Велосипедист мчав униз вузькою, звивистою гірською дорогою, періодично озираючись назад і заплющуючи очі, наїжджаючи на дрібні камінці, ухиляючись від кругляків, які летіли з неба, і відбиваючись від спроб зіштовхнути його в прірву. Так промайнули 2014-й і 2015-й роки.
Велосипедист спустився з гір на горбисту заболочену місцевість. Із покрученим колесом, із сидінням, що трималося наполовину, у синцях і саднах. Нарешті настав час зітхнути з полегшенням.
Але під колесами майже болото. І крутить велосипедист педалі, однак рухається ледве-ледве, а ноги втомлюються дедалі більше, а дихати важко, а садна не гояться.
І якщо в момент шаленої гірської їзди здавалося, що залишилось проскочити крутий поворот, і далі простягнеться широке шосе, і можна буде передихнути, - то зараз кінця й краю дорозі не видно, і цього останнього вирішального повороту немає, і не передбачається. Закінчувався рік 2016-й.
* * *
Шлях наш виявився довгим і непростим. Він виснажує до повної знемоги того, хто крутить педалі, тоді як хтось, хто прилаштувався на багажнику, живий, здоровий, бадьорий і веселий.
Активна частина суспільства, яка виступила драйвером перетворень, із самого початку, скажемо чесно, не була однорідною. Там були і ті, хто чесно й абсолютно щиро хотів кращого життя для всіх, а не тільки для своєї власної родини, але просто до кінця не розумів, як цей добрий намір реалізувати. Багато хто з них, до речі, досі робить свою справу, не надриваючись на телеефірах. Але вони страшенно втомилися, - в минулому житті їхня праця була значно результативнішою.
Були романтики, зодчі "міст Сонця", милі, на загал, люди, але вони постраждали від відсутності в шкільній програмі предметної критики Томмазо Кампанелли.
Були класичні авантюристи, для яких процес набагато важливіший, ніж результат. Були ті, хто скористався соціальним… ні, не ліфтом. Щоб обміняти базарний рекет на законотворчість, потрібен трамплін.
І той, хто нарешті реалізував свою мрію - перестати плювати вслід "Мерседесу" - і сів на його заднє сидіння. І ті, хто починав свою націонал-патріотичну діяльність за гроші одного зі "злочинних" режимів, а тепер продовжує її з матеріальною підтримкою країни-агресора. Робота провокатора непроста, потребує акторських здібностей, а платять за неї у "кривавому" театрі більше, ніж у класичному.
Усі ці групи товаришів опинилися в різних гілках влади і продовжують затягувати туди собі подібних, тісно переплітаючись там із тими, хто з самого початку ставив собі завдання не змінювати правил, а просто викинути клептократичну компанію "младореформаторів" часів пізнього Януковича. У місцях переплетіння іскрить, але, як не дивно, кожне з цих угруповань своїх цілей досягає.
Романтики з радісним подивом пізнають світ, отримують життєвий досвід і в першу чергу пишуть про це пости, ділячись знаннями з "темними неосвіченими" масами. У процесі пізнання розвиваючі іграшки, в ролі яких виступають державні інститути, ламаються, але ж ніхто не придумав кращого навчання, ніж метод спроб і помилок. Правда, наші вельмишановні стратегічні партнери?
Схеми "злочинної влади" працюють, хоча в менших обсягах (країна збідніла все ж таки), але з колишньою ефективністю. Різниця лише в тому, що Сім'я Януковича вважала чомусь своє перебування при владі вічним, а її наступники все-таки здогадуються про тимчасовий характер того, що відбувається. І це було б добре, якби ці здогади не прискорювали процес усмоктування. Щоб жоден день, жодна хвилина не минали даремно, щоб потім не було болюче соромно за безцільно проведене засідання бюджетного комітету. Мимоволі починає здаватися: якби вони були більш самовпевненими, "Центренерго" було б ціліше.
Ви ще запитуєте, чому ця влада неефективна? А як може бути ефективним гібрид романтика, авантюриста і злодія? Коли романтик неадекватний, але активний, авантюрист бадьорий, а злодій - тихий, але наполегливий? І єдине, що їх об'єднує, - повна відсутність відповідальності за долю держави, якою вони управляють. Частини тіла гібрида рухаються в різних напрямках, він при цьому видає гучні звуки, що свідчать про PR-метеоризм, а поодинокі чесні професіонали не можуть реально вплинути на рух організму. Одна частина їх не чує, а інша - відторгає…
Більшість суспільства, та сама, неактивна, своїм обивательським способом життя перешкоджає рухові вперед, працює і стомлюється - як від війни, яку вже намагається не помічати, так і від спроб прожити на копійки, що називаються зарплатнею й пенсією.
Її настрої непомітні в повсякденному житті і виявляються тільки під час соцопитувань, після публікації яких схильні до месіанства романтики впадають у ступор, а вийшовши з нього, вимагають від партнерів додаткових грантів на інформаційну підтримку реформ.
Це ретроградне населення вимагає не красивих презентацій, вони потрібні донорам для звітності. Йому потрібна чесність або хоча б її ілюзія. Населення не любить, коли з ним махлюють, а ознаки цього бачить регулярно. Е-декларації всього лише в цифрах підтвердили факт махлярства, який усі відчували раніше.
Населення має відчувати довіру, а саме - впевненість у тому, що народний трибун не тільки захоче, а й зможе реалізувати обіцяне. З довірою в усіх без винятку публічних печерських лідерів нашої країни - катастрофа.
А що відбувається, коли довіра й підтримка дій влади, навіть у благополучних країнах, втрачені, натякає рік, що минає, і на пальцях покаже наступний.
Коли влада перестає помічати співвітчизників, які не люблять ходити на вибори; коли навіть у найблагополучніших раніше європейських країнах люди втрачають відчуття безпеки; коли в їхній звичний уклад вриваються абсолютно чужі прибульці, що говорять незрозумілими мовами, і ніхто не має наміру не тільки радитися з народом, а хоча б пояснити, як йому з усім цим жити, - виникає коротке замикання, йде дим і приходить Ле Пен.
І хоча Україна жила весь час своєї незалежності в популізмі, як у бульйоні (тільки не в живильному, а висмоктувальному), війна, зубожіння й руйнування світу мнимого комфорту приводять її жителя у стан тремору.
У світі, що бурхливо змінюється, людина інтуїтивно намагається зачепитися за щось звичне. Далеко не всі готові повністю впірнути у віртуальний світ френдстрічки (а в майбутньому - віртуальної реальності), де можна реалізувати найбільш нездійсненне - перетворитися на відважного лицаря, що рубає голови всякій погані, залишаючись у житті боягузливим і кволим слабаком.
Розмовляти треба з населенням, саме розмовляти, а не виступати. Просто (але не примітивно) і відверто. Слухати його, населення, і чути. Тихо відповідати, без крику й закочування очей. Без істерик. Тільки по ділу. Дуже раціонально. Вірити при цьому в усе, що говориш. Підтверджувати сказане справами. Не обіцяти нездійсненного.
Це саме стосується й притомної опозиції. Ось уже кого українці не заслужили за ці два роки, то це гавкаючих і крикливих вождів. Це взагалі з російської віртуальної реальності, і перенесення її до нас - таке ж свідчення проникнення "русского мира", як і тричі прокляті серіали про ментів.
Якщо люди не зрозуміють і не приймуть логіку того, що відбувається, тоді й ділові люди при владі, і активісти з мандатами, які борються з ними, закінчать ніч виборів спільною депресивною пиятикою та розбираннями, хто в усьому винен. А день покаже, що все в цьому світі може бути тимчасовим - і місця в наглядових радах держкомпаній, і досягнення радикальних економічних реформ.
* * *
Так, ми на задвірках, але нам від цього не легше, бо за останні роки ми стали надто залежними від цивілізованого світу.
Це, звісно, більш перспективно, ніж залежність від "мира русского", але просто залежністю нинішній стан уже не назвеш. Ми якось дуже швидко проскочили фазу підзвітності, трохи довше затрималися на підконтрольності й зупинилися на етапі повної керованості.
Партнери управляли місцями м'яко, інколи грубо, з шантажем і натиском, але часто без повного розуміння, з яким суспільством вони мають справу. Методи ці викликали глухе бурчання у всіх владних печерських будівлях. Останнім часом воно зазвучало задерикуватіше у переддень вступу на посаду нового президента США. У Генпрокуратурі та МВС хихикають, поблажливо попліскуючи по плечу колег із НАБУ й САП. Українська влада готується до трансформації партнерів.
Республіканська адміністрація США, незалежно від прізвища президента, завжди відрізнялася від демократичної. Демократи історично несли світло прогресу в царства пітьми - будували демократичні інститути, стимулювали ринкові реформи, одне слово - створювали на околицях світу симулякри західної цивілізації. З різним рівнем успіху, треба сказати. Республіканці сприймають світ таким, яким він є, і найменше стурбовані можливостями його змінити. Для них головне - ефективність, і їх не дуже турбує, як її досягти. Свого часу ця тактика стала відомою як політика "своїх сучих дітей".
Так, підтримка адміністрацією Буша президента Грузії пояснювалася виключно тим, що він ефективно контролював країну, і найменше донорів турбували посадки у в'язниці опозиціонерів та розгін незалежних медіа.
Новим співрозмовником для адміністрації в Європі може стати президент Білорусі як людина, котра так само повністю тримає країну у своїх руках і не проти з чиєюсь допомогою послабити зашморг, накинутий зі сходу.
Президент Росії, зразу зробимо застереження, тривалим партнером бути не може, бо якщо і є "сучим сином", то тільки своїм власним. До того ж він, судячи з останніх твітів нового президента США, потрібен йому як актор другого плану в "ядерному шоу-бізнесі".
А тепер скажіть; із суто прагматичної точки зору, навіть забувши про те, що нинішня українська влада - похідна експериментів "Обами-Байдена", чи можуть вони бачити в ній партнерів? Вона що, ефективна?
Найпарадоксальніше в тому, що такий підхід Петру Порошенку значно рідніший, ніж нудне моралізування Обами, яке вимагало довго, часто із виразом обсмоктувати тему різноманітних реформ. Трамп і Порошенко взагалі чудово знайшли б спільну мову. Девелопер девелоперу ока не виклює.
Але є три проблеми. По-перше, звісно, незграбне розміщення яєць у кошиках кандидатів на американське президентство. По-друге, присутність у регіоні на сході значно сильнішого персонажа, який відвертає увагу. По-третє, і це головне: Порошенко - хоч і важливий, але один із гравців, який так і не зумів побудувати систему влади, що функціонувала б без перебоїв, не дуже популярний, а обставини збагачення його соратників - як мінімум, сумнівні. І на це можна було б заплющити очі, якби весь цей час США через МВФ і прямо не надсилали Україні свої хоч і скромні, але власні гроші, аудит витрати яких, безперечно, ще попереду.
Буде цілком логічно, якщо нова адміністрація США замислиться над варіантом коли не зміни партнера всередині країни, то хоча б збільшення кількості цих самих партнерів. Єдиний законний спосіб реалізувати зазначену концепцію - парламентські вибори, і саме ця ідея може стати темою нових російсько-американських контактів. Для того, щоб після збовтування й проціджування визначити найбільші кристали, виловити їх і почати огранювати. До речі, одним із цих кристалів може стати й президентська сила, якщо доведе у вільному змаганні, що її претензії на домінування обґрунтовані.
І вже після перезавантаження, після встановлення оновленої демократичної влади настане час розбиратися з Донбасом. Тільки в цей момент нам усім буде потрібен сильний техаський характер нових американських лідерів, який і має примусити Путіна вивести з Донбасу продукцію воєнторгу, а також забрати додому своїх абреків і кунаків. А нам знадобляться мудрість і терпіння, щоб зберегти країну й не допустити, аби в процесі реінтеграції (якщо вона відбудеться) у нас з'явилися нові лінії розмежування, десь у районі західного радянського кордону до 1939 р. Адже саме це, а не якийсь Донбас, і є стратегічною метою Росії, і ніхто від неї відмовлятися не планує.
А якщо спроби реінтеграції розвіються, як ранковий туман, треба бути готовим до довгих років розвитку подій за "карабаським" сценарієм. І постійних мантр про "гангрену" й "відрізати і забути", чого не станеться, оскільки ми маємо справу не з місцевим запаленням, а з постійним, методичним, зовнішнім інфікуванням усього організму. Лікувати інфекцію ампутацією перестали близько тисячі років тому.
Звісно, ми всі знаємо масу прикладів, коли рішення на вищому міжнародному рівні зависають у повітрі, бо десь на далекій землі отаман Вася не зрозумів їхньої глибини й вирішив висунутися на пару кілометрів на захід, дорогою захопивши ешелон із вугіллям.
Це, взагалі, найбільш небезпечне - коли всемогутні, як їм здається, світові лідери рухають фішки на карті, забуваючи про присутність на місцевості людей зі своїми слабостями, уявленнями про прекрасне та ракетними системами залпового вогню. Тоді виходить Сирія, яка живим застереженням має стояти в нас перед очима. Коли працює артилерія, дебати про систему оподаткування, методи приватизації та енергоринок відступають на другий план, тому що податки ефективно збирає людина з автоматом, а збройний контрабандист гарантовано перемагає митника.
* * *
Майбутнє ніколи не визначене, а сьогодні - особливо. Ми, взагалі, живемо не в теперішньому тривалому (Present Continuous) або, вже тим більше, не в теперішньому доконаному (Present Perfect), а саме в теперішньому невизначеному (Present Indefinite) часі. І таким самим невизначеним, навіть занадто, є наше найближче майбутнє.
Нам усім у найближчі дні краще відпочити. І фізично, і, головне, морально, бо наступаючий рік потребуватиме більше спокою, розважливості й упевненості і менше - розхристаних емоцій, істеричності та самодурства.
З наступаючим Новим роком! Беріть із нього приклад - наступайте!
*Майбутнє невизначене. - Англ.