Одразу розчарую футбольних фанатів - мова не про геніального Дієго, майстра атаки. Під цим прізвиськом Одеса у лиховісні 1990-ті знала Ігоря Маркова. Останнім часом він став героєм новинних випусків через позбавлення статуса депутата Верховної Ради. За фальшування результатів виборів. Я вперше почув про нього у березні 1998-го, у ніч виборів до Одеської міської ради. Коли на одну з виборчих дільниць у спальному районі здійснили напад у кращих традиціях молдаванських нальотчиків - із вибиванням вікон, трощенням меблів та залякуванням тіток, які "не так" рахували голоси…
Саме тоді й починався злет Маркова, який згодом проліг і до українського парламенту. Що інакше як парадоксом не назвеш. Бо Маркову більше підійшов би парламент антиукраїнський, на крайній випадок - малоросійський.
Хоч і все одеське політичне життя, на загал, досить одноманітне та примітивне, Ігор Марков у ньому дримбав соло лише на одній струні - російська мова, чарівне імперське минуле. Загалом, проросійська риторика, від поміркованої до істеричної, використовувалася всіма без винятку одеськими політиками. І, попри високу думку про власну інтелектуальність, одесити на цю наживку накидались, як голодний окунь на блешню. Тож навряд чи марковський рюс-патріотизм був би помічений або оцінений, якби він не створив партію "Родіна". Її символом обрали знамениту фігуру з Мамаєвого кургану із занесеним для удару мечем. Як заклик до дії. Я знаю тільки один випадок, коли Ігор Марков брав особисту участь у такій дії. Це був погром нечисленного пікету під Одеською держадміністрацією. Пікетувальники протестували проти нищівної русифікації Одеси. До речі, вже цього було досить, аби поставити на політичній кар'єрі Маркова хрест. Але що місцева влада, що правоохоронці - своїми поглядами мало відрізняються від Маркова. Тож марковські пропагандисти, махаючи навсібіч бетонним мечем, ведуть антиукраїнську, антидержавну пропаганду без гальм і застережень. Усе, що не проросійське, називається націоналістичним, фашистським, нацистським. Очевидно, наївно вважаючи, що "цар" із Печерських пагорбів не все бачить і чує, невідомі одеські патріоти якось прокрутили на екранах столичного майдану Незалежності "вибране" із "родінської" пропаганди. Глядачі не вірили своїм очам і вухам.
Довкола позбавлення І.Маркова депутатського мандата наша опозиція вже нагородила стільки дурниць і ще невідомо скільки нагородить. Якщо вже сама качанівська бранка з політичним нюхом, тоншим за лисячий, навіщувала йому, думаю згарячу, лідерство в "проросійській опозиції", якщо "УДАРники", Комітет виборців і провідні борці з режимом лементують про невинну жертву, докоряючи персонально Януковичу і всій Партії регіонів, - то виникає підозра, що можна блукати і між двома соснами. Одна з яких зветься процедура, а друга - істина. Процедура справді не просто порушена. Конституція України цинічно згвалтована давно, і цей небезпечний злочин триває в часі. Мабуть, такий креативний і кваліфікований юрист, як Юрій Кармазін, позбавлений парламентського клопоту і озброєний парламентським досвідом, міг би прислужитися суспільству й державі, звернувши на це увагу. Але його інтерес трохи інший.
Нагадаю, що теперішній мисливець на мандати Юрій Кармазін саме з цього заняття й розпочинав свою парламентську кар'єру. У далекому 1994-му
він поставив під сумнів чисту перемогу на виборах кандидата в народні депутати і начальника Чорноморського пароплавства Павла Кудюкіна. Підстава була така. Суперник Кудюкіна, - вибори відбувалися у два тури, - напередодні голосування зняв свою кандидатуру. Тоді Ю.Кармазіну вдалося переконати парламент, що коли не було у виборців альтернативи, то не було й перемоги. Ця акція зіпсувала П.Кудюкіну як не життя, то кар'єру точно.
Марковські стиль і характер у виборчих перегонах мало змінилися з дев'яностих. Тому змагання в окрузі, де, як у двобої на смерть, зійшлися Ігор Марков та Олексій Гончаренко, були бруднішими за бруд. Про нечесні методи агітації, підкуп виборців, про фальшування голосів стояв галас на всю Одесу. Але жодна з тих сил, які тепер, сольно чи хором, оплакують депутатський мандат Маркова, і не муркнули на захист демократії. Не пішли в суд. Не вимагали розслідування та покарання. Не стали ж, наприклад, "УДАРники" у Верховній Раді перед депутатською присягою проти фальшування результатів волевиявлення? Я тому згадую фракцію УДАРу, що в її складі є обранці, котрі на власні очі спостерігали перебіг подій, знали підшкурну суть бізнесової і політичної діяльності Ігоря Маркова. Тут не час і не місце переповідати подробиці баталій міської влади часів Гурвіца з І.Марковим за сміттєвий бізнес, за сфери впливу у будівництві і розподілі міської землі тощо. Ці баталії то вщухали - з демонстрацією "мирових угод" перед телекамерами, то знову спалахували. Зрештою, Ігор Марков саме у тих змаганнях навчився захищати свій бізнес із використанням шумових гранат із політичного арсеналу. І не погано, до речі, виходило.
Лідер "Родіни" І.Марков обирався до Верховної Ради як самовисуванець, а боровся на окрузі - увага! - проти активного й амбітного регіонала О.Гончаренка. І, що цікаво, Партія регіонів, яка тоді банкувала в Одесі як хотіла, свого однопартійця здала. Лишається загадкою, чому ПР віддала перевагу обтяженому не вельми привабливим минулим Маркову, а не Гончаренкові з набагато привабливішою біографією. Не секрет, що Партія регіонів до своїх членів ставиться, як будь-яка тоталітарна секта до адептів, - вимагає слухняності й вірності, але не гарантує взаємності. І це могло би бути тільки внутрішньо партійною справою, якби розправу над тими, хто впадає в немилість, вона чинила, не застосовуючи загальнодержавних важелів - судів та законів.
І.Марков у фракції регіоналів сидів тихо, як миша під віником, нікого не чіпав і навіть не дуже активно й помітно махав кулаками у парламентських розбірках. Загалом, не маючи й на макове зерня симпатій до нього, маю думку, що він був не найбільш одіозною чи шкідливою персоною від Одеси (і області) в українському парламенті. Жодних гучних заяв, жодних потуг самовираження чи, боронь боже, опозиційності.
Як, скажете ви, а виступ проти євроінтеграції, всупереч політиці партії? Може, мене зраджує пам'ять, але до самого суду таких публічних заяв Маркова я не чув. Не виключаю, що, вірний проросійському вектору, він насправді проти європейської інтеграції України. Марков зі своїм сміттєвим бізнесом, як і відомий запорізький директор зі своїми моторами, при європейських порядках скапуститься враз. Але таких противників за інтересами, як порахувала опозиція, у фракції ПР, щонайменше, осіб сорок. І ніхто їх із Ради втришия не штуряє. Хоча, можливо, це ще попереду?
Та одна річ - бути проти, і зовсім інша - голосувати проти. Коли настане час вирішальних голосувань за євроінтеграційні закони, ми переконаємося, що дисципліна у фракції ПР стоїть вище за переконання. Тож якби Ю.Кармазін не наспів зі своїм позовом, як із козами на торг, чи, навпаки, подав його раніше, ідейного "антиінтегратора" з Маркова, напевно, не вийшло б.
Лишається питання, чого варта опозиція, яка за можливість гризнути політичного суперника не просто зрікається смаку та відчуття міри, а й не здатна відрізнити зерно від полови. Бо одна річ - парламентська трибуна, де захищають закони та принципи, і зовсім інша - інформаційний простір, де формуються світогляд і моральні засади мас. Хай би лідери опозиції на мить уявили себе на місці тих "нациків", яких розганяли Марков із поплічниками, щоб скласти ціну підтримці свого одіозного колеги.
Очевидно, ми ніколи не дізнаємося правду, чому саме проти Ігоря Маркова пішов війною Юрій Кармазін. Чому раптом Марадона став непотрібним владі? Хотіли налякати тих регіоналів, котрі все ще сподіваються пограти в опозицію визначеному зовнішньополітичному курсу? Прагнули надати докази невибірковості застосування "кишенькового правосуддя"?
Хіба задля розваги запрошую поміркувати над подіями, якими тішилася нинішнім літом уся Одеса.
Олег Марков, депутат Одеської міської ради від Партії регіонів і брат Ігоря Маркова, раптом пішов, хоробріше, як Моська на Слона, в наступ на бізнес Сергія Ківалова. Я не знаю чи радився депутат міської ради О.Марков з братом Ігорем, депутатом Верховної Ради. І навіть не здогадуюся, на що сподівався. Бо всі контри Сергія Ківалова, а їх було чимало в новітні часи, завжди закінчувалися перемогою Ківалова. Навіть коли чорне було чорнішим за сажу, воно однак виявлялося білішим за лебединий пух, що, переконливості ради, підтверджував який-небудь суд. Хай і не Вищий адміністративний.
Привід для виступу проти Ківалова в Олега Маркова був копійчаний. Той без необхідних дозволів будував церковно-парафіяльну школу у такому козирному місці, що й святий позаздрить. А сліпий побачить, що школа має комерційний приціл. Окрім того, Марков вимагав позбавити комерційний виш Ківалова пільг, які той начебто отримав безпідставно. Запал Олега Маркова для Одеси, що по вуха загрузла в корупції, був незвичним і дивним. Одеса прокинулася й майже повірила Олеговій клятві поставити намет на ківаловській будові і померти, але не відступитися, добитися від колег по раді підтримки та збагатити за рахунок скасування пільг злиденний міський бюджет. Але пастух овечок божих Гундяєв із обожнюваної Марковим-старшим Росії особисто звернувся до депутатів Одеської міської ради із наказом не перечити благоліпним діянням Ківалова. Раді враз заціпило. Карбонарій Марков-молодший втерся й замовк. А Одеса з цікавістю чекала продовження, бо воно таки мало бути.
Попри те, що у виступі Олега Маркова проти Сергія Ківалова вгадується бажання зайняти зручне місце під час поділу решток власності міської громади, є ще одна причина. В Одесі вже визначаються параметри простору майбутніх місцевих виборів і провідні гравці цього процесу. Маючи впливову серед одеситів партію, потужний інформаційний ресурс із кваліфікованими медійниками, Ігор Марков, із репутацією борця за права проросійських сил, ставав небезпечним конкурентом для регіоналів, які ділять міський пиріг зі своїм аршином. Мандат депутата Верховної Ради додає йому зайвої політичної ваги. Серед претендентів на посаду міського голови на майбутніх виборах місцеві аналітики називають депутата Верховної Ради Г.Труханова, який є союзником С.Ківалова у політичних боях місцевого значення і зберігає свій вплив на фракцію Партії регіонів у міській раді, чим значно ускладнює життя міському голові О.Костусєву. Поголос, можливо й несправедливий, повязує Г.Труханова з відомим кримінальним авторитетом Ангелом - Олександром Ангертом, який у 1990-ті рр. попсував чимало крові меру Едуарду Гурвіцу під час повторного обрання на цю посаду. Відтоді Г.Труханов став помітною і впливовою фігурою в бізнесі та спортивному, скажемо так, житті Одеси. Його виборча компанія до Верховної Ради у мажоритарному окрузі пройшла гладко й не викликала жодних сумнівів.
Ігор Марков у бізнесовій та політичній Одесі був і лишається фігурою другого плану. Він, швидше за все, спокійно добув би свою каденцію в Раді, може, обрався б іще раз, якби не амбіції. Спроба Маркова-молодшого наступити на хвіст ківаловському бізнесові не могла лишитися безкарною за визначенням, це був замах на систему цінностей, що панує в царині регіоналів. Звичний, у стилі 1990-тих, до скорих рішень і швидких перемог Ігор Марков переоцінив значення й вагу свого депутатського мандата. А хвіст, на який хоробро наступили брати, насправді виявився сплячою коброю.