Відносини між Україною і Заходом нині кращі, ніж хотілося б багатьом українцям. Перемога Віктора Януковича на президентських виборах не викликала на Заході ні обурення, ні захоплення. Вона просто зняла напругу, що частково сформувалася в результаті дій попереднього уряду. Неспроможність цього уряду, яка тільки наростала в міру його перебування при владі, несла в собі ризик дискредитації його західних прихильників навіть через тривалий час після того, як він дискредитував сам себе.
Ще одним джерелом цієї напруги були надмірні світові амбіції з боку Заходу. Якщо озирнутися назад, то дуже показовим видається той факт, що всього через три роки після терористичних атак 11 вересня США і Євросоюз, використовуючи свій вплив і авторитет, виступили на підтримку помаранчевої революції. Не менш показово й те, що вже на Ризькому саміті 2006 року НАТО готове було запропонувати Україні план дій з підготовки до набуття членства. Проте ситуацію тоді змінила заява Януковича про неготовність України до вступу в альянс, зроблена ним під час візиту, тоді ще в ранзі прем’єр-міністра, у штаб-квартиру НАТО у вересні того ж року. Але вже на той час події, що розгорталися за межами Європи, диктували керівництву організації свою, зовсім нову логіку. Найкраще це зрозуміли в Росії. Війна з Грузією явно окреслила перехід Росії від м’якої «реальної політики» до її жорсткого варіанта. Тим самим Москва прагнула показати НАТО кордони, де закінчуються його вплив і влада, і їй це вдалося.
Світова фінансова криза тільки сприяла зміцненню та подальшому розвитку цієї нової логіки. Уряд будь-якої європейської країни добре розуміє: нині немає важливішого завдання, ніж подолання кризи і боротьба з її наслідками, а керівництво будь-якої міжнародної фінансової організації знає: його головне завдання полягає в тому, щоб стримувати цю кризу і пом’якшити її наслідки для світової економіки. Важливість і шляхи вирішення цих завдань знайшли своє відображення в стратегічному оборонному аналізі Великобританії British Strategic Defence and Security Review, опублікованому 19 жовтня нинішнього року. Тому є всі підстави вважати цей документ «стратегічним аналізом можливостей пом’якшення наслідків кризи». Автори документа справедливо зазначають, що основні оборонні можливості країни під час кризи загалом збереглися. Проте вони мовчать про ослаблення окремих можливостей порівняно з докризовим періодом, хоча Великобританія переживає кризу легше за деяких своїх партнерів по альянсу. Але при цьому її труднощі відображають складну дилему, яка стоїть перед Заходом загалом, тобто рішучість зберегти свої фундаментальні цінності, з одного боку, і водночас необхідність поступитися якоюсь їх частиною — з іншого.
Подібну дилему доводиться вирішувати і Росії, причому набагато більшою мірою, ніж провідним державам Євроатлантичного співтовариства. Це теж певною мірою сприяє розрядці напруженої ситуації. І НАТО, і багато хто в Росії вже зрозуміли, що реальне, а не деклароване партнерство цілком можливе. Схоже, що НАТО і ЄС переконалися також у тому, що, відновивши свій колишній вплив на Київ, Москва використовуватиме його без зайвого тиску й у розумних межах. Саме це враження й намагається зміцнити своїми діями Віктор Янукович.
Проте, якщо подивитися на перезавантаження відносин між Росією і США і Росією і НАТО або на розстановку сил на політичній арені в самій Україні, дуже важко повірити в те, що помірні очікування добре спрацюють там, де не спрацювали очікування великі.
Крихкість стратегічного прогнозу
Привнесення стабільності туди, де є тільки невизначеність, було б найбільшою помилкою. Найуразливішими на сьогодні можна вважати сформовані стратегічні точки зору про те, що: а) перезавантаження відносин Росії і США продовжуватиметься; б) новий етап зміцнення партнерства між Росією і НАТО після Лісабонського саміту буде більш продуктивним, ніж попередні етапи, що розчинилися в запалі взаємних обвинувачень; в) стосунки між Україною і Росією залишаться передбачуваними (а поставки російських енергоносіїв через газотранспортну систему України гарантованими) і, нарешті, г) Янукович зміцнюватиме свою владу, не вдаючись до грубих порушень демократичних процесів. Усі ці твердження відображають скоріше бажання, ніж дійсність. Крім того, вони взаємозалежні. Тобто якщо хоч одне з них не виправдається, то, швидше за все, не виправдаються і всі інші.
Політика адміністрації Барака Обами щодо Росії вразлива з трьох поглядів. По-перше, як і проваджувана президентом Ніксоном у 70-х роках політика розрядки, вона побудована на рівновазі сил, обмежень і «потреб», яких може не сприймати інша сторона. Не далі як восени 2009 року оголошене Вашингтоном перезавантаження зовнішньополітичне керівництво у Москві сприйняло як прояв політики спокути (тобто спокути провини самого Заходу), а критики й зовсім назвали її «хитрим перезавантаженням». Вашингтон наполягає, що не має наміру зраджувати інтереси жодного зі своїх союзників чи партнерів у Центральній і Східній Європі. З іншого боку, Дмитро Медведєв відкрито заявляє, що в результаті дій Заходу утворився певний «вакуум» і що Захід не заперечує проти того, щоб Росія його чимось заповнила.
По-друге, це політика не стосовно Росії, а стосовно президента Медведєва. Напередодні московської зустрічі у верхах у липні 2009 року Білий дім поводився так, ніби, обравши для себе Медведєва як найбільш підходящого партнера, він тим самим сприятиме зростанню його перспектив у самій Росії. Що цей розрахунок виявився помилковим, нарешті зрозуміли і в Овальному кабінеті. Проте жодного плану «Б» у Вашингтона в запасі не виявилося. А такий план був би дуже доречним на випадок, коли б після виборів 2012 року до влади в Кремлі прийшли люди, котрі не так дружелюбно сприймають перспективу перезавантаження.
По-третє, це вразливість становища самого президента Обами. Хоча в результаті проміжних виборів у конгрес демократам вдалося зберегти більшість місць у сенаті, їх кількість вочевидь не дотягує до двох третин, необхідних для ратифікації міжнародних угод. Ситуацію погіршує той факт, що внаслідок дій активістів руху «чаювання» (консервативно-популістський рух рядових виборців Республіканської партії, який сформувався як протест і проти Обами, і проти дій керівництва партії) крило Республіканської партії, традиційно досвідчене і компетентне у сфері зовнішньої політики, постраждало на цих виборах так само, як і Демократична партія. Для багатьох американців перемога представника руху «чаювання» на президентських виборах 2012 року означала б те саме, що й перемога на президентських виборах в Україні представника партії «Свобода», — хоча можливість такого результату в обох випадках практично дорівнює нулю. Проте проміжні вибори 2010 року показали, що нинішнє американське суспільство розколоте так само, як і в часи президентства Джорджа Буша. І якщо Бараку Обамі не вдасться відновити свій імідж «примирителя» нації, влада у країні після виборів 2012 року може перейти до інших людей, які будуть зовсім не схожі на Обаму.
Можливість великих змін, які вже через два роки можуть відбутися в середовищі політичного керівництва як у Москві, так і у Вашингтоні, змушує над багато чим замислитися. Проте не зовсім зрозуміло, хто про це думає, і чи думає взагалі. Судячи з реакції на результати роботи Лісабонського саміту НАТО, таких людей дуже мало.
Сам собою саміт став результатом великої роботи над жорстким, реалістичним аналізом нинішньої ситуації, що виходить далеко за рамки партнерства Росія — НАТО. Результати засідання Ради Росія — НАТО, яке відбулося 20 листопада, можна вважати загалом позитивними, хоча їхні наслідки цілком можуть виявитися дуже недовговічними.
Як і адміністрація президента Обами, більшість країн НАТО вважають, що невдачі альянсу в Афганістані, ядерні амбіції Ірану, розповсюдження балістичних ракет і розширення масштабів дій піратських угруповань до міжнародного рівня невигідні інтересам Росії майже так само, як і їхнім власним інтересам. Але навіть якщо це справді так, Росія, як і колись, не згодна з роллю НАТО в Європі та у світі. Тоді як НАТО вочевидь прагне до співпраці, росіяни приїхали в Лісабон у пошуках «рівноправності», тобто можливості спільної оцінки рівня загроз, спільного прийняття рішень і спільних дій, принаймні у сферах, які безпосередньо торкаються інтересів Москви. Але цієї рівноправності вони так і не отримали. У спільній заяві, прийнятій за підсумками засідання Комісії Росія — НАТО, слово «співпраця» згадується десять разів, і лише в одному випадку є посилання на «рівноправність», причому тільки в контексті того, що Росія буде одним «із 29-ти рівноправних партнерів», а не одним із двох, як хотіла Москва.
Крім того, у Лісабоні Москва виборювала для себе право діяти без урахування точки зору деяких європейських держав і, між іншим, членів НАТО, що їх посол Росії в НАТО Дмитро Рогозін назвав «новими кволими демократіями». Проте й тут росіяни залишилися ні з чим. У спільній заяві ще раз підкреслюється непорушність принципів, встановлених такими документами, як Основний акт Росія — НАТО, Римська декларація про мир і співробітництво і Хартія європейської безпеки, прийнята на саміті ОБСЄ 1999 року.
Росія досі активно виступає проти впливу і присутності НАТО в сусідніх країнах, які Москва зараховує до сфери своїх «особливих» інтересів. Крім того, Росія наполягає, що вибір власних цінностей є її внутрішньою справою і нікого іншого не стосується. Побоювання Москви з приводу Ірану врівноважуються її чітко позначеними економічними інтересами в цій країні і такими ж побоюваннями, що від ослаблення Ірану виграють насамперед Ізраїль та США. Що стосується Афганістану, то Москві однаково невигідні ні перемога, ні поразка альянсу. Це серйозні розбіжності, і після Лісабонського саміту вони нікуди не поділися.
Нещодавно до цього солідного списку розбіжностей додалася ще одна. 17 листопада керівництво республіканської меншості в сенаті США відкликало свою заяву про підтримку нового Договору з Росією про скорочення стратегічних наступальних озброєнь. На наполегливу вимогу російської сторони, у преамбулу Договору внесено положення про «наявність взаємозв’язку між стратегічними наступальними озброєннями і стратегічними оборонними озброєннями». У разі непідписання Договору про СНО, ув’язування рівня загрози з питанням системи протиракетної оборони НАТО може боляче вдарити бумерангом по самій Росії.
У Росії це тільки послабить позиції тих, хто виступає за утвердження зовсім іншого комплексу пріоритетів. Так, у Москви немає власної стратегії щодо «мирного підйому» Китаю, хоча така стратегія їй справді необхідна. На Північному Кавказі тривають сепаратистські процеси, і у зв’язку з цим у самій Росії зростає загроза тероризму. Вихід із фінансової кризи перетворюється на стагнацію, а задекларована масштабна «модернізація» аж ніяк не підкріплена конкретними справами. Сприйняття зовнішньої загрози позначиться не тільки на політиці Москви з цього питання, а й на її політиці стосовно України.
Україна: сумнівна стабільність
У нинішній Україні доля демократії опинилася під сумнівом. Демократія завжди була найвищою цінністю для багатьох українців, а сьогодні, через десять місяців після приходу до влади Януковича, таких стає дедалі більше. Що стосується Заходу, то багато його представників найбільшою цінністю вважають стабільність. На перший погляд може здатися, що демократія і стабільність — не пов’язані між собою поняття. Проте насправді це не так. Влада на Заході не сумнівається в тому, що руйнування демократії в Україні неминуче позначиться і на її стабільності. З іншого боку, у багатьох фінансових і навіть деяких політичних колах на Заході вважають цілком прийнятною концепцію так званої керованої демократії, або, за словами Ганни Герман, «демократії зі своєю власною специфікою», доки до неї спокійно ставляться українці і доки вона супроводжується макроекономічною стабільністю. Після «помаранчевого демократичного хаосу» багато хто вважає її найкращим з усіх інших видів демократії, яких можна було б очікувати в схожій ситуації. Але такий компроміс видається не чим іншим, як «угодою з дияволом», тобто обміном керованої демократії на довіру іноземних інвесторів, якої так прагне Янукович. Говорячи про пріоритетність для України європейської інтеграції, він має на увазі насамперед пріоритетність доступу до європейського ринку і фінансування з боку Європи та МВФ. Коли ж він заявляє про перспективи вступу України в ЄС, то найбільшу підтримку має від тих, хто розуміє, що насправді президент говорить зовсім не те, що думає.
Таку «обмінну» тактику використовує Янукович і стосовно Росії. Якщо Янукович спробує привести Україну на шлях возз’єднання з Росією, шлях, який колись обрала Білорусь і з якого вона сьогодні так відчайдушно намагається зійти, — це означатиме відхід від його європейських пріоритетів, незалежно від того, сприймає їх він сам чи ні. Проте є можливість, що рівновіддаленість України від Європи і Росії, як і її «позаблоковий статус», розширяють для Януковича поле для маневру, принаймні якщо обидві сторони будуть погоджуватися.
Проте головна проблема полягає в тому, що на це не погодиться сама Росія. Істотні, хоча й обмежені за масштабами попередні поступки Росії, зроблені у Харкові в квітні нинішнього року, московський тандем розцінив «тільки як початок» процесу, який, за словами Медведєва, мав «синхронізувати розвиток соціально-економічних відносин». На практиці ж, як це відразу продемонстрував Володимир Путін, вони означали згоду на початок процесу злиття «Нафтогазу» і «Газпрому» й на цій підставі передачу під контроль Росії енергетичної та газотранспортної систем України. Такий сценарій однаково не вигідний як ЄС, так і Україні. Проте навіть у разі його реалізації сумнівно, що Януковичу варто особливо розраховувати на підтримку з боку Євросоюзу, в якого і так повно своїх турбот. З одного боку, ресурси Європи сьогодні не просто обмежені, а, як і євро, опинилися під серйозною загрозою через кризу банківських систем у Греції, Ірландії і, якщо справдяться найгірші побоювання, у Португалії та Іспанії. А з іншого боку, на ставленні Євросоюзу негативно позначився повторний вихід на газову арену «РосУкрЕнерго» і відновлення на українському енергетичному ринку непрозорих схем, відповідальність за які повністю лежить особисто на Януковичу.
Цілком очевидно, що всі ці труднощі тільки на руку Москві. Саме завдяки їм із порядку денного не знімається питання будівництва «Південного потоку». Крім того, зростає занепокоєння з приводу надійності України як транзитної держави, і це занепокоєння вміло підігрівають московські емісари. На цьому тлі проект «Південного потоку» здобуває в Європі дедалі більше прибічників. Україні потрібне зниження ціни на газ, що саме собою є наслідком нездатності реформувати економіку. Це зміцнює впевненість Москви у тому, що вона володіє вагомими козирями, якими у зручний момент може скористатися. І якщо зараз Кремль ще не наважується відкрито до них вдаватися, то після виборів 2012 року обмежень на цьому шляху практично не залишиться.
Проте стабільності Януковича в цьому балансуванні між «нашим» і «вашим» сьогодні загрожує обстановка на «домашньому» фронті. Значна частина населення України вважає, що висунуті МВФ умови виконуються за рахунок простих людей, а після оприлюднення проекту нового податкового кодексу багато їх почали виходити на вулицю з акціями протесту. У цих демонстраціях дивує не те, що вони абсолютно мирні (як було і 2004 року), а те, що вони організовуються і проводяться за рамками системи політичних партій і, по суті, ніким не очолюються. Це стало повною несподіванкою для влади, яка спрямувала всі свої зусилля на розгром політичних партій та їхніх лідерів.
Останні події викликають тривогу й на Заході. МВФ турбує насамперед нинішній макроекономічний стан України (стабільність гривні і банківської системи, гнучкість фінансово-кредитної політики, обсяг бюджетного дефіциту і раціональність витрати коштів держбюджету). Проте його завдання полягає не в тому, щоб заохотити великі підприємства або покарати малі, а в тому, щоб створити умови для реформування економіки та усунення перекосів, які сформувалися в результаті багаторічної практики видачі незаконних пільг і привілеїв, прихованого субсидування окремих структур, корумпованості держапарату, вимагань, поборів та інших форм узаконеного грабунку. ЄС зацікавлений у підтримці таких реформ насамперед за рахунок зміцнення гарантій демократії і прав людини, забезпечення чесного судочинства, підвищення ефективності системи державної влади, гарантування енергетичної безпеки та ефективності. Як показав останній саміт Україна—ЄС, стурбованість Заходу всіма цими питаннями тільки посилилася після прийнятого першого жовтня рішення про скасування конституційної реформи і після сумнівної виборчої кампанії до місцевих органів влади. Прискоривши рух у напрямах, від яких виграє суспільство, зокрема спрощення візового режиму, і, навпаки, уповільнивши рух у напрямі, вигідному для влади (Угода про асоційоване членство), ЄС дав Україні тонкий сигнал. Чи буде за цим сигнал чіткіший і гучніший, покаже час.
Зима вже не за горами, і поки що абсолютно не ясно, які проблеми у зв’язку з цим можуть очікувати Україну та її сусідів. Як це було вже за президента Кучми, Захід може знову опинитися перед необхідністю вибору між підтримкою української демократії і підтримкою української незалежності. Але, на відміну від тієї епохи, сьогодні Заходу доведеться робити свій вибір, враховуючи інші, більш важливі й нагальні проблеми, і без тих фінансових можливостей, які він колись мав (і, на помилкову думку багатьох громадян України, має сьогодні). Для Росії, незалежно від розвитку її партнерських відносин зі США і НАТО, Україна завжди залишатиметься серед ключових пріоритетів. З того, як Москва реалізовуватиме цей пріоритет, стане зрозуміло не лише, наскільки серйозно вона зацікавлена в розвитку партнерства зі США і НАТО, а й як надалі розвиватиметься боротьба за владу і доходи всередині Росії. Поле для маневру Віктора Януковича значно звузиться ще до того, як він встигне відзначити першу річницю свого перебування на президентській посаді. Сьогодні можна з упевненістю говорити тільки про дві речі: Янукович збереже за собою право прийняття рішень, і він їх прийматиме. Ці рішення й визначатимуть пріоритети Заходу, хоче того Захід чи ні.