«Так, суддівство в цьому сезоні було не на висоті. І це не тільки моя особиста думка. Так вважають тренери всіх команд, які не потрапили до фіналу». Чомусь саме цей анекдот згадується щоразу, коли в Україні підбивають підсумки виборів. Партії, які залишилися за бортом парламенту, обов’язково обвинувачують опонентів у фальсифікаціях. Торік про підтасування найгучніше кричали прогресивні соціалісти і блок Литвина. Цього разу екс-спікер мовчить, мріючи про «золоту акцію». Зате на фальсифікації скаржиться Соцпартія. У п’ятницю нардеп-соціаліст Іван Бокий звернувся до Вищого адміністративного суду з вимогою прийняти рішення про перерахування бюлетенів, натякаючи, що після цього в його партії можуть з’явитися голоси, яких не вистачає. Вітчизняні політики, як правило, не вміють програвати. Принаймні — програвати красиво. Тому винними в поразках політики оголошують, у кращому разі, своїх противників або журналістів. У гіршому — винним виявляється народ. У 1999 році Олександр Мороз, розгніваний перемогою Леоніда Кучми, навіть порівняв українців із баранами, які покірно йдуть на бойню. Через вісім років — коли його партія взагалі не потрапила до Верховної Ради — Сан Санич знову оголосив крайніми виборців.
Ліві крайні
Соцпартія програла через зраду — несподівано зізнався Мороз у «прощальній» статті в «Голосі України». Ні, лідер соціалістів не покаявся у своєму рішенні приєднатися до антикризової коаліції. І себе особисто зрадником, як і раніше, не вважає. Навпаки. Зрадили, за словами Мороза, виборці. Точніше — ті з них, хто «продав» свій голос. «Взяти гріш, а віддати мільйони, продатися по-одному, а натомість продати суспільство. Це зрада», — обурився спікер. Втім, благородне обурення лідера поділяють навіть не всі соціалісти. Василь Волга — колишній соратник, а тепер чи не найгучніший опонент керівництва СПУ — у перші ж дні після виборів заявив, що відповідати за поразку насамперед повинен сам Мороз, а «після провалу на виборах нормальні європейські політики йдуть у відставку». На захист лідера відразу ж кинулася Валентина Семенюк, яка пообіцяла, що Сан Санич керуватиме СПУ в найближчі десять років. Зате Волгу підтримали його друзі з донецького міськкому, які запропонували не тільки поміняти лідера, а й влаштувати альтернативні вибори наступника.
Роздратований Мороз вирішив, що найкращий захист — це напад. І звинуватив у провалі на виборах... місцеві партійні організації. Мовляв, якщо донецькі соціалісти погано працювали, до чого тут лідер? Виправдання вийшло не дуже, а обласні комітети образилися. Керівник київських соціалістів Микола Данілін зізнався, що масових вимог звільнити Мороза поки що (!) не було, але все-таки порадив керівництву СПУ подати у відставку в повному складі. Щоб уже з’їзд партії вирішив питання їхньої подальшої долі. Ідею провести ротацію у вищих ешелонах підтримали соціалісти Севастополя та Одеси.
І вже зовсім «під дих» Морозу дав головний соціалістичний олігарх Володимир Бойко. Самого лідера він, правда, не чіпав, зате закликав Мороза «почистити партію від пройдисвітів», яких у ній «занадто вже багато». Прізвищ не називав. За одним винятком. Під гарячу руку маріупольського металурга потрапив Ярослав Мендусь. Саме Мендусь відповідав за технологічний та інформаційний супроводи кампанії СПУ. Власне, і Данілін головними недоробками називав захоплення штабу (читай — Мендуся) «архаїчними піар-технологіями» та кулуарним вирішенням кадрових питань.
Мороз спробував захистити соратника. Проте не дуже переконливо. І зрештою вирішив діяти на випередження — привіз на засідання політвиконкому власну заяву про відставку. Правда, складений папір був дуже хитро. Мовляв, «якщо ви вважаєте, що теперішній програш партії на дочасних виборах пов’язаний із особистістю Олександра Мороза та обраною ним стратегією, я готовий подати у відставку». Обвинувачувати тільки лідера члени політвиконкому, зрозуміло, не наважилися. А секретар політради СПУ Григорій Дашутін взагалі назвав ідею змінити керівництво партії «недоцільною». Зрештою, причиною провалу було оголошено не поведінку Мороза та недоробки центрального апарату, а «інертність» активістів і керівників міських та районних комітетів.
З критикою на адресу місцевих організацій загалом можна було й погодитися. Зважаючи на величезний розрив між обіцяними цифрами та реальними результатами голосування. Але заважає одне «але». Оновити комітети — хоча б там, де в 2006-му не взяли 3-відсоткового бар’єра, — Василь Цушко пропонував ще рік тому. Однак тоді на захист «перевірених кадрів» стали саме ті, хто тепер покладає відповідальність за провал на звичайних партійних активістів.
Боротьба за капітанську пов’язку
Засідання 11 жовтня стало тільки першим раундом у боротьбі за лідерство в Соцпартії. Правда, відкрито заявити про бажання потіснити Мороза поки що зважилася лише одна людина — той-таки Волга. Причому у властивій йому манері. «Донецькі поцікавилися — якщо члени політради СПУ пошлють Сан Санича у відставку, чи готовий я взяти керівництво партією у свої руки. Я сказав, що готовий». Не готовою виявилася більшість соціалістів. Колишній підводник зі своїм «громадським контролем» влився в ряди СПУ зовсім недавно і не встиг стати для старожилів своїм. Швидше, навпаки, — своїми різкими, інколи шокуючими заявами він відштовхував соціалістів зі стажем.
До того ж Волга став жертвою власної балакучості. Ще до виборів в інтерв’ю «Киевскому телеграфу» він розповів, що після сварки з Морозом і відмови балотуватися за списками СПУ до нього звертався його колишній однопартієць, а нині бютівець Йосип Вінський. За словами «громадського контролера», той пропонував йому на цих виборах очолити «альтернативний» лівий проект. Волга відмовився. Але соціалістам було неважко провести паралелі між «альтернативним» проектом і «альтернативною» кандидатурою на роль лідера. А Вінського в керівництві СПУ побоюються всерйоз, підозрюючи, що той після виборів обов’язково спробує прибрати безгоспну партію до рук. Отже, у Волги шансів, по-суті, не було. Навіть ті секретарі, які вважали, що лідера слід змінити, були категоричні — «тільки не він!» Та що там Волга! Підступи Вінського побачили навіть у заяві Євгена Філіндаша. Той на засіданні політвиконкому теж закликав до оновлення і запропонував «дати дорогу молодим». Можливо, навіть натякав на власну кандидатуру (порівняно з іншими партійними босами, Філіндаш справді майже піонер), але досвідчені апаратники в самостійну гру колишнього лідера молодих соціалістів вірити відмовляються категорично.
Правда, ні про Вінського, ні про Волгу Філіндаш не казав. А ось про Василя Цушка незмінно говорив шанобливо. Понад те, кандидатуру Цушка — як потенційного лідера у разі відставки Мороза — відкрито називали і представники обласних організацій. Причому не тільки «рідної» для напіввідставленого міністра одеської, а й, скажімо, севастопольської. Сам Цушко, правда, нині більше переймається не боротьбою за лідерство, а завершенням курсу лікування, перерваного на час виборчого марафону. Однак дискусія триває і без нього — і багато соціалістів відверто кажуть, що результати СПУ могли б бути інакшими, якби першим номером у списку значився саме Цушко. Найпідозріливіші переконані — виборчий штаб не так воював за голоси виборців, як свідомо дискредитував у їхніх очах міністра внутрішніх справ. Мовляв, досить було подивитися на фотографію Цушка на плакатах чи на ролик із його участю. Чесно кажучи, ролики та плакати з участю Мороза або, скажімо, Ніколаєнка були не набагато кращі. Однак у тому, що до Василя Петровича в Мендуся — особливе ставлення, сумніватися не доводиться. Зрештою, саме Цушко пропонував провести чистку апарату після того, як із партії пішли Вінський та Луценко. І можна здогадатися, що чекає чиновників від Соцпартії, якщо нинішній керівник МВС очолить СПУ.
Інша річ, що «апаратному крилу» просто нікого протиставити Цушку. Не балотуватися ж Ярославу Мендусю в лідери самому. А хто ще у списку? Станіслав Ніколаєнко? Михайло Мельничук? Чи «вічний» Іван Бокий? Мимоволі доводиться підтримувати «статус-кво», оголошуючи «незамінним» Олександра Мороза. Одночасно педалюючи тему здоров’я Цушка — мовляв, хороший чоловік, але лідерство в партії — для нього надто велике навантаження. Показово, що в цьому позиції «старої гвардії СПУ» і Василя Волги збігаються майже на 100%.
Ніша чи «дах»?
Правда, зволікати з кадровими рішеннями нескінченно соціалістам навряд чи вдасться. Це парламентські партії можуть розслабитися. А в СПУ попереду непроста боротьба за виживання. Фактично йдеться про вибір не тільки й не стільки лідера, скільки шляху, яким мають намір рухатися соціалісти.
Певний досвід трансформацій у Соцпартії загалом є. Зрештою, в 90-х вона починала як наступниця розпущеної КПУ — із відповідною політичною базою, портретами Леніна (а подекуди — й Сталіна) на прапорах і цілком більшовицькою риторикою вождів. Після відновлення Компартії, «відлущення» ПСПУ і створення блоку із СелПУ Соцпартія досить швидко змінила обличчя, перетворившись на партію сільського населення Центральної України. Лідери СПУ демонстративно заговорили українською і вже відкрито засуджували Сталіна за організацію Голодомору. Прибічникам «аграрного соціалізму» в есерівському дусі найбільше підходив такий голова, як Олександр Мороз, із його спогадами про босоноге дитинство, сентиментальними віршами про малу батьківщину і вистражданим гаслом «Земля не повинна стати товаром». Сільські виборці платили соціалістам взаємністю, голосуючи за них навіть тоді, коли місцеве начальство було проти.
Проте, зрозуміло, такі виборці не сприйняли і не могли сприйняти союз Мороза з Януковичем. Можна сперечатися, наскільки тактично правильним чи морально виправданим був такий крок, але в стратегічному сенсі — тепер уже очевидно — це був надто ризикований кульбіт, за який соціалісти заплатили всім своїм електоральним резервом. Для сільських виборців тепер стали ближчими «селянський син» Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко, що апелює до архетипу «батьківщини-матері». А після переходу «Сільських вістей» разом з Іваном Сподаренком під крило «НУ—НС» на «аграрному соціалізмі» як партійній доктрині СПУ можна остаточно поставити хрест.
Спробу перетворити на таку доктрину ідею політичної реформи важко назвати вдалою. По-перше, боротьба за поправки до Конституції більшості українців просто нецікава — вони сприймають її як «панські витребеньки», що не мають нічого спільного з повсякденними потребами звичайних людей. «Влада місцевим громадам» — гасло настільки абстрактне, що важко уявити виборця, здатного тільки заради цього прийти на дільницю. По-друге, сама ідея реформи значною мірою дискредитована тим хаосом, який Україна переживає з 2004 року. Чинна Конституція до цього хаосу має загалом дуже опосередкований стосунок (жоден Основний Закон не працюватиме, якщо політики його ігноруватимуть), але громадська думка нині явно не на боці «реформаторів».
Григорій Дашутін тепер закликає не винаходити велосипед. Мовляв, «будь-яке електоральне поле поділяється на ліву та ліберальну ідеологію, тому завжди будуть ті, хто голосує за соціальні гарантії, і ті, хто підтримує бізнес та ринкові відносини», і соціалістам просто треба послідовно обстоювати соціалістичні цінності. Тільки «просто» вже не вийде. Ліве гасло нині успішно — набагато успішніше, ніж СПУ, — експлуатують парламентські партії від БЮТ до КПУ. Чому виборці при цьому мають голосувати за соціалістів — залишається загадкою. У Дашутіна, правда, є своє пояснення. Мовляв, інші партії — не справжні ліві, а тільки маскуються під них. А виборці, які за них голосують, ніякий не середній клас, а... маргінали. Майже за Вінні-Пухом, який, як ми пам’ятаємо, дійшов висновку, що перед ним «неправильні бджоли», які роблять «неправильний мед».
З іншого боку — незрозуміло, чому за СПУ має голосувати саме середній клас (найманих працівників «віддають» Компартії?) і що, власне, розуміють соціалісти під середнім класом. Самостійно зайнятих працівників? Малих підприємців? Бюджетників? «Синіх комірців»? Людей вільних професій? Усе це дуже різні соціальні групи, в яких інколи — протилежні інтереси. І стратегія діяльності партії — залежно від варіантів відповіді — може бути зовсім різною. Поки що визначеність є тільки в одному — соціалісти нині розраховують на міський електорат. Той-таки Дашутін із гордістю заявив журналістам: «Ми вже переходимо до соціал-демократії, соціалісти стали отримувати велику підтримку не в сільських регіонах, а у великих містах».
Утім, якщо йдеться про Одесу та Маріуполь — про соціальну нішу говорити явно передчасно. Швидше, про виборчу підтримку з боку окремих «капітанів промисловості». Похвально, звісно, що Володимир Бойко обіцяє «не кидати соціалістів» і в майбутньому. Але в такому разі про «партію найманих працівників» чи навіть «захисників середнього класу» говорити не доводиться. Відтворюється та ж сама патерналістська схема, що і в Партії регіонів (значною мірою — БЮТ і «НУ—НС»), коли працівники голосують так, як їм рекомендують керівники (або господарі) підприємств. Соціалістичні цінності тут ні до чого. Був би господар лібералом — металурги з таким самим успіхом проголосували б за ліберальну партію. Націоналістом — за націоналістичну. Це не ніша. Це — «дах». Просто в 90-х «дахували» малих торговців, а тепер — партійних активістів.
Цікаво, але політики при цьому ще й дивуються — чому їхні розмірковування про цінності та ідеологію виглядають так само фальшиво, як і етикетки на дешевих базарних підробках.