Начебто випадок: приблизно рік тому, буквально напередодні економічної кризи, католицька церква заявила про намір повернути у своє лоно батька розколу Мартіна Лютера. Людину, яка в цілому сформулювала основи протестантської етики і стала духовним провісником капіталізму та ринкової моделі економіки. Весь символізм того, що сталося, розкривається тільки тепер. У міру розвитку економічної кризи розмови про неї змінюють тональність, а зсув ролей досягає масштабів оптичного обману: про моральне підґрунтя нинішніх подій невпевнено заговорили банкіри, фінансисти, економісти. Проголошуючи своє знамените «на тому стою і не можу інакше», Лютер мав на увазі аж ніяк не зиск з парафії. І виступав він саме проти деяких різновидів купівлі-продажу — проти торгівлі тим, чим торгувати, на його глибоке переконання, було не можна. Криза змушує нас згадати про це: хоч би якими великими були наші фінансові можливості, завжди є щось, чого не купиш. А навіть якщо купиш — таке надбання зрештою тебе й занапастить. Розплата настане не обов’язково на Останньому Суді (хоча й його не слід скидати з рахунків), це знищить тебе фізично, політично, економічно або й навіть біологічно, — адже само народження дітей ми вже давно розглядаємо в матеріально-грошових категоріях.
Криза, забираючи безліч можливостей, деякі все-таки відкриває — можливість відволіктися від гонитви за грошима, протверезіти від безконечного шопінгу і спробувати знайти інше виправдання своєму існуванню. Та чи зможемо? Адже хай яким диким було висловлювання патріарха Московського Кирила про те, що жахіття Другої світової війни було покаранням небес за боговідступництво, в ньому є маленьке раціональне зернятко: криза завжди спочатку вражає мізки і тільки потім спустошує кишені, скидає бомби, організовує концтабори.
Зрозуміти природу нинішньої кризи — мета нашої бесіди з Еллою Лібановою, директором Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України.
— Криза — не катастрофа. Це нормальний етап процесу розвитку: циклічний він чи спіралеподібний — ми приймаємо неминучість криз. Кризи можуть охоплювати якусь одну сферу — тільки економіку, тільки демографію, культуру, політичну систему. І бувають кризи системні, що охоплюють усі аспекти життя. На моє переконання, тепер ми спостерігаємо саме таку системну кризу. Я взагалі намагаюся не вживати слова «економічна криза». Мені здається, правильніше буде говорити про фінансово-економічні прояви глобальної кризи. Системні кризи пов’язані передусім із порушенням базових механізмів, що діють у суспільстві. Наприклад, якщо ми говоримо про управління в цілому, байдуже чим — країною чи підприємством, — механізми мають відповідати моралі, прийнятій суб’єктом цього суспільства. Якщо ми говоримо про управління економікою, механізми мають відповідати моралі менеджерів, працівників і всього населення загалом. Якщо цього немає, тоді й виникає системна криза. З якої не вдасться швидко вийти. Навіть якщо ми зуміємо залатати дірки в економіці.
Ознаки системної кризи ми спостерігаємо не з учорашнього дня. Чимдалі збільшувалося розшарування — як усередині країн між багатими і бідними верствами населення, так і між багатими і бідними країнами. На сьогодні жодній бідній країні не вдалося перейти в розряд багатих. На подолання бідності витрачаються великі гроші на рівні ООН та урядів багатих держав, але всі ці витрати не дають бажаного результату. Навіть за високих темпів розвитку, які спостерігаються в деяких бідних країнах, розрив між багатими і бідними країнами не скорочується, а збільшується.
Усе це ознаки кризи тієї моделі ринкової економіки, що як цілісна система склалася років 200 тому — одночасно з початком індустріальної епохи. Це сталося в англосаксонських країнах, і в основу цієї системи лягли принципи протестантської етики. Насамперед — принцип індивідуальної відповідальності як за результат власної праці, так і за загальне благо. Не менш важливим був ідеал помірного життя. Дуже багато чого в цій етико-економічній системі будувалося на тому, що розкіш — це порок. Але минав час, ця модель зазнавала істотних змін. Розвиток економіки забезпечив у широкого кола населення можливість задовольняти високий рівень потреб. Це зумовило підвищення попиту. Крім того, відбувався процес взаємопроникнення різних культур і релігій — глобалізація це все прискорювала й ускладнювала. Принципи, на яких трималася система, дедалі більше спотворювалися.
— Мені здавалося, що кінець епохи протестантської етики настав іще в середині минулого століття — з появою доктрини «суспільства достатку».
— Цю відповідність було порушено ще раніше — не до середини, а до початку ХХ століття. Саме із цим порушенням пов’язана хвиля революцій. Зокрема революція в Німеччині та її результат. Але й Росія, де ніколи не було протестантської етики, на той момент уже була втягнута в глобальний світ — ця втягнутість прискорила всі процеси.
— З ваших слів випливає, що система економіки, заснована на протестантській етиці, виправдано однополярна: країни, далекі від протестантської моралі, в цій економічній системі є аутсайдерами. Їм ніколи не досягти економічного успіху бодай тому, що вони виховані на інших етичних системах.
— Так. Подивіться: коли розпалися Союз і соцтабір — які країни виявилися успішними? Країни Балтії, і тільки. За кордоном — Польща, Чехія, Угорщина, Словенія. Нічого не змогли зробити в жодній корінній республіці Союзу — це про щось має говорити. Напевно, наша ментальність зовсім не відповідає тій системі управління економікою, яку ми намагаємося тупо запозичити. Мені здається, що в нас інша свідомість. Наша ментальність, принципово відмінна від протестантської, не дозволяє нам запровадити в себе модель, успішно апробовану на Заході.
— Отже, вихід із кризи супроводжуватиметься розвалом глобальної економічної системи на національні і пошуком власних шляхів, заснованих на національно прийнятному етносі?
— Я в цьому абсолютно впевнена. Цей вихід може відбутися тільки в одному випадку — якщо ми намагатимемося пристосувати економічну систему до ментальності, етносу нації, а з іншого боку — намагатимемося скорегувати психологію нації.
— Корекція психології нації — процес дуже болісний. І, як правило, пов’язаний із соціальними катаклізмами.
— Я далека від думки, що хтось розв’яже сьогодні війну, щоб вийти з кризи. Сподіваюся, всі розуміють, що третя світова неминуче буде ядерною, і мало хто вціліє. Не війна, звичайно, але хвиля революцій мені видається цілком реальною.
— Якого штибу?
— Лівого, зрозуміло. Ви подивіться, що відбувається в Європі. У світі піднімається хвиля ксенофобії. До цього маємо поставитися серйозно — це підрив основ глобального світу, ксенофобія і глобалізація — речі несумісні. Так чи інакше нам треба буде пройти шлях до національних економік. А перехід до цього нового типу економіки неможливий без революції. Щоб зараз відмовитися від системи управління світом, яка існує на сьогодні — Бреттон-Вудська угода, декларації ООН, миротворчі акції, — потрібен серйозний поштовх. Ним може стати вихід кількох великих економік із цієї загальної системи. Звичайно, якщо «відвалиться» Україна чи Португалія, цього ніхто не помітить. Але якщо то будуть США, Великобританія, Франція чи Німеччина... Я не дуже розумію, що тепер намагається зробити президент Обама. У мене таке враження, що він намагається відкрити кришку на киплячому казані, аби не допустити розвалу глобальної системи, на якій тримається економіка США.
— Перехід до національних економік супроводжуватиметься відходом від власне протестантської, суто ринкової моделі до системи економіки, регульованої державою?
— Це вже сталося. Десь більшою мірою, десь меншою. Десь, як у Росії, Китаї, — ніколи нічого іншого й не було. Керівництво країни не соромиться втручатися у справи бізнесу. І головне — люди сприймають це як норму.
— І в Україні?
— У нас сталося ось що. Коли Союз розвалився, ми відмовилися від комуністичної ідеології, але, по суті, на заміну нічого людям не запропонували — духовного, ідеологічного, ціннісного. Ми, відкинувши комуністичні ідеали, не прийняли й не могли прийняти протестантські цінності — це нам чуже. І ми навіть не спробували вкласти інші, нехай і засновані на традиційному християнстві, цінності. Натомість ми стали меткими, нічим не стримуваними споживачами.
У результаті Україна, яка посідає одне з останніх місць у Європі за рівнем ВВП на душу населення, — серед лідерів з продажу дорогих автомобілів. Населення дозволяє собі демонструвати неймовірний попит на побутову техніку, дороге житло — невиправдано дороге житло. Сім’я, яка займає трикімнатну квартиру, не потребує площі 120 метрів. Це ненормально за будь-якими західними стандартами. Але ми почали будувати таке житло — здебільшого тому, що на нього є попит. І все одно населення України демонструє колосальне невдоволення. На початку 2000-х, коли рівень життя населення підвищувався, на запитання «як ви оцінюєте своє матеріальне становище» та «як ви оцінюєте економічні перспективи країни» домінували негативні відповіді. Причому ті ж люди визнавали: живуть краще, ніж жили їхні батьки в їхньому віці. Наше відчуття власної неповноцінності теж звідси. Хтось вбив нашому населенню в голову, що не тільки в західних країнах, а й у Росії живуть набагато краще, ніж ми. Ця невідповідність високих, недосяжно для нас високих, стандартів життя власним можливостям генерує невдоволення. Але й воно виявляється в нашому випадку абсолютно безплідним. Здавалося б, що має робити людина, незадоволена своїм матеріальним становищем? За логікою речей — більше працювати. Але не в нас! Більше працювати ніхто не збирається. Наша людина вважає, що їй усе повинна дати держава. Вона хоче їздити в Європу, дивитися голлівудські фільми, читати західну літературу, не мати цензури, і водночас вона хоче, щоб держава забезпечувала їй високий рівень життя. Приблизно третина населення України так вважає. Я переконана в тому, що до цього призводить відмова від формування системи цінностей у населення.
— Це зручна ситуація для всіх. Люди завжди охоче перекладають тягар відповідальності на інших, у цьому випадку — на державу. А тим, хто при владі, це дає можливість триматися біля керма, спекулюючи на таких настроях.
— Хоч би якою зручною була ця ситуація, вона не може тривати вічно. Жодна економіка не зможе витримати такого навантаження соціальними трансфертами, які повісили на українську економіку. А населення, незадоволене ступенем відповідності рівня свого життя тому ідеалу, який у нього різними способами сформували, чомусь вважає, що держава йому винна, і чекає від неї дедалі більших і більших соціальних виплат. Провокуючи політиків цими своїми очікуваннями на обіцянки. Жоден нормальний політик, котрий іде на вибори, не відмовиться від того, щоб наобіцяти цілий мішок — адже інакше його не оберуть. Ніхто з них не скаже, що підвищуватиме пенсійний вік, скорочуватиме пільги, стримуватиме зростання соціальних трансфертів.
— Хіба такі обіцянки не подіють благотворно на людей середнього віку й — умовно — середнього класу?
— Знаєте, скільки таких людей? За не надто прискіпливих підрахунків — не більше 12—14 відсотків. Причому ці люди в масі своїй узагалі на вибори не ходять. Замкнуте коло. Населення демонструє попит на обіцянки. Політики дають ці обіцянки, оскільки в них одне завдання — бути обраними. Потім вони або виконують свої обіцянки, або не виконують. Якщо вони хоча б спробують їх виконати, розкручується інфляція. А на тих, хто не намагається виконати такі обіцянки, є опозиція, яка відразу починає на цьому спекулювати.
— Але це, загалом, характерна риса демократії.
— Так, але це позитивно впливає лише тоді, коли ця демократія підкріплена чимось. Етикою державності. Яким чином вдалося провести в життя непопулярні рішення в країнах Балтії, у Польщі? Завдяки тому, що є певна етика державності. Заснована, зокрема, на патріотизмі. Є деякі етичні принципи, які не дозволяють заступати за межу дозволеного. Партії, серйозні політики та клани домовилися про те, що є низка тем, які не педалюються і взагалі не виносяться на громадське обговорення. Теми, якими не спекулюють ніколи й за жодних обставин, бо це згубно для країни. Щоб це зрозуміти, щоб на це піти, треба не так уже й багато — треба просто бути небайдужим до долі своєї країни. Для країн Балтії, наприклад, такими питаннями були вступ у НАТО та ЄС. Коли я запитувала поляків, яким чином їм удалося підвищити пенсійний вік, скасувати дочасні пенсії — вони відповідають: домовилися. Насамперед заручилися підтримкою «Солідарності», неймовірно популярної тоді. Що заважає домовитися нашим політикам? Відсутність державної етики. Сьогодні я в опозиції — отже, я змушу тебе розкрутити соціальний популізм до неможливого. Завтра я приходжу до влади, залишаюся біля розбитого корита, і вже мене змушують займатися тим самим. Нічого не змінюється: байдуже, хто при владі й відповідно в опозиції — блакитні, помаранчеві, білі, червоні, зелені, — вони не перестануть цим займатися, доки не зміняться правила гри.
— Люди, котрі зараз при владі, не стануть їх змінювати добровільно і програмами «виховання суспільства» навряд чи почнуть займатися всерйоз.
— Зрозуміло, нинішня правляча еліта не робитиме цього ніколи — не в її інтересах. Але якщо ми виключаємо державну владу в її нинішньому вигляді, цю роботу має взяти на себе хтось інший. Насамперед, це завдання громадянського суспільства. Але воно теж не хоче цим займатися. Принаймні я не бачу в цьому плані ані найменших зрушень. Якщо ми з кожним роком дедалі більше й більше звертаємо увагу на популістські обіцянки тих, хто йде у владу, це симптом хворого суспільства. Потрібно вести роз’яснювальну роботу. Це довгий шлях, але ним — нехай і повільно — треба йти, якщо ми хочемо зберегти країну. А поки що в цьому напрямку взагалі нічого не робиться. Я бачу зрушення в політичних правах, в економічному менеджменті, у мовній ситуації. Але я не бачу зрушень у формуванні совісті.
— Церковні організації неодноразово пропонували свої послуги в поповненні «духовного вакууму».
— Досі всі спроби розбудити релігійну мораль у нашого населення були не надто вдалими. Релігійність у багатьох випадках виявляється демонстративною, вона не змінює поведінки. Я не бачу, як християнські принципи працюють у нашому суспільстві.
— Але якщо в основі такої успішної в економічному плані «протестантської етики» лежить ідея Божого благословення, то, можливо, й наші традиційні релігії могли б запропонувати якісь розумні етичні підстави для певної економічної системи?
— Можливо, й так. Але ж для цього треба мати зовсім іншу церковну ситуацію в країні. Ставлення влади до церкви в нас споживацьке. Я сумніваюся, що держава в її нинішньому вигляді зуміє створити якусь дієву програму взаємодії з церквами в напрямку поліпшення моральної ситуації в суспільстві. І я взагалі не впевнена, що релігійно орієнтована програма вплине. Не тільки в нас. Зараз на Заході — знову ж таки у зв’язку із кризою — почали теж часто говорити про відродження моралі, маючи на увазі мораль двохсотлітньої давності — ту саму протестантську етику. Я не вірю, що це можливо — не можна двічі ввійти в одну воду. Класичні принципи протестантської етики сьогодні відродити неможливо. Обставини змінилися. Змінився світ. Змінилися люди. Ми не можемо чекати порятунку від «повернення до витоків». По-справжньому релігійних людей нині дуже мало, у тому числі в розвинених економічно країнах. Нова соціально-економічна етика може бути в основі як християнської, так і цілковито секулярної. По суті, наше основне завдання полягає в тому, щоб наблизити цінності, які формуються в населення, до можливостей суспільства їм відповідати. У нашій країні більше, ніж у будь-якій іншій, бракує позитивної етичної орієнтації. У нас домінує негативізм, позитивних орієнтирів немає. Етика, мораль не зводяться тільки до економічних відносин. Але весь етичний комплекс дається взнаки у всьому, і в економіці зокрема.