"Захист правди і протидія дезінформації є стратегічним пріоритетом зовнішньої політики України", - заявив міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба в рамках презентації кампанії щодо протидії поширенню дезінформації про Україну у Вікіпедії. Значимий та затребуваний проєкт стосуватиметься і висвітлення російської агресії. Бо те, які будуть ухвалюватися рішення, пов'язано і з достовірністю інформації.
Хотілося би привернути увагу до ще одного виміру дезінформації, який не такий помітний і зі значно вужчим охопленням авдиторії, ніж Вікіпедія, але не менш важливий. Ідеться про академічну, чи то наукову сферу.
Науковець або просто зацікавлена особа, що хоче отримати інформацію про збройні конфлікти, високо оцінить Програму даних про конфлікти, яку готують дослідники департаменту вивчення миру та конфліктів Університету Уппсала (Uppsala Conflict Data Program, UCDP), що у Швеції. Інтерактивна карта у зручній формі відображає випадки насильства в усьому світі та подає інформацію щодо кожного з них.
UCDP не пропонує власної кваліфікації й застосовує лише один термін - збройний конфлікт. Утім, після вивчення представленої в базі даних інформації про Україну можна зробити висновок, що в нас - громадянська війна.
Скажуть: навіщо переоцінювати різноманітні дослідницькі проєкти і марнувати час на авгієві конюшні?! Та ні, це сьогодні "всі розуміють, що Росія веде війну проти України; не обов'язково про це скрізь кричати". А що завтра з'явиться в підручниках, у працях дослідників, у промовах урядовців? Тим більше що UCDP є справді унікальним дослідницьким проєктом, що позиціонує себе як надійне джерело даних. Так її й сприймають: сайт Єврокомісії пропонує перелік ресурсів, рекомендованих для використання при формуванні доказової політики, серед яких і UCDP.
Слід розуміти, що в наукових та експертних колах усе ще немає консенсусу щодо трактування збройного конфлікту на території України. Про "громадянську війну в Україні" чи "конфлікт в Україні" говорять не лише прокремлівські ресурси або нікому не відомі експерти й малообізнані докторанти, а й цілком пристойні установи та професори. І у них є притомні аргументи.
Частково це пов'язано з розвиненою академічною традицією дослідження саме громадянської війни та недостатньою увагою до сучасних способів ведення міждержавних воєн. Окрім того, політичні науковці інколи недооцінюють чи не розуміють ролі розвідки в маскуванні міжнародних конфліктів під внутрішні.
Частково - з надмірною увагою дослідників до цифр і не завжди коректними інтерпретаціями даних. Дослідники інколи невиправдано нехтують ціннісним аспектом: так вони ніби виглядають науково, тобто безсторонньо, нейтрально. Однак чи справді це допустимо при вивченні й виробленні рекомендацій щодо гарячого конфлікту? Крім того, саме ціннісний вибір стоїть перед політиками при ухваленні рішень.
Ще один елемент - периферійність політичної науки та досліджень міжнародних відносин в Україні, які відстають від світових тенденцій і позбавлені впливовості всередині держави.
Захід уже давно спирається на доказову політику: вироблення рішень на основі емпіричних даних, доказів, обґрунтованої аналітики з використанням серйозних методологічних інструментів. Звісно, емпірику використовують не завжди, щоб ухвалити рішення, а часто - аби легітимізувати. Особливо коли йдеться про потребу спертися на суспільний дискурс. Недарма кажуть, що найціннішим ресурсом є дані, а не нафта. Тому мусимо бути обізнаними щодо таких даних та їх інтерпретацій.
Восени минулого року спільно з колегами з Центру міжнародних досліджень Дипломатичної академії України ім. Г.Удовенка при МЗС ми підготували перелік зауважень і рекомендацій щодо висвітлення інформації стосовно України та надіслали UCDP.
Нам відповіли, що, в розумінні UCDP, збройний конфлікт в Україні виглядає як внутрішній конфлікт з іноземним залученням, у якому Росія виступає на боці сепаратистів.
На щастя, виявилося, що ми не самі у критиці UCDP. Кілька місяців тому вийшла важлива стаття дослідника Університетського коледжу Лондона Якоба Хаутера, де він на прикладі кодування українського кейсу в UCDP наголошує, що міждержавний конфлікт може бути замаскований під внутрішнє повстання. Він пропонує новий термін, запозичуючи визначення політолога Айдіна Саліхайна, - делегований міждержавний збройний конфлікт. Далі окреслю аргументи, які на підтримку такого визначення ми надіслали UCDP.
По-перше, конфлікт на східних кордонах України є складовою комплексної агресії РФ, що безпосередньо проявилася в окупації Криму. Хронологія захоплення (чи таких спроб) місцевих державних адміністрацій і відділень міліції в населених пунктах східних областей України місцевими агентами впливу та російськими громадянами (Ігор Безлєр та Ігор Гіркін/Стрєлков) - вихідцями з російських спецслужб вказує на наявність спільного центру ухвалення рішень.
По-друге, саме воєнна участь РФ у конфлікті є визначальним фактором продовження його гарячої фази. Сюди входять постачання РФ озброєння і регулярних військ, а також керівна роль російських військових у воєнних діях. Саме це стало визначальним у перебігу подій влітку 2014 року, коли українська армія мала всі шанси відновити державний контроль на східних кордонах. Сьома весна конфлікту - це наслідок інституціоналізованої агресії Росії.
По-третє, всі призначення у псевдодержавних структурах "ДНР" і "ЛНР" вирішувалися (й вирішуються) в стінах адміністрації президента РФ. Про це свідчать SurkovLeaks - дані електронної пошти Владіслава Суркова, помічника президента РФ (вересень 2013-го - лютий 2020-го), зіставні з іншими джерелами; інтерв'ю Ігоря Гіркіна; дослідження німецьких Reuters і Bild та російської "Медузы", зокрема стосовно так званої російської міжурядової комісії Дмітрія Козака та її ролі як "тіньового уряду Донбасу".
Стан дотримання прав людини і демократичних свобод на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей унеможливлює вільне волевиявлення місцевого населення і його репрезентацію в найближчій перспективі. Мають дивувати і професійні траєкторії так званих посадовців "ЛНР" і "ДНР" та російських чиновників. Колишній віцегубернатор Іркутської області РФ Владімір Пашков у лютому нинішнього року став виконувачем обов'язків "прем'єр-міністра ДНР". Натомість колишній "виконувач обов'язків глави ДНР" Дмитро Трапезніков у вересні минулого року став виконувачем обов'язків мера Елісти - столиці Республіки Калмикія, РФ. Слід нагадати, що через низку специфічних проєктів Росія продовжує інтеграцію окупованих територій до поля безправ'я РФ: ліцензування університетів, паспортизація та ініціативи на кшталт "Интеграционный комитет "Россия-Донбасс".
Насамкінець, по-четверте, триваючий збройний конфлікт на території України не можна розглядати окремо від стратегічних цілей та способів їх досягнення РФ в Україні. Політика щодо Чорноморського флоту, кримська криза 1992–1993 років, енергетичний шантаж, заборона транзиту товарів, кібератаки (згадати хоча б Petya/NotPetya), вербування українських посадовців, зокрема з розвідувального співтовариства, низка провокацій щодо розпалу ворожнечі між Україною та Угорщиною з використанням угорської нацменшини - лише бліде тактичне віддзеркалення стратегічного бачення РФ України: слухняної, поступливої й неспроможної. Та всіх цих аргументів не бачать в Уппсалі.
Окремої уваги заслуговує нібито представництво "ДНР" та "ЛНР" у Мінських перемовинах. Згідно з визначенням UCDP, "перемовини у конфлікті мають місце, якщо в них беруть участь присутні представники ворогуючих сторін та якщо вони обговорюють розбіжності чи планують форми такого обговорення для їх вирішення". UCDP включила Мінські переговори до бази, оскільки основними ворогуючими сторонами UCDP визначає Україну, "ДНР" і "ЛНР", а підписи представника України і тогочасних глав "ДНР" та "ЛНР" Захарченка і Плотницького стоять на всіх документах, що сукупно називаються Мінськими домовленостями.
Та в цьому випадку UCDP суперечить власній логіці. Захарченко і Плотницький не могли бути представниками "ДНР" і "ЛНР" ні фактично, ні формально. Учасниками самих Мінських перемовин завжди були представники України, РФ та ОБСЄ, тому й група називається тристоронньою. Помітно нижче основних підписантів свої підписи також залишили "А.В.Захарченко" та "И.В.Плотницкий" - без жодного відсилання до компетенцій, у яких перебували при підписанні. Постає риторичне запитання: то кого вони представляли? Втім, алогічність UCDP може перемогти, якщо українська сторона ставитиме свій підпис на спільному документі з особами, в яких визначені компетенції "повноважні представники". Ключовий хід РФ у веденні замаскованої делегованої війни, на який Україна поки що не пішла, - визнання повноважень так званих очільників квазіутворень представляти ці утворення.
Академічні дискусії - це також фронт. І тут ми програємо як суспільство.
Центр міжнародних досліджень у Дипломатичній академії більше не функціонує. В Національному інституті стратегічних досліджень скоротили відділ дослідження Російської Федерації. Кілька років тому перестав існувати Інститут світової економіки і міжнародних досліджень. Армія на стандарти НАТО начебто переходить, ось тільки, подейкують, аналітику з собою не надто рветься брати. Чи хтось згадає, що колись був Інститут проблем Російської Федерації? Університетські кафедри задовольняються позицією відстороненого споглядання та самовідтворення. У США, Китаї, Західній та Східній Європі - всюди є солідні центри дослідження РФ і СНД. Невже тільки Україні це непотрібно?
Очікуємо на відповідь UCDP, істотний перегляд ними методології загалом і висвітлення інформації щодо України, зокрема. Дискусія триває в Лондоні, Уппсалі та Києві. Попри відсутність сприятливих інституційних умов та часто маргіналізацію питання, поряд з іншими "гарячими" темами".
Тому що байдужість не на часі. У найдальші двері можна достукатися, а лід добре розбивається - холодною і тямущою головою.