Володимир Литвин |
Історична довідка
«Громадянське суспільство» — термін античного суспільствознавства, на який можна натрапити в давньоримських (Ціцерон) і навіть у давньогрецьких (Платон) авторів, де він означає — «співтовариство громадян міста-держави». У працях авторів доби Просвітництва й нового часу (від Пейна до Гегеля) термін набрав іншого значення: мережа цивільних об’єднань за інтересами, паралельна державним структурам. Нове мислення відбивало нову економічну реальність — розквіт приватної власності, ринку й буржуазії. У XIX столітті концепція громадянського суспільства занепала, її відтіснила промислова революція. Знову ввійшла в моду після Другої світової війни, коли італійський марксистський теоретик Антоніо Грамші запропонував розглядати громадянське суспільство як мережу незалежних політичних ініціатив, активісти яких — природні союзники комуністів у боротьбі проти буржуазної диктатури. У 70—80-х роках громадянське суспільство в цьому розумінні вважалося організаційним дахом для всіх форм боротьби проти авторитарних режимів у Латинській Америці та Східній Європі. У 90-х роках минулого століття деякі політичні мислителі почали розглядати громадянське суспільство як реальну альтернативу існуючій системі політичних партій — поруч з іншими теоріями «третього шляху» (суспільство самоврядування, анархо-синдикалізм тощо). Концепція, ставши ключовим елементом «духу часу», обросла численними міфами, які сприймалися некритично. Ось окремі з них.
Громадянське суспільство формується навколо неурядових організацій
Аж ніяк. Громадянське суспільство справді найчастіше асоціюється з галасливою активністю неурядових організацій, які борються за «суспільне благо» загалом: за довкілля, права людини, рівноправність жінок, справедливі вибори, проти корупції та «за все хороше». Але будь-яке ототожнення громадянського суспільства з неурядовими організаціями — глибока помилка. Концепція громадянського суспільства в кожному тлумаченні охоплює всі організації та об’єднання, що перебувають поза державними структурами. У політології вони називаються об’єднаннями за інтересами. Поруч із неурядовими організаціями соціально-політичної орієнтації, сюди входять профспілки, торгові палати і професійні колегії та синдикати (адвокатів, лікарів тощо), етнічні асоціації і, до речі, ті ж таки політичні партії. Але сюди входить і найширший спектр об’єднань, які не мають соціально-політичної програми: релігійні, студентські, спортивні і культурні товариства (від гуртків любителів хорового співу до клубів спортивних уболівальників та добровільних пожежників).
Неурядові організації, ясна річ, відіграють у країнах, що розвиваються, важливу роль, чинячи на уряди коригувальний пресинг і консультуючи політиків зі спеціальних питань. Але питома вага більш традиційних сегментів громадянського суспільства вища, ніж вага неурядових організацій, тисячократно. Понад те, такі об’єднання за інтересами, як церкви, профспілки, палати, спортивні клуби тощо, мають, на відміну від неурядових організацій, широку членську базу і вітчизняні джерела фінансування. Неурядові організації, що борються за «суспільне благо», ростуть, як гриби після дощу, проте рекрутують свої кадри з дуже вузької верстви всюдисущих елітних активістів, нічим не пов’язаних із тими, від чийого імені виступають. Відповідно, у фінансуванні своєї діяльності вони на сто відсотків залежать від іноземних спонсорів.
Громадянське суспільство ставить перед собою шляхетні цілі
Усе залежить від того, цілі яких недержавних об’єднань ви волієте брати за основу — Армії порятунку чи злочинного угруповання «Луганська бригада». І те, і те — складові частини громадянського суспільства. Після східноєвропейських революцій стало модним підступне й хибне уявлення, що в громадянське суспільство йдуть найкращі люди з чистими помислами, котрі переймаються тільки благом народу. Досить одного побіжного погляду на інтернетівський перелік добровільних об’єднань, аби зрозуміти, що громадянське суспільство — це широко розгорнуте віяло організацій із найсуперечливішими установками, що об’єднали людей добрих, злих і просто дивакуватих. Коментуючи конфлікт у Боснії, американський публіцист Дейвід Ріфф зазначив: «Лідер місцевих сербів Радован Караджич представляє помисли та сподівання сербського населення так само адекватно, тож може сміло претендувати на роль героя громадянського суспільства з таким самим правом, як і Вацлав Гавел. А ті, хто намагається обмежити громадянське суспільство виключно душолюбами й моральними апостолами, перетворюють усю концепцію з політичної та соціологічної на теологічне вчення».
Думка про те, що громадянське суспільство автоматично сприяє досягненню суспільного блага, непереконлива принаймні з двох причин. По-перше, суспільне благо — це не богоданість, не абсолютна категорія, не конкретний стан речей, це ідея, що виходить переможцем із суспільної боротьби. Суспільним благом може бути водночас незабруднене довкілля й низькі ціни на енергію, вільна торгівля й максимальна зайнятість населення, свобода слова і захист від образ та наклепу. І останній приклад — цілковита безпека суспільства й необмежені свободи (зборів, маніфестацій, навіть таємниця листування тощо). Що з цього більше суспільне благо? Одне благо завжди досягається за рахунок обмеження іншого. Громадянські об’єднання, які завжди переймаються тільки одним аспектом дійсності (скажімо, асоціація мисливців і товариство охорони тварин), за визначенням не можуть сповідувати одні й ті самі погляди щодо суспільного блага й ніяк не зацікавлені в пошуку балансу між крайнощами. Боротьба за тлумачення того, що є суспільним благом на цей момент, точиться не між громадянським суспільством, з одного боку, та «хлопчишами-плохишами», з другого, а завжди і тільки — між різними силами самого громадянського суспільства.
По-друге, усі складові громадянського суспільства мають власні економічні інтереси. Навіть так звані «некомерційні» організації, на кшталт асоціацій домовласників і профспілок, затято обстоюють економічні інтереси своїх членів. Хоч би якою безкорисливістю вирізнялися дії окремих героїв, завжди знайдеться спосіб оприбуткування їхнього героїзму.
Сильне громадянське суспільство — гарант демократії
Ідея спокуслива, але бездоказова. Справді, активне розвинене громадянське суспільство може дисциплінувати державу, просувати інтереси різних груп населення, забезпечувати їхню активну участь у політичному житті. Але чимало прикладів і того, що різке посилення громадянського суспільства є симптомом небезпечного ослаблення політичних структур. Професор Прінстонського університету Шері Берман 1997 року виступив зі статтею «Граючи в кеглі з Гітлером», у якій дав протвережуючий аналіз ролі громадянського суспільства у Веймарській Республіці. Німеччина 20—30-х років вирізнялася навдивовижу великою кількістю гуртків (майже поголовно німці були членами тих чи інших професійних асоціацій і культурних об’єднань), що, за ідеєю, мало вести до зміцнення демократичних інституцій. Берман, проте, стверджує протилежне: гіпертрофоване громадянське суспільство не тільки не гарантувало перемогу демократії та ліберальних цінностей у Німеччині, а, навпаки, підірвало їх. Слабкі політичні структури Веймарської Республіки були не в змозі задовольнити завищені й суперечливі запити конкуруючих громадянських об’єднань, що й призвело до розвитку націоналістичних, популістських рухів, до виникнення потреби «сильної руки» й до появи нацистської партії. Щільність і структурованість громадянського суспільства, на думку вченого, тільки полегшила нацистам процес створення динамічної політичної машинерії.
Проте навіть у країнах сталої демократії з сильними політичними інституціями є підстави сумніватися в істинності простенької формули «чим більше громадянського суспільства, тим краще». Вже в 60-х роках окремі соціологи попереджали, що надмірний вплив груп інтересів і груп тиску може підірвати функціонування представницьких інституцій і систематично перекручувати результати процесів ухвалення рішень на користь угруповань із великими фінансовими можливостями, із кращими зв’язками чи просто з кращою організацією. У 90-х роках цей процес посилення лобістських угруповань одержав назву «демосклероз суспільства».
Демократія — гарант сильного громадянського суспільства
І тут прямої пропорційності немає. Японія, приміром, є стабільною демократією вже півстоліття, однак у ній украй слабкі саме ті прояви активності, які у США та Європі вважаються втіленням громадянського суспільства: охорона довкілля та споживачів, захист прав людини й жіночої рівноправності. Франція та Іспанія — приклади цілком демократичних країн, де дуже сильна держава й відносно слабке союзне життя. Плюралізм і право політичного вибору забезпечують тут політичні партії та механізм демократичних виборів. Деякі американські політаналітики критикують за це Францію, Іспанію і Японію. Проте ті відповідають, що живуть відповідно до власної традиції відносин між громадянином і державою. Аргумент, буцімто демократія не справжня, якщо не спирається на громадянське суспільство американського штибу, не тільки фальшивий, а й небезпечний — він веде до переконаності в тому, що демократія може бути або американською, або ніякою.
Громадянське суспільство — запорука економічного успіху
І в цій площині не все так просто. Хоча ентузіасти й упевнені, що активне, розвинене громадянське суспільство веде до зростання приватного підприємництва, пропонують урядам життєздатні господарські ідеї та стежать, щоб держава не душила економіку, практика доводить — між економічним зростанням і громадянським суспільством немає прямо пропорційної залежності.
Порівняймо два приклади. Економічне диво в Південній Кореї відбулося на тлі повністю пригніченого громадянського суспільства. Лише у 80-х роках, коли військовий режим ослабив хватку, почали з’являтися профспілки, студентські рухи та інші організації. Вони зробили вирішальний внесок у демократизацію країни, але в нечуваному економічному піднесенні їхньої заслуги немає — навпаки, темпи господарського зростання поступово зійшли нанівець.
Пряма протилежність — Бангладеш. З якихось історичних причин ця країна традиційно багата на громадянську активність: тут діють тисячі неурядових організацій, правозахисних об’єднань і добровільних спілок допомоги бідним. Проте іншим багатством Бангладеш похвалитися не може, будучи однією з найбідніших країн світу з доходом на душу населення 350 відсотків на рік.
Зрозуміло, добре структуроване громадянське суспільство може бути природним партнером ринкової економіки. При високому стандарті життя в громадян є час і гроші для громадських навантажень. Але вбачати причинно-наслідковий зв’язок між розквітом громадянського суспільства й розквітом економіки — це самообман. Ось вам американський досвід: 1995 року гуру американської соціології, професор Гарвардського університету Роберт Путман своєю статтею «Падіння соціального капіталу Америки» викликав ефект вибуху бомби. Він показав, що в 90-х роках гурткове, комунальне й союзне життя Сполучених Штатів увійшло у фазу справжньої кризи. Проте, як відомо, саме на цей період припадають небачені раніше кон’юнктура й господарське зростання в Америці.
Деякі економісти навіть вважають, що однобокий розвиток громадянського суспільства та його надмірний вплив можуть серйозно гальмувати народногосподарський процес. Зокрема традиційна сила латиноамериканських профспілок, на їхню думку, відповідальна за нинішню аргентинську та бразильську кризу.
Дуже перебільшеною видається й ефективність громадянських рухів в інших сферах — політичній, організаційній, інтелектуальній. Польща — єдина посткомуністична країна, в якій громадянський рух (почасти профспілковий, почасти правозахисний) трансформувався в партійні політичні сили, які прорвалися до реальної влади (президентство, уряд). Обидва приходи «Солідарності» у владу збігалися з господарським і моральним спадом. Під час останніх виборів партії, що сформувалися на основі громадянських рухів, були стерті з політичної карти Польщі — можливо, назавжди. Трохи раніше те саме сталося з президентом Валенсою — колишнім символом політизації громадянського суспільства.
Громадянське суспільство не коштує урядові
ні копійки
І це не правильно. Точніше, правильно лише доти, доки воно бореться з диктатурою і перебуває на утриманні чужих урядів та спонсорів. Але в умовах демократії активність переходить на утримання внутрішнього бюджету. Гранти, допомога, фінансові спецпроекти, звільнення від податків — звичайні рамки діяльності громадянських об’єднань. Університет Джона Гопкінса — найкращий факультет соціології в США — провів велике порівняльне дослідження некомерційного сектора у країні. З’ясувалося, що, «попри величезну кількість фондів та корпоративних спеціалізованих програм, урядовий бюджет досі залишається головним джерелом фінансування некомерційних організацій і вдвічі перевищує обсяг приватних пожертвувань».
Громадянське суспільство стає глобальним
Успіх міжнародної кампанії із заборони піхотних мін або організації «Лікарі без кордонів» схиляє до думки про формування транснаціонального громадянського суспільства, про глобальну громадянську політику. Теза не позбавлена підстав, але сприймати її слід з певною стриманістю. По-перше, транснаціональне громадянське суспільство не таке й нове, як може здатися, і в минулому мало свої періоди піднесення та спаду. Таким транснаціональним суспільством із колосальним впливом на політику свого часу була, приміром, Римсько-католицька церква. Рух на захист миру. Пагуошський рух. По-друге, переважна більшість активістських рухів у посткомуністичних країнах і країнах, що розвиваються, — чиста проекція західних об’єднань, фактично філії зарубіжних неурядових організацій. Їхня «глобальність» сумнівна й неспонтанна. По-третє, глобалізація інституцій громадянського суспільства так само неоднозначна, як діяльність об’єднань у рамках національних держав, — може бути корисною або шкідливою, залежно від обставин. Об’єднуються не тільки правозахисники всіх країн — зростає координованість екстремістських угруповань, глобалізується для спільних проектів злочинний світ. Ті, хто констатує, що міжнародний тероризм уже не підтримується державами і став самостійною інтернаціональною силою, не завжди розуміють, що говорять. А говорять буквально ось що: терор чинять скажені і глобалізовані сегменти громадянського суспільства.
Деміфологізація громадянського суспільства — спроба опустити його з хмар на землю. Чим зробити цей термін придатним для використання. Інакше нездійсненні сподівання можуть призвести до хворобливого розчарування, пов’язаного з відчутними втратами, — як сталося, приміром, з інвесторами, котрі вклали свої заощадження в акції «нової економіки».
(Газета «Факты
и комментарии»)