Саме приховання електронних декларацій створить підстави, які дозволять суддям знову набувати майно в геометричній прогресії. І хто потім буде покараний за незаконне збагачення та недостовірні відомості в е-деклараціях? Відповідь очевидна - ніхто.
На початку тижня чиновники і громадськість знову пустилися в забіг по колу з приводу "пекельної е-декларації", яка робить життя представників правових професій (суддів, прокурорів тощо) нестерпним. Як написала очільниця Асоціації суддів господарських судів України Наталія Богацька у своєму блозі, "відкритість даних у Реєстрі е-декларацій, сукупно з доступністю інформації з інших реєстрів… несе загрозу життю, здоров'ю та майну суддів і членів їхніх родин". Страшні випадки описувала служителька Феміди - пограбування з фізичним насиллям, напади на будинки зі зламуванням. І тут важко не погодитися, що фізична безпеки суддів має перебувати на високому рівні, як і верховенство права загалом. Тим часом прив'язка до відкритості даних (хоча насправді адреса нерухомості в е-деклараціях закрита, як і інші сенситивні дані) - чистої води маніпуляція, що й спробуємо довести у кілька кроків.
Насамперед, е-декларації не є тим джерелом інформації, яке дозволяє знайти місце проживання чиновника, судді чи прокурора. Кількаденне стеження за суб'єктом дає змогу ідентифікувати його адресу без зайвих копирсань у реєстрах. Для підтвердження цієї позиції можна згадати резонансний випадок шестирічної давності. Нагадаємо, тоді не було жодних відкритих реєстрів, а чиновники подавали "стерилізовану" паперову декларацію, за якою взагалі нічого не можна було відстежити. Однак це аж ніяк не завадило злочинцям ідентифікувати квартиру судді Фрунзенського райсуду Харкова Володимира Трофимова, де він і його сім'я були по-звірячому вбиті, обезголовлені.
Більше того, приховання е-декларацій від очей широкої спільноти знову повертає нас до стандартних процедур, коли середовище публічних службовців закриється саме в собі, не "виносячи сміття з хати". Саме за результатами аналізу е-декларацій та відкритих реєстрів було проведено резонансні розслідування. Їх навіть не десятки, але згадаймо бодай найрезонансніші. Ми ж пам'ятаємо, як ідентифіковані десятки гектарів землі в Іспанії та нерухомість на мільйони доларів у родини екс-судді Віктора Татькова, а також непересічні суми коштів на офшорних рахунках компаній дружини екс-судді Артура Ємельянова тощо.
Саме тому громадянське суспільство в Україні ставить питання - ми або приховуємо статки (примножуючи корупцію), або розкриваємо свої активи. Слід зазначити, що більшість антикорупціонерів внесли і свої дані в Реєстр е-декларацій, навіть не зважаючи на сумнівну законність рішення парламенту стосовно цього моменту. І, на відміну від суддів, на активістів полюють, що підтверджується сумною статистикою: 55 нападів за півтора року. Проте не будемо акцентувати виключно на навколополітичних дебатах: закривати чи не закривати держреєстри? Цього разу вдамося до правового способу переконування наших опонентів, щоб юридичних "козирних карт" у них в руках стало значно менше, ніж вони про це наразі заявляють.
Отож, корупція в судовій системі, як ми бачимо, - одне з найбільш небезпечних проявів цього явища, оскільки вона ставить під загрозу реалізацію одного з базових прав людини - права на справедливий суд, що гарантується ключовими міжнародно-правовими актами. Для того, щоб уникнути цієї загрози, у питаннях запобігання та протидії корупції значна увага приділяється саме заходам у судовій системі.
Перший інтелектуальний постріл у незграбні спроби представників влади приховати декларації відбувся зі зброї міжнародних норм і підходів. Ключовий антикорупційний міждержавний договір - Конвенція ООН проти корупції - у статті 11 зобов'язує кожну державу-учасницю "відповідно до основоположних принципів своєї правової системи і без шкоди для незалежності судових органів вживати заходів стосовно зміцнення чесності й непідкупності представників судової влади та запобігання будь-якій можливості для корупції серед них". Крім того, обсяг застосовуваних заходів кожна держава-учасниця може визначати на власний розсуд: стаття 65 Конвенції роз'яснює, що держави-учасниці "можуть вживати суворіших заходів для запобігання корупції та боротьби з нею, ніж ті, що передбачені Конвенцією". Звісно, при цьому слід пам'ятати про дотримання прав і свобод людини під час реалізації антикорупційних заходів. Але як саме порушуються права на приватність, про що постійно заявляють служителі Феміди, наразі незрозуміло.
Безумовно, незалежність суддів є одним із ключових принципів, який має забезпечувати безсторонність та неупередженість при здійсненні правосуддя. Тим часом судді також мусять розуміти, що здійснення ними правосуддя не лише несе додаткові гарантії захисту та імунітети, а й накладає певні додаткові обов'язки, з огляду на високий рівень відповідальності. Суддя повинен демонструвати високі стандарти доброчесності, включно зі своєю непідкупністю та безсторонністю. Це, знову ж таки, випливає не лише з простих раціональних міркувань, а й із ряду міжнародних документів.
Так, Бангалорські принципи поведінки суддів, схвалені у 2006 році резолюцією Економічної і соціальної ради ООН, одним із принципів визначають чесність та непідкупність. Реалізація цього принципу полягає в тому, що "суддя має демонструвати поведінку, бездоганну навіть з погляду стороннього спостерігача", а спосіб дій та поведінка судді мають підтримувати "впевненість суспільства в чесності та непідкупності судових органів". Бангалорські принципи прямо визначають: "Недостатньо просто чинити правосуддя, потрібно робити це відкрито для суспільства".
Здійснення правосуддя пов'язане з певною дискрецією, а тому завжди матиме ті або інші корупційні ризики різного ступеню. Як можна цьому запобігти? Через цілий набір інструментів, до якого традиційно включають системи декларування активів, доходів та інтересів суддів. Повертаючись до основоположного міжнародного антикорупційного документа - Конвенції ООН проти корупції: остання "настійливо радить" державам-учасницям "запроваджувати заходи й системи, які зобов'язуватимуть державних посадових осіб (у т.ч. суддів) надавати відповідним органам декларації, що міститимуть відомості про активи, позаслужбову діяльність та ін.".
Українські судді зобов'язані подавати свої декларації про майно і активи, які розміщуються у відкритому доступі в Інтернеті, але без частини інформації, що вважається персональними даними. Останнім часом служителі Феміди дедалі активніше обстоюють позицію, що декларації суддів потрібно забрати з публічного доступу: крім Наталії Богацької, яку ми вже цитували, таку позицію обстоює і суддя нового Верховного суду Алла Лесько. Ключове питання - наскільки виправдане публічне розміщення декларацій про статки суддів? Ця проблема досить сенсетивна для багатьох країн, котрі намагаються знайти належний баланс між реалізацією принципу незалежності суддів, дотриманням права на повагу до особистого життя та забезпеченням довіри суспільства до правосуддя.
Отож, Технічні настанови до Конвенції ООН проти корупції рекомендують кожній державі прийняти й забезпечити реалізацію кодексу поведінки суддів, який має, щонайменше, включати в себе обов'язок суддів публічно декларувати активи та зобов'язання - як свої особисті, так і членів своєї сім'ї.
Другий інтелектуальний постріл - аналіз практики ЄСПЛ. Хоч і не стосовно декларацій суддів, проте у 2005 році Суд розглянув схожу справу - "Випіч проти Польщі". Фабула така: член місцевої ради з польського Квідзина Анджей Випіч звернувся до ЄСПЛ зі скаргою на порушення його права на повагу до приватного та сімейного життя, яке полягало у встановленні обов'язкового подання декларації про майно і доходи, надалі ця інформація оприлюднювалась для громадськості в Інтернеті. Заявник побоювався, що оприлюднення зазначеної інформації зробить його мішенню для злочинців. Тим часом ЄСПЛ не побачив у цьому випадку порушення права на повагу до приватного і сімейного життя, оскільки, зокрема: "Населення має законний інтерес у тому, щоб місцева політика була прозорою, і доступ до декларацій в Інтернеті робить доступ до такої інформації ефективним і простим. Без такого доступу зобов'язання не мало б практичного значення для реального впливу на ступінь інформованості населення з політичних процесів", що робить цей захід необхідним у демократичному суспільстві. Крім того, судді відзначили, що цей механізм спрямований на запобігання злочинам, у даному конкретному разі - корупційним злочинам.
Хоча ця справа стосується політика місцевого рівня, а не судді, на нашу думку, до суддів можна вжити ідентичну логіку: незалежність суддів є не самоціллю, а, радше, важливою гарантією справедливого і об'єктивного розгляду судових справ. Для забезпечення справедливого судочинства потрібно не лише надати гарантії незалежності суддям, а й гарантувати відсутність інших сторонніх впливів на них, які можуть бути зумовлені, зокрема, отриманням неправомірної вигоди в тій чи іншій формі. За аналогією з рішенням у справі "Випіч проти Польщі", можна говорити і про законний інтерес суспільства в запобіганні корупції у судовій системі, що невід'ємне від демократичного ладу і слугує реалізації права на справедливий та безсторонній судовий розгляд.
В одній із публікацій ReSPA розумно відзначалося: публікація декларацій буде непропорційним заходом, якщо існує рівнозначно дієва альтернатива. Але що ми маємо в Україні? Маємо Національне агентство з питань запобігання корупції, яке уповноважене перевіряти декларації всіх публічних службовців та проводити моніторинг їхнього способу життя. Проте другий аспект взагалі не реалізовується на практиці, а до реалізації першого виникають істотні запитання в усіх - від громадськості до міжнародних експертів, а то й деяких високопосадовців. Схоже, навіть запровадження автоматизованого, логічного й арифметичного контролю декларацій не стане панацеєю, оскільки все одно виявлені декларації з високим рівнем ризику піддаватимуть повній перевірці за чинним порядком, який має значні вади. Чи не найбільш ускладнює ситуацію відверта політична залежність керівництва НАЗК, про яку публічно заявили викривачі з-поміж посадовців агентства.
І це третій інтелектуальний постріл в аргументацію суддів на користь закриття Реєстру е-декларацій. Нас цікавить, чи є контроль НАЗК рівнозначною альтернативою контролю громадськості за статками суддів? На даному етапі очевидно - ні. Громадськість і журналісти щотижня виявляють ознаки незаконного збагачення у служителів Феміди або членів родин. Щонайменше, частина таких розслідувань лягає в основу кримінальних проваджень НАБУ. В одній зі статей німецький правник Тільман Хоппе розумно зауважує на досвіді західнобалканських держав, що більшість розслідувань, розпочатих завдяки перевірці декларацій небайдужими громадянами чи журналістами, могли б ніколи не відбутись, якби декларації не були доступні онлайн.
Боротьба українських суддів із публічністю електронних декларацій інколи набуває відверто анекдотичних форм, як це сталось у випадку з суддею Мальвіною Даниловою: після пограбування в листопаді 2016 року будинку, яким вона користувалася, суддя заявила, що крадіжку вчинили через оприлюднення її електронної декларації. Цю ситуацію взяла на озброєння глава Ради суддів Валентина Симоненко, яка пов'язала оприлюднення декларацій із "провокуванням пограбувань суддів". Але з'ясувалося, що пограбований будинок взагалі не зазначений у декларації! Назвати це певним юридичним терміном ми не беремося, надто складне завдання.
Вочевидь, ситуація з пограбуваннями суддів, крадіжками їхнього майна -неприпустима й потребує негайного реагування органів правопорядку. Але не слід ігнорувати й того факту, що схожі злочини вчиняють не лише стосовно суддів і не лише стосовно суб'єктів декларування. Вирішення цієї проблеми лежить зовсім не в площині приховування декларацій суддів. І їх приховування не дозволить ані захистити суддів від злочинців, ані посприяти зменшенню корупції в українській судовій системі, якій зараз тією чи іншою мірою довіряють близько 12% громадян, тоді як 61% їх упевнений у тому, що судді - корумповані. Думати про безпеку суддів, публічних службовців, усіх громадян справді, безумовно, потрібно, але при цьому не варто істотно послаблювати "запобіжники" від зловживань.