 р.
3 Краткий политический словарь. – 5-е изд. – М.: Изд-во полит. лит.,1988. – 478 с.
4 Такі базові поняття, як національна безпека, національні інтереси, стратегія національної безпеки, розглянуті у праці О.Гончаренка, Є.Лисицина. «Методологічні засади розробки нової редакції концепції національної безпеки України». - Київ, НІСД, 2001.
5 Концепція національної безпеки Російської Федерації // nvo. ng. ru/concepts/2000-01-14/7 concept. html.
6 Як відомо з математики, мнима складова комплексного числа, помножена сама на себе, дає в результаті від’ємну величину.