Хоч як парадоксально, але внаслідок газового конфлікту найбільше постраждали ті держави Центральної Європи, які провадять виразну проросійську політику в сфері енергетики та міжнародних відносин. А стосовно Словаччини можна говорити про повну поразку промосковського курсу соціалістичного уряду Роберта Фіцо. Однак помиляється той, хто очікував, що ця ситуація призведе до зменшення популярності проросійських сил і зростання рейтингу консервативно-ліберальної опозиції. Навпаки, цей конфлікт лише зміцнив традиційні русофільські симпатії словацького суспільства та привів до ще більшого звернення Роберта Фіцо в бік Росії та однозначного похолодання відносин із Києвом.
Ситуація на перший погляд абсурдна. Цілковитий енергетичний колапс, спричинений нехтуванням елементарними вимогами енергетичної безпеки, приводить до зростання популярності відповідального за це прем’єра, а не його опонента Мікуляша Дзурінди. Офіційна позиція Братислави стосовно Києва наближається до ставлення Парижа, Берліна чи Відня, хоча здавалося, що Словаччина має в цій сфері більше спільних інтересів з Польщею та Чехією.
Однак нічого випадкового тут немає. Роберт Фіцо в звичному для себе стилі розіграв внутрішньополітичну ситуацію, використовуючи гру на емоціях і політичний маркетинг — не без сприяння російських політтехнологів, радників партії «Смер» (у перекладі — курс, напрям). Говорячи про Україну як про ненадійного партнера, котрий свідомо залишив словаків без газу, він успішно відвернув увагу суспільства від власних помилок. Здійсненню цього сценарію допомогло традиційне русофільство словаків, а також те, що в свідомості багатьох словаків Україна (за винятком Закарпаття) — це країна без власного обличчя, яка невідомо чому відірвалася від Росії. У цьому є вина й української дипломатії, яка не подбала про те, щоб таке негативне сприйняття змінити.
Команді Роберта Фіцо справді є від чого відвертати увагу — адже серйозних проблем не бракує. Залежність Словаччини від російського газу становить аж 98%. А решта 2% — це скромний власний видобуток. Ідентичні показники і по нафті, яку Словаччина імпортує з Росії в обсязі 5,5 млн. тонн на рік. Словаки також на 100% залежні від імпорту кам’яного вугілля, щоправда, не обов’язково з Росії. Натомість буре вугілля в цій карпатській країні видобувають, але це не забезпечує власних потреб, тож 800 тис. тонн цієї сировини словаки також імпортують.
Що стосується виробництва електроенергії, то тут також проблем вистачає. Заміна газових електростанцій на вугільні мало що дасть. Те ж саме з атомною енергетикою — 100% ядерного палива для словацьких АЕС надходить з Росії.
Що в такій ситуації пропонує уряд Роберта Фіцо? Сказати, що нічого, було б перебільшенням. Уряд таки просуває кілька дуже витратних проектів. Серед них — будівництво нової вугільної електростанції на сході, продовження будівництва АЕС Моховце та спорудження нового реактора на Ясловсько-Богуніцкій АЕС. Але фактично все це тільки збільшує залежність Словаччини від поставок іноземного палива, насамперед російського.
Чи є альтернативи цій політиці? Є — на порядку денному ухвалення кількох законів та урядових програм, спрямованих на зменшення енергоємності економіки та збільшення частки відновлювальних джерел енергії. Тим паче що Словаччина багата на геотермальні ресурси.
Крім цього, ще ряд заходів пропонують експерти Greenpeace Slovensko. Наприклад, вони наполягають на прийнятті грантової програми на підтримку тих громадян і директорів шкіл, лікарень та інших суспільних об’єктів, які хочуть модернізувати будівлі з метою єнергозбереження. Вони також звертають увагу на необхідність зміни законодавства, оскільки саме абсурдні правові обмеження гальмують розвиток відновлювальної енергетики.
Однак влада послідовно відхиляє ці пропозиції, чим ризикує не досягти обов’язкових в ЄС показників участі «зеленої» енергії в загальному енергобалансі країни. А це, в свою чергу, може призвести не тільки до політичних санкцій з боку Брюсселя, а й до цілком конкретних штрафів.
Роберт Фіцо, здається, зовсім не переймається цими ризиками. Навіть більше — може скластися враження, що він прагне таких конфліктних ситуацій, щоб потім мати можливість консолідувати народ проти уявних ворогів (ЄС, України).
Пошук політичної підтримки в Москві саме й відрізняє Роберта Фіцо та його опонента Владіміра Мечіара від попереднього прозахідного уряду Мікуляша Дзурінди.
Поведінка Роберта Фіцо останніми днями радше підтверджує це припущення. В уже звичному стилі словацький прем’єр попередив, що у разі продовження газового конфлікту він доручить запустити відключений атомний реактор в Ясловських Богуніцах. Цю застарілу АЕС радянського зразка закрили на підставі висновків європейських фахівців, які вказували на великий ризик аварії. Тож запуск реактора означав би не тільки можливість радіаційної небезпеки, а й порушення угоди про членство Словаччини в Євросоюзі.
Фіцо хотів це зробити, попри можливі штрафні санкції та всупереч статистиці. «Словаччина використовує лише 12% імпортованого газу на виробництво електроенергії. Якби ті 12% газу не спалювали, а цю кількість електроенергії виробляли на АЕС, це ненабагато поліпшило б ситуацію», — читаємо в зверненні Greenpeace Slovensko.
Не підлягає сумніву, що ЄС може протистояти імперським планам Росії, тільки демонструючи солідарність і проводячи єдину енергетичну політику, до якої слід також залучити Україну, Молдову, Грузію та інші країни. Така солідарність найбільше потрібна зовсім не Франції, Німеччині чи Великобританії, а саме центральноєвропейським країнам. Тим часом саме прем’єри Болгарії та Словаччини самостійно, без консультацій бодай з дружньою чеською стороною здійснили свій «рейд» на Київ і Москву. Причому Роберт Фіцо продемонстрував відмінну від єесівської позицію, однозначно ставши на бік Москви.
Однак в який спосіб Словаччина може збільшити свою енергетичну незалежність?
Заміна російського газу російською нафтою або російським ядерним паливом — це не вихід. Відновлювальна енергетика та енергозбереження — це необхідність, але й це проблеми не розв’яже. У такій ситуації словакам залишається переглянути шляхи поставок того ж газу та нафти. Не менш важливе також інтегрування словацької трубопровідної системи з європейською. Але всього цього уряд Фіцо не зробив. Хоча задля справедливості слід зазначити, що його попередники — також.
Тим часом авторитетна щоденна газета «Сме» (перекладається «Ми є») публікує аналізи експертів, котрі пропонують цілком конкретні рішення. Насамперед це однозначна підтримка будівництва газопроводу «Набукко». Крім цього, експерти пропонують розглянути варіант купівлі газу в Норвегії, попри те, що він означатиме подорожчання цієї сировини.
Урядова стратегія передбачає створити до 2015 року газове сполучення з Угорщиною. Протягом наступних десяти років — спорудити газовідвід від польського відрізка Ямальського газопроводу через Великі Капу шани. Якби цей трубопровід існував уже сьогодні, практично жодних проблем Словаччина не відчула б.
Як пише газета «Сме», будівництво цих двох газопроводів коштувало б Словаччині близько 500 млн. євро. Також словаки мусять попрацювати над модернізацією своєї газотранспортної системи, щоб був можливий безпроблемний реверс у разі виникнення таких ситуацій, як на початку січня. Тим паче що держави ЄС були не проти поставляти словакам потрібні обсяги газу, але не могли цього зробити.
Досягнення Словаччиною енергетичної незалежності від Росії — цілком реальна перспектива найближчих шести-восьми років. Однак це потребує не лише вкладення коштів, а й грунтовної перебудови енергетичної системи та широкого впровадження енергозберігаючих технологій. Вісім років правління уряду Дзурінди однозначно довели, що словаки спроможні досягти значно амбітніших цілей протягом навіть коротшого терміну. Реформаторська команда Мікуляша Дзурінди, Івана Міклоша та Едуарда Кукана докорінно змінила країну, яка з європейського аутсайдера (1998 року Словаччину ставили в один ряд з Білоруссю та Сербією Мілошевіча) перетворилася на європейського тигра, динамічного лідера Центральної Європи.
Тепер Словаччина стоїть перед вибором — завершити хвилю реформ, докорінно перебудувавши енергетичну систему і долучившись тим самим до Європи також у цій стратегічній сфері. Або, як і раніше, залежати від Росії, що однозначно призводить до погіршенням відносин з «ненадійною транзитною Україною». Схоже, Роберт Фіцо свій вибір уже зробив.
Висновки з цієї ситуації повинна зробити також Україна, яка досі не приділяла Словаччині достатньої уваги. Тим часом є багато сил, зацікавлених у тому, щоб словацьке суспільство мало якнайгіршу думку про Україну та українців та возвеличувало «братню Росію». Тільки сліпий не пов’язував би цієї ситуації з активністю «русинського руху» в сусідньому зі Словаччиною Закарпатті.
Чи все мусить відбуватися за кремлівським сценарієм, а Братислава перестане підтримувати євроатлантичні прагнення Києва й стане форпостом Росії в Центральній Європі? Необов’язково. Приклад зразкової співпраці Словаччини та України за часів Едуарда Кукана та Бориса Тарасюка на чолі зовнішньополітичних відомств показує, що взаємовідносини можуть бути іншими. До речі, наступного року в Словаччині відбудуться парламентські вибори, і хоча ніхто не сподівається на повернення опозиції до влади, все ж таки це можливо.
Однак незалежно від цього Україна повинна подбати про належну піар-стратегію, спрямовану на зміну власного негативного іміджу серед словаків. Бракує виразного позитивного іміджу, який у словаків викликала б Україна. Бракує уявлення про ту частину України, яка розташована за Карпатами (Ужгород, Мукачеве для словаків уже звичні, а Львів, Київ, Одеса — це щось незрозуміле). І хоча все це може здаватися дрібницею, яка має мало спільного з енергетичною безпекою України, все ж таки слід зрозуміти одне: якби Україна завчасно подбала про свій імідж, ніхто в Братиславі не додумався б заробляти політичний капітал на антиукраїнських настроях.