Єврохаос

«Господи, й навіщо ми вплуталися в це Євро! Ліпше б не ганьбилися!» Сповнену щирої гіркоти фразу (в різних варіаціях, які, втім, не впливають на зміст сказаного) доводиться чути дедалі частіше. Минуло вже понад півроку з того дня, коли у валлійському Кардіффі Україна здобула право прийняти фінальний турнір континентальної футбольної першості-2012. Ейфорія давно минула, і з кожним днем множаться лави громадян, які сумніваються в спроможності нашої країни достойно зустріти такий масштабний захід. Примітно, що скепсис поселяється не тільки в серцях пересічних фанів. Розчарування темпами підготовки до чемпіонату нашої мрії все частіше виявляють і уболівальники-небожителі, набагато краще знайомі з деталями процесу. Відповідальні футбольні чиновники відкрито називають зростаючу недовіру громадськості одним із головних викликів, кинутих організаторам майбутнього Євро-2012. Але при цьому вони не втомлюються привселюдно запевняти цю саму громадськість: усе в нас вийде, й ніхто українців свята не позбавить.

Про користь страшилок

Тим часом відповідний президентський указ, адресований міському голові, з’явився ще в серпні. На початку листопада сесія Київради запропонувала забудовникові добровільно знести об’єкт, пообіцявши адекватну компенсацію. Однак представники «Юджина» у відповідь оголосили, що мають намір завершити будівництво і планують до кінця наступного року здати центр в експлуатацію. А питання компенсації вони навіть не розглядали.

За нашою інформацією, за цим був іще один раунд переговорів у верхах, головним здобутком якого нібито став автограф Черновецького на рішенні про знесення об’єкта. 15 листопада на будівництві мали остаточно припинити будь-які роботи. За непідтвердженими даними, строки демонтажу споруди уточнюються, розмір компенсації — теж. Як стверджували в приватних розмовах фахівці, забудовники розраховували отримати 100—120 млн. дол. Якою буде остаточна сума, а також із яких джерел вона надійде — невідомо. Передбачалося, що частину компенсації буде погашено за рахунок коштів держбюджету, частину буде «конвертовано» в ділянку землі, котру виділить столична влада.

Хоча остаточної крапки в справі про «Троїцький» ще не поставлено, міське начальство вже ґрунтовно зайнялося планами реконструкції НСК «Олім­пійський». Ідея переробки належить відомому німецькому фахівцеві Мареку Новаку, котрий має досвід роботи з подібними об’єктами в Берліні, Мюнхені та Кельні. Відповідно до проекту (попередньо схваленого містобу­дівниками, у тому числі й голов­ним архітектором Василем Присяжнюком), планується перебудувати нижній ярус і розширити верхній, котрий буде накритий досить легкими висувними конструкціями зі сталі та спеціальних мембран зі сталевими нит­ками. Передбачено обігрів козирка та систему зливу. На території цокольного поверху розгорнуть торговельну зону. У планах забудовників — спорудити цілий ряд об’єктів: готельно-офісний ком­плекс, підземний паркінг на 400 місць, стоянку для пересувних телестанцій, критий тенісний корт, музей спортивної слави, центр для параолімпійців і ще багато чого різного-цікавого.

Причину зміни ставлення (якщо воно справді змінилося) Черновецького до майбутнього футбольного форуму деякі спостерігачі схильні пояснювати загрозою дострокових виборів і прагненням заручитися голосами уболівальників, яких у Києві безліч.

Хай би там як, мерія нібито нарешті розпочала розробку комплексу заходів, спрямованих на надання столиці людського вигляду. Особливу увагу, за чутками, буде приділено боротьбі з транспортними пробками.

За нашими даними, експерти виконавчої дирекції з організації Євро-2012 виходили на Київську держадміністрацію з низкою відповідних пропозицій. За словами самого Івана Федоренка, необхідно зробити, як мінімум, два рішучих кроки. По-перше, винести за межі міста автовокзали й автостанції. По-друге, організувати масове будівництво багатоповерхових наземних і багаторівневих підземних паркінгів, передусім поблизу станцій метро.

Наскільки нам відомо, мерії взагалі не бракувало порад щодо наведення транспортного ладу в столиці. Окремі з них — цілком ділові. Згадаємо деякі. Отже, пропонувалося:

— уточнити кількість маршрутних таксі, підвищити рівень вимог до технічного стану цих машин та рівня підготовки цієї категорії водіїв;

— скоригувати маршрути руху громадського транспорту;

— у денний час заборонити проведення планових дорожніх робіт і рух вантажного автотранспорту;

— посилити покарання за порушення правил дорожнього руху. Зокрема узаконити обов’яз­кове позбавлення прав водія (мінімум — на три роки) за керування автотранспортом у нетверезому стані і за рух зустрічною смугою;

— встановити автоматичну систему регулювання світлофорів, яка б дозволяла їм оперативно реагувати на зміну обстановки на столичних вулицях.

Були більш спірні, але також варті уваги ноу-хау. Наприклад, пропозиція заборонити паркування автотранспорту на проїжджій частині, принаймні на центральних артеріях столиці. За задумом авторів цієї ідеї, такий захід вплине лише в тому разі, якщо в місті буде вдосталь паркінгів, а ціни за їх використання будуть адекватними. Наступним, після будівництва стоянок, кроком має стати примусове привчання водіїв до офіційних паркувальних місць. Чого гріха таїти, крім об’єктивної нестачі місць, є ще суб’єктивне небажання платити.

Ще одна рацпропозиція: знищити як клас нерегульовані перехрестя. Ця ідея спирається на знання специфіки вітчизняного водіння. Незнання ПДР, помножене на неналежну культуру водіння, призводить до того, що в години пік на наскрізних перехрестях машини намагаються їхати у всі чотири сторони, внаслідок чого рух закупорюється зовсім.

Але навіть невігласові ясно, що головним щепленням проти епідемії заторів має стати продумана містобудівна політика, що передбачала б дальший розвиток мережі метрополітену, а також продумане будівництво мостів, розв’язок, естакад і тунелів. Посилання на ризик, пов’язаний із наявністю Дніпра, прийматися не повинні. Зрештою, Сена, Темза, Шпрее, Влтава і Дунай не зашкодили Парижеві, Лондону, Берліну, Празі та Будапешту викопати потрібну кількість потрібних транспортних коридорів. Та й дороги у нас, прямо скажемо, не євростандарт.

Частина пропозицій, що надійшли на адресу мерії, на Хрещатику врахували, над частиною замислилися, частину відкинули. Наскільки можна судити, ідея винести автостанції за межі столиці в міській управі не прижилася. А ось пропозиціями про будівництво нових автовокзалів на основних в’їздах до Києва зацікавилися. Передбачається, що до 2011 року буде введено в експлуатацію шість таких об’єктів, виконаних зі скла та бетону з урахуванням усіх сучасних вимог. Витрати можуть становити близько 100 млн. гривень, знайти які розраховують шляхом залучення інвесторів.

Більш-менш чіткий план будівництва паркінгів (якщо не помиляємося) є поки що тільки на територіях, що прилягають до «Олімпійського». На бульварі Лесі Українки, вулицях Мечникова, Горького (Антоновича), Боженка знайдуть пристанище сот­ні автобусів. Два потенційні паркінги на Червоноармійській (Великій Васильківській) будуть готові прийняти дві з половиною тисячі авто. Майданчики на Ямській і Короленка розраховують завантажити ще на три з половиною тисячі, а якщо буде схвалено проект будівництва машинних багатоповерхівок — то на всі десять.

Великі надії покладаються на будівництво нових розв’язок. 7-кілометровий Подільський мостовий перехід через Дніпро (який має бути готовим до 2011 р. і на який планують витратити понад 5 мільярдів гривень) обіцяє пропускати не менше 60 тисяч автомобілів на добу. Реконструкція Московської площі передбачає спорудження багаторівневої «розкрутки» і допоможе максимально розвантажити відразу три проспекти — Червонозоряний, Науки і 40-річчя Жовтня (Голосіївський). Такі ж масштабні роботи заплановано і в районі Ленінградської площі.

Ударними темпами (якщо вірити бадьорим рапортам столичної влади) йде підкорення нових підземних рубежів. Предмет особливої уваги — будівництво станції метро біля нового стадіону, який має з’явитися на території Національного комплексу «Експоцентр України» на проспекті Глушкова. Відповідну вітку вже довели до Амурської площі.

Мерія обіцяє зробити в транспортній сфері багато чого — зокрема оновити рухомий склад, обладнати стильні зупинки громадського транспорту й реконструювати лінію швидкісного трамваю. Не виключено, що швидкісний трамвай з’єднає Київ і аеропорт Бориспіль. Переробка головних повітряних воріт країни має розпочатися вже в березні. Перемир’я, нарешті укладене між дирекцією аеропорту й однією з приватних компаній, дозволяє викреслити ще один рядок із графи «Проблеми». На переобладнання терміналів і добудову двох нових буде витрачено 3 мільярди 225 мільйонів інвестованих гривень. Що ж до швидкісного трамваю, то це лише пропозиція, що конкурує з двома іншими. Не виключені й альтернативні варіанти — електричка або наземна лінія метро.

Не виключено також і те, що далекобійні хури, які йдуть від Борисполя в бік Житомира, віднині оминатимуть Київ на превелику радість тутешнім автолюбителям. Принципової угоди про будівництво об’їзної дороги начебто вже досягнуто.

Закриваючи аеродромну тему, зазначимо: майже 146 мільйонів держбюджетних гривень планується витратити, щоб надати пристойного вигляду «Жулянам». Не виключено, що як резервний авіамайданчик готуватимуть повітряний вокзал у Черкасах.

Справжньою сенсацією видається чутка про готовність міської влади закупити вертольоти для швидкої евакуації хворих. До речі, одна приватна київська клініка в рамках підготовки до Євро вже нібито придбала два літаки для екстреного транспортування хворих.

Одвічна сирота — сфера охорони здоров’я — має шанс нарешті відчути піклування батьків міста. Заплановано будівництво нової лікарні швидкої допомоги на правому березі, реконструкцію клініки на бульварі Шевченка, чудесне перетворення медцентру на Солом’ян­ці й запуск сучасного Центру крові, який збудують на руїнах лікувального містечка на вулиці Зоологічній.

Очікує Київ і справжній готельний бум. До 2012 року в місті мають функціонувати 24 чотири- і п’ятизіркові готелі (загальною кількістю 4728 номерів) і 53 двозіркові (де зможуть оселитися 3715 туристів). Сотні тисяч гостей планують розмістити в мотелях, кемпінгах, переобладнаних гуртожитках і на суднах, пришвартованих біля київських берегів. Між іншим, плавзасоби під час Євро-2012 збираються використовувати й за прямим призначенням. Одеса і Дніпропетровськ висловили готовність виділити теплоходи для перевезення фанів, і цю ідею організатори зустріли з розумінням.

Як стверджують фахівці, будівництво дорогих готелів у Києві — питання, що викликає найменше занепокоєння. Мало хто сумнівається, що вже 2008-го здадуть «Золоті куполи» на Великій Житомирській. У 2009-му на Лютеранській з’явиться «Софітель», а на бульварі Шевченка — «Хілтон». До 2011 року на Либід­ській мають збудувати «Шератон». Значно більше труднощів може виникнути з реанімацією помираючого вдруге «Лейпціга» на Проріз­ній.

Та от біда — далеко не всі розкішні готелі вписуються в архітектурний ансамбль міста (точніше, у те, що від нього залишилося). Ризик остаточно спотворити стародавню столицю високий як ніколи.

Є й інша небезпека — наскільки комфортними для розпещених євростандартами євротуристів виявляться перероблені «общаги»? Ця ділянка робіт (так само як і будівництво кемпінгів і мотелів) для потенційних інвесторів видається значно менш привабливою. А для організаторів — значно важливішою.

Представники виконавчої дирекції й Федерації футболу висловлювали стримане невдоволення тим, як до вирішення проблем ставиться Мінтранс. Потрібні дороги в нас так і не будують — транспортники захопилися побудовою планів. Але навіть у планах немає того, чого вимагає УЄФА — супутньої інфраструктури. Тобто заправок, телефонів, душових, маленьких, але комфортних закусочних і готельчиків. А також інших маленьких задоволень, до яких так звик єврожитель. І на які плює наш чиновник. Тому що на цьому до пуття не заробиш і не вкрадеш?

План за валом, вал без плану

Пропонуємо припинити перелічувати роздані обіцянки. Звернімося до реалій. Як, ким, коли і за рахунок чого все це виконуватиметься? Відповідно до нещодавно прийнятої Державної цільової програми, загальний обсяг фінансування євроробіт становить близько 125 мільярдів гривень (із котрих приблизно 18 мільярдів планувалося виділити з держбюджету). Втім, днями Іван Федоренко й Анатолій Кінах цю цифру уточнили. За їхніми словами, остаточний кошторис передбачає використання більш як 127 мільярдів (понад 21 мільярд — із держказначейства). Незначна частина витрат (за різними оцінками — від 2 до
5 млрд.) покриє місцевий бюджет. Левова частка витрат (орієнтовно понад 103 млрд., або понад 81% від потрібної суми) — має лягти на плечі інвесторів.

У недосвідченого читача такі астрономічні суми можуть викликати побожний жах. Проте зібрати ці гроші цілком реально. Відповідно до деяких прогнозів, інвестори готові вкласти навіть більше, ніж потрібно. Чемпіонат Європи — захід украй вигідний з підприємницького погляду. Кожен долар, вкладений у великий спорт, повертається багаторазово. Іноземні інвестори готові побудувати в Україні дороги, мости, аеропорти й готелі, забезпечити апаратурою, обладнанням, інвентарем і матеріалами.

Емісари західних і східних фірм кинулися пакувати валізи і замовляти квитки в українську столицю мало чи не наступного дня після історичного кардіффського рішення. Уповноважені перемовники (які представляють зокрема і всесвітньо відомі торгові марки) добрих півроку оббивають начальницькі пороги. Проте до реальних контрактів, підрядів і концесій ще ой як далеко.

Щоб детально описати всі труднощі, на які наражаються бізнес-структури, котрі готові вкладати кошти і вже запропонували кілька сотень інвестиційних програм, доведеться видавати спецвипуск «ДТ». Спробуємо коротко зупинитися на основних.

Отже, перше — відсутність чіткого плану дій організаторів і єдиного центру управління «європольотами». Дотепер існували три структури — виконавча дирекція (сформована Григорієм Суркісом і зав’язана на Григорія Суркіса), організаційний комітет (створений Віктором Януковичем) і координаційна рада (заснована Віктором Ющенком). Днями анонсоване ще одне відомство — Національне агентст­во, яке розпочне роботу в кращому разі після новорічних канікул. Координація і порозуміння між центрами прийняття рішень відсутні. У які двері стукати, багато іноземців не знають досі.

Перешкода друга — відсутність як єдиної шкали вимог до інвесторів, так і єдиного «інвестиційного вікна». Бюрократи­зація, яка плавно переходить у корупцію, капіталоносіїв помітно лякає.

Третя проблема — часті зміни законодавства, складні регуляторні правила, специфіка нашої фінансової звітності багато в чому для нерезидентів не зрозумілі. Відсутні чіткі законодавчі відповіді на запитання:

— ким і як захищатимуться інвестиції;

— чи існує процедура передачі в лізинг державної і муніципальної власності;

— на яких умовах можна створювати концесії;

— хто й як визначає розміри одержуваних дивідендів.

Якщо законодавство не змінять і відповіді отримані не будуть, багато потенційних вкладників з ринку підуть.

Четверта перешкода — відсутність потрібної інформації про українські фірми-партнери. Крім того, всеїдність наших бізнес-структур (котрі часто займаються усім — від продажу нафти до пошиття капців, від грального бізнесу до торгівлі відеокасетами), багатопрофільність, а тому ненадійна репутація фірм-партнерів, іноземців чомусь бентежить.

Складність номер п’ять — слабка присутність західного банківського капіталу. Наші фінансові органи у закордонного бізнесу не викликають достатньої довіри.

Шоста біда (на неї скаржаться переважно невеликі фірми, які також хочуть відкусити свій шматочок європирога) — неадекватно високі ціни на усе й усіх, насамперед на оренду столичного житла.

Сьоме лихо — невисокий рівень менеджерських кадрів, брак кваліфікованої робочої сили, відсутність необхідних сучасних технологій.

Крім того, всіх без винятку, від малого до великого, лякає:

— непрозорість системи прийняття рішень;

— неймовірна хаотичність процесу.

Знайти логіку в нашому броунівському єврорусі нетутешні підприємці не можуть. Спробуємо ми?

Масштаб завдань, поставлених перед країною, від самого початку вражав уяву. Щоб забезпечити їх виконання, необхідний був чіткий план дій з обов’язковим зазначенням:

— характеру та обсягу робіт;

— точних сум;

— реальних термінів;

— персональних виконавців;

— уповноважених контролерів.

Складанню плану мав передувати виважений аналіз ситуації, об’єктивний фінансовий розрахунок і твереза оцінка можливих ризиків. Фахівці, знайомі з міжнародним досвідом проведення подібних заходів, пропонували апробовану методику. На їхню думку, національна програма підготовки до Євро мала відповідати таким вимогам.

По-перше, слід було чітко структурувати завдання. А проглядалися щонайменше шість різних напрямів діяльності:

— спортивна інфраструктура;

— транспортна інфраструктура;

— туристична інфраструктура;

— сфера надання послуг;

— питання безпеки;

— правове забезпечення.

У рамках реалізації кожного з шести завдань необхідно було намітити перелік необхідних заходів. Усі заплановані проекти — узгодити за термінами, передбачивши мак­симальну взаємодію учасників.

По-друге, напрошувалося питання визначення рівня пріоритетності. Будь-який захід пропонувалося оцінити як «нагально необхідний», «дуже бажаний» або «теоретично можливий». Від цього залежав розподіл матеріальних, організаційних і кадрових ресурсів.

По-третє, необхідно було терміново виявити больові точки. Проблемні проекти або ті, що «горять», заслуговують особливої уваги, першочергового фінансування, залучення висококласних кризових менеджерів.

По-четверте — обов’язкова деталізація, роздрібнення проблем, уточнення конкретних завдань, за кожним з яких закріплювався б конкретний виконавець.

А ще професіонали наголошували на тому, що такий генеральний план має з’явитися якомога швидше. Проте час минав, а справа не зрушувала з мертвої точки. На початку літа Григорій Суркіс публічно висловив стурбованість з приводу недозволенного зволікання влади. Представники Кабінету міністрів пообіцяли, що план дій побачить світ у вересні. Президент уточнив, що він з’явиться десь ближче до жовтня. У результаті необхідний документ було затверджено на засіданні Кабінету міністрів лише в листопаді.

Близьке ознайомлення з Державною цільовою програмою підготовки до Євро-2012 не дає підстав для оптимізму.

Спочатку поспішимо засмутити тих, хто сподівається, що країна нарешті отримала «фактичний папірець, броню», озброївшись якою, команда єврофутбольних інтеграторів семимильними кроками рвоне до реалізації заповітної мрії. Прийнятий документ суть проміжний. Це випливає з відповідної урядової постанови. Кабінет велів міністерствам, відомствам, місцевим адміністраціям, органам самоврядування, а також кримському урядові розробити і в двомісячний термін прийняти галузеві та регіональні програми підготовки до Євро. З аналогічною рекомендацією Кабмін звернувся до влади Києва, Донецька, Дніпропетровська, Львова, Одеси і Харкова. Терміни виконання — такі ж самі. Мінекономіки, Міністерству у справах молоді та спорту, а також Федерації футболу України доручено розробникам усіляко сприяти.

Тобто підсумковий документ ми отримаємо десь у січні? Не поспішайте. Після того, як усі необхідні програми буде написано й затверджено, їх ще доведеться зістикувати. Потім на основі отриманого єдиного документа Міністерство економіки розробить проект закону «Про загальнонаціональну цільову програму підготовки і проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу». Не пізніше, як 31 березня наступного року, законопроект мають розглянути на засіданні КМ. І тільки потім він вирушить у Раду, щоб стати законом.

Як скоро це станеться? Нагадаємо, що всі без винятку політичні сили клятвено пообіцяли докласти всіх зусиль до гідної зустрічі футбольного євроліта. Хочеться вірити, що схвалення стратегії підготовки до континентальної першості буде навальним і одностайним. Але держпрограма — це, крім усього іншого, ще й план економічних заходів, які фінансуються з держбюджету. Якщо захотіти, в кожному пункті документа можна виявити приватний комерційний інтерес. А бізнес-інтересам властиво не збігатися. Угледить хтось у будівництві спортивної бази в Київ­ській області банальне прагнення задешево отримати величезний шмат дорогоцінної землі. І вхопить його за горло праведний гнів. Або вульгарна заздрість. І не натисне він під час голосування потрібну кнопку. Хто знає, у скількох депутатах VI скликання патріот переважить над підприємцем?

Одне слово, навіть при вдалому збігу обставин генеральний план підготовки до Євро-2012 країна побачить тільки у квітні 2008-го. Тобто, у найкращому разі, через рік після тріумфу в Кардіффі. Що з цього випливає? Те, що дорогоцінний рік Україна, по суті, втратила. Тому що без єдиної узаконеної програми системна підготовка неможлива. І якщо комусь десь хоч щось за цей рік удалося зробити, то сталося це не завдяки, а всупереч. Як це в нас зазвичай буває.

Взагалі, згадана нами постанова Кабінету міністрів викликала чимало обгрунтованих запитань. Із неї, зокрема, випливає, що Мінфін повинен виділяти кошти на проекти, пов’язані з Євро-2012, «з урахуванням реальних можливостей». У перекладі загальнолюдською мовою це означає: стовідсоткового фінансування відповідних програм і заходів уряд не обіцяє. А мав би. Тому що обіцянку достойно провести футбольну першість було скріплено відповідними гарантіями держави. Це зобов’язує Україну забезпечувати виділення потрібних коштів вчасно і в повному обсязі. Після того, як перші особи держави завізували офіційні гарантійні листи, адресовані УЄФА, шляху назад немає. Влада на єврофутбольні потреби зобов’язана видати все до копієчки. Треба буде — муситиме урізати фінансування якоїсь внутрішньої програми, у тому числі й соціальної. Інакше вся програма підготовки до фіналу чемпіонату просто розвалиться. А держава остаточно підмочить свою репутацію в очах Європи, причому не тільки футбольну.

Заслуговує на увагу ще один пасаж у тексті постанови: у розлогому переліку структур, залучених у процес підготовки стратегічної програми, постійно фігурують «інші зацікавлені органи». У плані, прикметними рисами якого мали стати ясність, чіткість і жорсткість, не місце таким розмитим формулюванням. Неназвану структуру не притягнути до відповідальності. Крім того, сам факт існування «зацікавлених» і заодно безіменних органів дає підстави сумніватися в прозорості запропонованого шляху вироблення надзвичайно важливої державної програми.

Симптоматично, що, звертаючись до органів місцевого самоврядування, Кабмін не примушує їх розробити програми, а лише «рекомендує». Воно й зрозуміло: формальної влади над радами і мерами уряд не має. Отже, й вимагати з усією суворістю не може. Звертаємо вашу увагу на цю деталь із такої причини. Коли відгриміли кардіффські салюти, тверезі голови почали обережно натякати: було б корисно (в інтересах спільної справи) мінімізувати участь регіональної влади у процесі підготовки. І тому, що їхня присутність може погано вплинути на загальну дисципліну процесу. І тому, що в такому разі буде дуже важко завадити спробам регіональних еліт під вивіскою Євро успішно облаштувати найрізноманітніші справи. Особисті й колективні. Деяке крайове начальство, мотивуючи необхідністю достойно підготуватися до Євро, оперативно взялося вибивати з держбюджету кошти. Хто — на ремонт ліфтів, хто — на будівництво моргів. Те, що майбутні євротуристи не планують відвідувати наші під’їзди і (тим паче) не лаштуються масово вимирати, нікого не турбувало. Винахідливості та старанності місцевих бонз, безумовно, віддамо належне, але зауважимо, що ні ефективності, ні прозорості надзвичайно важливій державній справі це не додасть.

Насправді питання про місце регіональної влади у процесі організації футбольної євродії — досить спірне. Нарізаючи їм шматок повноважень, центральна влада керувалася цілком прагматичним розрахунком. У Києві покладали небезпідставні надії на те, що розв’язати клубок проблем у кожному з регіонів вдасться тільки в тому разі, якщо пощастить заручитися підтримкою місцевих бізнес-авторитетів, за сумісництвом — власників футбольних клубів. Ішлося насамперед про Ахметова, Таруту, Ко­ломойського та Ярославського. Ко­жен із них мав можли­вість спертися не тільки на капітали і знання, а й на підтримку місцевої влади.

Розрахунок справдився лише частково. Не всі проблеми можна було вирішити. Конфлікти бізнес-еліт і різнобій у місцевих радах то там, то тут гальмували вирішення питань, пов’язаних із виділенням землі, відчуженням прав власності, реконструкцією стадіонів та аеропортів. Особливо гострі проблеми виникли у Києві, Львові та Одесі. Причому вплинути на рішення центральна влада не може.

Сама ж так звана цільова програма стала зразком хаосу. Ні жорст­ких пріоритетів, ні реальних виконавців, ні точних термінів, ні детальних розрахунків. Колонки — і цифри, судячи з усього, взяті зі стелі.

Крім того, з легкої руки різномастих лобістів план рясніє проектами, які, цілком можливо, і важливі для країни, але до Євро не мають жодного стосунку. Основним двигуном процесу стали не дер­жавні пріоритети, а інтереси інвесторів та еліт.

Чи встигнуть виправити ці помилки до появи підсумкової програми? І хто це робитиме? Ризик втратити Євро повинен прискорити процес пошуку необхідних відповідей.