Історія не знає умовного способу — люблять повторювати історики. Їм здається, що в такий спосіб вони захищають свою науку від дилетантів — політиків. Наївні! Політики давно навчилися обходити умовний спосіб. Історію не можна змінити, але її можна по-різному інтерпретувати. Росіяни, приміром, готуються відзначати 300-річчя перемоги Петра I під Полтавою. А український президент — у відповідь — згадує про 300-річчя союзу між
Карлом XII і Мазепою. І сперечатися немає сенсу — зрештою і перемога була, і союз був, і круглі дати практично збігаються. Та що там минулі століття! Триріччя помаранчевої революції, як виявилося, відзначатимуть і її прибічники, і їхні опоненти. Просто перші планують зібратися на київському Майдані, а другі міркують над тим, як іще раз з’їхатися до Сєверодонецька. Як кажуть, у кожного свої «місця бойової слави».
Місце зустрічі змінити не можна?
«Збурювачем спокою» досить несподівано став голова Луганської облради Валерій Голенко. На прес-конференції 13 листопада він повідомив журналістам про намір зібрати «другий з’їзд депутатів усіх рівнів» із південних і східних областей України. Цілком можливо, що преса взагалі б пропустила цю заяву повз вуха (хто знає, які які там збори можуть проводити місцеві чиновники), якби не місце проведення заходу.
Сєверодонецьк уже уславився на всю країну після «першого з’їзду». Того самого, на якому Людмила Кириченко закликала формувати «лави самооборони» від помаранчевих, а Борис Колесніков погрожував проголошенням Південно-Східної автономної республіки. Прибічники помаранчевої революції в боргу не залишилися — так і не проголошену автономію відразу ж обізвали ПІСУАРом, учасників з’їзду — федерастами, а самі збори з легкої руки Віктора Ющенка останні три роки називали в кращому разі збіговиськом сепаратистів.
Утім, обіцяна битва центральної влади з «гідрою контрреволюції» за фактом звелася до переказу старого анекдоту, герой якого цього разу переконував дружину, що він не «се-па-ра-тист», а «фе-де-ра-ліст». Кримінальні справи, порушені за прямою вказівкою президента, закінчилися нічим, і тепер Голенко цілком серйозно розповідає пресі про те, що «Сєверодонецьк три роки тому відіграв об’єднавчу роль і запобіг розколу України». Зібравшись удруге в тому самому місці — запевняє голова облради, — делегати остаточно «об’єднають країну» і «поставлять крапку в питанні двомовності», а, на думку Голенка, це можна зробити, тільки присвоївши російській статус другої державної мови. Щоправда, як це зробити — ініціатор з’їзду не пояснив. А даремно. Адже всі попередні спроби втілити це гасло в життя закінчувалися провалом — на рівні Конституційного суду, прокуратури, ЦВК чи Верховної Ради.
Оскільки Голенко носить партквиток Партії регіонів (а як би інакше він міг стати головою
облради), преса запідозрила, що його заяви — це частина гри керівництва ПР. Українська народна партія, яка встигла напередодні розкритикувати за «федералістичні наміри» навіть партнерів із БЮТ, прямо звинуватила регіоналів у прагненні «розіграти краплену мовну карту». В УНП навіть знайшли слушне (на їхню думку) пояснення — мовляв, робиться це для того, щоб... народ не надто зосереджував свою увагу на підвищенні цін. Дивовижно, але організатори з’їзду якось відразу заметушилися і заходилися пояснювати, що ніякі вони не сепаратисти, з’їзд можна провести й в іншому місці, а керівництво Партії регіонів про цю ініціативу не знало. Мовляв, просто зібралися в Ялті любителі російської словесності (не тільки «земляк Даля» Голенко, а й не менш відомі кримські «поціновувачі мови Пушкіна» на чолі із Сергієм Цековим), зрозуміли, що країні загрожує гуманітарна катастрофа й кинулися запобігати їй. З допомогою депутатського з’їзду в Сєверодонецьку. Кажуть, що окремі журналісти в цю версію навіть повірили.
План Б. Що в лідерів на умі...
Обурення Раїси Богатирьової, утім, сприймалося як цілком щире. Вона була категорична — керівництво партії ідеї «Сєверодонецька-2» навіть не обговорювало. І справді — коли обговорювати, якщо всі зайняті. Одні до сесії готуються, інші — газові контракти обговорюють, ну а головні сили кинуто на утримання біля влади Віктора Януковича. Головний об’єкт обробки — Віктор Ющенко. Як ставиться президент до словосполучення «Сєверодонецький з’їзд» — здогадатися нескладно. Як і припустити, якою буде реакція президента, якщо хтось із вождів регіоналів публічно (або хоча б у його присутності) висловиться за «Сєверодонецьк-2». Отже, товариш Голенко стартував зі своєю ініціативою явно невчасно.
Тим паче що захоплені дискусіями на Банковій керівники ПР саме в цей момент погодилися відмовитися практично від усіх своїх радикальних передвиборних гасел в ім’я «національної консолідації» (і отримання міністерських портфелів). Гучні збори під цими самими гаслами в тилу регіоналів сприймалися б не тільки як «німий докір» (щоправда, не такий уже й німий) верхівці біло-синіх, а й сигнал для виборців. Дотепер вони прощали своїм улюбленцям надзвичайну гнучкість і вміння об’єднуватися з тими, кого ще вчора лаяли на всі заставки. Однак терпіння навіть дисциплінованого електорату має свої межі — зокрема, через цю причину явка на Півдні та Сході України на останніх виборах була такою низькою.
Зрозуміло, не можна скидати з рахунків і глухе невдоволення луганських та кримських регіоналів своїм місцем у партійній ієрархії. Вони не перший рік скаржаться на те, що «донецькі» із ними фактично не рахуються, розглядаючи виключно як слухняних виконавців мінливої «партійної лінії». Отже, «фальстарт Голенка—Цекова» (якщо він справді не узгоджений із керівництвом) цілком може бути як спробою «вийти з донецької тіні», так і своєрідним маніфестом «ортодоксального» крила ПР, яке не бажає «поступатися принципами». Але скоріш за все йдеться про просте й по-людськи зрозуміле бажання нагадати про своє існування. У відкритий бунт на кораблі в середовищі регіоналів, чесно кажучи, не надто ймеш віри. І дуже схоже, що Голенко просто поквапився заявити про те, про що лідери партії й самі подумують. Тільки на публіку поки не виносять.
Те, що наразі головну ставку біло-сині роблять на домовленості з Ющенком, взагалі-то не є секретом. До виборів більше говорили про широку коаліцію, нині — про відсутність коаліції як такої і збереження Януковича в статусі виконувача обов’язків прем’єра. Однак стовідсоткових гарантій реалізації такого сценарію в регіоналів немає. Бютівці тиснуть на Ющенка, нашоукраїнці виявляють несподівану принциповість, Балога натякає, що змушений зважати на думку «своїх» людей — загалом, цілком можливий варіант, який закінчиться словами «пробач, Федоровичу, не вийшло». І в штабі на Липській це розуміють. Тому не можуть не готувати альтернативного варіанта дій — на випадок, якщо доведеться діяти в опозиції.
У Юлії Тимошенко, теж не до кінця упевненої у своєму найближчому майбутньому, як відомо, є «план Б». Мовляв, не затвердять прем’єром — ідемо в опозицію і готуємося до президентських виборів. Нашоукраїнці навіть підозрюють, що до дострокових. Регіонали до нових виборів найближчим часом просто не готові. Тому їхній «план Б» виглядає зовсім по-іншому. Всіляко блокувати роботу парламенту та майбутнього уряду, домагаючись перевиборів Ради через рік. А доти — «тренуватися на кішечках», тобто референдумі про ставлення до НАТО і про статус російської мови. Хоча про нього на два місяці практично забули, і навіть член ЦВК Михайло Охендовський, який симпатизує біло-синім, зізнається, що зібрані ПР підписи просто не можуть «піти в діло».
Мазепиним шляхом
Утім, цілком можливо, що регіоналів цікавить не стільки результат, скільки сам процес. Чим вони гірші за бютівців, котрі всю виборчу кампанію вимагали проведення конституційного плебісциту і замовчали про нього наступного дня після голосування? Згадуючи про референдум, регіонали посилають заодно і сигнали президентові. Мовляв, допоки ми в уряді — готові до компромісів, займаємося виключно економікою, про політику не згадуємо. А якщо опинимося на вільних хлібах — не просто згадаємо, а серйозно «попсуємо кров». Тим паче що ставлення більшості виборців до НАТО, а можливо, і до оголошення російської мови другою державною цілком передбачене. Або — або, «вибирай САМ», як ішлося в одній рекламі.
Віктор Ющенко, щоправда, уже практично вибрав. Начальник прес-служби СБУ Марина Остапенко наступного після заяви Голенка дня розповіла, що в її відомстві «створено спеціальну групу досвідчених фахівців високого рівня», які вже виїхали до Луганської області із метою не допустити провокацій, подібних до з’їзду 2004 року в Сєверодонецьку. У тому, що в будинку на Володимирській люди, які готові навчити «батьківщину любити», були завжди, сумніватися не доводиться. На «засоби переконання» Остапенко теж натякнула — мовляв, ГПУ ще може переглянути рішення про закриття кримінальних справ проти «сепаратистів». Тільки відразу виникає цілий букет запитань: як, приміром, назвати працівників СБУ, які знають про те, що закриті справи можна було довести до кінця, але в останній рік мовчали? І чи можна вірити в об’єктивність слідства, якщо його дії ставлять у пряму залежність від того, чим закінчиться ще не призначений з’їзд десь у Сєверодонецьку. Мимоволі згадується Михайло Саакашвілі, який «вчасно» виявив «російський слід» у своєму колишньому оточенні — щойно це оточення стало обвинувачувати його в корупції.
Утім, регіонали, пам’ятаючи досвід 2005 року, погроз із боку спецслужб поки що всерйоз не сприймають. СБУ вже давно не нагадує «карального меча» режиму — у приватних розмовах українські політики з різних таборів запевняють, що за бажання з нею завжди можна домовитися. Не надто тривожаться біло-сині і з приводу власного електорату. Регіонали примудрилися за останній час тричі змінити ставлення до цінностей, які у власному ролику називали базовими, але чомусь переконані, що виборці Півдня і Сходу підтримають будь-які їхні ініціативи ледь не автоматично. Тим часом падіння явки на виборах 30 вересня і приріст голосів, відданих за комуністів, — це тільки перші симптоми можливого розчарування біло-синього електорату в його нинішніх кумирах. Чим частіше регіонали випробовуватимуть його на міцність, то оголошуючи, то скасовуючи референдум щодо мови, тим меншим буде довіра до їхніх слів і дій. Два-три фальстарти — і до них перестануть ставитися всерйоз. А бажаючих зайняти біло-синю нішу з кожним місяцем більшатиме.
Щось подібне, до речі, у XVIII столітті відбулося з Іваном Мазепою. Деякі історики стверджують, що виступити проти Москви він планував неодноразово. Однак щоразу в ключовий момент не наважувався і давав задній хід. Тим часом соратники, підбадьорені гетьманом, піднімали повстання — і програвали. Внаслідок цього, коли повстав сам Мазепа, підтримати його мало хто наважився. І його долю було вирішено. Зрозуміло, це тільки одна з версій. Можуть бути й інші. Проте, хоч як інтерпретуй історію — переможцем Мазепу однаково не назвеш. У цьому історія все-таки сильніша за політику.