В Україні сьогодні діють десятки справді потрібних суспільству громадських об'єднань, які захищають, підтримують, реалізують інтереси своїх членів. Їх значення для суспільства важко переоцінити. Утім, не все так однозначно: громадські організації нині є тим інститутом, який, на жаль, не викликає довіри: за даними соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова у березні 2013 р., лише 4,5% українців повністю довіряють громадським організаціям. Кількість тих, хто повністю не довіряє, - майже в чотири рази більша і становить 17,8%. Недовіра не виникає нізвідки. В одному випадку її причини сягають більш чи менш глибокого минулого, але в іншому - укорінені в сьогоденні. Безпосереднє спостереження за всім, що видає себе за "громадське", - викликає значно більше запитань, сумнівів і навіть підозр, ніж дає відповідей та розуміння, а відтак нівелює бажання підтримувати або вступати до якогось із громадських об'єднань. Іноді, щоб матеріалізувався "дух недовіри", достатньо ознайомитися з документами…
Покійники, "багатоверстатники", народні депутати…
Як мовиться, "переконливий аргумент" повинен спиратися на не менш "переконливий документ". "Переконливий документ", а точніше - два, розміщено на сайті Міністерства юстиції України (Державної реєстраційної служби України). Це - "Реєстр громадських організацій" і "Перелік громадських організацій, легалізованих шляхом повідомлення про заснування". Згідно з даними "Реєстру…" нині в Україні діють 3599 громадських організацій (ГО) зі всеукраїнським статусом. До "Переліку…" внесено ще 397 ГО.
Перше ознайомлення з "Реєстром…" висвітлило цікавий момент: є "громадські" організації, яких за місцем реєстрації не може віднайти навіть Мін'юст. Далі - більше. Громадські організації в Україні очолюють не лише живі, а й мертві. Так, до цього часу (на 10 листопада 2013 р.) очільником харківського земляцтва є П.Тронько, який помер більш як два роки тому, а очільником Громадської організації "Інститут посткомуністичного суспільства" - В.Полохало, якого також понад два роки вже немає серед нас. Сайт Мін'юсту сповіщає, що лідером ВГО "Рух "Нова демократія" донині є Є.Кушнарьов (помер майже 7 років тому), а очільником Українського фонду сприяння міжнародному спілкуванню - І.Курас (якого немає серед живих 8 років). Чи не найбільш приголомшлива ситуація із президентом Українського біографічного товариства: ним, як стверджує Мін'юст, донині залишається В.Чишко, який помер майже 11 років тому.
Виникає ціла низка запитань: ці організації "померли" разом зі своїми керівниками і тому до Мін'юсту не подано даних про новообраних лідерів чи все- таки вони функціонують і видають своїх померлих за живих, вдало використовуючи у своїй діяльності титулованих мерців (Гоголя таки бракує нашому часу!)? Як би самі покійники поставилися до такого "посмертного використання" їхніх імен: погодилися чи здригнулися б? Чому для держави і суспільства є прийнятним, коли покійники керують громадським життям у країні?
Гадаю, такі факти - не просто недогляд Мін'юсту чи прояв байдужості суспільства до самого себе. Коли покійників у той чи інший спосіб ставлять в один ряд із живими, зберігаючи їхні численні пам'ятники в різних іпостасях або мощі в мавзолеях, обвішують "любими портретами" стіни чи просто створюють "Український республіканський комітет захисту імені та справи В.І.Леніна", то це, переконана, комусь потрібно. Померлий фактично стає міфом, символом, знаком. А символ, знакнесуть у собі певний смисл, мають певне значення (цінність). А цінності, як нагадує пам'ять про наше совєцьке минуле, вкорінюючись у суспільну свідомість, здатні руйнувати і цю свідомість, і суспільні зв'язки, зрештою цілісність самого суспільства, прокладаючи в ньому нові кордони, формуючи нові лінії розламів. Символи, знаки і надані їм значення захищали і захищають інтереси окремих груп, кланів, клік і є підходящим інструментом для маніпулювання всіма іншими для тримання їх у покорі і - на відстані. Тому мене бентежить: символом чого є нинішні керівники-покійники? Хто і коли змусить "громадські організації" відмовитися від "бренда мертвих" або - припинити своє існування?
Варто, думаю, відмовитися і від імен іншого роду керівників - своєрідних "почесних реліктів", які, попри поважний вік, ніяк не злізуть з "громадської голки", не відмовляться від "громадського допінгу", які керують своїми організаціями по 10–15, а то й майже 20 років. Тобто вони старіють, стають немічними (іноді думаєш: чи здатні вони бодай самим собі дати раду), але продовжують стояти на чолі громадського об'єднання. Як пані М.Орлик (1930 р. н.), котра, як свідчить "Реєстр…", до цього часу (мало не чверть століття!) є очільницею "Спілки жінок України". У цій ситуації починають цікавити інші питання: який механізм утримує особу на лідерській позиції по 10–15 років? На яких засадах функціонують організації з такою нескінченно тривалою, нічим не обмеженою у часі формою громадського лідерства? Як у цих організаціях справи із внутрішньою демократією?
Ряд керівників ГО є свого роду "багатоверстатниками": одночасно вони виявляються спроможними очолювати до шести громадських організацій, перебуваючи при цьому на високих державних постах, обіймаючи посади у найрізноманітніших державних установах. Так, народний депутат Ю.Мірошниченко, крім повноважень у парламенті (нині він, за даними сайта Верховної Ради України, - заступник голови комітету Верховної Ради України у закордонних справах, представник президента у Верховній Раді України), примудряється керувати (як зазначає Мін'юст у згаданому "Реєстрі…") ВГО "Галузева спілка "Оптика України", ВГО "Спілка постачальників комунальних послуг "Укркомунгосп", ГО "Всеукраїнське об'єднання підприємців "Екобізнес", ВГО "Союз будівельників України"" (усі розпочали діяльність у 2006 р.), ВГО "Центр правової допомоги Юрія Мірошниченка "Народний адвокат" (діє з 2007 р.), ВГО "Український Союз адвокатів" (діє з 2008 р.). Тобто людина керує роботою шести ГО. Вражає й широта інтересів Юрія Романовича - від оптики, комунальних послуг і будівництва - до адвокатських послуг і екобізнесу…
Ця ситуація спонукає поставити й нові запитання - не тільки щодо інтересів "людини влади", її націленості на контроль за найрізноманітнішими сферами життя громадянського суспільства, а й інші: чим зумовлений інтерес до "володіння" кількома ГО? Чи не слугують ГО допоміжними "важелями" або "гвинтиками" у структурі якогось іншого, складнішого і потужнішого, механізму, який працює, наприклад, на перекачування, вилучення, заробляння або відмивання грошей? Тобто чи не є ці організації певною ширмою для якихось дій, далеких від задоволення власне громадських потреб та інтересів?
Інший приклад - не менш промовистий, який породжує чергову порцію запитань: що спонукає шановного Леоніда Макаровича очолювати (як видно зі згаданого вище "Реєстру…") також шість громадських організацій - Українську Раду миру, Всеукраїнське братство "Тарасові джерела", ВГО "Український муніципальний клуб", Міжнародне громадське об'єднання "Рівненське земляцтво", ГО "Громадський форум "Об'єднаймо Україну", Міжнародну громадську організацію "Всеукраїнський правозахисний рух "Україна без нацизму". Це - служіння народу, "нє щадя живота своєго", чи за цим ховається щось інше? Леонід Макарович хоче бути корисним (чи використаним) - і його "роблять" корисним (чи використаним)? Невже недостатньо бути просто першим президентом України?!
Показово, що по кілька організацій (чи хоча б одну) очолюють нині або очолювали в недалекому минулому люди, які були або є народними депутатами: Г.Антоньєва, О.Білозір, Р.Богатирьова, Н.Богашева, Н.Вітренко, Г.Дашутін, О.Єфремов, Ю.Збітнєв, М.Катеринчук, С.Ківалов, І.Кріль, В.Колесніченко, В.Семиноженко, Л.Скорик, Г.Філіпчук, В.Яворівський та багато інших. Акценти свідомості багатьох (звісно, не всіх) наших "народних", на мою думку, однозначні: який ти народний депутат, коли в тебе немає партії або хоча б "громадської організації" про запас? А якщо завтра вибори? А якщо скажуть "плі!"? І "чим" тоді критикувати (й "крити") опозицію? А хто "листи трудящих" надсилатиме на печерські пагорби? Хто стане на захист "народного волевиявлення" і "народного вибору"? Тож - жодних амбіцій: "Нічого - собі, все - людям!".
Та насправді інтонації інші: "Нічого собі… Все - людям???". Тобто громадські організації це не просто "цінні декорації", це - при нагоді - можливість вклонитися-прислужитися-вихопити-здобути-з'їсти!
Але як розглядати такі структури - як суспільні чи приватні? Ці мутанти - приватні. Вони, на моє переконання, не мають суспільного характеру, але - виключно приватний. І мають нахабство паразитувати на суспільному.
Ці "суспільні паразити" розвиваються в іншому - більш швидкому, ніж звичайні (сказати б, "правдиві") громадські організації, - темпі. При цьому вони гальмують і ускладнюють розвиток громадянського суспільства, бо породжують недовіру до будь-чого, що називається і є насправді громадським.
…та інші "професіонали", або Про "монополізацію всього"
Варто зазначити, що є й міністри, і ректори вишів, які очолюють (усі дані - з того ж таки "Реєстру…") якщо не чотири, то хоча б зо дві ГО. Сфери діяльності цих ГО часто дотичні. Така ситуація підводить до думки, що особа - керівник кількох ГО - намагається сконцентрувати виключно у своїх руках важелі управління певною галуззю, хоче лише сама впливати на процеси, що відбуваються у сфері, яка її цікавить, й у дотичних до неї. Тобто прагне до "монополізації всього".
Але не тільки міністри або ректори "грішать" "синдромом монополізації": і невідомі нам професіонали рухаються у тому самому напрямку і, відповідно, хочуть того самого. Наприклад, серед 397 ГО, легалізованих шляхом повідомлення про заснування, я нарахувала 24, що зареєстровані в Києві за однією адресою. Аналіз назв цих утворень показав, що 18 із 24 ГО мають стосунок до танцю. При цьому вісім - до, сказати б, просто танців, вісім - до східних і дві - до еротичних. Назви свідчать, що особа, яка прагне монополізувати сферу танцю, керувалася простою логікою: до таких термінів, як "федерація" і "асоціація", додавала прикметник "українська" або іменник з прийменником "в Україні", вживання іменника "танець" варіювала - то в однині, то у множині, "федерацію" замінювала "асоціацією". От і вийшло: "Федерація танцю України" - "Асоціація танцю України", "Федерація танців України" - "Асоціація танців України", "Українська федерація танцю" - "Українська асоціація танцю", "Українська федерація танців" - "Українська асоціація танців". І так - 18 разів, іноді до назви додано варіанти прикметників "еротичний" або "східний". У шести інших випадках (з 24) ішлося ще про йогу і масаж. "Не можна обійняти неосяжне", стверджував класик, але це - не про нас.
Апетити в наших людей, зрозуміло, різні: комусь і п'ять, і десять ГО замало, а хтось удовольниться партійкою і при ній такою-сякою ГО. Вочевидь, саме такий варіант обрала пані В.Гошовська: за даними Мін'юсту, вона очолює (з
1999 р.) партію "Солідарність жінок України", а крім того - керує Всеукраїнським жіночим об'єднанням "Солідарність". А пан В.Гошовський (невже однофамілець?), як безапеляційно стверджує Мін'юст, - лідер партії "Соціалістична Україна" (з 2004 р.), а крім того - двох ГО: Всеукраїнської молодіжної громадської організації "Демократичне Об'єднання молоді" (ДОМ)" і Міжнародної громадської організації "Бойківщина".
А заздрісники кажуть, що 60% ГО не переживають етапу реєстрації - гинуть, не народившись.
"Не корысти ради…".
А навіщо?
Зрозуміло, динаміка розвитку псевдогромадських організацій багато в чому залежить від найрізноманітніших чинників. Дія деяких з них зумовлюється українським совєцьким минулим, а інших - сучасними політичними процесами: в одному випадку - боротьбою за населення (біле населення), в іншому - боротьбою не лише за населення, а й території. Населення може йти до православної церкви, підпорядкованої Московському або Київському патріархату, може обирати між греко-католицькою та автокефальною церквами або спрямувати свої стопи до католицького костьолу. Це населення може мати український паспорт, а може прагнути, приміром, отримати "карту поляка". Є "хотіння" - є пропозиція. Й у цій ситуації ГО - простір для людей із фантазією. Хтось паразитує на ідеї польського патріотизму (не переймаючись тим, навіщо Польщі ці "недополяки") - як, приміром, пан С.Костецький, що тривалий час очолював Спілку поляків України і допомагав, як стверджують обізнані люди, стати "справжнім поляком" усім охочим, не зважаючи при цьому ні на відсутність у них польського коріння, ні на незнання мови та відповідних традицій. Хтось робить ставку на черговий псевдоукраїнський вибір, і як наслідок специфічних фантазій і видінь ми маємо вже два такі вибори: за даними згаданого "Реєстру…", з 2004 р. в Україні діє Всеукраїнське громадсько-патріотичне об'єднання "Український вибір" на чолі з Г.Щокіним, з 2008-го - Всеукраїнська громадська організація "Всеукраїнський громадський рух "Український вибір", яку очолює В.Медведчук.
Людські слабкості - річ загадкова: рухати українцями як пішаками на шахівниці - неабияка спокуса. І, завтра, можливо, з'явиться новий претендент, який забажає очолити черговий "український вибір". Зрозуміло, що, як мовиться, "не корысти ради" і не "волею Путіна, що послав", а виключно під машкарою патріотизму із палким бажанням зробити щось "вагоме" для "маленьких" (і не дуже) українців, які ні на антисемітизм, ні на хворобливу любов до Росії, як правило, не страждають (хоча, звісно, у кожному правилі є свої винятки).
Сьогодні громадян України зваблюють "руськістю", "слов'янськістю" і, звісно, православ'ям: саме ці терміни, як свідчить "Реєстр…", досить часто експлуатують у назвах ГО. Показово, що очолюють такі ГО люди, самопозиціювання яких іще вчора не давало підстав для прогнозу про приголомшливу трансформацію їхньої свідомості. Так, учорашня совєцька комуністка й атеїстка Н.Вітренко сьогодні очолює не лише ПСПУ, а й ГО "Собор православних жінок України".
Така мімікрія - надзвичайно цікава проблема для аналізу трансформації "комуністичних ідентичностей" (у площині їхньої удаваності, ситуативності) або, на більш приземленому рівні, персонального пристосуванства, але аж ніяк не в контексті розвитку громадянської свідомості й забезпечення суспільного інтересу.
Ознайомлення з діяльністю деяких ГО або їхніх керівників викликає в одних випадках - запитання, в інших - внутрішній спротив: наприклад, коли бачиш під зверненням до Сейму Польщі з проханням визнати Волинську трагедію геноцидом польського народу підпис президента Асоціації болгар України А.Кіссе або керівника Демократичної спілки угорців України І.Гайдоша.
У середовищі ГО є ті, чия діяльність, на мою думку, повинна бути припинена. Маю на увазі, наприклад, Всеукраїнське громадське об'єднання "За Україну, Білорусь і Росію "ЗУБР", що діє з 2001 р. на чолі з О.Мазур. Суть діяльності цієї "громадської організації" досить ґрунтовно висвітлюють матеріали її сайта, які, вважаю, не можна сприймати інакше, як відверто антисемітські, расистські, просякнуті антизахідництвом і антидемократизмом. Думаю, що таке сприйняття не лише в мене: збагнувши сутність ВГО "ЗУБР" та його очільниці, українці на парламентських виборах 2012 р. проголосували за пані Мазур, яка балотувалася у виборчому окрузі №212
(м. Київ). у кількості аж 407 осіб (0,38% голосів виборців). Але, говорячи про "ЗУБР" і пані Мазур, зверну увагу на те, що суб'єктом висування кандидатури Мазур несподівано для мене стала СПУ. Тут уже виникає запитання і до соціалістів: якою мірою ідеї, сповідувані О.Мазур, відповідають поглядам соціалістів? Де закінчувалися расизм, антисемітизм і починався соціалізм панів Мороза, Устенка та інших "соціалістів"?
Ігри розуму,
або Чи буде все МММ?
Аналіз умісту згаданих вище "Реєстру…" і "Переліку…" свідчить, що громадські об'єднання в Україні - продукт протистояння, конфлікту, переплетення пострадянського, національного і глобального, модерного і постмодерного.
Протистояння й конфлікт, у свій спосіб акумульовані у назвах ГО, зачіпають не тільки сферу сексуальних стосунків, а й, приміром, геополітичні орієнтири громадян. Так, поряд з ВГО "Громадський рух людей з майбутнім "Любов проти гомосексуалізму" функціонує ВГО "Гей-альянс Україна"; своєрідним опонентом всіляких "слов'янських", "руських" об'єднань виступає, приміром, ВГО "Європейське майбутнє України". Про незгоду в середовищі прихильників комуністичної ідеї (чи паразитуючих на ній) свідчить наявність в Україні не лише трьох "комуністичних" партій, а й "комуністичних" ГО - "Союзу комуністів України". Українці заявляють про непокору ("Клуб естетичної непокори"), категорично виступають "проти" (ВГО "Суспільство проти корупції", ВГО "Рух матерів та дружин проти аморальності") і не менш категорично "за" (ВГО "За стабільність!", ВГО "За чесні вибори!", ВГО "Асоціація "За чисте землеробство та безпечне довкілля" тощо), тим самим акцентуючи "больові точки" України.
Архаїка й модерне в середовищі ГО проступає у найрізноманітніших формах громадської самоорганізації: функціонують "земляцтва" (харківське, рівненське, полтавське та ін.) та "общини" (ГО "Російська община України",) ілюзорні "дворянські зібрання" (як, наприклад, ВГО "Дворянство України" на чолі з "предводителем" паном О.Хорофейком), міфічні організації козаків (я нарахувала близько 40 ГО, у назві яких експлуатуються терміни "козак", "козацький"). Це ігри людини з ранньомодерною або по-своєму примхливою постмодерною свідомістю?
А одним із деструктивних викликів сучасності є діяльність ВГО "Ми Маємо Майбутнє", що, як свідчать дані "Реєстру…", постала минулого, 2012-го, року. Звернімо увагу на написання слів у назві: кожне - з великої літери "М", що дає абревіатуру МММ. Багато хто чув про функціонування фінансової піраміди московського бізнесмена С.Мавроді, яка свого часу зазнала краху, залишивши багатьох довірливих без грошей. Але сьогодні цей бізнес знову процвітає. Та тільки піраміди вибудовуються вже в інший спосіб - із допомогою Мережі. Діяльність "громадської" структури МММ по-своєму доповнюють дві відповідні партії, назви яких також "акумулюються" у трьох МММ. А що ми знаємо про всі ці МММ? Вони - "громадські" чи захищають вузький приватний інтерес? І головне запитання: чи має суспільство протиотруту проти них? Чи не настав час, коли суспільству (заради власної безпеки) вже необхідно захищатися від деяких з тих утворень, що виникають у ньому самому, живляться з нього, називаються "громадськими" й, трапляється, виступають від його імені?