Історики розпочинають відлік нового століття або тисячоліття не просто з тієї чи іншої дати. Початок нової епохи символізує певна історична подія, яка ґрунтовно вплинула на подальший розвиток суспільства. Зазвичай такими подіями є війни або революції. І ті, й інші круто змінюють розвиток не лише окремих країн, а й цілих континентів, вносять свої корективи в долі цивілізацій. Так, закінчення XIX століття ознаменували англо-бурська й іспано-американська війни, а вступ у права століття XX — Перша світова війна та Жовтнева революція у Росії.
В Україні третє тисячоліття почалося з помаранчевої революції, яка, за своєю суттю, була масовою акцією протесту громадян проти осоружного антидемократичного режиму. Дві третини українців вважають її найяскравішою політичною подією минулого року. Є підстави вважати, що й новітня історія Європи відкриватиметься цією українською сторінкою.
Поза сумнівом, історія, результати та наслідки президентської кампанії 2004 року і її найяскравішого прояву — помаранчевої революції — згодом глибоко вивчатимуться. Однак автори статті вважають своїм обов’язком поділитися думками про особливості виборчої кампанії кандидата-переможця «гарячими слідами» — доки спогади ще яскраві, а емоції не охолонули.
«Унікальна кампанія Віктора Ющенка» — досвід для любителів політичного ексклюзиву
Слово «унікальна», яке так полюбляє Віктор Ющенко, якнайкраще характеризує його власну виборчу кампанію. Чим же вона унікальна, ця кампанія? Насамперед тим, що, незважаючи на всі її вади, прорахунки та недоопрацювання, ця кампанія переможна. На всьому пострадянському просторі унікальне те, що у президентських перегонах пощастило перемогти лідерові опозиції.
У тому, що це зробити було непросто, переконують слова колишніх політиків від влади: глава президентської адміністрації В.Медведчук, повторюючи свого патрона середини 90-х, заявляв — «влада сьогодні сильна, як ніколи». «Опозиційний» нині екс-прем’єр В.Янукович під час перших теледебатів стверджував, що «нова» (тобто стара в його розумінні) влада вже прийшла, і її «ніяк не вичавити». З’ясувалося, що і влада не така сильна, і вичавити можна. Потрібно лише об’єднати зусилля й «піднапружитися».
Не варто брати для прикладу країни Балтії, де така політична практика стала повсякденним явищем. Очевидно, що всі колишні республіки колишнього Радянського Союзу чітко розділилися на дві категорії. До першої належать ті, в яких демократичні цінності слугували декорацією для створення авторитарних по суті режимів; до другої — ті, в яких відданість демократичним цінностям стала реальною основою державного устрою і була втілена в життя.
Україна балансувала на межі цих двох світів. 1994 року вона явила взірець передачі влади на пострадянському просторі цивілізованим шляхом від одного президента іншому. 1999-го еволюція влади привела вже до створення штучного вибору між кандидатом від влади (Л.Кучмою) і лідером компартії (П.Симоненком). Суспільство, яке не хотіло повернення до попереднього режиму, було змушене голосувати за «менше зло» — Л.Кучму.
Всім давно зрозуміло, що йти проти влади в Україні означає наражати своїх прибічників — як окремих громадян, так і бізнес-структури — на небезпеку переслідувань «правоохоронними органами» та криміналітетом. Цей принцип був повною мірою використаний владою під час виборчої кампанії-2004. Проте ніхто з можновладців не міг припустити, що такій величезній кількості громадян увірветься терпець, що на бік народу перейдуть представники армії і силових структур, що офіцери МВС з власної ініціативи почнуть, навіть без зброї, переслідувати бандитів і досягнуть у цьому успіхів, незважаючи на протидію місцевих чиновників та вищого міліцейського начальства.
Унікальність президентської кампанії В.Ющенка полягає і в тому, що він провів її в умовах тотальної інформаційної блокади і при цьому виграв! Ми впевнені, що у країнах колишнього СРСР, за винятком країн Балтії, це примітний виняток із загального правила.
Як свідчить досвід проведення парламентських і президентських виборів останніх років, телебачення відіграє центральну роль серед механізмів впливу на електорат. У нинішній кампанії найбільш рейтингові телеканали стали основними джерелами негативної інформації про В.Ющенка. Навіть діти молодшого шкільного віку запам’ятали відеокліпи, що розпочинаються словами на кшталт «Пане Вікторе, ваша дружина американка...», не кажучи вже про частину дорослих, для яких телевізор ще з радянських часів є незаперечним авторитетом. При таких обмеженнях у кампанії Ющенка класичні політтехнологічні прийоми, розраховані на те, щоб донести до виборців «месиджі кандидата», явно не спрацьовували.
На запитання прибічників
В.Ющенка, адресовані своїм знайомим — працівникам штабу, чому їхній кандидат не прокоментував тієї чи іншої політичної події або не окреслив своєї позиції щодо того чи іншого питання, неодноразово звучало у відповідь: прокоментував і окреслив, але ви, як і багато інших людей, не змогли цього побачити чи почути.
Звичка вірити інформації центральних телеканалів зіграла з багатьма, навіть критично мислячими, людьми лихий жарт. Адже шукати об’єктивну інформацію можна лише там, де її можна знайти. На центральних телеканалах — «Інтері», «1+1», «УТ-1» — її не було і бути не могло. Лише після сфальсифікованого другого туру, коли багатьом менеджерам та журналістам стало зрозуміло, що корабель старої влади, тонучи, може прихопити з собою в могилу і їх, ситуація на цих каналах змінилася. Основними каналами поширення інформації про кампанію В.Ющенка стали інтернет-сайти, власні газети, «5 канал», а починаючи приблизно з вересня — ТРК «Ера».
Про телеканали, які висвітлювали кампанію Ющенка, варто сказати окремо. Деякі політологи й експерти нині намагаються подати їх як бездумні інструменти опозиції, що відпрацьовували темники так само, як і центральні канали. На це слід відповісти так: мовлення на цих телеканалах ніколи не велося за темниками і мало, особливо у вересні-жовтні 2004 року, вибачте за суб’єктивні оцінки, не так «проющенківський», як опозиційний, «антиянуковицький» характер. Були й інші істотні обмеження: «5 канал» вів мовлення лише на 48% території України, переважно в кабельних мережах, в умовах постійних відключень від ефіру. «Ера» виходила в ефір удосвіта й після 23.00, коли більшість добропорядних громадян уже дивилася сни.
Листівки та спецвипуски газет, які робилися професійно, були ефективними засобами агітації. Однак їх розповсюдження в багатьох регіонах, насамперед на сході та півдні, було серйозною проблемою. Кажуть, що деякі регіональні штаби двох основних кандидатів викуповували один у одного нерозповсюджені листівки й газети «на вагу», однак за матеріали Ющенка платили більше.
Про ефективність інформаційної кампанії Ющенка свідчить не лише її результат, а й істотна перевага в інтернет-просторі, де не існувало обмежень. І кампанія справді мала конкурентний характер. Як свідчать опитування користувачів Інтернету, переважна більшість їх підтримувала Ющенка. Під час помаранчевої революції відвідування Інтернету зросло в десятки разів. Саме в цей період найвпливовіші опозиційні сайти стали реальними засобами формування суспільної думки, що саме по собі — унікальний факт, оскільки похвалитися доступом до Інтернету можуть лише близько 10% українських громадян.
Виборчий штаб Ющенка продемонстрував здатність застосовувати нові інформаційні технології. Перший крок було зроблено 18 вересня минулого року, коли трансляція мітингу на Європейській площі велася через супутник у режимі реального часу на площах майже всіх обласних центрів України, де в той час зібралися прихильники Ющенка. Не всюди все відбувалося гладко. Десь не проходив сигнал, десь вимкнули електрику, десь відібрали резервний генератор. Але в цілому координація такого складного проекту вдалася, і країна (точніше, значна її частина) в обхід офіційних телеканалів, змогла побачити й почути Ющенка.
Під час помаранчевої революції штаб Ющенка зміг «обіграти» таких монстрів інформаційного простору, як, наприклад, CNN. Саме ця компанія змогла поінформувати в режимі реального часу про війну в Перській затоці і про події жовтня 1993 року в Москві. Як говорили раніше, президенти деяких держав отримували інформацію про події у світі не з відомостей своїх розвідслужб, а з телепередач CNN. Команда Ющенка спрацювала просто. На Майдані Незалежності в Києві було встановлено ПТС, орендовано супутниковий канал, і будь-яка телекомпанія у світі (!) могла показати, а будь-який глядач (!), який має супутникову антену, міг цілодобово дивитися трансляцію з Майдану. Весь світ зміг бачити Україну та її революцію.
Ще однією унікальною і «делікатною» особливістю кампанії Ющенка було те, що вона проходила в умовах обмеженого фінансування. Не те щоб грошей не було зовсім. На відміну від багатьох опозиційних рухів із колишніх радянських республік, у команді Ющенка є досить успішні й відомі бізнесмени. І гроші на кампанію вони давали. Однак не слід забувати про десятки кримінальних справ, ініційованих органами прокуратури проти бізнес-структур членів команди Ющенка, про тотальні податкові перевірки, арешти рахунків. До честі цих бізнесменів — ніхто не завагався, не позадкував і не запросив у влади помилування.
За оцінками експертів, на кампанію Віктора Януковича було потрачено від 900 млн. до 1,5 млрд. доларів. Витрати штабу Ющенка оцінювалися десь у 50 млн. доларів. Тобто, якщо виходити з грошового еквівалента, то Ющенко провів свою кампанію у 20—30 разів ефективніше, ніж його опонент. Звісно, це досить приблизні оцінки. В обох штабах не приховували того, що певна частина коштів, виділених на кампанію, використовувалася не за призначенням, простіше кажучи — розкрадалася. Однак відсоток цих коштів у структурах двох кандидатів був різним. Порівняння, за експертними оцінками, знову не на користь Януковича.
І, нарешті, про головну особливість виборчої кампанії Віктора Ющенка. Фактично вперше в новітній історії України (а якщо подумати — і в історії європейській) було проведено президентську виборчу кампанію, у якій кандидат-переможець тривалий час не брав участі. У найвирішальніший і найнапруженіший момент виборчих перегонів команда Ющенка залишилася без свого лідера. В історії отруєння Віктора Андрійовича останню крапку мають поставити компетентні органи. Ми ж зупинимося на політичних моментах, пов’язаних із ним.
У штабі Ющенка з самого початку кампанії ніхто не приховував, що головний ресурс — це їхній лідер. Основна ставка у президентських перегонах робилася на численні регіональні поїздки лідера «Нашої України», його харизму, вміння спілкуватися з людьми, нарешті — привабливу зовнішність. Дані соцопитування зафіксували: після поїздок Ющенка в регіони його рейтинг там зростав.
Саме цього козиря команду Ющенка й позбавили. Лідер вибув із перегонів на півтора місяця, а кампанія мимоволі набула явно медичного характеру. Про регіональні поїздки довелося надовго забути, провладні політики та мас-медіа активно порпалися у медичних діагнозах, видобуваючи на світ божий історії хвороби опозиційного кандидата.
На тлі «хворого і кволого Ющенка» команда Януковича «грала м’язами». Вона задекларувала підвищення зарплат і пенсій, демонструвала «посилену турботу» про різні категорії населення — на жовтень важко було знайти категорію громадян, не «облагодіяних» урядом.
Здається, не варто навіть запитувати, чому така турбота почала виявлятися лише напередодні президентських виборів і чому замість законодавчого підвищення пенсій було запроваджено надбавки до них. Підґрунтя цілком очевидне — це простежувалося і у виборчій кампанії Кучми 1999 року, і в багатьох виборчих кампаніях у сусідній Росії. Соціально-економічні «подачки» від провладних кандидатів були їхнім головним козирем у боротьбі за збереження влади — називаючи речі своїми іменами, відбувався банальний підкуп виборців.
Безперечно, це був досить ефективний хід, що дав значний приріст рейтингу Януковича. Особливо за рахунок пенсіонерів, багато яких із цілком зрозумілих причин більше думають про своє сьогодення, ніж про перспективи країни. Команда Ющенка опинилася в досить скрутному становищі — її лідер із об’єктивних причин був відсутній, а вести боротьбу з владою на її території було досить складно. Опозиція могла лише обіцяти, а влада тим часом діяла, показуючи реальні результати.
Однак команду Януковича підвела надмірна самовпевненість. Штабу Ющенка вдалося донести до людей, що пенсії, по суті, не підвищено, а встановлено лише разові надбавки до них. Це підірвало довіру до дій єдиного кандидата від влади. Соціологи засвідчили: 70% громадян були впевнені, що підвищення пенсій шляхом встановлення надбавок — це передвиборний крок команди кандидата від влади.
Подальші кроки Януковича, нав’язані російськими політтехнологами, — заява про запровадження подвійного громадянства з Росією і про надання російській мові статусу офіційної, а також відмова від поїздок у західні області після інциденту з яйцем у Івано-Франківську, — перекреслили всі його претензії на роль кандидата від «усієї України». Янукович остаточно й безповоротно став кандидатом від сходу, що дезорієнтувало його електорат в інших регіонах та істотно обмежило можливості.
І це ще одна особливість президентської кампанії Ющенка. Його команді зрештою вдалося загнати кандидата від влади, на той час чинного прем’єра, в регіональний електоральний кут, позбавивши загальнонаціонального статусу. Заради справедливості слід зазначити, що Янукович не особливо цьому опирався — йому у себе в регіоні було значно комфортніше, ніж у Києві. Сам же Ющенко більш-менш ефективно «відбився» від спроб нав’язати йому «галицький» імідж, хоча йому самому це, очевидно, коштувало зусиль. У кінцевому підсумку це вилилося в результат, зафіксований 26 грудня, — перемогу Ющенка в 17 регіонах України, а без фальсифікації — у 18.
А найголовніша особливість кампанії полягала в унікальності українського народу, який, незважаючи на тотальне зомбування через ЗМІ, цинічний тиск влади, зміг не лише проголосувати так, як вважав за потрібне, а й, що найголовніше, відстояти своє право голосу та власної свободи.
Голос Майдану: пробудження суспільства
Про природу помаранчевої революції говоритимуть ще довго. Але вже тепер можна сказати, що помаранчева революція спростувала постулати марксизму — про те, що революцію робить пролетаріат (або інший клас), якому нічого втрачати, крім власних кайданів, і про те, що революції відбуваються тоді, коли для цього визріють соціально-економічні передумови. Висловлюючись простіше, коли хліб виявиться недоступним більшості громадян.
Зате помаранчева революція підтвердила іншу тезу Маркса — по-справжньому вільною людиною може бути лише людина фінансово незалежна. Не применшуючи ролі представників інших верств населення, віддаючи належне найактивнішим учасникам революції — студентам, слід відзначити, що головною її соціальною базою і рушійною силою став середній клас, який тільки-но народжується, тільки починає формуватися в Україні.
Ці люди прикріплювали помаранчеві стрічки до нових «мерседесів» і до не зовсім нових іномарок. У них було достатньо коштів, щоб почувати себе вільно, щоб пожертвувати якісь суми на потреби революціонерів і при цьому не залишити голодними своїх дітей. Багато хто з них зупиняв свій бізнес, свідомо йшов на збитки, щоб прийти або приїхати на Майдан. Багато хто приносив гроші й усе необхідне. Загалом на потреби революції вдалося зібрати близько 20 млн. гривень, що зовсім немало, як на сьогодні. Допомогу, яку надавали їжею, наметами, матрацами, теплим одягом, важко підрахувати. І її неможливо переоцінити.
Не можна сказати, що команда Ющенка не готувалася до масових акцій. Безпосереднє спілкування з народом — на масових мітингах або під час імпровізованих зустрічей — було основною публічною складовою виборчої кампанії цього кандидата. Суспільство поступово «розхитувалося». Організаційного досвіду набували у процесі кампанії — якщо на підготовку акції висування Віктора Ющенка на Співочому полі в Києві штаб затратив близько трьох тижнів, то більш як стотисячну акцію 6 листопада було підготовлено й проведено за три дні.
Масові акції, організовані штабом Ющенка, відіграли свою роль. Український народ поступово звикнувся з думкою, що вийти на вулицю і продемонструвати свої політичні симпатії — це нормально. Що мітингують не лише маргінали, а й нормальні люди, які приходять із дітьми; що воля багатьох людей, котрі зібралися разом заради спільної справи, дає кожному учасникові колосальний заряд позитивної енергії.
З погляду кампанії, було стратегічно важливо, щоб на мітинги на підтримку Ющенка пішли кияни. Адже вибори робляться у провінції, а революції — у столиці. І це сталося. Почалося 4 липня на Співочому полі. А кардинальний прорив стався 23 жовтня, коли на мітинг біля ЦВК зібралося понад 100 тис. осіб. Більшість їх не були привезені штабами з інших областей — прості кияни прийшли за велінням свого серця.
Така підтримка дозволяла сподіватися, що жителі Києва якщо не візьмуть особистої участі в акціях протесту проти фальсифікації виборів, то принаймні будуть доброзичливими до їх учасників. Так і сталося — Віктора Ющенка в день голосування підтримало близько 80% киян, сотні тисяч їх були на Майдані у дні помаранчевої революції.
Чи була готова команда Ющенка до такого масштабного прояву народної волі? Однозначної відповіді немає. Так, до акцій готувалися, було набуто досвіду їх проведення, як і досвіду керування великими масами людей. Соціологія також свідчила про майже подвійне збільшення (з 10 до 19%) кількості громадян, готових протестувати проти фальсифікації виборів. Аналіз варіантів другого туру виборів свідчив, що владна команда однозначно готова на все, аби привести свого кандидата до влади, і команді Ющенка необхідно готуватися до того, щоб вивести людей на вулиці. Але підготуватися до ТАКОГО було просто неможливо.
Що ж вивело наших співвітчизників на вулиці? Автори статті присвятили чимало часу вивченню цього питання, оцінюючи ймовірність і мотиви участі громадян у масових акціях протесту. Ще два роки тому наші висновки були песимістичними — переважна більшість українців не готова відстоювати свої права на вулиці. Максимум, на що вони були готові, — проголосувати проти влади, обговорювати на кухні політичні проблеми, а якщо вже дуже припече — виїхати з країни і заробляти на життя, подолавши залежність від української влади.
Помаранчева революція засвідчила, що за ці два роки багато що змінилося. Влада своїм зневажанням закону, хамством і нахабністю у ставленні до людей загострила ситуацію до краю. Як свідчать опитування, проведені серед учасників Майдану, люди вийшли протестувати не з соціально-економічних причин. Вони вийшли протестувати проти нехтування їхніми правами з боку влади, вони вийшли відстоювати демократію і справедливість.
Людям набридло жити в страху, набридло «ховати дулю в кишені», принижуватися і боятися. Влада переступила межу. Пригадуються відчуття, що їх переживали багато учасників мітингу 18 вересня, коли Віктор Ющенко вперше виступив на Європейській площі після свого отруєння. Спочатку були розгубленість і страх — «якщо з ним таке зробили, то що можуть зробити зі мною?». Потім злість і рішучість — «що вони собі дозволяють?». І після цього думка — «таким у нашій країні не правити, ми хочемо жити інакше і житимемо інакше».
Щось подібне відчували мільйони людей, які голосували за Ющенка і були впевнені в його перемозі, коли влада, всупереч їхній волі, шляхом нахабних і цинічних дій просувала до президентського крісла іншого кандидата, котрий не мав на це ніяких прав. Не можна до такої міри «нагинати» свій народ — він таких знущань не терпітиме. І цей урок, напевно, на все життя запам’ятають великі і малі начальники. Цей урок уже засвоїв народ, який тепер знає, як слід чинити, коли влада, зарвавшись, не дай Боже, знову поводитиметься по-хамському.
Є ще одне запитання, яким незмінно переймаються учасники «великого стояння» на Майдані. Чи могло все вирішитися без третього туру виборів, у результаті тиску вулиці? Якщо відповідати коротко — то, радше, так. Якщо ж ми звернемося до докладного аналізу, то побачимо, що такий шлях був дуже небезпечним. Єдине, що вигравала Україна, — це темп перетворень. Програти ж могла набагато більше.
Тоді влада практично «валялася під ногами», і взяти її було неважко. Взяти — себто зайти в кабінети на Банковій або на Грушевського. Набагато складніше було б нею скористатися, її утримати. Важелі виконавчої влади діяли б лише в тих регіонах, у яких переміг Ющенко.
У результаті силового сценарію Україна одержала б нелегітимного президента. Такого главу держави не визнали б південь і схід України, де компактно мешкають прихильники Віктора Януковича. Такий розвиток подій загрожував би не уявним, а справжнім розколом країни. Для її «зшивання» довелося б докласти на порядок більше зусиль, коштів і часу, ніж сьогодні. Такого президента не визнали б не лише в Росії, а й у більшості європейських країн, а також у США. На відновлення авторитету країни та її лідера пішли б роки.
І, нарешті, два останніх аргументи. Перший — при силовому сценарії ніхто не зміг би гарантувати, що не проллється жодної краплини крові. А ціна її відома. Другий аргумент висловив один із «польових командирів» революції, Тарас Стецьків: «Ющенко в душі не революціонер».
Те, що було обрано правовий шлях, який привів до переголосування туру виборів, безумовно, забрало багато часу. Але час — це ціна необхідної Віктору Ющенку легітимності. Сьогодні підтримка 52% громадян України дає новообраному президентові можливість почати здійснювати необхідні для країни перетворення. При цьому здійснювати їх, уперше за роки незалежності, спираючись на народ.
За 17 днів Майдану ми навчилися жити й дихати інакше — вільно, високо підвівши голову й розправивши плечі. Поки навколо Майдану велися переговори, вирішувалися геополітичні питання, зіштовхувалися інтереси Москви, Вашингтона та Брюсселя, українці вирішували свої власні, але від цього не менш важливі питання — у якій країні нам жити.
Сьогодні є унікальний шанс для того, щоб гасло виборчої кампанії Віктора Ющенка стало реальністю — щоб усі ми могли сказати: «Так, це моя Україна!». Є шанс для того, щоб нам не було соромно за свій вибір перед дітьми й онуками. Є шанс для того, щоб із гордістю згадувати: «А пам’ятаєш, як ми ходили на Майдан». Чи буде реалізовано цей шанс, залежить уже від перших кроків нового президента і його команди.
Починати доведеться з проблем
Головною проблемою для нинішнього президента буде моральне роз’єднання країни. Не секрет, що обидва кандидати вибудовували кампанію на протиставленні: Ющенко протиставляв «бандитів» «чесним людям», при цьому до перших потрапляли прибічники його опонента. Янукович поділяв українців на «сорти», залежно від регіонів проживання. Нині багато жителів східних і південних областей іще не визнають законності й правомочності нової влади, перебувають у полоні сформованих стереотипів на кшталт «американських валянків» та «обгородження Донбасу колючим дротом».
Подолання цих міфів, прорив інформаційної блокади, відновлення нормального спілкування і нормальних відносин між жителями різних регіонів — усе це потребує тривалої й послідовної політики, зваженості й терпіння.
Друга за ліком, але не за значущістю проблема — це питання кадрів. Необхідні докорінні кадрові зміни в органах влади — від Кабінету міністрів і до районної адміністрації. Особлива увага — силовим структурам, податковій. Зміна курсу країни має супроводжуватися зміною осіб, які цей курс реалізовуватимуть.
Люди, котрі стояли в дощ і в мороз на Майдані, не зрозуміють, якщо в їхньому місті або селі залишиться у своєму кріслі чиновник-хабарник, податковий начальник, який душив бізнес поборами, міліцейський чин, який віддавав протизаконні накази, ректор вузу, який примушував студентів голосувати за одного з кандидатів. Нині дуже багато хамелеонів змінили колір на помаранчевий.
Те ж саме стосується і обіцянки відновити на роботі всіх звільнених у період виборчої кампанії з політичних мотивів. Ця обіцянка у період помаранчевої революції додала сміливості багатьом, насамперед працівникам правоохоронних органів, які стали на бік народу. І якщо її не буде виконано, віру у справедливість нової влади буде підірвано з самого початку.
Новому президентові доведеться зіштовхнутися і з проблемою дуже високих сподівань громадян. Надто вже високою ціною дісталася перемога. Імідж Віктора Ющенка як чесного політика й моральної людини не дозволяє йому використовувати для досягнення своїх цілей методи, що їх використовувала стара влада. Йдеться насамперед про такі речі, як тіньова політика, кулуарні домовленості, політична цензура або адміністративний ресурс.
Високі сподівання громадян в економічній сфері вимагатимуть від нового президента поєднати несумісне — виконання стратегічних програм і здійснення тактичних кроків, які нерідко можуть суперечити одне одному. Не секрет, що рішення стратегічного характеру можуть мати короткострокові негативні наслідки, тоді як населення чекає від нового президента поліпшення економічної ситуації вже сьогодні.
Виконуючи ж обіцянки, дані під час передвиборної кампанії, Віктор Ющенко може потрапити у власноручно створену пастку, коли не буде можливостей швидко здійснити економічні перетворення. Ситуація ускладнюється наближенням парламентських виборів 2006 р. — здійснюючи непопулярну політику, новий президент ризикує через рік втратити свою підтримку у Верховній Раді.
Однак навряд чи Віктор Андрійович вважав, що президентство — легка й приємна прогулянка. А якщо так, то всі проблеми можна вирішити. Головне, щоб новообраний президент жодної секунди не забував: довіра й ентузіазм суспільства — сьогодні його головний ресурс. Доки вони є, Віктор Ющенко — унікальний президент. Якщо вони зникнуть — стане таким, як і його попередники.